* * *
Падолист. Вітер.
Сумний Місяць глипає
У гнізда птахів.

* * *
У чорні плащі
Ховаються злякані
Перехожі. Ніч.

* * *
Чорно-білий сон,
Осінь глуха за вікном.
Час прокидатись.

* * *
Падолист. Вечір.
Мишка дивиться з кухні
Намистом очей.

* * *
Холодне місто
Гасить холодні вікна.
Вже осінь глуха.

Падолист 2021 року

Коли вітер прийшов
у міста катарів
Дикі вишні достигли
в садах Провансу.
Коли осінь фарбує
пастеллю П’ємонт
Перевалом журби
йдуть та йдуть савойяри.
Альбігойці збирають зерно
в глеки порожні віри,
На сторінках старої Біблії
на полях намальовано:
Чи то люди, чи звірі.

На землях старого кляштору
виноградники та переліг,
Сонце дозрілим яблуком
козлоногому Пану до ніг,
Чорні вівці слухають Кальвіна –
дерев’яним пророком млин.
Було б у цих селах весело
але безнадія і сплін.
Савойяри несуть туман
у торбах сірих містралю,
Хто і навіщо гіркі слова
сіяв у глину краю?
Цього, оцього, де фіги й мигдаль
цвітуть, як завше, весною
Буде, буде косити чума:
людей бо нині – як гною.
А дикі вишні достигли таки
у левадах Провансу зелених,
Присмак гіркий чергової війни
чорною сіллю у венах.

Серед дощу ми як на Корсиці липня,
Конвент алегорій, метафор – постреволюції дня.
Цей мокряк, ця негода, цей день – наш Тулон,
Я парасолю здіймаю як дах, капелюхом трикутним:
Між небуттям і буттям, між минулим й майбутнім:
Між нами і небом, а краплі як кулі й шрапнель:
Четвер Ватерло і субота Гренобль, і хвилини-улани,
Ми трохи повстанці, вандейці, ледь-ледь партизани
У цьому двобої, в цій битві, на полі війни,
Яку донкіхоти місцеві чомусь називають коханням,
Ми миємо ноги в калюжах, йдемо як Христос по воді,
А в подумках Ельба, сто днів, корабель і вулкан,
Чи може Єгипту голодний сумний караван.
Не знати, що там за віконечком - липень, чи брюмер,
Чи може до консула просто прийшов костюмер,
Чи може мундир поміняв молодий офіцер –
Отой, корсиканець – дивак і Мольєр,
Чи просто Париж-Станіслав – свято торішнього листя,
І ліс слимаків, і вогкість альпійська Далмацій,
І небо далеких і білих хмарин-декларацій,
І наші тіла – гарячі, як сонце над селищем Аустерліц:
Останні атаки гвардійців, десь наш Талейран
Блукає кавалком туману. Пишу про вечерю в Брокере,
Кліссон та Євгенія нам наливають вино:
У келихи літа – тесані з буку, і круглі, як Місяць оповні,
Виноград Патагонії пахне вітрами пампасів:
На острів Святої Єлени пливе корабель почуттів:
Вітрило шовкове і біле як сніг – оксамитом чорниці
І вечір вологий наплів нам якісь небилиці,
Завершився день. Чи епоха. Кохана, пробач,
Я ненароком подумав, що ти Жозефіна.
За хмари ховається Місяць-калач,
Стежками мовчання блукає сумна Прозерпіна.
На барикадах кохання бодлерівський сплін:
Це дощ – безликий художник ілюзій. Це він…

Огненний кінь мій спогад топче копитом
Траву моєї пам’яті, чебрець минулого. Огром
Стає над степом полиновим і над казкою зела
Огненна грива, вітер сонця. Кінь-війна.
І одкровеннями вуздечки брязкіт-двін,
В отій пустелі духу, в пустищі німім.
В западинах-слідах коня важких копит
Виблискує вода гріхів, у ній втопився світ.
Вода, що з хмар «сьогодні» падає униз
Нажахано горить хаток і селищ хмиз,
Облуда віри чорної, пророків злих слова,
І каламуть ріки буття, задушна ніч німа,
А кінь огненний спалює незрячі дні,
Оцю надію «завтра», оці вигадки дрібні
Що все це сон. Кружляє попіл на семи вітрах,
Що стане добривом полів родючих - нині прах,
А нині час коня огненного - страшний рубіж,
Доби Армагеддону, і долини, що встромляє ніж:
Ніж бронзовий в майбутнє, спокій і життя
І все минає... Лише попіл, прах... І забуття...

Якщо тільки тиша лишилась тобі,
Якщо ти зникаєш, як тінь у юрбі,
Якщо тільки тиша у паузах слів,
Між пострілом, вибухом, клаптями снів,
Тиші шматочки лишились тобі,
Як нагорода в оцій боротьбі,
Вагомі і довгі, як краплі політ,
Важкі й незбагненні, як зранений світ,
Вагомі, як краплі, що небом пустим
Тобі подаровані. Хмара як дим.
Несила їй виснути - зникли світи,
І тиша шматками між громом. І ти.
І кожен шматок це раптовий антракт
Страшної вистави: що постріл, то факт.
Не степ це, друзяко, це є Колізей,
Пісок на арені і сотні очей
Байдужих плебеїв. Живемо отак,
А потім колись червонітиме мак,
На цій не чужій нам землі без людей,
В степу полиновім, що білий, як день.
Мірило життя нам ці тиші шматки,
Оті - між рядками, оті - самоти.
Ми очі відкриємо краплям важким.
Земля наче вохра. А спогад як дим.
Мій друже, забув ти, що ми на війні
Як тихо... Як тихо... Як тихо... Чи ні?

Не тільки мертві дні залишаться позаду
Коли знайдеш собі хвилину озирнутись,
Не тільки час тобі негодою насипле граду,
І нині не траві доводиться додолу гнутись,
Якби ж то лише так - якби то тільки мертві дні
Дивилися на нас мов спогади сумні,
Очима мертвими скляними із загублених листків
Отих торішніх кольорових злих календарів,
Якби... Якби лише вірші й потрощені слова
Блукали в пам’яті... Аж там лиха зима,
Ота... Там шанці, бліндажі і люди - ті, яких нема.
Не тільки мертві дні... І моторошні сни... Дарма.
У пам’яті кутках, у снах живуть вони -
Солдати - друзі, що ти втратив на війні.
Годин страшних, яких орди бреде юрма
І ти у ніч глуху шепочеш: «Не дарма
Все що було, весь біль, що ним пульсує часомір,
Все що зробив, звершив всьому наперекір,
І смерть, що самотою з вічними «чому»
Тебе відвідала на хвильку і пішла у тьму,
І вітер, що співав тобі псалом
І ми, що йшли в майбутнє напролом...»

В осяйній тиші самоти оливи – сад.
Не можу поглядом вернутися назад –
У те сентиментальне «до війни»,
Бо занімів недужий світ, змінились ми,
Бо курява стоїть над каменем доріг,
Бо досі у лівиці затискаю оберіг –
Отой, що я носив по згарищах. Псалом
Лунає досі над містами і степами. Напролом
Роковані віднині йти – година сутінкова,
І час лихого кажана, проте, жадає слова
Душа, перо, папір, тінь яструба і тиша-мить,
Час не спиняється – він далі струменить,
Він далі одкровення нам шепоче: «Ви ніде!
Вдивляйтесь в місяця румовище бліде,
Ідіть, блукайте, бо зруйновано ваш дім,
Шукайте істини сліди на образі блідім,
Ваш шлях лежить крізь Гетсиманський сад,
І не судилося прочанам повернутися назад,
Бо ви тепер солдати – перед вами сон землі,
І навкруги оливний сад, і все минає – все в імлі…

Примітки:
* - «В людському сумі я осамотів,
його Тобою втишити хотів,
та це не Ти. О, стид напоготів...»
(Райнер М. Рільке)
(Переклад Мойсея Фішбейна)

Назавжди на Землі настала ніч,
Навіки опустилась вічна тьма
На світ.
І в темряві сказав мені один старий:
«Сідлай свого гривастого коня!
Бо стільки літ
Ти мовчки споглядав весняний цвіт
І осені холодний вітряний привіт,
І білої зими прозорий лід,
І літа теплого прозорий мід.
А нині ніч: і байдуже яка пора.
А нині ніч: назавжди тьма.
І ти в цій тьмі, в оцій імлі
Коня женеш прямуючи на зорі –
Оті, що в жмені затискає Водолій,
І блиск меча і дзвін копит,
І посміхаєшся недолі злій...»

Наш цвіт обірвано. І пусткою наш сад стоїть.
Жорстокий садівник посеред марева століть
Чужий і зайда – мріє порубати наш вишневий сад,
На пустищі собі садити чорний виноград
І готувати трунок із його гірких плодів,
І ним втруїти світ – птахам забракло слів:
І не папугам – солов’ям наляканим для співу,
Замовкли й зажурились сірі птахи посивілі,
Коли з сокирою у наш чарівний край
Прилізли нелюди. Палає небокрай,
Дідівську шаблю й кріса дістає орач,
Знов, як в старі часи над селами лунає плач
Сиріт і вдів. На герць за волю встануть козаки
Ми сад захистимо. Сьогодні. Й на віки.

Наче мисливець вистежую слід хижака.
У землю засіюю гільзи замість зерна.
Нащадок спокійних і добрих селян
Я нині козак – у руках скоростріл-ятаган.
Я нині стріляю, собі обираю двоногу мішень,
Я нині як вітер минаю дороги стооких ночей,
Мій степ наче рана і спрагла пошерхла земля,
І пестить обличчя, як ніжна коханка, трава-ковила,
Тому, що інакше не можу – інакше пітьма,
Тому, що свободу віддати не маю я прав,
Тому, що мій край окупант чобітьми розтоптав.

Травень ще не почався, юна трава виринає з землі і тягнеться до сонця. Але в місті косарі газонів вже зрізують її, стинають голови квітам. А багато квітів так і не встигнуть зацвісти. І косарям не шкода. Побачивши це, я написав такі хокку:

* * *
Скошують траву
Будуть косити людей
Колись так само…

* * *
Скошують траву.
Ніколи вже не цвісти
Цим квітам весни…

* * *
Свавільний косар.
Покосять як ти траву
Колись і тебе…

* * *
Весна. Сонячно.
Тільки у косарів всі ті ж
Черстві долоні…

* * *
Мовчазний косар
У сік квітів кульбаби
Замастив руки…

* * *
Весна на землі.
Але косить все живе
Божевільний косар…

(низка хокку)

Якось я зайшов в гості до старого хайдзіна, що пише під псевдонімом Канасі Цукі – Сумний Місяць. Він запросив мене послухати його новий збірник віршів «Порожнеча осіннього лісу». Крім мене був ще один хайдзін – більш відомий, як майстер танка – він пише під псевдонімом Індзя-но Акі – Самітник Осені. Ми пили чудовий запашний чай сорту «Глибокий колодязь», читали вірші, милувались яскравим зимовим Місяцем. Тоді, як і цієї ночі була рівно половина молодого Місяця. Зійшла на небі зоря Мокосі* і стало ще сумніше. Тоді було запропоновано тему для віршів «Половина Місяця», і я склав ось такі хокку:

* * *
Глип: півмісяця.
Світ розрізаний навпіл –
Як моє життя…

* * *
На шатрі ночі
Половина Місяця.
На роздоріжжі…

* * *
Розрізано ніч.
Половина Місяця
На небосхилі.

* * *
Раптом побачив
Життя мого кавалок:
Там – півмісяця.

* * *
Чорнота ночі.
Половина Місяця.
Холодна кава.

* * *
На небі зими
Половина Місяця.
Самотній жебрак.

Примітка:

* - Мокосі – Юпітер (яп.).

(Низка хокку)

Колись (теж перед Різдвом) я зайшов до свого старого друга (теж хайдзіна) і ми довго філософствували на теми «Європа як християнська цивілізація» та «Вольтер і буддизм». На столі горіла свічка – як це і має бути перед Різдвом згідно звичаю. Але потім свічка згасла і запанувала у кімнаті темрява. Якось сама собою з’явилась ідея теми «Догоріла свічка» і ми довго віршували. Потім через багато років я згадав деякі хокку складені того вечора і записав:

* * *
Догоріла свічка.
Темряву масну на дотик
Пальцями ночі…

* * *
Догоріла свічка.
У ніщо нескінченне
Очі незрячі.

* * *
Догоріла свічка.
Біблії книга важка
У руках старих…

* * *
Догоріла свічка.
Хоч би зірку одненьку
На цьому небі…

* * *
Догоріла свічка.
На місто старе впали
Ночі злодія.

(Світлина з мережі)

Патріарх гомінкої церкви джмелів
Такий же самотній як чорний лелека,
Що прилітає щороку до мого села
Мовчазного і тихого, як сухий колодязь.
У кожному селі білі як сніг лелеки
Плетуть століттями з вербового хмизу
Свої псалми кучерявих гнізд
Тільки в моєму селі – чорні
Прилітають гніздитися
І то не на стріхах,
А на холодних коминах, димарях дідизни.
Може тому, що бджоли
Єдині хто править службу
Під куполом кинутої церкви,
Що волає зламаними хрестами
До посліплого неба.
Чи може тому, що на цвинтар
Давно ніхто не приходить
І не зазирає в обличчя сумних квітів
Крім сови та прочанина одуда.
А може просто тому,
Що в моєму селі
Давно всі померли:
Бо синьоокі зайди -
Вовкулаки вдягнені в шкіру
Яничари з червоним знаком
Відібрали в людей хліб…

Блюз мого міста

Цю осінь малював
Сліпий художник
Якому замість фарб
Меланхолійний сажотрус
Дав мішок попелу,
А замість пензлика
Зламану рушницю.
Кульгавий поет
Співає про фарби
Бабиного літа
Цього брудного міста.
Позич мені очі свої
Веселий художнику слів!
Хочу побачити
Радісні кольори
Цього поганського храму
Збудованого з цеглин-помилок
Та цементу брехні
Доки світ людей-ляльок
Не став порохом…

Блюз твого міста

Високе осіннє небо
Дивиться на тебе
Очима «апостола черні»,
А під ним люди,
Що дихають димом
Заморського зілля
І собаки, що забули
Дорогу до псячого чистилища –
Жебраки-католики
Зустрічають Місяць –
Свого панотця
Вдягненого у рясу ночі
Піснею без слів.
Якби ж громадяни
Навчились відрізняти
Ранок від вечора…

Блюз нашого міста

Ходимо серед машин
Дивимось в обличчя людей
А хочеться пірнути в небо
Але боїмося – втопимось
У вирі Чумацького шляху
Боїмося
Розбити голови
Камінням зірок…
А ми граємо в чотири руки
На величезному роялі,
Що завис у небі над містом
Як дирижабль
«Граф Ципелін».

Старий бібліотекар.
Книгами сумних років
Заповнює поличку століття,
Дає мені цей томик потріпаний,
Де навіть літери стерлися,
Де мишачих зубів слід
На сторінці Справжнього Дня.
Зітру з цієї книги пил.
Зазирну в його окуляри розбиті.
Давно ніхто не заходить
У бункер цього книгосховища,
У нутрощі будинку-корабля,
Де звуки кроків
Як дзвін катакомбної церкви,
Де потріскані стіни
Як гори далекої Ельдорадо,
Де стеля нависає грозовою хмарою
Над думками кволої осені.
Не мовчи, дідусю сумний,
Повідай мені таємницю
Яку заховав тут…

Люди під парасольками снів.
Осінній дощ – це мара,
Це привид нудного міста «сьогодні»,
Це жебрак, який у рваному піджаку
Сумно співає своє нудне:
«Signore, una moneta!
Almeno un centinaio di lire presentare!»**
Осінній дощ – це Венеція,
Що висить над каналами буднів,
Це хворий священик,
Що тобі відпускає гріхи,
Це сутана старого монаха,
Якого чомусь називають Бог,
Хоча він просто глядач
Цієї вистави без кульмінації та епілогу,
Де море артистів і один поціновувач,
Який більший ніж море.
Я блукаю завжди
Під чорною парасолькою ночі,
Дивлюсь у порожнечу своїх снів,
Візьму квиток у місто
Під назвою Завтра,
І під деревом Бодхі,
Почитаю потріпаний томик віршів
Старому папузі…

Примітки:
* - Якщо твій вогонь не загаситься іншим вогнем... (Франческо Петрарка) (іт.)
** - Сеньйоре! Одну монетку! Хоча б одну сотню лір подаруйте! (іт.)

Серед трави зім’ятої вітром
Дикий кіт зі зламаним годинником
У лапах простору.
Блукаю лісом історії
Де замість дерев ідоли,
Де замість суниць – вовчі ягоди,
Де замість неба – дірява парасолька Мао
Де замість вовка – Калігула
Влаштовує чергову оргію
Чи то у Римі бундючному
Чи то в Москві у горілці втопленій.
І всі стежки переплутані,
І всі білки – «білочки»,
І кожен ведмідь людожерисько
І кожен гриб мухоморище…
Кортить на галявині
Собі могилку вирити
Але заступ зламаний.
Тому блукати приречений
В цьому лісі дрімучому
Не одне літо-літечко
А ціле тисячоліттячко
Аж поки журавель
Чорним мічений
Не заспіває світанку
Пісеньку…


(Світлина автора)

Хто відшукає
Старий колодязь,
Кине у нього
Діряве відро,
Щоб спіймати відображення
Хворого Місяця -
Цього старого меланхоліка
Блідого онука Космосу?
І буде слухати
Як скрипить дерев’яний журавель
Який пив щоночі росу,
І беріг чорну воду
З глибин землі,
Щоб втруїти нею
Вогненного вершника,
Що скаче на сліпому коні
По землі, що не бачила
Нічого крім пожеж та моровиць
І чобіт покидьків.
Хто відкопає
Іржаву шаблюку
Зариту старим отаманом
Під розтрісканим дубом
З якого стирчать ікла
Сивого вепра,
Якому блискавки подарували вічність?

(Світлина автора віршів)

Ще квіти не змерзли.
Ще хризантеми
Не стали крижинками.
Ще люди не схожі
На старих пінгвінів.
Автомобілі
Ще не нагадують
Затишну хатку
Баби-Яги.
А я вже мрію
На своїх черевиках
Полетіти на Місяць –
З денця кратерів пити
Воду забуття.

(Світлина автора віршів)

Людям говорив,
Що дерева теж португальці.
Людям говорив,
Що кожне дзеркало – двері
З однієї порожнечі до іншої.
Людям говорив,
Що коти знають Істину
Десь від нас назавжди заховану.
Людям говорив,
Що кожна квітка – то Васко да Гама,
Що пливе на кораблі вікна у потойбічну Індію.
Людям говорив,
Що кожна смерека то старий вчитель,
Що відає про Шлях
Невідомої осені.
Людям говорив,
Що Ван Гог лише прочинив двері.
А вони не вірили…

(Світлина автора віршів)

Відвідав Чень Юнь Янь – відлюдника, що оселився в горах Сі Шань. Чекаючи на нього, написав йому в подарунок вірші про свої почуття.

Горлиці крик
Серед бамбуків густих.
Холодом осені
Храм серед гір затих.
Відлюдник старий
Не повернувся додому.
Вітер і дощ
Чекають разом зі мною.

Примітки:
На малюнку напис: «Фан Вень Інь Ші» - «Відвідую з візитом відлюника».
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін.

Темний бамбук
Стебла схилив над дорогою.
Місячний посвіт
Тремтить у віконці убогому.
Відлюдник у горах
Занурився в споглядання.
Душу його
Не зачепить осіннє зітхання.

Примітки:
На малюнку напис: «Цзай Лао Ші Де Цзя» - «Знаходитьсь в домі старого вчителя» (кит.).
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін.

Так дивно – у тумані я іду!
В самотині тут кожен кущ і камінь,
Дерева всі посліпли на біду,
І кожен тут один – і амінь.

І скільки друзів в світі цім було,
І світло у житті було й тепло;
Тепер туман повзе – і на свою біду
Не бачу куди йду.

Тут мудрість втрачена, ніхто не знає
Для чого темрява і що таке вона,
Та неминуче поглинає
Усіх загублених пітьма.

Так дивно – у тумані я іду!
Життя тут – самочинний плин,
Чужі всі на свою біду
І кожен перехожий тут один.

Оригінал:

Im Nebel

Seltsam, im Nebel zu wandern!
Einsam ist jeder Busch und Stein,
Kein Baum sieht den andern,
Jeder ist allein.

Voll von Freunden war mir die Welt,
Als noch mein Leben licht war;
Nun, da der Nebel fällt,
Ist keiner mehr sichtbar.

Wahrlich, keiner ist weise,
Der nicht das Dunkel kennt,
Das unentrinnbar und leise
Von allen ihn trennt.

Seltsam, іm Nebel zu wandern!
Leben ist Einsamsein.
Kein Mensch kennt den andern,
Jeder ist allein.

Із мого дерева життя
Все листя поступово облітає.
Строкатий світ надій -
Як він п’янить, вирує, докучає
І втомлює, і серце наповняє!
Те, що сьогодні ще цвіте
І пахощі, плоди дарує
Назавтра в’яне, помирає.
І незабаром вітер заспіває
Свої пісні нудні
Над пагорбом брунатним
Де прах мій спочиває.
А над колискою
Схилилась мати -
Мені б ще раз в ці очі зазирнути,
Зорю побачити, що вказує на путь,
Тривожить вічно нас і не дає заснуть.
Все помирає, все іде в імлу,
Лиш Мати Вічна, що творить пітьму,
Що нам дарує дні, і сонце, і слова,
Що граючись в повітрі пише
Напівзабуті наші імена.

Оригінал:

Vergänglichkeit

Vom Baum des Lebens fällt
Mir Blatt um Blatt,
O taumelbunte Welt,
Wie machst du satt,
Wie machst du satt und müd,
Wie machst du trunken!
Was heut noch glüht,
Ist bald versunken.
Bald klirrt der Wind
Über mein braunes Grab,
Über das kleine Kind
Beugt sich die Mutter herab.
Ihre Augen will ich wiedersehen,
Ihr Blick ist mein Stern,
Alles andre mag gehn und verwehn,
Alles stirbt, alles stirbt gern.
Nur die ewige Mutter bleibt,
Von der wir kamen,
Ihr spielender Finger schreibt
In die flüchtige Luft unsre Namen.

У сукні сірій, жовтій та червоній
Панує на алеях листя круговерть,
Дерева тихо поглинає смерть,
Без мук і особливих церемоній.

О, чарівнице-осінь, у ці дні
Пролий на серце холод, загаси кипіння,
Даруй останнє золоте благословення,
Тихесенько на зиму поверни.

Оригінал:

Oktober

In ihrem schoensten Kleide
Stehn alle Baeume gelb und rot,
Sie sterben einen leichten Tod,
Sie wissen nichts von Leide.

Herbst, kuehle mir das heisse Herz,
Dass es gelinder schlage
Und still durch goldene Tage
Hinueberspiele winterwaerts.

(низка неканонічних танка)

* * *
Блукальці весни!
Гірські стежки заросли
Забудь-травою.
Будемо йти навмання
У хащі снів золотих.

* * *
Приснилась легенда
Про Гільгамеша.
Глиняні сни мої!
У яких пластах землі
Я знову блукатиму?

* * *
Білий пристрій
Наповнений холодом
Я оспіваю...
Живе він життям
Химерним і дивним
В домі моєму...

* * *
Ми шукаємо
Весну як сновиди дня
Серед холоду.
Хто покличе її?
Птах? Руді коти?

* * *
Ріка шепоче.
Залишки обвуглені
Старого мосту…
Спаленого. Іду в брід.
Шум води. Прохолода.

* * *
Осінь - дівчина
Сумно стинає коси
Блискучим серпом
Зими навіженої...
Певно, старість приходить.

* * *
Танці "вдови".
Як весело на ешафот
Зранку сходити...
Сонячне місто моє
Гамір юрби столичної.

* * *
Байдужий світ!
Навіть коти - і ті...
Вітер осінній -
Тільки він друг єдиний,
Мій співрозмовник, слухач...

(Світлина автора віршів. На світлині я сфотографував свій сон. Щоправда не цей і не глиняний...)

Я свічку загасив давно,
Нехай через прочинене вікно
Вповзає ніч, тихенько обіймає
І братом, другом ніжно називає.

Ми з нею хворі – в нас та сама ностальгія,
Однакові нам сняться кольорові сни,
Шепочемо тихенько про часи весни,
У нас однакова про втрачене дитинство мрія.


Оригінал:

Nacht

Ich habe meine Kerze ausgelöscht;
Zum offenen Fenster strömt die Nacht herein,
Umarmt mich sanft und läßt mich ihren Freund
Und ihren Bruder sein.

Wir beide sind am selben Heimweh krank;
Wir senden ahnungsvolle Träume aus
Und reden flüsternd von der alten Zeit
In unsres Vaters Haus.

(Низка хокку)

* * *
Зрубали дерево.
Його тінь зажурена
Прийшла в мої сни…

* * *
Хатинка лисиць.
П’ю ранковий чай
Під веселкою…

* * *
Серед пахощів
Гілка старої груші.
Місто жебраків.

* * *
Травнева гроза
Наливає в чашу днів
Вино дощове…

* * *
Красень долини.
Він грозу читає
Листами ночі…

* * *
Село слимаків.
Збудуйте церкву літа,
Накрийте її соломою…

* * *
Плуг мірошника.
Краплями рясту травня
На поле віршів.

* * *
Травневий ліс.
Старого буку листочки
Тілом блискучим…

(Світлина автора віршів)

(Збірник танка)

* * *
Граки лишились
У цьому місті сумному.
Будемо з ними
Зимою холодною
Мовчати…

* * *
Можливо тільки він –
Старий їжак колючий
Все зрозуміє
Коли не буде
Нікого з нас…

* * *
Все це - химерний сон.
Не справжнє все –
Тіні людей,
Ілюзія смерті.
Білий сніг…

* * *
Наші душі свічками
В темряву ночі
Очами повними сліз.
Він побачить -
Він зрозуміє нас...

* * *
Піду в білий світ!
Сірість світу пилюки
Остогидла мені…
Які стежини там
Сніги назавжди сховали?

* * *
Коли замерзають хризантеми
І коли падає тихо листя
Припиняє існувати
Слово «ніколи»
Вічність…

* * *
Розбудив би хтось півня
В нашому темному краї…
Можливо б сонце
Зійшло б тоді.
Вічні сутінки…

* * *
Є люди які
Досі мріють
Про "досвітні вогні"!
В цій темряві
Хворого часопростору....

* * *
На свічці моїй
Палають єретиками
Нічні метелики...
Як не хочу я бути
На Торквемаду схожим!

* * *
На примарному човні
Пливемо по ріці Часу
Навколо туман...
Пращури чекають нас
Коло багаття легенд.

(Це не канонічні танка. Канонічні танка повинні мати розмір 5-7-5-7-7. Даруйте...)

В утробі ночі, у сріблястій пряжі,
заснуло все в мовчанні білої імли.
Страждання ще не спить, воно як на сторожі
самотності душі та німоти.

Дізнатися хотів чого душа мовчить,
чому страждань клубок не викидає в тьму?
Відомо їй, якщо себе звільнить,
то зорі в небі згаснуть – ось чому.

Оригінал:

Rilke R. M. (1875-1926). Im Schoss der silberhellen Schneenacht

Im Schoss der silberhellen Schneenacht
dort schlummert alles weit und breit,
und nur ein ewig wildes Weh wacht
in einer Seele Einsamkeit.

Du fragst, warum die Seele schwiege,
warum sie es in die Nacht hinaus
nicht giesst? - Sie weiss, wenns ihr entstiege,
es loesсhte alle Sterne aus.

Був день увесь у хризантемах пишних
Боявся я - в розкоші ці без вороття пірну…
Ти душу забрала мою собі у сховок грішний
У ночі глибину.

Я зажурився. Ти ж свавільно
У мить, коли я марив наяву,
Прийшла у казку божевільну
І задзвеніла ніч… У глибину.

Оригінал:

Rainer Maria Rilke (1878 - 1926).

Traumgekroent

Das war der Tag der weissen Chrysanthemem,
Mir bangte fast vor seiner Pracht...
Und dann, dann kamst du mir die Seele nehmen
Tief in der Nacht.

Mir war so bang, und du kamst lieb und leise,
Ich hatte grad im Traum an dich gedacht.
Du kamst, und leis wie eine Maerchenweise
Erklang die Nacht.

О, Господи: вже час. Втомилось літо бути.
На сонячний годинник тінь свою клади,
Дозволь вітрам полями шаленіти,
Плодам останнім дай почервоніти
І подаруй тепло останніх сонця днів.
Останній аромат даруй п’янкому винограду,
Що карб осоння збереже в вині.
Безхатько нині не збудує хату,
Відлюдник сам зимівник освятить,
Сам буде прокидатись і листи писати,
Блукати по саду порожньому й сумному
І разом з вітром листя загрібати.

(Вільний переклад з німецької.)
10.03.2012

Оригінал:

Rainer Maria Rilke

Herbsttag

Herr: es ist Zeit. Der Sommer war sehr gross.
Leg deinen Schatten auf die Sonnenuhren,
Und auf den Fluren lass die Winde los.
Befiehl den letzten Fruechten voll zu sein;
Gib ihnen noch zwei suedlichere Tage,
Draenge sie zur Vollendung hin und jage
Die letzte Suesse in den schweren Wein.
Wer jetzt kein Haus hat, baut sich keines mehr.
Wer jetzt allein ist, wird es lange bleiben,
Wird wachen, lesen, lange Briefe schreiben
Und wird in den Alleen hin und her
Unruhig wandern, wenn die Blaetter treiben.

(Реколета, Буенос-Айрес)

Про що тобі розповідає камінь,
коли, траво, ти на могилах спиш?
Тебе гойдає ніжними руками

вечірній вітер. Коло ніш
ти чуєш скарги, плач і таємниці,
ти чуєш все і все в собі таїш.

Та тільки ти блукаєш невгамовно
Серед надгробків в темряві нічній,
І мертвим чути голос твій – не дивно.

Вони лежать, загорнуті тобою,
неначе ковдрою накриті.
Марнотність світу суєтою -

тобі навіщо? Тут, на вічних плитах.

Оригінал:

La hiedra

En la Recoleta, Buenos Aires

Mar de oidos anentos, que te dice la piedra?
Yaces sobre las tumbas, colectora de nombres,
tremula cuando el viento vesperal te despierta

para indagar tus manos y quitarles las voces
que minuciosa juntas, sigilosa de tiempo,
guardiana de los dialogos y los adioses.

Sobre las tumbas vela tu solitario sueno,
oh madre de las lenguas, oh estremecida hiedra
donde se va juntando la noche de los muertos –

En vano te reclaman los juegos de la lluvia;
las fuentes de la luz y las diurnas estatuas
te han esperado tanto para dares desnudas,

mientras tu, recogida, habitas en las lapitas.

Ця ніжність, і ці вільні руки
чи простягти комусь? А скільки винограду
зеленого для лиски, покликом жаданим
розхристані одвірки – не зайти.

Пекли біленький хліб
для мертвих діточок,
холодного поналивали чаю
Вітри зі сходу.
Ми скрипалі – заграймо для сліпого гніву
тіней та капелюхів позабутих. Та сідайте –
дарма накритий стіл
опівночі, яка себе соромить,
налили в пельку ми гарячого вина.
І це – комусь потрібно,
але кому?

Оригінал:

Esta ternura

Esta ternura y estas manos libres,
a quien darlas bajo el viento? Tanto arroz
para la zorra, y en medio del llamado
la ansiedad de esa puerta abierta para nadie.

Hicimos pan tan blanco
para bocas ya muertas que aceptaban
solamente una luna de colmillo, el te
frio de la vela al alba.
Tocamos instrumentos para la ciega colera
de sombras y somreros olvidados. Nos quedamos
con los presentes ordenados en una mesa inutil,
y fue preciso beber la sidra caliente
en la verguenza de la medianoche.
Entoces, nadie quiere esto,
nadie?

Згадую Хрест Південний
коли задираю голову спрагло
щоб пити чорне вино ночі.
Ностальгічно згадую крамниці поснулі
запах вуличних трав, що тремтять на шкірі повітря.

Розумію – це схоже
на кишеню подерту в якій
рука торкає монету гребінь та ножик
рука спогадів темних не втомлюється ніколи
рахувати мерців.

Хрест Південний гірким мате.
Голоси друзів
у суміші галасу.

Оригінал:

Milonga

Exstrano la Cruz del Sur
cuando la sed me hace alzar la cabeza
para beber tu vino negro medianoche.
Y extrano las esquinas con almacenes dormilones
donde el perfume de la yerba tiembla en la piel del aire.

Comprender que eso esta siempre alla
como un bolsillo donde a cada rato
la mano busca una moneda el cortapluma el peine
la mano infatigable de una oscura memoria
que recuenta sus muertos.

La Cruz del Sur el mate amargo.
Y las voces de amigos
Usandose con otros.

І

Вівторок. Вересень почався.
Дощ крапав всеньку ніч як смерть.
Все птаство полетіло геть.
Лише я сам один – хоробрості навчався,
І навіть не дивився їм услід.
Холодний небосхил – руїна.
Дощ заливає вбогий посвіт.
І не потрібна тепла лагідна країна.

ІІ

Я тут похований живцем,
Я жнивом в сутінках кульгаю тут мерцем.
І чобіт розриває поле
(вирують наді мною будні дні),
Та зрізані стеблини лізуть догори,
Не відчувають майже болі.
А верб гілки,
Шпигують - свій рожевий мис
в болото – там де знято охорону,
ще й гомонять, кидають вниз
гніздо жулана геть, додолу.

III

Прожебони, пухирся й шурхоти.
Прискорювати кроки не мені.
І спалах, що відомий лиш тобі
гаси.
Я змерзлу до стегна долоню тисну
плетусь до пагорба і висну
без пам’яті, з якимось звуком-прахом,
підборами каміння зачіпаю.
Схиляюсь до струмка, зітхаю
І дивлюся довкіл зі страхом.

IV

Що ж, хай лягла безглуздя тінь
На мої очі, хай всмокталась сирість
до бороди, і поправляти кепку лінь –
оцей вінок, що сутінкам як милість,
і риска ця, яку душа ніяк
не зможе перейти –
і годі прагнути однак,
за комір, ґудзики, ковнір
за чоботи і рукави.
Та серце калатає відшукавши
Роздерті рани. Холод-звір
трясе його, потрафивши.

V

Белькоче піді мнов вода,
і тягнеться мороз у отвір рота.
Інакше не назвеш: чим може
бути не обличчя, а місце урвища
булого?
Мій сміх – шульга
і сутінкову гать тривожить.
І кришить темноту дощів порив.
І образ мій інакший, як людина,
втікає від повік,
підстрибує на хвилі
під соснами, а потім під вербою,
гаптується з моїми двійниками,
ніколи не згубитися мені.

VI

Прожебони. Гризи зогнилий міст.
Хай мжичка, оточивши кладовище,
їсть фарбу зі хрестів.
Але отак кінцям трави
болоту не додати сивини…
Топчи кожух,
нутруй серед густої ще листовини.
Вдирайся по корінням у глибини
і там, у чорноті землі, як тут – правіше серця,
всіх привидів і всіх мерців буди.
Нехай втечуть, шматуючи кути,
по жниву, по змарнілим селам
махають налетілим дням,
як капелюхами опудал.

VII

На пагорбах, під порожнечею небес,
серед доріг які плетуться тільки в ліс,
життя зрікається само себе
і дивиться на форм відміни,
нуртуючі довкола. І коріння
за чоботи чіпляються мої,
і гаснуть всі вогні в селі.
І я іду по нічиїй землі,
у Небуття я позики прошу добром.
І вітер рве із рук моїх тепло,
І плюскає водою у дупло,
І крутить бруд стежини килимом.

VIII

Направду, тут мене нема.
Десь я на стороні, за бортом.
Тужавіє та лізе догори стерня,
як борода на тілі мертвім,
і над гніздом, в траві роздертім,
кипить мурах марнотна метушня.
Природа нищить, що підвладне долі,
так є. Але її лице при цьому –
нехай черлене від заграв та втоми –
стає лихим намарно, мимоволі.
Усю правицю почуттів – мою –
стискаю і тікаю з лісу:
ні, Господи! В очах завіса,
не перетворюсь в суддю.
Якщо ж – хай на біду свою –
Я все-таки собі не зможу дати ради,
Ти, Господи, долоню відітни мою,
Неначе фін тому хто краде.

ІХ

О, друже Полідевк! тут все злилося в пляму.
Та з уст моїх не вирветься страждання.
Ось я стою в розірванім пальто,
І світ тече крізь очі-решето,
Крізь решето нерозуміння.
Я глухну, Боже, сліпну,
Я не чую слів, на двадцять рівно ват
Жевріє місяць. Хай. Однак, по небесам
Я курс не прокладу поміж зірок та крапель
Нехай луна розносить по лісах
Не пісеньку, а кашель.

X

Ніч. Вересень. Все товариство – свічка.
Та тінь ще дивиться із-за плеча
в мої листи і риється в коріннях
обірваних. І привид твій у сінях
шурхоче й булькає водою
і посміхається зорею
в розчинених раптово дверях.

ХІ

Темніє наді мною світ.
Вода затягує мій слід.
До тебе рветься серце, до сваволі
тому воно - все далі.
І в голосі моєму більше фальші.
Але сприймай її як борг химерній долі,
що вимагає щонайбільше крові
і ранить голкою тупою.
Якщо ти посмішки чекаєш - то імлою
я посміхнусь. Усмішка наді мною
вагоміша могильної плити
і легша диму над трубою.

ХІІ

Евтерпо, ти? Куди забрів я, га?
І піді мною що: вода, трава,
чи пагін ліри вересової,
що зігнутий підковою,
і щастя видається
таким, що може бути,
як перейти на крок з галопу
так швидко щоби дихання не збити,
не відаєш ні ти, ні Каліопа.

(Переклад - 31.12.2011.)

Моєму верблюду присвячую. Щиро.

Життя пустеля!
По ній поведу
Свій сумний караван
В пошуках
Криниці чистої.
По зорях
Вибираючи шлях...
Буду слухати
Як пісок шумить
В клапсидрі Всесвіту.
Нагадайте мені
Куди повертатись
І навіщо
Старому номаду -
Бедуїну забутих слів
Та оаз медитацій.
Місяцю!
Свідок сліпий
Моїх одкровень
І прозрінь недоречних!
Промені кволі кинь
На сандалі подерті
Нашого часу сухотного.
Погрітися дай
На світлі твоєму хворому
Дай дочекатись
Світанку
В цій дикій пустелі!
Побачити дай
Тіні шакалів
І слід скорпіона
Поки буревій
Все піском не засипав...

Душа моя вночі знайшла сліди нудьги.

А я любив подерту на шматки,
Посічену вітрами темноту,
І зорі, блимаючі на льоту
Над вересневими холодними садами,
І як метелики з останніми сльозами,
І на циганській масляній ріці
Хитливий міст, і жІнки манівці
І хустка, що спадає над водою,
І руки ці, які перед бідою.

Вважається, вона була жива,
Жива тоді, але її слова
З вологих «Л» тепер не означали
Ні щастя, ні бажань, ані печалі,
І більше думка не вражала їх
Як водиться на світі у живих.

Слова горіли, як під вітром свічі
І гаснули, неначе їм на плечі
Лягло все горе всіх часів. Ми поруч йшли,
Але гіркої як полин землі
Вона уже ногами не торкалась
Вона живою більше не здавалась.
Ім’я колись у неї ще було
І вітер вересовий у житло
Вдирався –
гуркотить замкАми,
І зачіпає чуб мені руками.

(Переклад - осінь 2011)

І
Передчуттям не вірю, і прикмет
Я не боюсь. Ні нАклепів, ані отрути
Не уникаю. Бо погибелі намет
Зруйновано. Безсмертні всі, не треба
Боятись смерті ні в сімнадцять літ,
Ні в сімдесят. Є тільки яви світ.
Ні темряви, ні смерті не існує.
Стоїш на березі самотнім моряком,
І я із тих, хто вигріба тенета,
Коли іде безсмертя косяком.

ІІ
Живіть у домі – не пропаде дім.
Я викличу якесь століття,
Зайду в його намет і жити буду в нім.
І ось чому зі мною ваші діти,
Дружини ваші за моїм столом, -
А стіл один і прадіду і внуку:
Будучина бубнявіє нараз,
Якщо ж я підіймаю руку,
Всі п’ять гілок залишаться у вас.
Я кожен день минувшину ковалив,
Ключицями своїми підпирав,
Поміряв час кульгавим землеміром
І крізь буття пройшов як крізь Урал.

ІІІ
Століття я по зросту підбирав.
Ми йшли на Схід, тримали пил над степом,
Бур’ян чадив і коник фугу грав,
Підкови вусом зачіпав, пророчив
Погибель провістив, як схимник чи монах.
Я долю до сідельця приторочив,
І нині я в прийдешніх днях,
Як хлопчик я стою на стременах.

Мені мого безсмертя є доволі
Щоб кров моя століттями текла,
За верхній кут осіннього тепла
Я би життям платив би долі
Якби його літаюча стріла
Мене б як нитка в світі не вела.

(Переклад - осінь 2011)

День догорає.
Лапатий падає сніг.
Непомітний в тумані
Потоку стрімкий біг.
Якби мій учитель
Не жив би захмарно,
Не дерся б так високо я
В гори намарно…

Примітки:
На малюнку напис: "Цзян Сюе Да Сюе Хуа" - "Падає лапатий сніг" (кит.). Цю фразу можна перекласти і так: "падають великі снігові квіти". І ще існує біля десятка варіанів перекладу цієї фрази. Крім того звуки фрази "Да Сюе Хуа" співзвучно до фрази "Квіти великого вчення". І так з кожною фразою цього вірша. Тому кількість варіантів перекладу і взагалі змісту цього вірша прямує до нескінченності...
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.

Ринули сльози, як тільки вітер
Звуки флейти приніс.
Самотній ліхтар. Замість літер
Нитки дощу, плесо річки та ліс.
Прошу, не треба оцих мелодій
Про нескінченність доріг -
У тривожні часи вистачає рапсодій
Про сум, що на плечі ліг…

Примітки:
На малюнку напис - "Чан Ді Де Шен Інь" - звуки флейти (кит.)
Переклад вільний. Слово "літер" трохи недоречно. Ніяких літер в китайській мові, звісно, немає. Але слово "знаки" спотворювало би текст і розуміння. В оригіналі тільки натякається, що навколишні частини природи є знаками, ієрогліфами якоїсь пісні, що мали би супроводжувати музику яку чує автор, але цієї пісні немає...
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.

Намалюй мені Волю.
На листі дерев,
На втомлених вітру раменах,
На персах хмар…
Намалюй мені Волю!
Не пензлем – мечем
На давніх курганах,
На глеках зчорнілих,
Де молоко офіри
Мішали з кров’ю биків.
Намалюй мені Волю!
На шаблях іржавих,
Що краяли плоть,
На краплинах дощу,
Якими плакало Небо.
Намалюй мені Волю!
На землі полотна,
На квітах ниток,
Коли вишивали чорним
Долю – не комір...
Намалюй мені Волю!
Сарматськими знаками
На мертвому дні Кальміусу,
На могилах, що криком кричать
Нащадкам глухим.
Намалюй мені Волю!
На гомоні тирси,
На дзвіницях Батурина,
На трьох колосках…
Вітчизно правічна!
Твоє одкровення
Кров’ю на пензель.
Малюю картини
Волі жаданої
На чорному полі ночі...

(Світлина автора віршів)
24.11.2011.

Зал порожній, у тиші нічній
Крижинкою ниє струна.
Гуси летять і кричать вдалині,
Місяць і тиха луна.
Мелодія пісні «Осінній вітер»,
Шкода, забута вона.
Жовте листя засипало двір,
Порожньо. Тиша і мла…

Примітки:
В китайській культурі осінній вітер – символ чистоти, роздумів, просвітлення. На малюнку напис – "Цюй Фен" - «Осінній вітер» (кит.)

переклад 2011 р.

В мене знову У Вей*,
Безмежно сумний весняний день.
На захід від міста гірські хребти
Душу кличуть до висоти.
Чекаю на друзів – з ним жадаю
Споглядати сонце між хмар до краю
Видноколу. І заходу тьмяний погар…
Квітів персика білий чар
Сильніше вина п’янить,
Забув я про все на мить…

Примітка:
У Вей – одне з понять даосизму – не діяння. Точніше – не діяння проти природи.

На малюнку напис – «У Вей» - не діяння. Стиль каліграфії юанський «Бу Сяо».

Я так, один. Ніхто не розуміє
мовчання: голос довгих днів,
немає вітру, котрий відкриває
Великі небеса моїх очей і снів.
Перед вікном громада – день чужий
край міста – велетень брудний
лежить, вичікує. Гадаю: може я?
Чого чекаю? Де душа моя?

(Світлина автора перекладу)
(Переклад 2011 р.)

Всі на полях: до хати я вже звик,
самотність дихає
і в пестощах, як няня, гасить
дитини смутку тихий крик.
На пічці ніби спав, лежав старий,
гадав про те, чого тепер немає,
і говорив би, був би як поет.
Та він мовчить; і Господа благає.
І біля серця простір -
море… І темніє кров,
і мила, і задавнена любов
пульсує в грудях тисячі років,
уста шукає марно, - знов
вона дізналась, що спасіння не існує
і що юрба померлих слів
чужа, проходить світом всує.

(Світлина автора перекладу)
(Переклад 2011 р.)

Втомився я від суду хворих днів,
порожня ніч безвітряних полів
лежить над тишею моїх очей.
Співало серце наче соловей,
та довести не зміг свої слова;
тепер мовчання тільки чую я –
воно росте як ночі страх,
темніє як останній «ах»
забутої померлої дитини.


(Світлина автора перекладу)
(Переклад 2011 р.)

У ночі такі, як у давніх сагах
серця королів, що лежать в саркофагах,
раптом знов стугонять:
і стільки в них шалу і сили,
що замкнену урну проклять
Вони тягнуть з безодні могили,
йдуть по смарагдах холодних,
і тремтять у соборах колони.
Дзвони, що в небо гриміли
висять як сови, брами скриплять безсилі,
у носіїв кожен крок тремтить:
ніби несуть свій власний граніт
рухомі сліпі черепахи.

2011

І осінь пізню і брудну весну
Співати я люблю: вони ведуть до сну
Мій дух змарнілий. Мозок вітер таїни
Туманом криє, саваном пітьми.

Поля безмежні, падолисту гра,
І вітру пісня і вологості пора
Дорожчі за весну, про вас і мрії, й сни
Вони крилом ворони навісні.

І крижана крупа, і снігу сивина
Мій дух накрили, о, моя тюрма,
Мій споглядання світ, і ночі далина

Княжни блідої, сутінків труна.
Або у ніч безмісячну нудьгу й тривогу світу
З повією якоюсь заглушити…

(переклад 2011 р.)

Потоки сліз у сні. Долина сну.
Реальність, що у серці новизну
знайшла. Шліфуємо перлини.
Чому зникає це щоднини?

І вже не я з-під водоспаду сліз
іду в народ, поміж людей, поміж,
а сам від блиску сліз моїх посліп.
Чи мій це болі і страждання сніп?

До чого я? Чи інший – той? Чому
той ангел нас приводить на яву?
І ранок як гербарій: в ньому бачу
для снів моїх і квіти, і траву.

(Переклад 2011 р.)

Це ряд спостережень. У кутку – тепло.
Сліди від погляду на речах.
Вода являє собою скло.
Людина страшніша за свій кістяк.

Зимовий вечір - ніщо й вино.
Веранду руйнує верба.
Тіло шукає спочинку - воно
як морена у лігві льодовика.

Через тисячу літ розкопки – мушля проста -
виймуть з посталим крізь оксамит
відбитком «доброї ночі» - лишили уста,
що не мали сказати кому привіт.

(переклад 2010 року)

Слухав би шурхіт листя
Але в небі синьому
Всесвіту оргАн
Мені Баха заграв…
Осінній вітер.
Порожній парк.
Пустеля й холод.
Там почуття мої
Лишились жити
Коли я сам
Пішов собі
У тиху ностальгію...
Над давньою рікою
Над Славутичем сивим
Буду пісню складати
Про буття наше марне...
Падолист.

(Світлина автора віршів)

* * *
Хто зна, в стражданнях може є і сенс, і зміст
Як плуг знімає шар старий над цілиною,
Так біль як благо. Маревом чи новиною
Останньою, що над минулими збудує міст.

Страждань безодні. Чи було без сліз,
Без потрясінь буття легкого болю?
Але чия мені найближча доля?
Чи не того, хто за три дні воскрес?

2010

Я зачитався. Я читав давно.
Коли осінній дощ постукав у вікно.
Занурившись у вигаданий світ,
не чув як дощ оповідає міт.

Як зморшки ті рядки я споглядав
задумано, годинами підряд
час зупинився чи пішов назад.
І раптом бачу: захід фарбами заграв
Карміном оксамит малює із-за ґрат.

Як нитки намистин порвалися слова
і літер на підлогу листопад.
Я знаю, сонце кидаючи сад
крізь огорожу, що загравою пала
повинно озирнутися назад.

І ось неначе ніч – пітьма як знак.
Дерева гуртом поставали шляхом,
і люди, що громадяться під дахом
і тихо розмовляють, слово часом
дорожче золота цінуючи однак.

Якщо я зараз зазирну в вікно,
Мій погляд не зустріне там чужого -
околицю охоплювало слово,
а, значить, простору позбавлене воно.
Але піду я в ніч, і одкровення знову
дарує величі понять свободу
зажурена незайманість народу –
себе переросте натруджена земля
і стануть в ряд за краєм небосхилу
остання хата і моя зоря.

2010

Те, що в житті нам потрібно
Хотілось словами назвати
Але
Слів немає таких!
Не придумали люди
Яких до землі чорнозему
Плуг прив’язав,
Які
Літати хотіли
Але не змогли…

(2010)
(Світлина автора віршів)

Пора року – зима. На кордонах спокійно. І сни
переповнені чимось одруженим – липким варенням,
і в очах праотця споглядання рибалки-весни,
що святкує звитягу над щуки-ворожки знаменням.

Тріпни об землю хвостом, у морозній грудневій імлі
ти побачиш окрім неприкритого сраму –
півмісяць пливе у запиленім хати вікні
над хрестами Москви, як перемога Ісламу.

Куполів, що голів, і шпилів – що задертих спідниць.
як за смертним порогом, де здибанку значим,
де «від пуза» кумерен, кремлів, синагог і сідниць
де і сам ти батяр зі своїм мінаретом стоячим.

Не купись на басах, не зірвись на глухій фістулі
як не владу потворну, себе ми поборем.
Застібай же пащеку зубату. Бо тобі на столі
як лежати, то байдуже помилитися гаком чи морем.

(перекдад 2010 року)
(фото з мережі)

* * *
Коли замерзають хризантеми
І коли падає тихо листя
Припиняє існувати
Слово «ніколи»
Вічність…

* * *
Розбудив би хтось півня
В нашому темному краї…
Можливо б сонце
Зійшло б тоді.
Вічні сутінки…

* * *
Суєтиться білкою жовтень,
Мишею листям шурхотить…
Сивий падолист щуром старим
Буде гризти нудьгу.
Осінні сутінки.

* * *
Воля – то марево
Ми шукачі привидів
Але надія
Ще жевріє…
Яка ж ця осінь холодна!

* * *
На околиці року – ліс.
На околиці селища – очікування.
На околиці часу – матерія.
На околиці сущого – нескінченність.
На околиці буття – ми.

* * *
Крізь погар будемо йти,
Крізь марево попелу,
Крізь почорнілі сніги
До нової весни...
Падолист.

* * *
Блукаємо шляхами.
Навіть Чумацькими.
Та кличе повернутись
Додому, до хати
Хрест на узбіччі...

* * *
Кудлата воля
Голодом холодним
В життя прийшла...
Серед лісу
Тепер живе пес.

* * *
На свічці моїй
Палають єретиками
Нічні метелики...
Як не хочу я бути
На Торквемаду схожим!

* * *
На примарному човні
Пливемо по ріці Часу
Навколо туман...
Пращури чекають нас
Коло багаття легенд.

2010
(Фото автора віршів)

Хто покличе до мене мешканців темних могил,
Близьких, що згинули в розквіті сил?
Хіба їх впізнаю посталих із праху,
Якби чудом небаченим хто-небудь їх воскресив?
Хто покличе загорнутих в саван німий?
Чи в безодню могили доноситься голос земний?
Не кличте даремно. Ніхто не вертається звідти.
Всі відходять туди – шлях людей є такий.
Гей, людино жива! Подивися на себе – ти мрець.
Дні завершені всі. І приходить звичайний кінець.
Сивина – капелюх твій, як марево білий.
І втекла твоя молодість, час полум’яних сердець.
Твої друзі померли – шукають обіцяний рай.
Обігнали тебе, обійшли – поспішай, доганяй!
На землі для старого вояки казок не лишилось, -
Ні надії, ні радості. Часу дарма не займай!
Збирайся в дорогу, вже час – в нескінченну пітьму.
Шлях останній чекає тебе – приготуйся тому.
Все майно своє кинь. І воістину станеш багатим.
Зневажай багача – це жебрак, що наповнив суму.
Збирайся, не гоже чекати, не бійся рушати у путь.
Не сподівайся, що часу ще досить – про це позабудь.
На останок грішити – то справа остання.
Притамуй свою пристрасть і благо найвище здобудь.
Ті, хто правду шукають - знайдуть серед ночі ліхтар.
Душі грішні, сліпі! Прозрівайте – приймайте сей дар.
Як дивує святенник, який відкидає спасіння,
Так дивує обранець, що гасить молитви пожар.
І дивують байдужі засліплю серця,
Що повірили вигадці - вічне життя.
Новий день наближається – вершник як марево білий,
Поспішає. То смерть надсилає гінця.
Твої дні марнотратні – дарунок Аллаха руки.
Твоя смерть неминуча – покара тобі за гріхи.
Мешканець світу під місяцем – час твій минає,
Наче млин перемелює дні під потоком ріки.
Скільки мурів фортець доля нещадна змела,
Скільки воїнів чорна поглинула мла!
Де будівничі палаців, султани, еміри?
У які саркофаги дорога життя завела?
Де хоробрі звитяги та честі сини,
Чия зброя посіяла смерть на війні?
Де герої, вершителі долі і світу,
Де титани пустелі? Закопані в прах давнини.
Де улюбленці долі – про них не стихають пісні.
Наче воля Аллаха слова їх були голосні.
Де кумири юрби? Стали жменьками праху,
Крізь які проростає трава навесні.
На престолі небес – віковічний Аллах.
Він карає і милує, та обертає у прах
Непокірних, невірних, на небо підносить достойних.
Він великий. Йому рівні нема в нескінченних світах!

2010
(Поетичний переклад з дослівного перекладу. Дослівний переклад з арабської Заброди В. В.)

Кладовище минулих осеней
Заносить снігом нашої журби
Померлих квітів жмуток
Віднесу
Тому, хто жити вічно сподівається...

2010
(фото автора віршів)

(Низка хайбун)

Зайшовши до доброго знайомого помилуватись його садом і осінніми хризантемами зустрів там двох дивних людей які вважали себе аристократами, але при цьому не милувались квітами, а використовували сад для вживання якогось напою, що нагадувало саке. Але при цьому вони пили його холодним і вели розмови далекі від поезії. Побачивши це я здивувався і написав наступне хокку:

Чужий сад. Бачу
Дивних аристократів.
Хризантеми цвіт….


Я завітав до старого знайомого з метою поговорити про давню літературу. Але побачив його зайнятим пакуванням валізи – він вирішив поїхати шукати собі нову Батьківщину. Хотів розповісти йому, що осінній вітер всюди однаково холодний, істинні квіти не потрібно шукати в далеких краях – вони тут під ногами, але побачив в його очах, що він вже нетутешній. Тоді написав йому на прощання ось таке хокку:

Ми нетутешні
У світі під Місяцем.
Холоди… Осінь…


У старовинному місті, що носить назву великої хижої тварини зайшов я у стару кав’ярню, де варили каву вже не одну сотню років. З горнятком цього ароматного трунку в руках я думав зі смутком про людей минулих часів і написав ось таке хокку:

Терпкий аромат
Несе тінь мою в казку.
Стара кав’ярня…


Йшов я до будинку де молодих людей навчають мудрості. Побачив біля входу юнаків та дівчат віку юного, що діставали з кишень короткі білі палички, запихали до їх до свого рота і підпалювали їм кінці. Після цього дихали димом, що утворювався з сухого листя якоїсь заморської рослини з якої, власне, ці палички і зроблені. Споглядаючи це раптом склав хокку:

Дим ароматний
Заморського трунку.
Піти б звідси!


Блукаючи старим засніженим парком серед лихої зими по білому снігу, де ще не було людських слідів, побачив раптом старий ясен весь обвішаний жмутками насіння, що шелестіло на крижаному зимовому вітрі, подумав:

Холодна зима.
Вони шелестять тихо.
Весну чекають…


Почувши про жахливу аварію, що сталася на півдні країни, я зажурився. Серед смутку та печалі написав ось такі вірші:

Денний поїзд.
Люди на жовтій траві.
Осінь сумує…

Прочитавши вірші одного поета написані про сенс життя подумав: «Саме так! Це єдиний сенс перебування в цьому хмерному і безглуздому світі змін - споглядання пилку який збирає метелик. Іншого сенсу не існує.... Дякую, що підказали мені сенс життя - я до цього часу думав, що сенсу життя не має. А ще думав, що сенс життя в тому, щоб зрозуміти те, що життя не має сенсу.... Тепер я осяг істину! Моє життя наповнилось сенсом і змістом! Шкода, що осінь... Метелики вже не літають і квіти зів'яли... Моє життя знову втратило сенс... Так завжди....» Після цих роздумів я написав хокку:

Осінню глухою
Самотньо і порожньо…
Шурхіт листя.

2010
(фото автора віршів)

* * *
…і при слові «майбутнє» з української мови
вибігають миші і всією юрбою
відгризають від ласого шмата полови
пам’яті, що наче сир дірява тобою.
Після стількох зим вже байдуже, що
або хто стоїть в кутку біля вікна завіси,
і в мозку лунає не надприроднє «до»,
а її шурхотіння. Життю гульвіси,
як подарованій речі, в пащеку не зазирають,
воно оголює зуби при кожній промові.
Від усієї людини частину вам залишають
мови. Частину мови загалом. Частину мови.

(перекладено 2010 р.)

* * *
Якщо співати про щось, то про зміну вітру,
західного на східний, коли замерзлу гілку
зміщує вліво, від небажання скрип,
і твій кашель - над площиною лісів Дакоти крик.
Опівдні можна скинути кріс і стріляти в те, що в полі
здається зайцем, надаючи кулі
збільшити відстань між збитим внівець з темпу
того, хто пише рядки ці пером і тим, що
лишає сліди. Іноді голова з руками
зливаються, не стають рядками,
але під власний голос – котиполе картаве,
підставляє вухо, як частину кентавра.

(переклад 2010 р.)

* * *
Впізнаю цей вітер, що летить на траву,
Яка під ним лягає, наче під татарву.
Впізнаю цей листок, що в придорожній бруд
Падає наче скривавлений князь чи Брут.
Стрілою лягаючи на розкосій скулі
Дерев’яної хати в чужій землі,
Що гусей у польоті, осінь у склі внизу
Впізнає на обличчі сльозу.
Очі до стелі
Я не слово а номер забув - в повітрі крик
І кайсацьке ім’я в роті язик
Рухає ніччю наче в Орду ярлик.

(Переклад 2010 р.)

* * *
Північ кришить метал, але шкодує скло.
Вчить гортань говорити «пусти».
Холод мене всмоктав і вклав перо
В пальці, щоб їх зігріли листи.

Замерзаючи, бачу, як за моря
Сонце сідає, нікого навколо.
Чи то по кризі ковзають підбори, чи то сама земля
Закругляється під обцасом колом.

У гортані моїй, де покладено сміх,
Або мову, або гарячий чай,
Все чіткіше лягає сніг,
І чорніє як той Сєдов, «прощавай».

(Переклад 2010 р.)

* * *
У згасаючих променях
Табуни коней вечора
Навздогін спогадам летять...

* * *
Ці чорні ряси…
Вони теж прийшли сюди
Милуватись квітами.

* * *
В очах твоїх
Бачив тільки Порожнечу
Заплющу свої…

Читаючи Рембо

На п’яному кораблі
Попливу в країну осені
Вічної і хмільної…

* * *
Чорна осінь.
Ліс кольору погару.
Епоха занепаду…

Споглядаючи помаранчі

Для радощів нам
Так мало потрібно:
Яскраві фрукти…

* * *
Дивний трунок
Дарував натхнення
Шанувальнику…

* * *
Ночі теплоту
Знайду у темряві серпня…
Радість обіймів.

* * *
Осені – жебрачці старій
Золоті монети слів
Подам…

* * *
Осіннього листя пожежа!
Згорю на цьому багатті
Наче єретик…

* * *
Одягнув черевики.
Краще б костур повісив
У південних горах!

* * *
У кожному листку опалому
Бачив сторінки
«Весни і осені»…

* * *
Старому монаху
Чи судилось побачити ще
Як квіти пелюстки гублять?

* * *
У світі несправжньому
Споглядаю підробки
І речі непотрібні.

* * *
Осінню глухою
Все старіє – і клумба,
І я, і мій кіт…

* * *
Блукаю в самотності
Але хтось споглядає мене
Із глибини неба…

* * *
Цікаво довідатись –
Який килимок лежить
Перед дверима Всесвіту…

* * *
Так само вітер
Наше життя обірве
Як ці листя…

* * *
Вдихаючи аромат кави
Думаю про володарів східних
В своєму гаремі…

* * *
Крізь хащі кропиви
Йду зі свого села
Назавжди…

* * *
Про вічність повільно
Старі монахи розмовляють.
Осінній ліс…

* * *
В осінь поїду
Глуху і понуру
На ослику старенькому…

* * *
У густому повітрі
Малюю образи
Прямо на хмарі…

* * *
Під парасолями
Ховаємось не тільки
Від дощу. Осінь...

* * *
Стара осінь
Вимила фарби дощем
Цього світу…

* * *
Наче равлики
Назустріч осені глухій
Будем повзти…

* * *
Мій сум літає
Злої ночі кажаном...
Свічку б запалити!

* * *
Модриновий ліс!
Дихає прозорістю
Рання осінь…

* * *
Прапором накрийте
Старого воїна
Солдата Долі…

* * *
Шматок китайки
Вітер поніс у небо...
Тополя в степу.

* * *
Дізнатися б тепер
Навіщо в цьому світі сну
Досі живу?

* * *
Несе мене сон
Пливу… На берег який
Викинуть хвилі?

* * *
Із них би скласти
Цього життя кольорові сни!
Але осінь… Навколо…

* * *
Ми бачимо все нові сни
Чергою нескінченною…
Коли яву побачимо?

* * *
На березі річки
Даремно чекаю паромщика.
Постарів і він…

* * *
Стукіт дощу
Серед сірості осені
Навпіл розділемо сум...

* * *
Осіння нудьга
І в мене в душі,
І в дерев сплячих…

2010
(фото автора віршів)

(Низка неканонічних танка)

* * *
Трава і квіти
Народжені сонцем.
Але і тіні
Чорні, незграбні –
Його діти...

* * *
Думаючи про життя
В епоху занепаду
Думки про близьких…
У цьому світі давно
Втрачений Шлях…

* * *
Стару гордість
У скриню сховавши
Вирушив у подорож
За дивним трунком
Схованим в скло…

* * *
Згадую вітер –
Теплий подих червневий.
За вікном оснінь...
У розкошах холоду
Зігріє тільки пам'ять...

* * *
Слухав тишу
Розмову мовчання
Метеликів літа.
Звичка до діалогів -
Луна самотності…
* * *
Літом ласкавим
Споглядав життя мурах.
Заснути б з ними
Цієї осені понурої
У лабіринтах темряви…

* * *
Згасив би свічку
Назавжди.
Але занадто згусне
Вічна темрява
У світі людей…

* * *
Очищуючи свідомість
Від непотребу старого
Пробую стати собою.
Але не судилось!
Старе горище. Думки.

* * *
Небо споглядав.
Спокій порушив
Птах залізний,
Що з неба впав.
Гуркіт вдалині…

* * *
У старих озерах
Забутого краю
Оселитись хочу
На дні…
Знову осінь.

* * *
Назбирати б клаптики часу
Пошити б із них вітрила
Поплисти б у нескінченність
Де з вічності варять трунок...
Осінні дні.

2010
(фото автора віршів)

Життя затятий ворог з вогкою імлою
Понурий падолист панує над землею,
І мертвим холодно в сирих могилах снів,
І крик озлоблений голодних жебраків!
І ранок – ніч глуха, і дощ - то мжичка навісна
Навколо все безглуздо – дім як келія тісна!
І нявкаючи жалібно облізлий кіт –
Стара тваринка, посивілий дід
Намарно шкрябає підлогу посірілу,
Розкрита книга, що нагадує могилу
Про автора померлого оповіда мені.
І дим огидний із пічної головні,
І маятник докучливий хитає часу плин,
І дзвони церкви колихають тлін,
З кладовища долинув поховальний спів…
Колода карт старих огиду викликає й гнів
Відтоді як стара і хвора господиня
Останнє ворожіння припинила.
Здалось на мить – в колоді тій брудній
Валет дзвінковий з дамою нудний
Роман заводить чи розмову давню
Про їх любов брудну, про їх зв’язок фатальний…

2010
(вільний переклад)

Хто витворив тебе з тропічних темних мрій,
Який тубільний Фауст, марево савани?
Ти пахнеш мускусом і тютюном Гавани,
Ти – місячне дитя, фатальний ідол мій.

Ні опіум, ні хміль зрівнятися з тобою
Не сміють, демон мій, мій тимчасовий рай,
Куди моїх жадань розтерзаний розмай
В оазис уст твоїх іде до водопою.

Не прохолода там – вогонь, і сірка , і смола
Ти не катуй мене – пекельна мла!
Не Стікс я, щоб кричати: «Охолонь!»

В обійми потрапляв твої я знову й знов
Не Прозерпіна я – моя холоне кров,
Не гріє жар страшний твої долонь!

2010
(вільний перклад)

Дрімучі праліси – ви як готичні храми
Сумним органом в кронах вітру шум;
В серцях зневірених, де вічний траур, сум.
Як стогнуча луна одвічні ваші драми.

Прокляття океан. Безодню глибини
Мій дух знайшов. І сміху буревій
Такий, як сміх знедолених повій
Сміх відчаю нагадують мені.

Я ніч би полюбив - та в серце хвилювання
Несе твоїх зірок свічадо з висоти
А я шукав лиш порожнечі і пітьми!

Але пітьма – то лише полотно страждання
Де впізнаю я тіні, постаті сумні,
Що смерть забрала у минулі дні.

2010
(Вільний переклад)

І це фарби мої? Це палітра моя?
Цей набір сірих плям?
Серед сірого міста і сірих людей
Де на площах гуде колізей,
Де тортури – буденність,
Де схиблених часом ідей,
Кольорові обгортки
Кидає в юрбу берендей.
І цей край – моя Русь?
Ця юрба – мій нарід?
І цей злодій на троні - мій князь?
На коня би і в степ!
У долонях відчути руків’я меча!
І захищаючи Київ щитом
Волю відчути єством!
І під свист диких стріл половецьких
Чергову орду гнати степом за Дін!
Бавлячись ставити долю на кін!
Московитів навали топити в Дніпрі
І «шоломом іспивши із Дону»
На площі почути Бояна пісні!

2010
(фото автора віршів. На фото - храм Богородиці Пирогощої. Вірш присвячений подіям 1171 року коли Андрій Боголюбський - князь Володимиро-Суздальський зруйнував і розграбував Київ.)

* * *
Забувши гіркоту марнотного життя,
Спокійно споглядаючи цей тлін до забуття
І осягнувши, що майбутнє – прах…
Живі ми – так хвала тобі, Аллах!

* * *
Наш світ – то глек марноти і брехні.
Життя з туману йде й проходить в самоті,
І будні сірі краплями мов ртуть…
Та є і радісні сторінки - рубаї Хайяма квітами ростуть!

* * *
Хто для скорботи двері відчинив
Тому життя – пустеля хоч і повна див.
Хто радість віднайшов в простих речах
Тому життя яскраве дарував Аллах!

* * *
Нехай весь світ нудьга і Батьківщина – рідна чужина
Від смутку я далекий доки келих є вина:
Я радість віднайду в миттєвостях щоденних -
Ковток вина, краса коханки – й де вона, журба?

* * *
Весняні квіти, подих вітру,
Крапельки дощу і лісова луна -
Все, все мені будило спогад про коханку
Яка, нажаль, пішла у небуття…

* * *
Нехай обірве вітер білий цвіт,
Нехай весни минає швидко міт
В душі залишаться пісні які співав нам квітень.
Нехай на п’ять хвилин – ми зачаруєм світ…

* * *
Весь світ – ніщо, даремні сподівання,
Зів’януть квіти мрій – залишиться страждання
Налий вина! У владі цього трунку
Забудемо життя химерні візерунки…

* * *
Удвох з самотністю пів світу обійшов
Наслухався віршів, і прози, і промов
Нехай страждань я відшукав не в міру
В горах я рай собі знайшов і віру…

2010
(фото автора віршів)

(Низка неканонічних танка)

* * *
По річці пливли
Не знали, що річки ім’я
Лета. Не знали, що капітана
Звали Харон. Весна.
Пристань. Місто Тартар.

* * *
Світ виник не з вогню
І не з води краплини
І навіть не із слова
Світ почався з сліз
Прозорих як надія...

* * *
Повернувшись з країни
Білих Хмар
Помандрував у країну
Синього неба
Я втомився ходити по землі...

* * *
В цьому світі жорстокому
Смуги світла і темряви -
Зла и добра,
Розуму та глупоти
Як на шкірі дикого тигра...

* * *
Час не вміє чекати.
Час навіть
Існувати не вміє...
У світі ілюзій
Існує тільки мить оця...

* * *
Серед попелу надій
Серед диму спогадів
Я квіти шукав...
Даремно. Марево
Наш світ... Навколо порожнеча...

* * *
О, скільки трагедій
Дарує нам подорож
В світ віртуальний!
Одісею мереж, павутин!
Доплисти б як ти до Ітаки...

* * *
Весною - квіти
Літом - зозуля
Восени - місяць
Зимою, що чиста й холодна
Падав сніг...

(Низка неканонічних хокку)

* * *
Споглядаю меч.
У цьому світі хиткому
Немає нікому захисту...

* * *
Ноші свої намарно
Люди несуть по дорозі життя
Куди? Навіщо?

* * *
«Добре мати рідну хату
Де навіть дим ласкавий».
Думки волоцюги...

* * *
Всі конструкції хиткі
Всі грані привидні
Весь світ ілюзія...

* * *
У танку сумному
Ми на неба пустелі.
Прощавай, весна!

* * *
У темряві ночі
Не сплять лише Місяця жриці -
Поетеси...

* * *
Розчинюсь в ароматі
Цих квітів старого саду
Мене немає...

* * *
Напій, що дарує натхнення
Чорний як ніч, як істина гіркий
Він ніколи не втомлюється...

* * *
Споглядаючи чорну ніч
Стиглу неначе черешня
Зрозумів довершеність світу...

* * *
Двоє коханок -
Злива і ніч. Гостина.
Дивацтва весни.

* * *
Невже кохання
Знову завітало в груди
Старого гайдамаки?

* * *
Ворога прощав,
Прощав своїй шаблі хиби
Не навчився прощати себе...

* * *
Дивний пастух він -
Цей вітер весняний.
Жене стадо хмар...

* * *
У світ солодких марев
Піти й не повернутись
Так захотілося мені...

* * *
Чи то думки
Чи то ластівок зграї...
Все миттєво...

2010
(фото автора віршів)

До тебе - пластика і знаки
І космогонія часів
І на полотнах прапорів
І на важкому акінаку

І геній твій, зачатий в бруді, в горі
Обкурений, напоєний тавром...
Ти слави і звитяг огром
Живий! Налякані потвори

Ти - Русин! Ти племен нащадок
Де кожен боронив свій спадок
І своєрідний і гостинний

Ти - Русин! Мову свою пам'ятай!
Щоби на закликів розмай
Назустріч душі відкривались плинні.


2010

Коли прийдуть новітні яничари
Хто зможе знавіснілим пояснити
Що душу українську зберегти
Важливіше за гаманця примари

Що бавлячись вони уб'ють надію
Гру слів спотворять в лайки каламуть
Вервечку оберегів обірвуть
Лишаючи нащадкам ностальгію

І може статись так
Трипільський позабудуть знак
І на могили козаків здіймуть рискаль

Над Києвом старим
Нависне Третій Рим –
Кривавий стяг підніме там москаль…

2010

(Низка неканонічних хокку)

* * *
У небо хотів пірнути
Та зрозумів –
Втоплюсь…

* * *
Димом заморського зілля
Дихаю знову
Весняне небо…

* * *
Ніч – це двері
Зайду в їх морок
Шлях знайду до істин нових…

* * *
Книгу життя свого прочитав
Навіть закрив…
Іншу б почати…

* * *
У сірому пейзажі
Побачив художник фарби
Мені б його очі…

2010
(Фото автора віршів)

(Низка неканонічних танка)

* * *
Марно чекати
Справжніх слів
Їх не існує...
Є тільки вітер -
Звуки порожні...

* * *
Піду
Залишу замість себе
Самотність
Цієї осені
Тихої…

* * *
Чудо кохання
Перемогло б смерть
Якби вона була
Але її немає
Ніде…

* * *
Під квітами сливи
Зажуримось разом
З майстрами віршів
Часів минулих давно
Знову весна…

* * *
Клен зацвів
Пахне соком дерев солодким
Десять тисяч років
Весни одвічної
Побажати хочу комусь…

* * *
Чорний кіт
На білому снігу
Помітили б усі…
Але він на даху
Побачило тільки небо…

* * *
Літній ліс
Як багато прозорих людей
Блукає навколо!
Поговорити б з ними
Але їм до мене байдуже...

* * *
Сидів і споглядав стіну
Тихо дихав
Був наче відсутній
Шукав просвітлення
Та не знайшов…

* * *
Подарував радість
Сивому дідусю
Перший весняний дощ
Він подумав
Що знову молодість…

* * *
Пісок часу
Так само текти буде
Між пальців
Якщо не буде нас
Йому байдуже…

2010
(Фото автора віршів)

(Низка неканонічних хокку)

* * *
Намагались літати на автомобілі
Хмари думок затьмарили шлях
Весняний ранок...

* * *
Бажання – причина страждання
Забув про них і в небо пішов
Весною…

* * *
Ми зникнемо всі
Як ранковий туман
По собі залишим нудьгу…

* * *
Гість завітав
У мій дивний світ
Порушив самотність…

* * *
Стало сиротою тіло
Холодно душі
У порожнечі неба…

* * *
Вперед, назад подивлюсь
Все те саме –
«Сто років самотності»…

* * *
Добре хоч він
Розділив зі мною самотність
Старий їжак…

* * *
Кожна калюжа – дзеркало
Стати б хмарою
Щоб милуватись собою…

* * *
Час би давно на старості років
Почуттів загубити свіжість
Але все одно - постійно дивуюсь…

* * *
Тінь свою загубив
Як самотньо тепер
Без друга останнього…

* * *
Я думав дзеркало – це озеро мрій
Виявилось – глибочінь
Втопитися б там…

2010
(Фото автора віршів)

(Низка неканонічних танка)

* * *
Дощ промовляє
Гуркотом крапель
Ніч промовляє
Тишею темряви
Нескінченна розмова…

* * *
Знову сороки
Про старість мені нагадали
Краще б птахи потойбіччя -
Дивні зозулі
Про смерть проспівали мені…

* * *
Нам пощастило,
Що сонце не гасне
Миттєво
Як лямпа
Вечором кожним…

* * *
Роки пройдуть
Так само буде
Місяць світити
І вишні цвісти
Тільки не буде нас…

* * *
Дарував імена весняним вітрам
Слухав веселі їх наспіви
Коли вишні цвіли…
Забув про чистоту
Холодного осіннього вітру…

* * *
Хотілось погрітись
Від світла місяця
Старому відлюднику
І полетіти у світ Еросу
У снах...

* * *
Чому вірші
Вбивають іноді –
Не знаю
Це ж не катана і не ятаган
Старого яничара…

* * *
Із забуття ми прийшли
У забуття підемо назавжди
Лишається тільки
Споглядання нескінченності
Як втіха…

* * *
Волога Данія - дощів країна
Її принц Гамлет
Хотів підвісити залізний дзвін
До порожнечі неба
Та дзвін упав
І розчавив… Усіх…

* * *
Споглядав я старезне дерево
Раптом прийшов Далай-Лама
Його не впізнав брудний безхатько
Подумав, що то дільничий
Що його забере в притулок...

* * *
Трамваї – це оргії
Електричні
Електрички – це теж трамваї
Тільки вони
Як птахи…


2010
(Фото автора віршів)

* * *
Самотність мені
Була другом єдиним
Та навіть її прогнав...

* * *
Місто існуюче в мріях!
Побачити б його весною
Хоча б у сні…

* * *
Ми всі босоніж
Блукаємо у темряві життя
Шукаючи сенсу…

* * *
Темрява за вікном
Слухаємо тишу –
Я і кіт…

* * *
У лісовому струмку
Ніагару побачив
Я – мураха…


2010
(Фото автора віршів)

* * *
Весняний вітер.
Годую тарганів квітами.
Літаю…

* * *
Старий кіт
Теж весну відчув
Цього березня.

* * *
Весна за вікном!
Пишу на папері вірші
Зеленими чорнилами!

* * *
В дзеркалі калюж
Небо собою милується
І я зазирну….

* * *
Весняним вечором
З тінями розмовляє
Самотній дідусь…

2010
(Фото автора віршів)

Налий, підчаший, повний ріг вина
Налиєш зле – тоді твоя вина
І головою цю провину спокутуєш
Найкращого налий червоного чи мед
Налий в найкращий ріг, що з честю на бенкет
Приносять – в синій вкритий щедро сріблом!
Налий повнісінький – як повне вщерть життя
Дудура – переможця і героя!
Орла звитяги, воїна цих гір,
Що нині у могилу шлях собі відкрив.
Налий захиснику поетів - Морейддігу
Ковток найперший і останній - двом братам
Служили вірно князю, Батьківщині
Тепер у темряву ідуть без вороття.
Найкращі воїни мої! Така їх доля,
Сумний я, Господи, нехай же їх сваволя
Як доля Камбрії іде у майбуття!
1999

Оригінал:

Hirlas Owain

Dywallaw, fenestr, na fynn angeu,
Corn cen anrhydedd yng nghyfeddeu,
Hirlas buelin uchel freinieu,
Ariant a’i gortho, nid gortheneu,
A dyddwg Dudur, eryr aereu,
Gwirawd gysefin o’r gwin gwineu,
Oni ddaw i mewn o’r medd goreu
Gwirawd ran o ban, dy ben faddeu!
Ar llaw Foreiddig, llochiad cerddeu,
Cyrdd cenynt ei glod, cyn aer adneu.
Dierchyr frodyr, fryd uchel ddeu
Diarchar ariar, a dan daleu,
Cenwyr a’m gorug gwasannaetheu…
Moliant yw eu rhan, y rhei ggynneu, -
Marwand bid, neud bu newid y ddeu!
Och Grist! Mor wyf drist o’r anaeleu
O goll Moreiddig, mawr eisieu!
1193(?)

Мертве дерево спить
Снами жовтими снить
І не відає -
Люди з чолом Герострата
Волохаті створіння, вусаті
Зубом сталі припинюють жур -
З того дерева зроблять
Знаряддя тортур...

1988

(Низка неканонічних хокку)

* * *
Врятував дерев’яного дурника
Він не знав, що вогонь це звільнення
Смішний Буратіно…

Перший монолог П’єро

Вони теж ляльки
В театрі абсурду
Ці глядачі…

* * *
Тінь коливається маятником
На землі, на траві, на воді
Буратіно повісили…

Другий монолог П’єро

Кличуть лікарів
Дерев’яне тіло
Піду копати могилу…

Третій молог П’єро

Вони не втямлять ніколи
Чому я з театру втік
Ці голови повні тирси…

Четвертий молог П’єро

Хотів я зіграти Гамлета
А не героя-коханця
В цій виставі безглуздій…

* * *
Пішов шукати країну дурнів.
Він не знав, що постійно в ній жив.
Дивак Буратіно…

* * *
Бородань під деревом
Запах хвої
Шишка в руках…

* * *
З черепахою розмовляє
Серед брудного озерця
Літній ранок…

* * *
Сховала в пивниці
Довгоносого шибеника
Молода німфоманка…

* * *
Створений з дерева
Деревом лишиться
Поливаю квіти…

* * *
Запах палених ганчірок
П’єро єретиком визнали
В театрі ляльковому…

* * *
«Він був правий….»
Буратіно зістарівся, бороду зачісуючи
П’єро згадує…

1995

Заспіваємо пісню ірландських солдат
Наші ватри на схилах як зорі горять
Ми чекаємо бою, жадаєм на герць
Ніч нам тишу дарує – співаймо пісень
Мелодійних і чистих, ще прийде наш день
Запальна наша пісня ірландських солдат
Доки ніч нам дарує життя, доки ватри горять.

Ми Ірландії воїни вірні клятьбі
Нас кидало на хвилях в вогонь боротьби
Давніх предків не зрадим, врятуємо край
Подаруємо волю, зелений розмай
Скинем владу тиранів – вчорашніх рабів
Підем в прірву двобою, до радісних днів
Кличем Гелів** на смерть і під гуркіт гармат
Заспівємо пісню ірландських солдат!

* - давня назва Ірландії – Острів долі
** - ірландці називають себе «гел».

Оригінал:

Amhran na bhFian

Seo dhibh, a chairde duan oglaigh
Cachreimeach, briomhar, ceolmhar,
Ar dtinte cnamh go buacach taid,
‘S an speir go min realtogach.
Is fonnmhar faobhrach sinn chun gleo,
‘S go tiunmhar gle roimh thiocht don lo,
Faoi hiunas caomh na hoiche ae seol,
Seo libh, canaig, amhran na bhFian.

Sinne Fianna Fial, ata faoi gheal ag Eirinn,
Buion dar slua thar toinn do rainig chugain,
Faoi mhoid bheich saor, Seantir ar sinsear feasta
Ni fhagfar faoin tioran na faoin traill.
Anocht a theam sa bhearna baoil,
Le gean ar Ghaeil chun bais no saoil,
Le gunna-screach, faoi lamhach na bpilear,
Seo libh, canaig amhran na bhFiann.

2001

Мені набагато приємніше
Дивитись на зорі,
Аніж підписувати
Смертні вироки.
Мені набагато приємніше
Слухати голоси квітів,
Які шепочуть: «Це він!» -
Схиляючи голови,
Коли я крокую по саду,
Аніж бачити темні рушниці
Варти, що вбиває
Тих, хто хоче вбити мене.
Ось чому я ніколи,
Ні, ніколи не буду Правителем!

1998
(Фото з мережі)

* * *
Коли козак на вежі вартовій
Побачить вершників – орди аркан,
Чия мета – яса, грабунок-буревій,
А шабля - яничарський ятаган, -
Летить він з вежі – вітру навздогін
І на коня, і птахом
Життя і волю кинувши на кін
У мовою співаючі станиці.
Так я, завчасно, наперед тих літ,
Коли визнання цього стане всезагальним,
Кажу: «Над нами іноземців гніт!
Повстаньмо, козаки, повстаньмо!
Ми поневолені також!
Навчіться долі майструвати витинанку
І гордості здійнявши заколот,
Крицю одягніть на вишиванку!»

1998

Самотність – це дощ, це вода
Мовчазними хвилями вечора
Вона здіймається з моря
До зірок, що наповнені нею завжди
І лише тоді падає на міста…

Вона водоспадом зливи
На світанок розірваних вулиць,
Коли не варті тепла
Прощаються кволі тіла
Тріпочуть в обіймах
Приречені на вічне горе:
Тоді за вікнами
Вона шумить як море…

1997
(Фото автора перекладу)

* * *
Якби самотність
Не була такою сумною
Можна було б почути
Як співає пісню пісок
В пустелі життя....

* * *
До слів може звикнути тіло
До слів може звикнути папір
Чи рука яка пише слова
Але до слів
Не може звикнути душа...

* * *
Питання зависають в повітрі
Навколо тільки вчорашнє
Все або зроблено вчора
Або існує вже тільки вчора
А хочеться завтрашнього....

* * *
Холодним весняним ранком
Очі звикають до світла
Руки – до твердих обкладинок книжок.
Після повернення з подорожі
В гори…

* * *
Здійснюючи подорож навколо стола
Важливо не заблукати....
Кожний дім - лабіринт
Де знайти нам нитку Аріадни
Якщо вона не існує?

2010
(Фото автора віршів)

* * *
Серед Чорного лісу
В темному схроні
Слухаю тишу…

* * *
У світлі місяця
З «шмайсером» на плечі
На зустріч смерті іду…

* * *
Коли затихнуть постріли,
Коли боївку сховають хащі
Буду слухати вітер…

* * *
На крилах осіннього вітру
Полечу над сивими горами
Коли серце зустріне кулю…

* * *
Сріблом виблискують краплі роси
Серед імли туману палить ватру
Боївка повстанців…

* * *
Нехай люди забудуть але...
Заплаче ліс, застогнуть сосни
Над вбитим партизаном…

* * *
Під старезним явором
Милується місяцем
Останній повстанець…
1991

Розмова дерев

Я кажу

Мій сховок – наче листяний кляштор
Іржавим крісом крапку ставить доля
Сховає Чорний ліс буття мого роки
І люди місяця загублять шлях і слід
Тих хто ішов у синяву боліт
Ми – міт. Таємний міт
А я лише відлюдник
Що темрявою дихає услід
Рокам поневірянь, зневіри і клятьби
Ти, старче лісовий скажи – якої сили
Справіку тур лишав тут заповіт
Прирученим нащадкам гордих воїв.

Старий бук мовить

Мовчальнику! Ти слухаєш дарма
Розмову вічну пралісів дрімучих
Ти волю відшукав але себе згубив
Забудь натхнення, спів дівочий
Забудь себе і людські голоси
Замкни уста, стули незрячі очі
Подихай вічністю моїх духмяних крон.

Смерека мовить

Тут не мовчить ніхто у пущі лісовій
Ти голоси почув – зречись і будь
Ніхто не помира – ні сонце ні трава
Дивись як кріс залізний твій посріблила роса
Одвічні ми – і ти, твій кріс, твої набої
Нащадки прокленуть – дарма – у вічності двобої
Є ти, твій оберіг, твоя тюрма -
Це тіло, що несеш постійно із собою
Тому стань деревом, віками шелести
Воскресни з небуття коли роки
Відлічувати втомиться сова
Ти лісом став….

Береза мовить

Коли підеш у землю цю
Ти виростеш травою
Я за тобою плачу по весні
Ці рани на корі, ці сльози соку
За воями лісів що йшли у небуття
Нічого не проси – ні долі ні життя
Все лиш туман ранковий
За тобою
Заплаче ліс
Коли ти лишишся отут
Назавжди….

Чорний ліс мовить

Той жив – хто жив
Хто холодом долонь зігрів оцю кору
Оце залізо скрижаніле
Що висло на плечах
Людей нічної мли….

Я мовлю

Я чую голоси старих дерев -
Моїх одвічних побратимів
Я в ліс пішов – не вернуся назад
Я лісом став….
З вовками розділив я їхню долю
Коли мисливці прийдуть на двобій
Не в небо я злечу – моя душа не птах
Під буком цим я виросту травою…
1989

* * *
Хто скаже, де межа
В житті поставлена мені?
Хіба не я - хвиля ця,
Чи не я схований в тихому ставі на дні,
Чи не я відмерзаючи по весні,
Оця береза бліда?

1995

Вибрані хокку

* * *
Тінь від ратуші
Людей зробила сірими
Вечір, осінь і місто...

* * *
Я б у Станіславі
Щасливий був... Але хмари
Про старість нагадали мені...

* * *
Я б ще довго топтав
Бруківку Станіслава ранкового...
Але небо, квіти на клумбах...

* * *
Біля синагоги топчу асфальт
Старими черевиками
Хризантеми цвітуть...

* * *
І ти теж, чорний круче,
У Станіслав шукати долі прилетів?
Вітер над містом...

* * *
Крізь прозорі дерева -
Чистий як серце сніг...
Чому в цьому місті так сумно?

* * *
Шум дощу...
Для чого прийшов я сюди?
Вулиця Грюнвальдська...

* * *
Тополя листя губить свої
Здалось на мить - то я винен
Що осінь настала...

* * *
Десь я тут спокій загубив
Між цими будинками.
На Бельведерській...

* * *
Горобина стиглими ягодами
Бруківку вкрила
Втомленими ногами чавлю...

* * *
Бородатий безхатько!
І про нього напишу
Вірші свої химерні...

* * *
Синагоги Станіслава!
Як я в цьому капелюсі
На рабина схожий!

* * *
Подих зими!
Чи вулицями серця
Я досі самотньо блукаю?

* * *
Її тіло як човен
І я пливу
Не знати куди...

* * *
Крізь прозорі дерева -
Чистий як серце сніг...
Чому в цьому місті так сумно?...

* * *
Холодний вітер
Хмари думок жене...
Стілець серед кімнати...

2001