« Наше авто прямувало вечірньою трасою, мабуть, години чотири. Всі стомилися, зокрема мовчали, а я дивилася крізь вікно автомобіля. Знаєш, у такі, нечасті, миті подорожі у собі можна відкрити нові переконання, скоріше думки, які є новими для мене. Більш за все – любов до природи. Я годинами б дивилася на небо, намагаючись зазирнути за небокрай, небачену землю, яка так захоплювала. А ще я дмухала на скло, пальцями написала на сухому склі – привіт!, а знизу під написом вивела веселу посмішку. Я і в дитинстві так частенько робила – чудовий спосіб відволіктися і розважитися.
Метрів за двісті виднілися мужні клени обабіч дороги, у них можна було б закохатися. Їхнє листя так світилося золотом і де-не-де червоно-зеленим сяйвом. Літо давно позаду і лише осінь осіла у наших серцях. І подумала я ж так сумно: серцях… Так хороше було. Жовтень вже за плечима. Я люблю осінь і за дощ, і за перший сніг, ми з нею ніби єдині.
Мене, іноді, відривав від такого природного захоплення водій, котрий їхав і, за допомогою всіляких гострих словечок, лаяв сусідів по смузі. Я завжди сміялася у такі моменти, бо те як він це робив так, мабуть , ніхто не зумів би. Він лаявся по-акторському, своєрідно і простодушно. Після трійки слів зазвичай дивився на реакцію пасажирів, при цьому червоніючи, мчав далі, міцно стискаючи кермо.
Наша подорож - це своєрідна втеча від обов’язків, чужих поглядів і, можливо, самих від себе.
Їхали на захід нашої країни. Часто люди говорять, що ніби життя там інакше і жителі добріші. Та у кожного своя правда. Чи не так? Попереду була ще ціла ніч дороги, і всі пісні по радіо, здавалось ми вивчили на пам'ять. Я сиділа ззаду, сама собі жалілась, що просто ніг не чую. Та моя сусідка мовчала, якось важко дихала і уривчасто відповідала на загальні й пусті запитання. Вона теж дивилась крізь вікно та чи бачила вона те що і я. Ні, ні, мабуть, та не мабуть, а точно. Ми такі різні, буває вона зовсім поруч, а відчуття ніби за сто кілометрів і мої надії подолати ці відчуття виявилися марними.»
- Слухай, це ж було рік тому, а ти так розповідаєш ніби про вчорашню поїздку. Пий чай а то охолоне.
- Я не люблю гарячий.
( Моя відповідь була схвильована, різка. Співрозмовниця певно втомилася від моїх балачок. Тому і приховати цього не змогла, крутила головою в різні боки, майоріла волоссям в руці, роздивлялася свої нігті)
- І що було далі? Ви приїхали, два дні погуляли і додому?
- Ти знаєш, що ми вже півроку не спілкуємося з нею. І тому це все ніби вчора було для мене.
( Я говорила, мабуть, сама з собою, думки вмить розчинилися…)
- Знаєш, я її взагалі не розумію. ( сміється і продовжує говорити) ОООО! Ти бачила, хто зайшов? Такий красень, а з ним ну така неприємна особа. Як думаєш, дружина? До речі, маєш плани на зимовий відпочинок? Мені дзвонили друзі з Москви, компанія десять чоловік в січні на Альпи. О, Боже! Не можу дочекатися, там і Федір буде. Я вже обдумую яку екіпіровку купувати. То ти будеш пити чай чи ні? Слухай, в тебе нові сережки, а я про це не знаю. (Вона заливалась зі сміху)
- Чай ще не охолов.
(У Аліси задзеленчав телефон, вона перемовилася двома словами, поцілувала мене, сказала що має бігти; попросила мене розрахуватися, за мить її вже не було, лишився тільки її квітковий запах)
- Я прошу вибачення, вас розрахувати?
(Промовив офіціант і якось дивно став на мене дивитися)
- А можна запитати у вас дещо?
- Звичайно, прошу.
- Ви любите осінь?
- Я, навіть не знаю, а в чому власне річ? Щось не так?
(Він збентежився, взяв мою дисконтну картку і хутчіш пішов мене розраховувати. А я забрала зі столу телефон, і подумала, що «Їй» неодмінно потрібно подзвонити, все таки скільки є хороших спогадів. Підвелася і попрямувала до дверей, за мною біг офіціант і кричав, що решта залишилась на столі, я лише махнула рукою і посміхнулась на прощання)
12.10.08.