Пам’яті моєї вулиці

I

Вулиця приліпилась до гори, немовби дитя до матері, шукаючи захисту від вітрів і холодів. З одного боку гора, а інший бік виходив до широкого лугу, що упирався в невеличку річечку Вижлицю, яку обнімали кущі червоної і білої лози. На лузі паслися корови, гуси і качки.
Вулиця справа мала будиночки вряд, а зліва, навпроти будинків, росли верби. Високі, посаджені рядком вздовж вулиці, вони відділяли вулицю від лугу. Коли ідеш по вулиці, то здається, що верби взялись за руки і співають бджолиними голосами, коли їхні жовті квіти з пилком притягують усіх бджіл з навколишніх вулиць села. Цей ніжний трепетний запах квітучої верби лоскоче ніздрі і залишається в тобі на все життя, де б ти не був. Бджолиний спів був тут таким же неповторним і тихим, що, здавалось, без нього неможливо жити. І так щовесни, коли невеличкі струмочки, що текли згори, перерізали вулицю, то люди ходили поміж вербами. Вулиця любила цей час, коли прокидалося щовесни все навкруг. Люди обнімали верби, коли перестрибували через струмочки, що прямували до річки. І ці обійми для старих верб були найочікуванішим часом. Потім струмки пересихали, Вижлиця ставала вужчою, а луг вбирався у різнотрав’я. Гуси і качки серед високої трави лежали, мов сірі купки. Ми купалися поруч із ними на широкому, хоч і було там по коліна багнюки, а трохи зверху текла чиста водичка. Далі переходили на глибоке, де води вже було попід руки. І оця найкрасивіша вулиця у селі називалася Спасівка.

1. Машкіни

У першій хаті справа жила вдова Марія з двома дітьми – сином Анатолієм і донькою Шурою. У них була дуже маленька хатинка. Ну дуже! Як вони там поміщались – незрозуміло. Марія працювала на ланці, її синок виїхав до якогось міста і там залишився. Одружився і у відпустку приїжджав із дружиною в гості. Потім уже з дітками ходили купатись до Сейму.
А донька Шура була дуже красивою, мала чудовий голос. Коли вечорами ішли із клубу, то Шурин голос у загальному співі літав над головами, немов янгол, цілуючи всіх у серце. Шура була на диво гарною і привабливою, але несмілою і тихою. Пізніше вже вона стала працювати на ланці. Заміж не вийшла, бо після війни хлопців було мало і багато дівчат зостались самотніми, неодруженими. І так до самої старості. Марія померла, а в хатині залишилась одна Шура. З усіх куточків на неї дивилась самотина, до якої вона звикла з роками.
Весь її час забирав город, там вона садила, сапала, проривала, збирала. Перед зимою мила бочки з-під огірків і помідорів, наливала в них води, щоби дошки розмокли і не текли в льоху. Було в неї декілька курочок, яких вона любила і говорила з ними. Ще у неї була кішка, сіренька, тиха, ласкава. Отак і живе-доживає свого віку красуня Шура з неповторним красивим голосом. Одна-однісінька. Брата не стало декілька років тому, племінники забули про її існування. Єдина, хто не забув про Шуру – це вулиця Спасівка, яку вона дуже любить за вірність і неповторність. І щороку прикрашає вулицю квітами, які саджає біля своєї маленької хатинки, вікна якої дивляться на гору. Квіти усміхаються Шурі і вона радіє їм, поливає і годинами роздивляється на їхню вічну красу, згадує юність і війну, через яку вона залишилась самотньою, як і багато її подруг.
А зараз інша війна знову змусила її у шановному віці молитися за спасіння України, за перемогу. Вийде вранці, подивиться на схід і говорить з небом і вербами, щоби ракети і бомби знову не падали на голови людей, як було минулої війни. І вулиця слухає її молитви і прохання, киває вербовими вітами, неначе просить заспокоїтись. Вулиця все розуміє, вона знає все про всіх, хто живе на ній і колись жив. Вулиця має пам’ять про кожного, вона зберігає в собі все, що відбувається і що вже відбуло.

2. Старенькі

Ось поруч із Шурою живуть сусіди, дідусь із бабусею. Вони мають великий старий садок, у якому переплелися віти яблунь з грушами, вишні зі сливами, бо немає сил у стареньких обрізати зайве гілля. Усе тут разом сплелося в суцільну гущавину, але, як на диво, щороку родить сад. Коли ідеш мимо, то, здається, яблука і груші падають самі до твоїх рук через паркан. І такий запах стоїть навкруги, ніби ти знаходишся у райському саду. А тут яблука падають на кропиву і лободу, яким подобається напівтінь старого саду.

3. Бондаренки

У третій хаті жила родина Бондаренків, по-вуличному Цибкіних. Чоловік, дружина Катерина, старший синок Володимир, на прізвисько Ляльодя, донька Тетяна і найменший товстун Михайлик. Чоловік працював у Ворожбі на залізниці, Катерина очолювала вуличну ланку у колгоспі. Була гарною господинею великого будинку, двір, повний усілякої живності, корову. Дітки завжди охайні, чисті. Володя ріс замкнутим, не мав друзів, його частенько били хлопці і з нашої, і з інших вулиць. Після армії він поїхав працювати в Тюмень, але потім повернувся додому. Отак і жив декілька років, Живучи на Новому мирі одружився з пісківчанкою Тамарою і у них народився син.
Коли підріс синок, то треба було його возити до школи. Тамара почала просити чоловіка переїхати до села. Той не погоджувався. І вони розійшлися. Володя залишився один на хуторі. Сам готував їжу, сам приймав друзів. Його свині бігали вдень по кущах і полях, а ввечері приходили додому. Але з часом усе набридло і він купив у Пісках хату на Новій дорозі, в якій колись проживали вчителі – Іван Кирилович і Галина Андріївна Мусіяки. Будинок гарний, красивий. Володі сподобалось жити в ньому і він почав робити ремонт для себе. Зробив ванну кімнату, вбиральню, купив меблі. Збирався одружитись на вчительці із Сум. Але не вийшло. Його серце зупинилося від інфаркту.
Катеринина донька Тетяна після школи поїхала працювати до Сум. Там познайомилась з італійцем, який працював з нею на одному будівельному підприємстві. Вони одружилися і пізніше переїхали до Італії. Там у них народився син і вже потім дорослим від чогось помер. Тетяна дуже сумувала за ним і умовила Володю з Тамарою, щоби вони дали згоду на переїзд їхнього сина до Італії. Так і донині живе Володьчин син в італійській родині тітки.
Менший син Катерини, Михайло, ріс улюбленцем. Був високим, товстеньким, перегодованим. Після армії повернувся додому і одружився на медсестрі, яка працювала у сільській лікарні. Вони стали жити в будинку батьків, які давно померли, і у них народилося двоє діток. Так і живуть донині на Спасівці, яка їх шанує і любить.
Навпроти їхнього будинку за вербами, на лузі, стоїть перший на Спасівці колодязь. Низенький, вода в ньому неглибоко, чиста і смачна.

4. Кирпичкини

За Цибкіними жила родина стареньких Кирпичкиних. Їхня хата стояла далеко від вулиці, десь посередині городу. До вулиці тулився садочок, під парканом стояла лавочка, де старенькі частенько сиділи удвох. Вони мали доньку, яка проживала у Дніпрі. Донька мала трьох доньок – Віру, Надію і Любу. Дуже красиві дівчатка. Я їх пам’ятаю, бо вони щоліта були у бабусі з дідусем. Пройшов якийсь час і мені розповідала мама, що одну з дівчаток зґвалтував і убив наречений, з яким вона мала одружитись. Отаке горе спіткало цю родину. Зараз хатина пустує, бо старенькі давно померли, садочок здичавів, а старенька лавочка поламалась від часу.

5. Водькини

Далі, коли йти по вулиці, то в глибині двору побачиш будиночок. Скрізь охайно, чисто. Там жила баба Водя, Євдокія Стьоба, по-вуличному Цибкіна, з дідом Михайлом. Вони зійшлися уже в роках, вдова і вдівець, кожен мав своїх дітей, але ці двоє до останку проживали тут, на Спасівці. Город, садочок – це те, чим вони жили. Ще мали курей і гусей, які вільно паслися на лузі і щодня викупувалися у Вижлиці.
У баби Воді було двоє синів – Анатолій і Борис. Анатолій побудував собі хату на Низовій вулиці, одружився і у нього з дружиною народилось двоє діток. Одна з них Ніна, яка потім багато років очолювала сільраду. Далі передала владу до рук свого чоловіка, який все робив, що говорила дружина. Вони добре заробили, побудували будинок, купили квартири в Сумах і продали багато пісківської землі чужим людям, які до Пісок не мали ніякого відношення. Зате Ніна уміла використати своє сидіння в сільраді на користь своєї кишені.
Другий син баби Воді Борис одружився і жив через один двір від матері.

6. Єфіменки

За Цибкіною бабою Водею жила родина Єфіменків – дядька Василя і тітки Наталі з сином Славиком. По-сільському мали прізвисько Менякіни. Цікава родина. Мали гарний будиночок, двір, огороджений парканом, сараї, в сараях і корова, і свині, і птиця. Чудовий садочок, в якому було повно яблунь і груш, вишень і слив, смородини. Родина була тихою, Наталя ходила на ланку, а Василь працював у колгоспі. Одного разу вони пішли в гості до родичів Василя. А село, де жили родичі, було за Сеймом, тобто треба було перепливати на човні річку. Погостювавши, вони повертались назад, додому. Наталя несла на руках малого Славика, а Василь ішов поряд з рушницею. Не знаю як і з-за чого, але він вистрілив у Наталю. Пам’ятаю, як мама розповідала, що Василя посадили до в’язниці. Якийсь час він відсидів і повернувся. Казали, що бив Наталю, жили вони недружньо. Славик після школи поступив до Білопільського залізничного училища, закінчив і одружився. Жив у Білопіллі, а батьки доживали на Спасівці. Зараз у їхній хаті живе якийсь чоловік, колишній військовий, що приїхав жити до села. Спасівка йому припала до душі і він щоранку бачить зелений луг і верби, які тихо шепочуться між собою. Він обсадив весь двір квітами, які перегукуються між собою і радіють з того, що мають такого господаря.

7. Стьобини

А вже за цією хатою стоїть невелика хатинка, у якій прожили щасливе подружнє життя Борис і Надія Стьоби. Борис і є тим сином баби Воді Цибкіної і братом Анатолія Стьоби, донька якого була головою сільради.
Пам’ятаю, як у Бориса і Надії одна за одною народились доньки Людмила, Наталя і Тетяна. Вони були дуже красивими дітками, ми ходили дивитись на них, бо жили через двір. У дівчаток були дуже красиві очі і неймовірно довгі красиві вії. Вони були дуже добрими, як і їхні батьки. Дівчата в свій час одружилися, мають родини, дітей. Живуть у злагоді і добрі. Бориса уже декілька років немає, Надія доживає одна на Спасівці. Зелене шумовиння верб заколисує її щоночі, щоби зранку вона побачила луг і лозу понад річкою.
Отак і живе Надія одна. Має город, садок, але сусідів уже немає. Всі відійшли у засвіти.
Згадую розповідь моїх однокласників, коли вони у дев’ятому класі пізно вночі ішли садками на нашій вулиці, щоби нарвати для мене квітів. Кажуть, що бачили, як посеред городу чоловік із жінкою гнали самогон. Це були Борис із Надією. Потім обоє пішли до двору, мабуть за новою чвертю, бо самогону уже була майже повна чверть. Хлопці виждали, коли вони були уже в дворі і тихенько підповзли до пляшки з самогоном і забрали її з собою. На другий день нас посилали двома класами рвати волошки і сокирки в житі. От хлопці принесли туди цю чверть самогону і розпили обома класами. Весело було. А квітів принесли на мою лавочку стільки, що мама о п’ятій ранку розбудила мене і каже:
– Доцю, подивись, скільки квітів принесли нам, хто ж це?
І вже на другий день хлопці розповіли мені, що квіти – це справа їхніх рук.

8. Барканови

А за Стьобами жила родина діда Єгора і баби Векли, по-вуличному Барканови. Малесенька бабуся, тиха, спокійна, і високий вусатий дідусь. Жили з дочкою Тетяною, яка ніколи не виходила заміж, працювала на ланці. Біля їхнього двору був колодязь, по воду до якого ходила і наша родина. Біля колодязя стояла лавочка, на якій щодня сиділи дід з бабою. У них була ще одна донька , яка жила на Донбасі, в Миронівці. У дочки була донька Валя, яка щоліта приїздила до діда з бабою на канікули. Ми з нею гралися, це була спокійна дівчинка, яка розповідала нам про життя в далекому Донбасі. Не знаю, чи жива вона зараз?
Ще у діда з бабою була донька Марія, яка з родиною проживала в Бурині.
Ці двоє стареньких були такі красиві, що не надивитися. Бабуся сягала своїм зростом до дідусевого плеча, а дідусь був високим, тримався рівно. І завжди вони були при роботі. Їхнім гусям було де пастися, бо навпроти двора був широкий луг із річкою, а кури і кролі також мали їжу, якою дідусь Єгор щодня їх годував. У них був дуже великий садок, за яким дідусь ретельно слідкував. І росли там багато яблунь і груш, а вже вишняк і сливняк розрослися на пів городу. Дід Єгор був цікавим оповідачем, розповідав про панщину, про свою козацьку молодість. Так як вони були нашими сусідами, то ми знали все про них, а вони про нас. Одного вересневого ранку, коли вже була зібрана картопля, а на городі лежали купи сухого картоплиння, дід Єгор ліг на одну з цих куп, зняв штани і лежить. Наша мама побачила це і спитала у діда, що з ним трапилось. А дід їй каже:
– Від чогось напала срачка, не встигаю знімати штани. От ліг на картоплиння і кажу:
 – »Сери, срако, сама, в мене сили нема».
І так дідусь пролежав півдня. Потім баба Векла чимось вилікувала старого. Про цей випадок дідусь і сам всім радо розповідав.

9. Маньки

За Баркановими була пуста земельна ділянка. Казали, що родина, яка тут жила, вся вимерла під час Голодомору. Було видно місце від хати, якісь ямки, які поросли травичкою. А пів города засівалися сусідами Хвенькіними, як їх називали по-вуличному. Тобто їм дали дорізок землі, як у нас називали, бо вони мали велику родину. Вони сіяли там і садили все, що їм було потрібно.
От оцей дорізок і розділяв нас із Баркановими.
Вздовж межі з нашого боку росли вишні аж до кінця городу. Матуся посадила між вишнями кущі чорної смородини. А на ранок вийшла – усі кущі валяються на стежці. Мама заплакала і побачила, як господар дорізка дід Василь Семиголосний – це так його прозивали, іде назустріч мамі. Мама каже:
– Діду, для чого ви повиривали кущі смородини, що я посадила у своєму садку?
Дід нічого не відповів, а накинувся на маму з матюками і почав її бити. Я в той час була у дворі і коли почула мамин крик, то схопила сокиру, що лежала біля дров, і побігла рятувати маму. Дід тримав маму за петельки, я з криком і з сокирою в руках кинулась на нього. Дід відскочив і втік. Мама дуже плакала, їй було боляче і страшно за мене, бо що було би, якщо би я вдарила діда сокирою. А мені було десять років і я не побоялась здоровенного моцного діда, що бив мою маму. Потім ми з нею плакали уже вдвох. Але з того часу дід уже нічого не виривав із того, що ми садили на обніжку, який одним своїм боком паралельно виходив до широкої стежки, що розділяла наші городи.
Наша хата була куплена моїм дідусем Єгором для родини його старшої доньки Марії, тобто моєї матусі у 1949 році.. В той час дідусь заплатив за хату дев’ятсот рублів, величезні гроші!
А вийшло так. Після повернення з Німеччини, де мої батьки були в концтаборі Ессен,мама з моїм татом жили після війни у татової мами Олени Іванівни Манько разом із татовим молодшим братом Олексієм в селі Межиріч на дванадцятій сотні, Лебединського району, Сумської області. У цьому козацькому селі з давнини вулиці не мали назв, а називались сотнями. Село величезне, мало більше двадцяти сотень. Якщо порахувати, що за одним козаком із сотні стоять дід і баба, батько і мати, брати і сестри, дружини, діти, то, виходить, що в селі жило близько двадцяти тисяч людей разом із козаками. І до цього часу люди в селі між собою називають не вулиці, а сотні.
Коли мені виповнилося півроку, матусин молодший рідний брат Іван Кабаненко мав гуляти весілля і запросив сестру із чоловіком. Мама з татом приїхали на весілля, яке грали на початку літа сорок дев’ятого року. Мені було півроку, я ще не ходила. Як розповідала мені матуся, що я була головною на тому весіллі. Мене передавали з рук на руки, я сміялась і дуже полюбила дядька з Москви, у якого на піджаку були металеві блискучі ґудзики, по-нашому кузіки. Я весь час просилась до нього на руки. І його дружина, наша сусідка, дуже полюбила мене. Все казала чоловікові, що їм також треба таку дівчинку. Потім вони мали у Москві свою Надійку.
Дідусь Єгор Кабаненко, мамин тато, дуже жалів свою доньку, яка пройшла разом із чоловіком через пекло концтабору у німецькому Ессені, і вирішив купити для родини доньки Марії хатинку на Спасівці. Це зовсім недалеко від дідусевого обійстя, на паралельній вулиці, у городах якої текла маленька тиха Вижлиця.
Скільки себе пам’ятаю, до дідуся з бабусею ми ходили по кладці через річку. Коли весною річечка розтікалась, то ми переплигували через воду, відшукуючи, куди б поставити ногу, щоб не налилося води у чоботи.
Жінки прали білизну у Вижлиці, яку між собою називали канавою, тобто полоскали випране вдома. Брали з собою прач, білизну клали на пеньок і били прачем, перевертаючи з боку на бік. Потім полоскали у чистій воді і на коромислі приносили додому. Взимку все випране перетворювалось у суцільні вітрила і коли матуся вносила до хати оберемок вітрил, то в хаті стояв неповторний запах свіжості. Далі, коли білизна розтавала, то розвішували її на жердках, на яких ми вішали одіж.
Наша хатинка стояла навпроти лугу, але вся була оточена дубами, березами, осиками і вишняком. З вулиці її ледве можна було побачити. Хата була десь в глибині, двір був навкруг оточений тином і на вулицю виходили ворота, теж із тину. У дворі тато побудував цегляний сарай на двоє відділень. В одному були свині і кури з качками, а в іншому вугілля, торф, брикети. Ще тато побудував малесеньку літню кухоньку, де стояла зроблена татом груба і столик з лавками.
А хатина наша мала одну кімнату і сіни. Справа чверть кімнати займала піч. Під припічком мама складала рогачі, кочергу, дерев’яну лопату для посадки хліба до печі. Отвір печі після топки матуся закривала заслінкою і ситцевою шторкою. Тут же біля печі зліва на дерев’яній вішалці, зробленій татом, ми вішали одяг. А над дверима висіла ще одна така вішалка, де тато і гості вішали шапки і картузи. Зліва до печі була прибудована груба з двома отворами на декілька кружків. А далі до печі тулилася лежанка, на якій ми грілися з сестрою. А вже від груби до стіни був дощатий піл, на якому ми сиділи і спали. На полу в головах стояли приголовашки, це таке підвищення з дощок, на яке клалися подушки і тоді голова лежала вище. Спали ми всі вчотирьох на цьому полу. Скраю спав тато, далі мама, Віра і я. Коли я підросла, то частіше спала на печі. Брала лампу і ставила в куток запіччя, щоби світло не потрапляло у вічі сплячим. І так читала досхочу. На комині завжди лежали вузлики з насінням моркви, цибулі, кропу. І ще лежали великі вузли з гарбузовим і соняшниковим насінням. Там іще поміщався вузол із сухими грушками і яблуками, вишнями і сливами для узвару. Інколи ми з сестрою їх їли сухими.
Забула сказати, що кімната мала троє вікон. Двоє виходили в сад, а одне у двір. Вікна були нефарбовані, чорні від старості. На кожному підвіконні був забитий гвіздочок, на який вішали пусту пляшку, в яку опускали шматочок тканини і вода, яка стікала з вікна, по тканині потрапляла у пляшку. І це було в кожній сільській хаті.
Біля дерев’яного полу, на якому ми спали і сиділи, навпроти вікна стояла ножна швейна машинка, мамина гордість. Вона шила і підшивала все на ній. На машинку ми з Вірою акуратно складали шкільну форму, щоб не пом’ялась. За машинкою біля другого вікна в садочок, стояв дерев’яний диван, зроблений татом. До дивана був підсунутий обідній стіл, накритий картатою скатертиною з білими і синіми квадратами. З другого боку стола навпроти вікна у двір стояв інший диван. Оці два дивани стояли перпендикулярно один до одного. А в кутку над ними висіли ікони з божниками, тобто невеличкими вишитими рушниками спеціально для ікон. Куток з іконами завішувався ситцевими занавісками.
До іншого дивану був приставлений збоку кухонний стіл, в якому зберігався посуд і ложки з виделками, стакани і чашки. Над цим столиком у кутку був невеликий мисник, де зберігався посуд, і який теж був завішений ситцевою занавіскою. Внизу, поряд зі столом був ослінчик, на якому стояло відро з чистою водою і алюмінієвою кружкою. За ним стояло відро, в яке виливали воду після миття посуду і яке потім виливали свиням, добавляючи варену картоплю і дерть. Ще в кімнаті біля столу стояло декілька табуреток і ослінчик, зроблені татом. Оце і вся обстановка у кімнаті. Забула. На печі і над лежанкою з полом висіли дерев’яні жердки, на яких вішався наш одяг.
А перед кімнатою були сіни. Це у колишніх хазяїв була друга кімната, яку мої батьки використовували як сіни, бо там не було як опалювати, тобто це була холодна кімната. Сіни були розділені надвоє перегородкою з ліси, тину. Виходило, що та частина, яка була за перегородкою, слугувала за комору. Там стояла скриня з начинням, бодня із салом, варення і різні горщики, макітри. Висіли старі куфайки, дощовики. Лежав батьків протез, який він ніколи не вдягав, бо користувався дерев’яним, який слугував йому за ногу. Стояло декілька табуреток, на яких лежали мішки з зерном, мукою, з цукром, який мамі давали на трудодні за прополку і збирання цукрового буряка. Ми з сестричкою прибирали там, нам подобалось наводити порядок по-своєму.
А в першій частині сіней майже нічого не стояло. Двері в сінях були дуже старі, в деяких місцях там були дірки, бо повипадали сучки з дощок. Хата замикалася довгим залізним ключем, як і у всіх сусідів.
Перед сіньми був невеличкий навіс, де стояла драбина.
Навкруг хати була призьба, яку ми мазали і на якій сиділи і сушили ягоди, фрукти, цибулю і часник. На зиму хату обкладали стеблами кукурудзи і сухим картоплинням. І вона мені нагадувала товсту бабу, яка вдягла на себе декілька теплих пальт і маленькі віконця її нагадували очка, що виглядають з-під теплої хустки. Під весну мама потихеньку брала потроху сухого зілля, щоби краще розпалити піч чи грубу. Потім мама з татом знімали палки, що допомагали тримати зілля. А вже перед паскою мама мазала і білила хату, яка нагадувала маленьку пташечку, що сіла відпочити серед дубів і берізок.
Город, який ми мали, був глинистий, земля бідна і неврожайна. Та ще й посеред городу був рівчак, по якому з гори текла вода весною і після дощів. Мама дуже страждала від цього, але не змогла зарадити цьому. Трохи пізніше, коли мені було років десять, тато обкопав город і ми навкруг посадили вишні і кущі смородини. Отак у нас із трьох боків город був обсаджений деревами. Від вулиці росли високі верби. Ми жили як у раю серед дерев, трав і хлібів, що росли на полі, це десь через три метри від нашого городу. Оком не оглянеш поле, яке спускається згори донизу, до наших городів. Ця безмежна, безкрая широчінь проростала у наших душах спокоєм і стабільністю.
Про наш садочок можна довго говорити. У ньому було три могилки людей, які померли з голоду під час Голодомору у тридцять третьому році. Ми прибирали ті могилки, пам’ятаю, що на них ріс барвінок. А між могилками росли яблуні, вишні, сливи. У другому рядку дерев росла груша, яку ми їли до зими. «Бабка», називали її всі. Далі антонівка, білий налив, ще пепінка. У нас завжди було що з’їсти нам, дітям, влітку і восени. Ще багато чорної смородини, з якої матуся варила варення, як і з вишень. У садку клала три цеглини, ставила чавуна з ягодами і на маленькому вогні варення варилося. Таке смачне, що ми з Вірою не відходили, бо мама наказала помішувати все дерев’яною ложкою. А ми ж після кожного помішування облизували ту ложку. Ото була смакота!
Іще в саду була велика грядка тютюну, який мене примушували пасинкувати, бо сухий тютюн треба було здавати до колгоспу. Пам’ятаю, як у мене боліла голова, бо я не переносила запаху тютюну. Але це треба було робити, бо матуся щодня на ланці і вона не встигала пропасинкувати той тютюн.
Згадую, як матуся розповідала, як їм з татом одрізали город на чотири роки. А ось за що. Кожного лютого місяця у колгоспі проводили звітно-виборчі збори. На них приїжджали керівники району, області. У клубі збиралися всі односельці і слухали звіт голови колгоспу. Після виступу голови головуючий спитав, чи є у когось зауваження чи доповнення. Мій молодий тато підняв руку і сказав, чому голова колгоспу так красиво все розповів, а забув сказати про те, як у колгоспних корівниках позамерзали корови і люди їх вирубували сокирами. Що було далі на зборах мені не розповідали, а от через день до нашого обійстя приїхав голова колгоспу і сказав, що ми одрізаємо город по вікна і ви не смієте посадити ні кущика. Мені тоді ішов четвертий рік, а Вірочці було три місяці. Мама плакала і просила зглянутися, бо у неї ж двоє малесеньких діточок. А голова сів у сани і поїхав. І цілих чотири роки ми не мали городу. Дякуючи бабусі з дідусем ми вижили. Скільки сліз було пролито матусею, скільки докорів було татові за правду.
Пройшло чотири роки. Наш голова колгоспу їхав у поїзді на курорт. В купе з ним сиділа жінка, яка впізнала того, хто під час війни вистрілив у її немовля, яке вона тримала на руках у селі Червона Слобода. Буринського району, Сумської області. Вона пішла до бригадира поїзда і все йому розповіла. На наступній станції вбивцю затримала міліція.
Після цього до нас у село приїхав новий голова колгоспу Лебідь Григорій Кузьмович. Дуже порядна людина, добрий чоловік, який відродив колгосп, збудував цегельний завод, птахоферму, корівники і свинарники, конюшню і багато чого. Село розквітло, розбудовувалося, в селі була лікарня з пологовим відділенням, аптека, будинок побуту, два будинки культури з двома бібліотеками, початкова, восьмирічна і середня школи, пошта.
Григорій Кузьмович за освітою був істориком і ще викладав у старших класах історію, у мене також. Ми любили цього великого чоловіка, який мав велику вагу і таке ж велике і добре серце.
Город нам повернули одразу після приїзду нового голови колгоспу.
Життя ішло потихеньку, ми з Вірою росли, добре вчилися. Мама не ходила на батьківські збори, бо казала: - Що там слухати, як там вас обох хвалять?
Ми з Вірочкою і справді були слухняними дітками, не дошкуляли батькам, добре навчалися і допомагали по господарству. Поруч із нами був дорізок, тобто залишки колишнього обійстя, де після Голодомору вимерла вся родина, і яку дали великій родині додатково до городу. Господарем цієї родини був дід Василь на прізвисько Семиголосний. Високий, кремезний, з величезними кулаками і завжди незадоволений усім. З людьми розмовляв з-під лоба, багато працював. Він був вдівцем, мав дорослих сина і дочку, які жили на іншій вулиці села. А одружився на красуні вдовиці Хвені, яка мала двох дорослих синів, один з яких жив десь далеко в Росії, і один, найменший Микола, ще жив з матусею. І доньку Тетяну, яка не вийшла заміж і жила з батьками. Так от цей дід Василь, що не любив людей, побачив, що моя мама на межі з його городом посадила два кущі чорної смородини. Він взяв і просто вирвав їх і викинув. Це бачила моя матуся. Вона підійшла до нього і спитала, для чого він це зробив. На що дід кинувся її бити. Мама закричала і я почула її крик. Схопила сокиру, що лежала біля купи дров, і побігла. Дід в цей час тримав маму за волосся. Я підбігла до нього з сокирою і кинулась на діда. Він відскочив і пішов. Я почала втішати маму, яка дуже перелякалась з того, що було б, якби я вдарила діда. Я не знаю, чи вдарила б його, але злість і ненависть перехоплювали дихання, бо я сіла разом з мамою і довго плакала, не могла заспокоїтись.

10. Хвенькини

Отакий сусід жив навпроти нашої хати, через вулицю. Вони вже при нас збудували нову хату на дві просторих кімнати. В першій, яка слугувала за кухню, чверть кімнати займала піч. Біля неї був полик, на якому сиділи вдень і спали вночі. Біля двох вікон стояв обідній столик, а за ним сходились кутом дві дерев’яні лави з підлокітниками, які у Пісках називались диванами і які робив мій тато. В другій, чистій кімнаті стояло ліжко з високими вишитими подушками, стояв диван, швейна машинка, стіл зі стільцями. А на стінах висіли портрети зі світлинами рідні. Отак я і взнала, що у Черевищенкової (по – вуличному Горбаньової) баби Хвені десь далеко в Росії живе син Іван. Бабуся охоче розповідала про нього.
А син Микола Черевищенко був чорнявим красивим парубком. Пам’ятаю його весілля у травні 1961 року. Яких тільки гостей не було! Микола одружився на Ніні, яка була з багатого роду, красивій, завжди усміхненій, добрій працьовитій дівчині. Через деякий час, тобто декілька місяців, у них народилася донька Ольга. Дуже гарна і дуже красива білотіла дівчинка. За нею народилась Наталя, чорна, як граченя, повна протилежність Олі. Потім вони ще мали щастя народити синочка білянчика Сергійка. Отак і жили дід з бабусею, Микола з Ніною та дітками, і з ними жила Тетяна, сестра Миколи. Вона була дуже доброю, не скупою, гарно співала, любила випити. Все в домі робила бабуся Хвеня, дід Василь господарював у дворі, а на городі царювала Тетяна. Микола працював у Ворожбі на заготзерні. Ото була робота! Зерно машинами везли додому, було чим відгодовувати і гусей, і качок, і курочок. Їжі було повно, особливо м’ясної. А на городі росло все, що душа забажає. Мали найбільший на вулиці садок, у якому росли різні сорти яблунь і груш, вишень і слив, смородини і аґрусу. Ми часто робили вилазки до того садка, прослідкувавши, коли діда не було вдома. Отак і жила ця родина, доки Оля не пішла вчитися до десятого класу. Був у нашому селі один парубок, який встиг і до в’язниці потрапити за якусь дрібницю. Сам був гарний, дівчатам подобався, хоч вони дивились на нього з острахом і цікавістю. А в нашому селі храмове свято – Михайла, двадцять першого листопада. От Оля з подругами і пішла до клубу. Красива, юна. І запримітив її той Даніч. Дівчину не дочекались вдома вранці. На другий день її теж не було. Батьки розшукували її по селу, поки хтось їм не підказав, де знайти біглянку. Вони прийшли на Берегівку до батьків Даніча. Що вони говорили – невідомо, тільки після того Оля стала якоюсь іншою. Закінчила школу, а тут приїхав мій чоловік із Єльця зі своїм молодшим братом Олександром, красунчиком. А хати наші дивляться вікна у вікна. Як сталося, що Оля закохалася у Сашка – не знаю. Але восени вони вже зіграли весілля у Єльці, а дев’ятого квітня у них народився синочок Валерій, який зараз захищає країну на війні. Пожили трохи молодята і розбіглися. Оля повернулась до батьків, а Сашко продовжував жити один. Потім Оля поїхала працювати до Сум, привезла звідти ще донечку Маринку. Була робота для рідні. А тут якраз померла баба Феня, казали, що дід її задушив, бо почав жити з її дочкою Тетяною. Микола захворів і швидко помер. Ніна з донькою Наталією купили хату на Горовій вулиці і виховували Валерія і Маринку. Через деякий час померла і Тетяна. За нею дід. Отак велика родина розбіглася. Оля вийшла заміж за односельця з кучерявим чубом, на прізвисько Патлатий. Народила йому ще двох синів і донині щасливо біля лісу живуть на вулиці Одорванці.
Хата їхня довго стояла, чекала, хто її приголубить, але з часом посунулась набік і боляче було дивитись на її самотню муку.
Нас і Хвенькіних розділяла вулиця, тобто дорога, і ще й долина, яка була для нас, дітлахів, тим океаном, про який мрієш. Там весь час стояла вода, плавали гуси і качки. А що вже ми звідти не вилазили, то це треба було бачити. Особливо після дощу, коли пливеш, а тобі лоскоче тіло трава з колючками. Ми так любили цю долину!

11. Максименки

Біля Фенькіних стояв колодязь, з якого ми брали воду. Він був низенький і вода в ньому була смачною, як нам здавалось. За Хвенькіними жили Максименкови, по-вуличному Сукови. Дядько Василь Федотович був об’їздчиком. Його дружина Марія була красивою і пишною. Вони мали двох дівчаток – Ніну і Валю. Ніна була моєю однокласницею. Валя молодша на два роки. Жили вони непогано, але Василь Федотович любив випити. От коли він заїжджав на вулицю і співав пісню «Чом ти не прийшов?», то тітці Марії переказували і вона брала дітей і втікала до своєї мами, що жила недалеко.
В цій родині дядько Василь був добрим господарем, бо мали і корову, і телятко, і свиней, і гусей, і качок, і курей. Двір завжди був акуратно підметений, у хаті завжди чисто, на городі скрізь порядок. Але родина не мала нормального життя із-за пристрасті дядька Василя до спиртного. А тут ще й любаска у нього з’явилась, Манька Лишня. Тітка Марія знала це, але ж що вона могла зробити? Просто терпіла і все. Тим більше, що вона ніколи не любила Василя. До війни вона вийшла заміж за парубка із Козлівки, але його вбито на війні, тому вона одружилася з Василем, контуженим на фронті. Отак і жили.
Дівчата ходили до школи, вчилися середньо, зір з неба не хапали. Валя просто вчилася, а Ніна брала участь у художній самодіяльності, співала і танцювала. Пам’ятаю, як вона до школи ходила у батькових кирзових чоботях. І коли танцювала, то маленька ніжка вискакувала із чобота разом з онучами.
Після дев’ятого класу Ніну влаштували по блату до машинобудівного технікуму. Через два роки вона вийшла заміж за кацапа з Курської області і народила близнючок Юлю та Оксану. Зараз дівчата виросли. Юля живе в Ізраїлі, має дочку. Оксана живе в Сумах і має сина, який подарував їм двох донечок. Отак, Ніна уже прабабуся. Валентина вийшла заміж за глушецького Анатолія Рибалку і народила йому двох синів – Андрія і Руслана, які також народили синів. Андрій – одного, Руслан – двох. Усі живуть у Сумах. Валентина рік тому овдовіла, а Ніна розійшлась зі своїм курським Миколою.
Хати їхньої на Спасівці немає давно. Куди поділась – невідомо. Просто пусте місце, що заросло кленами.

12. Циганки

А тоді біля Сукових у невеличкій хатині жила бабуся Варвара з донькою Марією Сидорівною Циганок і онучкою Шурою та онучком Миколкою. Ще у бабусі Варвари був син Анатолій, який одружився на доньці головного лікаря Білопільської районної лікарні. Дуже рідко приїздив до матері, жив окремо, ніколи не допомагав сестрі і матусі.
А жили вони дуже бідно. Але дуже акуратно і чисто було у них і в хаті, і у дворі. Тітка Марія була дуже маленькою, веселою, швидкою. У неї все горіло під руками. Вчасно прополений город, дітки чистесенькі, бабуся охайна. Іще до цього Марія ходила щодня на ланку. Моя матуся завжди ділилася з нею. А що вони брали на обід? Хліб, помазаний здором, варену картоплю і обідом молоко. А так як ні у нас, ні у Марії корів не було, то і молока не було.
Я пам’ятаю, як матуся разом з тіткою Марією, пізніми вечорами ходили красти солому до скирти у полі. Брали рядна і йшли у поле. Добре, коли їх заставав об’їждчик – сусіда Василь Федотович, то він примушував їх викинути солому і йти додому без нічого. А от якби натрапив на них Льод, то було б гірше. Той однорукий з війни був об’їждчиком і здавав усіх до контори. Звірствував, нікого не жалів.
Пам’ятаю, як сусіди ходили красти кукурудзу чи буряки, що росли на колгоспному полі за їхніми городами. І що за життя вони мали?
Згадую, як дітьми на вулиці збиралися і любили вийти зі шматком хліба з салом. А от Шура і Миколка Циганкови несли хліб, помазаний вареною картоплею, бо сала вдома не було!
Отак і жила ця бідна-пребідна родина. Моя мама ділилася з тіткою Марією всім, чим можна поділитися. Під старість від такого тяжкого життя тітка Марія почала випивати. Приходила до матусі і просила дати чарку. Мама інколи наливала їй, щоб та забулась.
Коли померла бабуся Варвара, то дітки вже виросли і розбіглися по світу. Шура вийшла заміж, народила діток, а Миколка за якусь провину потрапив до в’язниці. Через деякий час вийшов і поїхав у засвіти. Зараз уже не залишилось нікого із цієї нещасної бідної родини.
Хата не довго вистояла під дощами і снігами, якось похилилась на один бік і з часом упала. Довго плакала за господарями, але потім розсипалась, розмилась глиною і розтеклася гіркими патьоками самотності.

13. Черевищенки

Сусідкою з іншого боку від Сидорових була Черевищенко Мотрона, баба Морда, як її звали всі в селі. Вона була вдовою від війни, мала трьох дітей. Старшого Миколу, який вивчився на ветеринара, середню доньку Наталю і найменшого сина Володимира.
Жила Мотька у новій хаті на дві кімнати. Все як у всіх: піч займала чверть кімнати, полик з подушками, стіл біля двох дерев’яних диванів, зроблених моїм татом. Друга кімната була чиста, як казали у нас. Там стояло металеве ліжко з горою подушок, ножна швейна машина, шифоньєр, стіл і стільці. На ліжку спав Володька, який ще ходив до школи. Пам’ятаю, як він ходив по вулиці і вголос вчив вірші на всю вулицю: «Как нинє сбіраєтся вєщій Олєг…»
З Володькою був зв’язаний один епізод нашого дитинства.
У моєї мами була молодша сестра Шура, наша тітонька, яка жила в Маріуполі і у відпустку приїздила до нашого села, до батьків. І щоліта мама залишала не обірваною молоду вишеньку, тобто берегла до приїзду сестри. Ми про це знали і ніколи не порушували це. Але одного разу нам захотілось вишень саме з цієї вишні, хоча інших вишень повен садок. Моя сестричка Віра залізла на вишеньку, нахилила гілку, щоби я дотяглася до ягід, і раптом молода вишенька не витримала і розчахнулася. Ми з Вірою перелякалися і почали шукати мотузку, щоби зв’язати гілки докупи. Але ж сил не вистачало і ми стали чекати маму, яка повинна ось-ось прийти з роботи на обід. І ось матуся вже недалеко, ми бачимо, як вона спускається з гори, і наші серця завмирають від страху. Коли мама побачила розчахнуте дерево, то спитала у нас, хто це зробив? Ми одноголосно викрикнули: – «Володька Мотькін!» Мама пішла до Володьки, а він ні сном ні духом про вишню. Мама прийшла додому, зламала маленьку гілочку і покликала нас до хати. Ми забігли першими, а мама зайшла за нами і накинула двері на крючок. Віра все зрозуміла і одразу втекла на піч, примовляючи, що вона більше так не буде робити. Я стояла посеред кімнати мовчки. Матуся чекала мого вибачення, але я мовчала. Матуся хльоснула гілочкою по моїх литках, але я мовчала. І так якийсь час мама чекала від мене вибачень, але я вперто мовчала. Матуся хльоснула мене ще пару разів, але я тільки плакала і говорила: – «Ой вишенька-черешенька!» Мама заплакала разом зі мною, а потім уже плакали втрьох. Ось таку згадку викликав у мене спомин про Володьку Мотькиного.
Баба Мотька дуже пишалася своїм старшим сином Миколою, який був ветеринаром у нашому селі. Високий, ставний, широкоплечий Микола припав до душі Нюрі, що жила на нашій вулиці за сто метрів. Вони з Миколою покохали одне одного і одного дня пішли до сільради і взяли шлюб, розписалися. Молоді ще не дійшли додому, а Мотька уже кричала на всю вулицю, що ніколи не сприйме Нюру невісткою. Так і не впустила молодих до хати, вигнала, розбила їхнє кохання, бо вважала, що синові потрібна вчена дружина. Микола не настояв на своєму, так і залишилась Нюра Черевищенковою, жодного дня не будучи його дружиною по-справжньому. І до кінця життя, мов тягар, носила його прізвище.
А Мотька не вгамувалась, вона шукала йому дружину. І зупинилась на колгоспній бухгалтерці Марії, яка жила одна і всю роботу у неї робили сільські рабині, яким вона інколи дописувала декілька трудоднів. Любила випити. Але Мотька уперто сватала Миколу за неї. І ось вони одружилися. Побудували велику гарну хату, народили сина Мишка. Марія продовжувала пити, Микола страждав від цього. Одного літнього дня він їхав із райцентру в кузові автомобіля і автомобіль перевернувся. Микола був мертвим. Ось така ціна Мотькіної материнської любові. Дуже скоро Марія зіп’ється і помре, хлопчик залишиться круглим сиротою. Його заберуть родичі і виховають.
Донька Мотьки Наталя вийшла заміж за сусіда Миколу Ситника, який жив трохи далі на нашій Спасівці.
А от Володька зробив усе так, як хотів. Він дуже довго парубкував, а потім одружився на своїй розведеній однокласниці, яка мала доньку Наталю. Мотьці прийшлося змиритися і вони жили дуже дружно. Мали корову, свиней, курей і гусей, тобто повен двір живності. Потім вони збудували хату на Берегівці і у них ще народилася донька Світлана і син Сашко. Світлана з часом вийшла заміж до Криму, а Сашко працював у селі. І десь у тридцять з лишком років помер від раку крові, залишивши дружину і двох доньок.
Чому Мотьку звали Мордою, то всі знають. Вона нещадно гнала самогон і споювала усіх сусідських чоловіків. Наш тато в останні роки теж носив їй сало за самогон, доки мама не впіймала його зі шматком сала за пазухою. Ніякі прохання не продавати самогон чоловікам Мотьку не зупиняли. Вона до смерті робила свою чорну справу, загнавши на той світ не одного чоловіка, розбивши стільки людських доль.
Так і залишиться Мордою у пам’яті моїх сусідів.

14. Биченки

Поруч із Мордою жила родина Биченків, по –вуличному Семенцьових: батько Михайло, мати Зіна, або Зіня, як її всі звали, доня Катерина і син Хведір. Михайло працював у колгоспі, Зіня ходила на ланку. Господиня з неї була ніяка. Сама ходила у завжди брудному хвастусі, діти немиті і нечесані, в хаті не підметено, як і в дворі. Ось що розповідала моя матуся. Коли Зіня народила Хведора, то всі жінки з вулиці прийшли на родини, як було заведено. Кожна несла породіллі якісь смаколики – чи млинці, чи коржики, хтось ніс хлібину. Мама каже, що коли прийшли до них додому, то побачили новонароджену дитинку замотану у брудну батькову онучу. Жінки почали докоряти Зіні, як можна дитя загорнути у брудну чоловікову онучку. На що Зіня їм сказала:
– Виросте, кріпший буде. – І виріс.
Також виросла Катерина. Вийшла заміж у Дніпропетровську область і народила п’ятьох діток. Вижили четверо – троє доньок і синок, який недавно загинув на війні. Зіня з Михайлом теж на небесах. Хочеться згадати Катерину, дуже добру жінку, яка була для мене вірною подругою. Вона була молодшою від мене на рік і дуже дружила з Валею Рибалкою. Ми також разом ходили до школи в Глушець. Скільки всього переговорено за довгі часи до школи. Отака у мене пам’ять про цю родину Семенцьових.

15. Чеманови

Поруч із Семенцьовими жила родина Чеманових: дід Павло, баба Полька – Поляша. Вони мали старшого сина Миколу, що жив у райцентрі Білопіллі і працював у міліції. Середню доню Надію, що жила в Бурині і Семена, що жив на Спасівці.
Пам’ятаю, як вони побудували нову хату і як уся вулиця прийшла мазати стіни. Біля двору була велика купа глини, бочки з водою, купа соломи. І оце все перемішувалось і під співи і сміх намазувалось на стіни. Потім був обід, на якому свято продовжувалось, бо їсти-пити було до схочу. Коли у долину поклали дошки, щоб відмокала глина, то ми, дітлахи, зробили з них кораблі і плавали, стоячи на дошках, і відштовхувались палками. Оце було свято!
Жила ця родина не бідно. Син у міліції, донька продавчиня – це на ті часи було найкращим, бо люд не мав грошей, в колгоспах не платили. За рік людина заробляла чотири-п’ять рублів, десять кілограмів жита, три кілограми пшона і ще чогось по декілька кілограмів. І це за рік!
А баба Поляша разом з Мордою наввипередки гнали самогон і споювали сусідів, нікого не боячись, бо Микола ж у міліції! Отак і жили. Баба Поляша ходила з жінками красти у поле буряки і кукурудзу, солому. Дід Павло ходив на милицях з війни, то всю домашню роботу виконувала Поляша.

16. Рибалки

Сусідами Поляші справа були Рибалки, по-вуличному Гольонкові. Бабуся Тетяна, син Сашко, невістка Шура і їхня улюблениця доня Валентина. Вона була меншою від мене на рік. Була дуже гарною, доброю, ніжною. Ми з дитинства дружили з нею і до самої смерті.
Її тата, дядька Сашка, який народився у селі Козлівка, що за Сеймом, під час Голодомору віддала мати до заможної родини у Пісках. Так і виріс Сашко, який за матусю вважав Тетяну. До рідної матусі вони з бабусею Тетяною ходили щоліта на свята.
Дядько Сашко, як ми його називали, був красивим чоловіком із чудовим веселим характером. Все життя працював у колгоспі трактористом. Дуже любив родину і свою доню Валентину. У них була взаємна любов. Тому ми, спасівські дітлахи, майже щовечора збирались біля їхнього двору гратися. Скільки ігор переграно, скільки небилиць прослухано, зіграно в дурака на картах, то це все не перелічити. Дядько Сашко завжди був серед нас, він заохочував нас до розмови, до ігор, сам багато розповідав про життя людей на світі. Це один із тих батьків, які гралися з дітьми на нашій вулиці. Ми дуже любили його і з великим заохоченням слухали кожне його розумне слово. Валентина була улюбленою донькою в родині і почувала себе в любові як риба у воді. Одного вечора ми довго сиділи на лавочці біля їхнього двору і хтось запропонував піти щось украсти у сусідів на вулиці. Валентина одразу запропонувала піти на їхній город красти кавуни. Ми всі оживилися і повзком поповзли по городу до кавунів. А ніч була не місячна, темна. Ми руками нащупали кавуниння і почали рвати їх. Коли навпомацки відчули, що там кавуни ще не виросла, а були трохи більше яблук, то ми покинули баштан і пішли з городу розчаровані.
Валентина вийшла заміж за сільського агронома Володимира Поповича, молодшого за неї на сім років. Вони побудували будинок на новій вулиці, народили синочка Валерія і жили у злагоді, працюючи. Жили вони не бідно, бо мали гарний запас грошей «на книжці», як казали тоді. Бо дядько Сашко заробляв добре, продавали м’ясо з господарства, картоплю, і всі зароблені гроші несли на книжку, доки одного дня вже в часи уже заміжньої Валентини, влада не вкрала гроші з Ощадбанку. Якби ж то були крадені гроші, то не жаль, а гроші цих селян зароблялись тяжким потом і кров’ю. Валя казала, що у них пропало шістдесят п’ять тисяч рублів! Це коли машина коштувала п’ять тисяч рублів! Дуже жаль, що ці люди не мали автомобіля, ніяких розкошів для себе і все втратили за один день.
Валентина померла два роки тому, її чоловік з горя пішов жити на Спасівку, залишивши Валерія у хаті одного. Зараз вони обоє живуть на Спасівці, рятуючись од війни.

17. Маринкини

За Гольонковими проживала баба Маринка з дідом і сином Митькою. Я не пам’ятаю ні баби, ні діда, ні їхнього сина. Валя Гольонкова розповідала, що одного разу до неї прийшла баба Маринка, щоби Валя погадала їй на картах, де дівся її Митька, який поїхав у Ворожбу вчора і немає його до цього часу. А Валя дуже добре гадала на картах, я сама інколи просила її погадати, це у неї добре виходило. Так от Валя взяла і розкинула карти і каже бабі Маринці, що до вас сьогодні прийде якийсь чоловік. Маринка питає:
– Валю, а ти подивись добре, то Митька чи не Митька?
З того часу оцю фразу ми з друзями завжди повторювали у житті: «Подивись, то Митька чи не Митька?»

18. Горбачі

Поруч з бабою Маринкою жила родина Горбачів: баба Уляна, Уля, дядько Іван, його дружина кацапка Паша і їхні діти Зіна та Коля. Бабуся Уля була повитухою і лікувала всіх молитвами, які шептала при виливанні воском. Я сама пам’ятаю, як бабуся наливала розігрітий віск у миску з холодною водою і, христячи і доторкуючись до обличчя чи плеча ребром долоні, вливала віск у воду, шепочучи молитву. Я засинала під оце лікування. Потім бабуся брала ножа і хрестила ним оте, що створювалось під час застигання гарячого воску у мисці. Далі, бабуся перевертала те, що злилося докупи і розказувала мамі, від чого мої недуги. Бабуся Уля лікувала всіх, хто до неї звертався. Вона приймала пологи у моєї матусі, коли та четвертого грудня тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого року народжувала вдома на долівці мою сестричку Вірочку.
І так до самої смерті лікувала всіх на вулиці. Світла їй пам’ять.
У бабусі Улі був син Іван, що працював у Ворожбі та був одружений на кацапці з-за Сейму. Це була повнотіла веснянкувата жінка, працювала на ланці. У них була донька Зіна і син Миколка. Із Зіною ми ходили до одного класу, а Миколка був молодшим за неї років на п’ять. Розповідала мама, що коли Пашета, так її всі звали, сиділа на вулиці на лавочці біля двору з сусідками, то раптом п’ятирічний Миколка приходив до матері і просив відійти з ним на хвилинку. Пашета питала:
– Для чого? – А він відповідав:
– Самі знаєте для чого.
А справа була в тім, що Пашета годувала Миколку до п’яти років груддю, от він і просив маминої цицьки. Був круглим, рожевощоким.
Після смерті баби Улі дядько Іван з родиною переїхав до Конотопа. Яка їхня подальша доля – невідомо.

19. Стефанови

За Горбачовими жили дід Стефан з бабою Клавою. Тихі, смирні. Мали сина Бориса та доньку Марію. Борис після армії залишився у далеких світах, а Марія вийшла заміж за глушецького Миколу Никонова, побудували будинок на Спасівці і жили з двома доньками.

20. Горбачови

За дідом Стефаном жила баба Ганна Горбач з дочкою Антоніною, Тоською. Тоська працювала на ланці, а після смерті матері доживала віку одна, маючи з родичів тільки Гольонкову Шуру, яка була їй рідною сестрою. Так саме родина Гольонкових і поховала її. Хата стояла довго, а потім похилилась на один бік, важко посунулась і розсипалась від самотності і негоди.

21. Лалишини

Поруч із ними жили Горбачі, по-вуличному Лалишини: дід Ілько з бабою Наталею, Іван з дружиною Тонею і двома дітками. Дід з бабою доглядали за господарством і за дітьми, а Іван з Тонею працювали у колгоспі. Старші померли, а син після одруження переїхав жити на вулицю Одорванку, що біля соснового лісу.

22. Бичиха

На другому боці вулиці навскоси від Гольонкових навпроти долини під парасолькою із старих верб стояла хата баби Тетяни Биченко, Бичихи. Жила бабуся тихо, доглядала за городом, ходила в гості до сина Мишка Биченка і дочки Шури. Мала онуків, які бігали до бабусі за гостинцями. Відійшла у вічність баба Бичиха і вже на місці її хати нічого немає крім старих верб.

23. Парасини

За бабою Бичихою жила Баба Парася з дочкою Нюрою, несправжньою Мординою невісткою. Ця Парася була матір’ю Марії Максименко, що жила навпроти нас із доньками Ніною та Валентиною. Коли чоловік Марії Василь ішов п’яний додому, то Марія разом з доньками втікали до бабусі Параски.
Василь приходив додому і не зустрівши дружину і дітей, крушив і ламав усе в хаті. На ранок все ремонтував і прибирав.
Баба Парася була з багатої родини, говорили, що коли її мати померла на печі, то після неї залишився мішок із золотом. Так говорили в селі.
Її дочка Нюра після невдалого заміжжя довго жила з матір’ю удвох, через роки у неї з’явився приймак. Вони прожили разом декілька років, але одного разу вся вулиця збіглася на пожежу до баби Парасі. Казали, що її сарай підпалив приймак, якого Нюра вигнала. Це була перша пожежа в житті, яку я бачила і дуже перелякалася. Набігли всі з вулиці дорослі і діти, навіть з інших вулиць. Пожежу загасили і довго ми ходили мимо обгорілого сараю, що став купою попелу.
Через роки баба Парася померла, а Нюра поїхала до Сум, бо там діти купили хату для Марії, її старшої сестри. Жили удвох багато років, але одного дня Нюра тихо відійшла в інші світи.

24. Ониськови

Біля баби Парасі жила родина Руденків, по-вуличному Ониськових, бо хазяйка була донькою діда Ониська з Нової дороги. Господаря звали Іваном, його дружину Надією, а дітки – Галинка та Миколка. Іван працював у колгоспі бригадиром-садоводом. Тобто, огірки, помідори, цибуля, кавуни, капуста, морква, яблука – все це було на городній бригаді. Моя мама також у старші роки працювала там. Я декілька років під час літніх канікул у старших класах ходила замість неї на роботу збирати овочі та яблука. Збираючи огірки чи помідори, ми без кінця їли найкращі. І так цілий день, куди тільки все оте влазило в нас. Дядько Іван був дуже добрим, дозволяв кожній взяти додому одне відро овочів, але не більше. Ми раділи з того дозволу, бо це ж яка поміч родині.
Його дружина Надія працювала на ланці. Донька Галина була схожа на індіанку, красива тією красою, що видно було з дитинства, як вона розквітне, коли стане дорослою. Вчитись Галина поїхала до Брянська і там, кажуть, вийшла заміж і народила діток. Про її братика я нічого не знаю. Десь у світах, бо після смерті батьків ніхто про нього не чув.

25. Семенцьови

Трохи вище від Руденків жила родина Чеманових. Бабуся, дядько Семен, до речі, був сином баби Поляші і діда Павла, тітка Нюрка і їхніх троє дітей: Віктор, Володимир і Галинка. Дядько Семен і його дружина працювали в колгоспі, діти навчались у школі. Життя текло і дітки виросли. Тільки біда – обидва хлопці почали пити. Вовчик одружився і дружина вигнала, Вітьку теж. Так і померли молодими з п’янки. Одна Галинка залишилась у батьків. Підросла, закінчила школу і виїхала з Пісок. Кажуть, що одружилася і живе десь із родиною.
А які були сподівання і надії на синів у батьків. Тітка Нюрка пишалася синами. Одного разу на ланці під час обіду одна з жінок, що мала доньку, назвала Нюрку майбутньою свахою. На що Нюрка їй відповіла:
– Я за свого Кузьму кого хоч візьму, а ти свою Маринку поведеш по ринку!
Отак. Але сталося не так, як гадалося. Померли майбутні кузьми з п’янки на біду тітки Нюри і дядька Семена. Стоїть їхня розвалена хата, а в садку ще родять яблуні, які садив Семен із синами. І дивляться рожевобокі яблука на світ, чекаючи, хто їх буде збирати. Так і гниють під яблунями серед трави…

26. Ситники

Сусідами Чеманових були Ситники. Бабуся, її син Микола з дружиною Наталею та сином Анатолієм і донькою Шурою. Наталя була донькою тієї баби Мотьки, Морди, яка жила на нашій вулиці. Микола працював у Ворожбі, а Наталя ходила на ланку. Спокійна мирна родина, де всі любили одне одного. А я пам’ятаю їхнє весілля. Був вечір і ми, діти, бігали біля двору і чекали, коли жінки під співи напечуть весільних шишок. Пам’ятаю слова з пісні: – Пічечка гогоче, короваю хоче! А які щасливі були всі, хто був у дворі і біля двору!
Пройшли роки. Бабусі не стало, як потім і Миколи. Наталя довго жила одна. Руки їй покрутила хвороба, вона не могла принести дрова і води. Щодня до неї приходив сусіда Володя Попович і допомагав їй в усьому. На жаль Анатолій і Шура живуть у Києві, а матуся не хоче їхати до них. Так і жила на Спасівці до свого останнього подиху. Зараз стоїть її гарна хата, сараї, яблуні родять яблука, дичавіють вишні без господині.

27. Никонови

За Ситниками жила родина Миколи і Марії Никонових з двома доньками. Марія була донькою діда Стефана і баби Клави. Миколі не дозволяли батьки одружуватися з Марією, але він наперекір волі батьків одружився, чим назавжди відрізав себе від батьківської родини. З Марією вони прожили довге життя. Микола працював у Ворожбі, а Марія на ланці. Мали гарне господарство, хату, город, садочок. Виростили двох чудових доньок і діждалися онуків.

28. Сторожилови

Останньою на нашій вулиці є хата діда Якова і баби Марії Сторожилових. Хата стоїть серед поля, увібрана у садочок. Гарна хата і велике господарство видають гарних господарів. У них був син Володимир та донька Валентина. Валентина працювала у сільраді, де познайомилася із головним бухгалтером, який був неодруженим. Полюбилися, одружилися. Так і жили вже і після смерті батьків. Діти їхні по містах, а вони доживають своє життя у рідній хаті.

II

В кінці вулиці розкошує поле. Там стільки волошок і сокирок поміж пшеницею і житом, що, здається небо відбилося синявою на землі. Біля Вижлиці раніше паслися стада гусей і корів. Ми, спасівські та діти зі Шляху, проживали своє дитинство біля цієї невеликої річечки, де по коліна грязюки, а трохи більше ніж до пупа, води. Коли ми пірнали і вискакували з води, то всі обличчя були чорні від землі. Ми сміялися і знову пірнали, змиваючи бруд з облич. На ногах мали ципки, які утворювалися від постійно незаживаючих ранок. Ми їх до крові чистили шматками цегли перед першим вересня, щоби ципки підсихали.
Це був цілий літній світ нашого дитинства. По обіді всі діставали одне і теж зі своїх вузликів, меню було постійне: пляшка молока, заткнута кукурудзяним кияхом, сало, хліб, часник або цибуля. Молоко було гарячим, сало розталим, але нам усе дуже смакувало. Потім відпочивали на траві і гралися в крем’яхи, карти.
Я часто розповідала друзям те, що читала в піонерських газетах. Одного разу я прочитала в газеті «Піонерська правда» на четвертій сторінці угорі малесенький допис якогось Юри Мюллера із Ташкента. І одразу фантазія намалювала мені Артек і те, як я гуляю і граюся з тим Юрою Мюллером. Я розповіла все оте моїм пастушкам і моя розповідь не викликала ні в кого ніякого сумніву, що я щось придумала. І почалось. Щоранку у мене запитували, як там справи і де я була з Юрою. А моя фантазія малювала то походи в гори, то купання в морі, якого я ніколи не бачила. І жодного разу ніхто не засумнівався у правдивості моїх розповідей, всі чекали подальшого розвитку подій. І так до кінця літа. Через багато років я запитала у Валі Гольонкової про це, то вона сказала, що не пам’ятає нічого.
Моя вулиця Спасівка, на якій ми виростали гуртом, закохувались, плакали, страждали, старіє і зменшується, заростає дикими кленами і бур’янами.
Це з роками ми зрозуміли, що на Спасівці найсолодша у світі вода, найсмачніші вишні і яблука, найкрасивіші у світі волошки у житах. Це на Спасівці нас завжди чекали наші батьки у найтепліших хатах. Це тут нам вранці матуся варила найсмачніші у світ вареники чи пекла молочні коржики на салі.
Це на Спасівку ми привозили знайомитися з батьками наших коханих і саме сюди ми привозили їхніх маленьких онуків, які проводили своє дитинство на цій вулиці і назавжди закохались у цю маленьку зелену вулицю, наповнену сонцем і любов’ю. Спасівка огорнула їх красою і теплом, навчила цінувати життя і все, що в ньому є: дерева, людей, траву, воду, тварин і риб. І зараз, коли велика війна накрила своїм чорним крилом Україну, моя Спасівка затихла і чекає, коли до країни повернеться мир, а до неї – люди.
І відродиться життя, і нові господарі прийдуть до цих садів і городів, вечорами додому повертатимуться корови і гуси, а в долинах купатимуться маленькі люди, для яких ця вулиця буде найріднішою.
А я дякую їй за любов і красу, яку отримала від цієї вулиці, від людей, які населяли її. Дякую тобі, моя вулице Спасівко, за моїх рідних і друзів, за сусідів, за життя.
23.02.25