- Зніміть окуляри, я маю бачити ваші очі. Мені важко зосередитися, наштовхуюсь на перепону і кожного разу, коли намагаюсь відчути вашу реакцію на сказане мною – заходжу в глухий кут. Знаю Вас не довго, та грець із ним, з часом… і взагалі, невже має значення скільки ми знаємо один одного, коли сидимо у такому чудовому кафе і з’ясовуємо стосунки. Навіть смішно все це звучить. Чи не так? А знаєте, Ви перша людина, до якої я з таким азартом звертаюся на «Ви», всміхаєтесь, правильно робите, Вам так мало років.
Вчора я спізнилася на роботу, забула вдома гаманець, зламала ніготь, порвала нові колготи – і всьому цьому я так несамовито раділа, знаєте, мені чомусь здається, що я подорослішала, переосмислила минуле по-новому. Але одне я і досі не збагнула – чого хочу від життя? На своїх педагогічних лекціях викладач суворо нас запевняв ніби дитина вже у років п’ятнадцять, а то і раніше, має впевнено знати ким хоче бути у дорослому житті. Я все це слухала, вдаючи розумне обличчя, написавши своїй сусідці на зошиті: караул, де мої п’ятнадцять?!
А Ви окуляри так і не знімаєте. Дивно. Та на душі має бути прикро не Вам, а мені і лише мені. Цікава дилема. Шкода, що всю цю ситуацію я зможу тверезо проаналізувати лише завтра.
Скажіть, шановний, для чого ця зустріч? І я ніби шалена – нафарбована, у сукні… Телефонна розмова мені все пояснила. Та чомусь я запропонувала наостанок зустрітися, а Ви й погодилися…
А це добре, що за весь вечір Ви не промовили ні слова…
( Та виходить, що дива трапляються. Він зняв окуляри, пильно подивився у мої збентежені очі.)
- Пробач.
- Перепрошую…
( Я зробила дуже здивоване обличчя, мабуть, виглядала як дебютантка плаксивих серіалів.)
- Мені дуже шкода, що так сталося. Я мав зовсім інші наміри… Пробач…
- Знаєте, чому я ще не плачу, хоча за усіма відомими сценаріями маю вже давно залитися слізьми? Мабуть, і не здогадуєтесь? А тому, що досі і слова Вам не дала сказати, так мені простіше. Всім жінкам інколи хочеться бути амазонками, непереможними принцесами Ксенами…
- Я маю вийти, за п’ять хвилин повернуся.
(Це була втеча, втеча до вбиральні де можна до схочу дати волю емоціям, що я і зробила. Спочатку поплакала, потім заспокоїлась, а згодом почала себе жаліти і це зізнаюся є найгіршим. Вся ця прелюдія тривала хвилин п'ятнадцять, після чого я повернулася до свого вже колишнього кавалера, рішуче вдаючи із себе сильну, незламну і ніскілечки не вразливу.)
- Ви не дивіться на мене і тоді все буде добре!...
( Я сказала, ніби даючи відповідь на запитання)
… Все добре…
( Та і цього разу в мене ніхто нічого не запитував. Він просто не дивився більше на мене. І я лише в той момент зрозуміла, що біля мене сидить чужа людина, яка і чужою стала мені за декілька днів. Мене охопив жах, мені хотілося втекти, бігти що є сили, кричати несамовито… )
…От, мабуть, і все. Мені було добре з Вами. Та це звісно не важливо…
( Я повільно підвелася. Мої очі налилися слізьми. Мене зламали, жахливо це визнавати. Та на якусь долю секунди я зупинила свій погляд на ньому, на вже чужому Ромео, і побачила, що він приїхав гарно поголений, в новій напрасованій сорочці… До чого все це, на останок не радує око.?! Я йшла повільно, ніби чекала, дурненька, що він вскочить зі стільчика, стисне мене в обіймах, скаже, що все це помилка і просто злий жарт… Лірична я натура, постійно від цього страждаю).

P.S. Це сталося зі мною, вже і не згадаю коли. Та точно можу сама себе запевнити: те, що нас не вбиває - робить нас сильнішими. Все забулося, зараз я пригадую всі наші зустрічі, дивлюся спільні фото і пам’ятаю лише хороше. Плакала тільки того вечора, коли мені сказали, що на душі геть пусто… Я не намагалася розгадувати кросворд на тему: що я зробила не так чи в чому моя провина? Відпустити від себе всі ці запитання не просто та як виявилося – воно того варте. Мої подруги переймалися цим більше ніж я сама. Це чудово – життя триває. Добре що є шоколад, хороші друзі і звісно час, котрий все лікує.
- Ромео, я бажаю «Вам» щастя!!!
З повагою – лірична натура…
5.11.09.

« Наше авто прямувало вечірньою трасою, мабуть, години чотири. Всі стомилися, зокрема мовчали, а я дивилася крізь вікно автомобіля. Знаєш, у такі, нечасті, миті подорожі у собі можна відкрити нові переконання, скоріше думки, які є новими для мене. Більш за все – любов до природи. Я годинами б дивилася на небо, намагаючись зазирнути за небокрай, небачену землю, яка так захоплювала. А ще я дмухала на скло, пальцями написала на сухому склі – привіт!, а знизу під написом вивела веселу посмішку. Я і в дитинстві так частенько робила – чудовий спосіб відволіктися і розважитися.
Метрів за двісті виднілися мужні клени обабіч дороги, у них можна було б закохатися. Їхнє листя так світилося золотом і де-не-де червоно-зеленим сяйвом. Літо давно позаду і лише осінь осіла у наших серцях. І подумала я ж так сумно: серцях… Так хороше було. Жовтень вже за плечима. Я люблю осінь і за дощ, і за перший сніг, ми з нею ніби єдині.
Мене, іноді, відривав від такого природного захоплення водій, котрий їхав і, за допомогою всіляких гострих словечок, лаяв сусідів по смузі. Я завжди сміялася у такі моменти, бо те як він це робив так, мабуть , ніхто не зумів би. Він лаявся по-акторському, своєрідно і простодушно. Після трійки слів зазвичай дивився на реакцію пасажирів, при цьому червоніючи, мчав далі, міцно стискаючи кермо.
Наша подорож - це своєрідна втеча від обов’язків, чужих поглядів і, можливо, самих від себе.
Їхали на захід нашої країни. Часто люди говорять, що ніби життя там інакше і жителі добріші. Та у кожного своя правда. Чи не так? Попереду була ще ціла ніч дороги, і всі пісні по радіо, здавалось ми вивчили на пам'ять. Я сиділа ззаду, сама собі жалілась, що просто ніг не чую. Та моя сусідка мовчала, якось важко дихала і уривчасто відповідала на загальні й пусті запитання. Вона теж дивилась крізь вікно та чи бачила вона те що і я. Ні, ні, мабуть, та не мабуть, а точно. Ми такі різні, буває вона зовсім поруч, а відчуття ніби за сто кілометрів і мої надії подолати ці відчуття виявилися марними.»
- Слухай, це ж було рік тому, а ти так розповідаєш ніби про вчорашню поїздку. Пий чай а то охолоне.
- Я не люблю гарячий.
( Моя відповідь була схвильована, різка. Співрозмовниця певно втомилася від моїх балачок. Тому і приховати цього не змогла, крутила головою в різні боки, майоріла волоссям в руці, роздивлялася свої нігті)
- І що було далі? Ви приїхали, два дні погуляли і додому?
- Ти знаєш, що ми вже півроку не спілкуємося з нею. І тому це все ніби вчора було для мене.
( Я говорила, мабуть, сама з собою, думки вмить розчинилися…)
- Знаєш, я її взагалі не розумію. ( сміється і продовжує говорити) ОООО! Ти бачила, хто зайшов? Такий красень, а з ним ну така неприємна особа. Як думаєш, дружина? До речі, маєш плани на зимовий відпочинок? Мені дзвонили друзі з Москви, компанія десять чоловік в січні на Альпи. О, Боже! Не можу дочекатися, там і Федір буде. Я вже обдумую яку екіпіровку купувати. То ти будеш пити чай чи ні? Слухай, в тебе нові сережки, а я про це не знаю. (Вона заливалась зі сміху)
- Чай ще не охолов.
(У Аліси задзеленчав телефон, вона перемовилася двома словами, поцілувала мене, сказала що має бігти; попросила мене розрахуватися, за мить її вже не було, лишився тільки її квітковий запах)
- Я прошу вибачення, вас розрахувати?
(Промовив офіціант і якось дивно став на мене дивитися)
- А можна запитати у вас дещо?
- Звичайно, прошу.
- Ви любите осінь?
- Я, навіть не знаю, а в чому власне річ? Щось не так?
(Він збентежився, взяв мою дисконтну картку і хутчіш пішов мене розраховувати. А я забрала зі столу телефон, і подумала, що «Їй» неодмінно потрібно подзвонити, все таки скільки є хороших спогадів. Підвелася і попрямувала до дверей, за мною біг офіціант і кричав, що решта залишилась на столі, я лише махнула рукою і посміхнулась на прощання)
12.10.08.

Я довго думала над тим чи живу я у той час у якому б хотіла жити, чи у тому столітті, десятилітті, році. Напевно, часто люди задаються такими питаннями.
У своїй руці я стискаю яблуко. Боже, як я люблю цей запах. Як зрозуміти, що він нагадує? Дитинство, мабуть, коли я жила таким безтурботним життям. Я чекала, пам’ятаю, вівторка. Листоноша, того дня, приносив листи, газети. І знову запах – свіжого паперу. Одного дня йшов дощ та він не зупинив мене. Я бігла без парасолі до поштової скриньки, за чотири будинки, і зазирнувши в неї не знайшла нічого. Дарма, за шість днів знову вівторок,подумала.
Я прокинулася вранці, мене засліпило сонячне проміння, я відчувала себе на сто років, незрозумілий брак сил і велика кількість думок, які намагалися осмислити бачений сон. Надворі пахло літом, я босоніж пішла у сад, підійшла до яблуні, стояла, дивилася на листя, кремезний стовбур, як хороше було тоді. Зриваючи яблука я стискала їх у долонях. Ніколи не мила, щоб не втратити той божевільно чудовий запах. Мене кликала додому мама, лаяла за брудні ноги, немиті яблука. Вона не могла зрозуміти, на жаль, від чого в мене йде голова обертом. Всі мої маленькі радощі затьмарювались і вже, навіть, не жевріли в щоденній рутині.
Нині, коли вже маю що осмислювати, я часто згадую прожите, всі ці дрібниці, які викликають різні емоції: суму чи радості. Добре, що вони є.
Я іду по вулиці, дивлюся на перехожих, які не спиняються ні на мить. Цей рух здається вічним. Ця жінка у білому кашкеті і чоловік з рудими вусами, і та безпорадна бабуся, яка вже, мабуть, стомилася від життя. Та мені цікаво чи викликаю в когось я подібні думки. Чи думають люди досить подібно? Зазирають у чужі вікна вечорами? Хтось на кухні п’є чай, а хтось чеше потилицю. Що ж вони думають у цю мить? Хм, не знаю… Життєва закономірність: бути безсмертним з часом набридне, а чужі, прочитані, думки стануть геть нецікавими. Відсутність інтриги?
Часто хочеться повернутися у ті вісім років і прожити життя по-новому, без помилок, промахів, сліз і невдач. Та чи хтось застрахував би мене від нових? Звісно, дурні вчаться на своїх помилках. Та хто є дурні? Ті , що живуть за велінням серця, де ж знайти у такі хвилини розум, хіба що в кишенях.
- слухай, мені так холодно зараз. Я знаю, ти не забуваєш, що у мене завжди холодні руки. Їх може зігріти келих вина, а то і два. На вулиці, чуєш, дощ і дихати мені стало так легко, як у дитинстві. Ти пам’ятаєш, правда? Скажи, ще раз я маю чути. І ті яблука, про які я розповідала. Я більше не буду плакати. Обіцяю. Ось трішки поплачу і все. Завтра прокидатися рано і на роботу. Люди, люди, нові обличчя. І все так швидко минає. Тільки наші спогади живуть вічно. Послухай…
10.02.08.