- Зніміть окуляри, я маю бачити ваші очі. Мені важко зосередитися, наштовхуюсь на перепону і кожного разу, коли намагаюсь відчути вашу реакцію на сказане мною – заходжу в глухий кут. Знаю Вас не довго, та грець із ним, з часом… і взагалі, невже має значення скільки ми знаємо один одного, коли сидимо у такому чудовому кафе і з’ясовуємо стосунки. Навіть смішно все це звучить. Чи не так? А знаєте, Ви перша людина, до якої я з таким азартом звертаюся на «Ви», всміхаєтесь, правильно робите, Вам так мало років.
Вчора я спізнилася на роботу, забула вдома гаманець, зламала ніготь, порвала нові колготи – і всьому цьому я так несамовито раділа, знаєте, мені чомусь здається, що я подорослішала, переосмислила минуле по-новому. Але одне я і досі не збагнула – чого хочу від життя? На своїх педагогічних лекціях викладач суворо нас запевняв ніби дитина вже у років п’ятнадцять, а то і раніше, має впевнено знати ким хоче бути у дорослому житті. Я все це слухала, вдаючи розумне обличчя, написавши своїй сусідці на зошиті: караул, де мої п’ятнадцять?!
А Ви окуляри так і не знімаєте. Дивно. Та на душі має бути прикро не Вам, а мені і лише мені. Цікава дилема. Шкода, що всю цю ситуацію я зможу тверезо проаналізувати лише завтра.
Скажіть, шановний, для чого ця зустріч? І я ніби шалена – нафарбована, у сукні… Телефонна розмова мені все пояснила. Та чомусь я запропонувала наостанок зустрітися, а Ви й погодилися…
А це добре, що за весь вечір Ви не промовили ні слова…
( Та виходить, що дива трапляються. Він зняв окуляри, пильно подивився у мої збентежені очі.)
- Пробач.
- Перепрошую…
( Я зробила дуже здивоване обличчя, мабуть, виглядала як дебютантка плаксивих серіалів.)
- Мені дуже шкода, що так сталося. Я мав зовсім інші наміри… Пробач…
- Знаєте, чому я ще не плачу, хоча за усіма відомими сценаріями маю вже давно залитися слізьми? Мабуть, і не здогадуєтесь? А тому, що досі і слова Вам не дала сказати, так мені простіше. Всім жінкам інколи хочеться бути амазонками, непереможними принцесами Ксенами…
- Я маю вийти, за п’ять хвилин повернуся.
(Це була втеча, втеча до вбиральні де можна до схочу дати волю емоціям, що я і зробила. Спочатку поплакала, потім заспокоїлась, а згодом почала себе жаліти і це зізнаюся є найгіршим. Вся ця прелюдія тривала хвилин п'ятнадцять, після чого я повернулася до свого вже колишнього кавалера, рішуче вдаючи із себе сильну, незламну і ніскілечки не вразливу.)
- Ви не дивіться на мене і тоді все буде добре!...
( Я сказала, ніби даючи відповідь на запитання)
… Все добре…
( Та і цього разу в мене ніхто нічого не запитував. Він просто не дивився більше на мене. І я лише в той момент зрозуміла, що біля мене сидить чужа людина, яка і чужою стала мені за декілька днів. Мене охопив жах, мені хотілося втекти, бігти що є сили, кричати несамовито… )
…От, мабуть, і все. Мені було добре з Вами. Та це звісно не важливо…
( Я повільно підвелася. Мої очі налилися слізьми. Мене зламали, жахливо це визнавати. Та на якусь долю секунди я зупинила свій погляд на ньому, на вже чужому Ромео, і побачила, що він приїхав гарно поголений, в новій напрасованій сорочці… До чого все це, на останок не радує око.?! Я йшла повільно, ніби чекала, дурненька, що він вскочить зі стільчика, стисне мене в обіймах, скаже, що все це помилка і просто злий жарт… Лірична я натура, постійно від цього страждаю).

P.S. Це сталося зі мною, вже і не згадаю коли. Та точно можу сама себе запевнити: те, що нас не вбиває - робить нас сильнішими. Все забулося, зараз я пригадую всі наші зустрічі, дивлюся спільні фото і пам’ятаю лише хороше. Плакала тільки того вечора, коли мені сказали, що на душі геть пусто… Я не намагалася розгадувати кросворд на тему: що я зробила не так чи в чому моя провина? Відпустити від себе всі ці запитання не просто та як виявилося – воно того варте. Мої подруги переймалися цим більше ніж я сама. Це чудово – життя триває. Добре що є шоколад, хороші друзі і звісно час, котрий все лікує.
- Ромео, я бажаю «Вам» щастя!!!
З повагою – лірична натура…
5.11.09.