Через понад 350 років у цих же місцях українці зупинили бронетанкові колони московітів, що наступали на Київ.

Сидять в корчмі над шляхом козаки.
Димлять їх люльки, що аж ріже очі.
Корчмар до них підходить неохоче,
Бо вже добряче випили-таки.
Як козак випив, краще не чіпать,
Бо з’ְїздить кулацюгою у вухо.
Чи й шаблею… Нікого не послуха.
Отож корчмар, аби не дратувать,
Із кухлями служницю посилав,
Сам з-за шинквасу поглядав тривожно.
На козакові заробити можна,
Щоб під гарячу руку не попав.
Та козакам до нього справ нема.
В них про своє – козацьке говорилось,
Один поперед одного хвалились,
Яку в житті найкращу здобич мав.
- А в мене, бач, шаблюка он яка! –
Степан - старий козак вже з сивиною
Поклав на стіл шаблюку між напої, -
Сама в бою метається в руках.
Бува, за нею не встигаю я.
Не змигнув оком, голову зрубала
В москальського чи ляського гевала.
Уже лежить, хоч тільки-но стояв.
Я у мурзи цю шаблю відібрав
В однім бою. Міцненький був вояка.
Здолав заледве, Богу за те дяка…
А тут Петро між слово його встряв:
- Що твоя шабля?! От пістоль у мене.
Стріляє сам і завжди поціля.
То не важливо – зблизька чи здаля.
Ним один турок володів шалений.
Хотів мене поцілити, мені ж
Його вдалося шаблею дістати.
Вже в ледь живого той пістоль забрати…
- Ви гляньте, краще який в мене ніж! –
Озвався Савка, - Та ножі такі
В князів лиш є. Я й відібрав у князя,
Який мене на вулиці образив.
Погляньте лише, камені які
Ось на руків’ї. Вже москаль один
За нього сотню золотих питався.
Та я його посулам не піддався,
Сказав, нехай іде до дідька він.
Один Мирон тихесенько сидів
На лавці тільки сумно подивлявся.
Мовчав, нічим своїм не похвалявся.
Хоч вже і оселедець посивів.
- А ти, Мироне, що усе мовчиш? –
Спитав Петро. – Нема чим похвалитись?
Ти ж в козаках, як би не помилитись,
Уже літ тридцять, може, навіть, більш.
За тридцять літ нічого не нажив?
Мирон зітхнув: - Та так вже воно склалось:
До рук мені нічого не дісталось.
Неначе чорт мені заворожив.
В стількох боях вже і походах був,
Розбагатіти так і не вдалося.
Удача оминає мене досі,
Немов Господь про мене геть забув.
Один раз посміхнулася була
Сердита Доля – ледве Ромодана
Не взяв в полон. От, було б непогано.
Та здобич мені б статки принесла
Ще й чималі. – А ти часом не бре?.. –
Озвався Савка, - Того воєводу?!
Я в такі брехні не повірю зроду!
Він сам тебе скоріше забере.
Він же хитрющий. Та й ризикувать
Не став ніколи б. То така вже вдача…
- Я про старого не казав, одначе.
Синка його ледь не зумів узять,
Андрія. Того, що тепер сидить
Десь у Криму, в татарському полоні.
Там в нього і посивіли вже скроні.
У батька, кажуть, нічим заплатить.
Бо хан загилив чималу ціну –
Вісімдесят десь тисяч золотими.
А цар не захотів ділитись ними.
Йому потрібні гроші на війну.
Так і сидить нещасний в тім Криму…
Та москалям, напевно так і треба.
Налаштували всіх супроти себе.
Ще довго, мабуть, мучитись йому…
Степан загув: - Так розкажи і нам,
Як Ромодана того ледь не злапав.
На нього саме де й коли натрапив?
Агов, корчмарю, де сховався там?
Неси ще кухлі горло промочить!
Служанка миттю принесла напої,
Щоби козацтво тільки заспокоїть.
І кожен встиг уже й перехилить.
Мирон утерся, трохи помовчав,
З думками, видавалося збирався.
Посмикав вуса, чуба, почесався.
Ще покахикав та і розпочав:
- Оповідач я, хлопці, ніякий.
Отож, прошу́ вас не перебивати.
А хочу ще здалека розпочати.
Хоч, звісно, ви все знаєте-таки,
Бо ж в тім усім варилися самі.
І в тих боях і сутичках бували…
Отож, як москалі вже всіх дістали,
«Раділи» люди їм, немов чумі.
Хоча з Богданом склали договір
Та обіцяли нам допомагати,
Самі ж в Андрусів подалися, кляті
Із ляхом домовлятися допір.
Та по живому розділили нас.
І нас при тому, навіть не спитали.
Тож Україна враз завирувала.
Мабуть, прийшов уже розплати час.
Не тільки люд простий, а й старшина
На москалів за зраду ту озлилась.
На раді уся в Глухові зустрілась,
Здається в січні й визнала вона,
Що, раз московський цар їх одурив,
То під рукою вже його не бути.
Про царську ласку не схотіли й чути.
А гетьман Брюховецький заявив,
Що краще з Дорошенком справу мать,
Проситись під заступництво султана.
Той так нахабно пхатится не стане
І вольності не буде відбирать.
Для москалів то все не в новину.
Вони прекрасно знали й відчували,
Що вже за шкуру сала нам залляли,
Що ми їм оголосимо війну.
Засіли в гарнізонах по містах
І, як щурі, з-за мурів визирали.
Ми з помстою, відомо, не чекали.
Поки ще взимку не тривожив лях,
То й Дорошенко нам пообіцяв
Прийти сюди з татарами й полками.
Поки ще прийдуть москалі до тями,
Прогнати їх аж за кордон к грецям.
Зненацька хоч напасти не вдалось
Та десять міст ми скоро захопили.
Москальські гарнізони перебили.
Багато їх на милість нам здалось.
Лишились в Переяславі хіба,
Остер, Чернігів, Ніжин не здалися.
Ми взяти їх облогою взялися.
Хоча москаль про те усе подбав.
Запаси мав, щоб довго просидіть,
Поки Москва пришле велике військо.
А військо те уже доволі близько,
Вже зі Смоленська, Білгорода мчить.
А головне на Ніжин прямо пре,
Щоб потім до Чернігова рушати,
Аби облогу нашу з міста зняти.
Мов сарана пхнуть, аж мороз дере.
Хоч сильно замахнулись москалі
Та в прикордонні вже вони й застрягли.
Котельву, Глухів, Почеп взяти прагли
Там у боях й загрузли взагалі.
У червні Дорошенко дочекавсь
Алша-Мурзу, який прийшов з ордою.
Вони швидкою рушили ходою
Через Дніпро. В Диканьці він з’єднавсь
Із Брюховецьким. Та на раді там
Івана Брюховецького убили,
А Дорошенка всі проголосили
За гетьмана і правобічним, й нам.
Коли про те дізнались москалі,
То мусили облогу залишати.
Ми їх взялися всіх випроводжати
Скоріше геть із нашої землі.
Вже в липні ні одного москаля,
Окрім отих, що у облогу стали,
Ми по містах і селах не стрічали.
Зітхнула із полегшенням земля…
Та не надовго… Бо Господь від нас,
Здається, відвернувся дуже скоро.
Татари розходились, нам на горе.
Хотіли ж збагатитись і в цей раз.
В Москальщину скоріше подались
Пограбувати біля Севська волость.
Але на полк Великий напоролись.
Дістали чосу тож бігом знялись
Та й поспішили повернутись в Крим.
Тим часом ляхи, поки Дорошенко
Гнав москалів у шию хорошенько,
Швиденько скористалися отим.
Загнали в Кальник гетьманова брата
Григорія, в облогу узяли.
Тож гетьман всім полкам своїм велить
Спішити, аби брата рятувати.
Зоставив тут лиш сіверські полки.
А наказним тоді Дем‘яна ли́шив,
Того, що називаєм Многогрішним.
Надійнішої, мов не мав руки.
Тоді я в Самойловича служив.
В Чернігові Толстого облягали.
У Верхній замок клятого загнали.
Як вовк, він, огризаючись, сидів.
Зібрали скоро сили москалі.
Поставили над військом Ромодана.
Він воєвода досить непоганий,
Хоч трохи полохливий взагалі.
Та, маючи тоді удосталь сил,
Попер на Ніжин. Той не боронився.
Полковник з козаками схоронився
У Носівці. І Ніжин, й все навкіл
Ущент розграбували москалі.
Що не змогли забрати, попалили.
Хто не утік з місцевих, перебили
Чи до чужої вигнали землі.
Монастирі й церкви пограбували!
Ікони, дзвони, книги відвезли
В Московію. І як вони могли?
Ще й православні себе називали.
Згубивши Ніжин, рушили й до нас.
Та наш полковник того не злякався.
За мурами Чернігова сховався,
Тримаючи в облозі, в той же час,
Тих москалів, хто в замкові засів.
Взялися москалі нас штурмувати.
Із трьох боків ударили гармати.
А далі Ромодан і штурм повів.
Хоч ми запекло билися, однак,
Вони крізь браму Любецьку прорвались.
Тоді ми у Дитинці заховались,
Скорятись не збираючись ніяк.
Всю ніч гармати в москалів ревли
І ядра в нас розпечені летіли.
Спалити місто москалі схотіли,
Раз взяти його легко не змогли.
На стіни дерлись цілий день вони
І своїм трупом підступи встеляли.
Ми їх багато попід стін поклали.
Та ж їх багато, спробуй, прожени.
Ми їх вбиваєм, а вони все пруть.
Солдат не хоче Ромодан жаліти.
До Третяка прийшлось нам відступити.
То вже останній наш оплот, мабуть.
А Ромодан за впертість нашу взяв,
Велів Чернігів весь мечу піддати.
І скоро місто почало палати.
Москаль ходив, палив і убивав.
Тоді полковник викликав мене,
Велів таємно з міста пробиватись,
Скоріш до Многогрішного дістатись,
Нехай мерщій полки сюди жене,
Бо ж москалі не випустять живих.
Запасу ж зброї в полку небагато.
Чи довго зможуть бій вони тримати?
Тож я вночі спустився і побіг.
Всі москалі тим зайняті були,
Що в місті убивали й грабували,
Отож мене і не перепиняли.
В селі для мене ще й коня знайшли.
Тож скоро я у Седнев прилетів,
Де і стояв Дем’ян той із полками.
Не мав він полководницької тями,
Отож, на щось чекаючи, сидів.
Напевно, все на Дорошенка ждав.
А той сидів під Каневом в надії:
Ось-ось Кирим-Герай туди наспіє,
Якого в поміч кримський хан послав.
Я до Дем‘яна ледве-но пробивсь,
Став на Чернігів в поміч закликати.
Довгенько довелось його вмовляти.
Він, наче в’юн при смаженні, крутивсь.
І сил мав мало, помочі чекав.
І москалів зібралося багато.
І в них припаси, і у них гармати…
А я все умовляв та умовляв.
Тож він погодивсь, нехотя. Велів
Полкам збиратись. Рушили поволі.
І на біду зустріли в чистім полі
Кіннотників, що Ромодан їх вів.
Не той старий, але синок його –
Андрій – хоч молодий, але завзятий.
Хотів, напевно, вище батька стати.
Отож, вони накинулись бігом…
Коли б то тями отому Демку,
Чи хоч бажання битись з москалями.
А в нього ні бажання, ані тями.
Сам собі долю виправив гірку.
Десь у Сибіру досі загиба.
А, може вже й віддав там душу Богу.
А скільки нам прийшлося через нього?
Якби не він, та ж ми були б хіба
Знов під царем? Під тими москалями?..
Полки в дорозі наші розтяглись.
Поки зібрались, за шаблі взялись,
Вже кінні москалі і перед нами.
Зім’яли нас й погнали на Седнів.
Не всім вдалось за мурами сховатись.
Москаль не став тоді до міста рватись.
До того він іще не знахабнів.
Кінним на мури дертися дарма.
А піших в його війську було мало.
Тож навколишніх сіл пограбували
І вже в окрузі й близько їх нема.
А ми чогось чекаєм, сидимо.
Старшина десь постійно засідає.
Щось там перемовляється, рішає…
Якось із Митрофаном ми йдемо.
Козак місцевий. Тут мене хапає
Хтось за рукав. Якийсь зі старшини.
Я ж звідки можу знати, хто вони?
Підморгує й за клуню закликає.
Я ж, начебто, козак з небоязких.
Товариша на вулиці залишив.
Зайшов за клуню, озирнувся лише.
Той старшина не витерпів, підбіг
І таємниче так зашепотів:
- Тобі негайно треба в Канів мчати,
Бо наказний став зраду готувати.
Свого я посилати не схотів.
Бо, не дай Боже, в руки попаде
Цих зрадників, то і мені не жити…
Із Ромоданом хоче говорити,
Уже від того відповіді жде.
Знов хоче повернутись під царя,
Щоб булаву до рук своїх узяти.
Готовий рідну матінку продати.
Гадає, що зійшла його зоря.
Та й старшина вмовля на те його.
Хоча він сам вмовлятись, звісно, радий.
Вже, кажуть, відбулась таємна рада
І посланця відправили бігом
У табір Ромодановського. Ти
Повинен вістку гетьману донести.
Інакше нам ні милості, ні честі.
Отож, сідлай свого коня й лети…
Не знали ми у Седневі тоді,
Що Дорошенко помочі діждався.
Кирим-Герай із Криму вже причався,
Багато тисяч люду мав в орді.
І вже Григорій – Дорошенка брат
З козацьким військом і ордою тою
Іде, щоб стати з москалем до бою.
Та ж зроблене не вернеш вже назад.
Поки я їхав, Многогрішний встиг
У Салтиковій стрітися Дівиці
Із Ромоданом і договориться.
Умовити, говорять, князя зміг
З просторів України відступить.
За те Дем‘ян той до царя пристане
І визнавати його владу стане.
А князь на те погодився умить.
Бо ж, на відміну від Демְ’яна, знав,
Що проти нього уже суне військо.
Не за Дніпром воно, а уже близько.
Тож вже втікати з України мав.
А тут такий дарунок! Поклялись.
Хоча, яка ціна москальським клятвам.
Їм слово дати і слідом зламати,
То запросто… Тож, поки я зустрівсь
Із гетьманом в дорозі наказним,
Вже москалі Чернігів полишили
І до кордону військом поспішили.
Аби дорогу перетяти їм,
Велів Григорій напрямки іти.
Тим часом Ромодан старий повільно
Пхав по шляху, наляканий тим сильно.
А сина попереду він пустив
З кіннотою, аби вивчала шлях
Та все про супротивника взнавала.
Потуга в нього малася чимала –
З п’ять тисяч, мабуть, воїв, всі верхах.
Дурню, звичайно Ромодан вчинив.
Як то Потоцький Яна - свого сина
Супроти Хмеля попереду кинув
Ще на початку з ляхами війни.
Так то і цей. На розум сподівавсь
Чи на удачу. Той дійшов до річки
Під Гайвороном, досить невеличка.
Він на той берег вибиратись взявсь.
Ледь половина вийшла на цей бік,
Як то орда на пагорбах з‘явилась.
Татари і на мить не зупинились,
Вперед рвонули, дикий знявши крик.
А слідом мчали кінні козаки.
Завзятий Ромодан велів солдатам
Кінним орду також атакувати.
Одні ще тільки вибрались з ріки,
Другі ще досі каламутять воду,
А треті ще й у річку не зайшли.
Поки вони збиратись почали,
Орда атакувала їх із ходу
І розметала. Битви й не було.
Металися драгуни і рейтари,
А їх бігом арканили татари.
Одні було рвонули крізь село,
Аби хоч відірватись від татар.
А там рови, плоти - людські городи,
Щоби худоба не завдала шкоди.
Тож москалів чекав страшний удар.
Кінними тут ніяк їм не пройти.
Отож, кидали коней і втікали .
Та їх ординці легко переймали
Аби в ясир до Криму повести.
Другі з них відступили в мочарі,
Якими там місцевість так багата.
В багні по пояс довелось стояти
Їм там аж до вечірньої зорі.
Та їм же звично, вилізли ж з боліт,
Тож, наче жаби у багні сиділи.
Татари ж туди лізти не схотіли
Та діставали стрілами як слід.
Я з козаками до села влетів,
Як там татари москалів ловили.
Багато вже у мотузках сиділи.
Тож не один татарин збагатів.
За здобич з ними битися дарма.
Тож я помчав конем понад городи.
Аж бачу - москалі біля підводи.
Один коня вже випряг і трима.
Другий в багатім одязі зібравсь
Уже сідати, щоби утікати.
Я миттю налетів, не став чекати.
Той коня кинув і за шаблю взявсь.
Зчепились з ним. Багатий би й хотів
Уже втекти, так між плотами тісно.
Повз мене не просочить йому, звісно.
Я шаблю в того вибити зумів
Та й зарубав. До цього повернувсь
В багатому… Він шаблю теж тримає.
Ну, думаю, усе одно ж здолаю.
Аж чую тупіт. Тільки озирнувсь,
Як налетіла раптом татарва.
Мені по голові дали добряче,
Що я вже й світу білого не бачив.
Не відав, навіть, чи душа жива.
До тями аж увечері прийшов.
Вся голова в крові, вже запеклася.
Коня нема, хоч шабелька знайшлася.
Ледве доплентав, козаків знайшов.
Уже від них дізнався я про те,
Як бій пройшов. Тих москалів, що мчали
Через село, татари похапали.
Небагатьом вдалось втекти, проте.
Їх там не менше тисячі лягло.
Ще кілька сот полоненими стали.
А коней кілька тисяч ми зібрали
Та вдосталь зброї й прапорів було.
Ті ж москалі, що в болота втекли,
Вночі в трясовині тій подалися,
Нагі і босі ледве потяглися,
Але здолати болота змогли.
Десь на світанку вибрались з боліт.
Якраз і військо Ромодана стріли.
Сумні новини йому розповіли
І він, напевно, прокляв білий світ.
Бо ж той в багатім одязі – то був
Андрій – синок старого Ромодана.
Я б його, звісно, взяв, якби не рана…
Якби ж татарин був не завернув…
Зітхнув Мирон, взяв кухоль свій, допив
Та витер вуса. Козаки мовчали.
Вони Мирона тихим уважали.
А він себе по-новому розкрив.