Я на тебе чекатиму в місті престольних князів,
Де на храмових маківках стигне скуйовджена осінь,
Де розтріскує небо рубцями лелечих ключів,
А зажурливий клекіт зникає в лункім суголоссі.

Я на тебе чекатиму в тисняві хмуристих днів,
У альтанках, порослих тремтливою ряскою тріщин,
Під взірчастою кроною мудрих давнезних дубів,
Вже посічених часом, похилих, посивілих, віщих.

Я чекатиму вірно із мандрів, скитань, веремій,
Заблукавши в провулках, де вітер з притишеним свистом
У жовтневому шалі червоно-брунатних завій
Устеляє шляхи різнобарвним хрумким падолистом.

В цьому місті, угрузлому в безкрай занедбаних нив,
Лиже вогкий туман кам'яниць пошматоване рам'я.
Пробиваються маки на рештках фортечних валів.
Павутинки хисткі вирушають в пливке кружеляння.

В місті марних ілюзій, що сиплють, хлюпочуть дощем;
Чорно-білих котів, чахлих лавок, гітар, дисонансів...
В місті наших повернень і зречень, я знаю, ти ще
Все чекаєш мене без обітниць, без сенсу, без шансів.

Сніг, що змиває усі перепони, мости,
Студінню мастить будинки, дороги і сквери.
Борсатись в ньому, тонуть, виринати, брести.
Ним причащатися, ним очищатись од скверни.

Сніг, ніби льоля лляна у завивах мереж,
Крижмо, покривка чи вистигла свячена купіль.
Прати в заметах шершаву брудоту одеж.
Снігом п'яніти, здіймати засніжений кухоль.

Сніг, із яким ми єдина вібруюча плоть,
Зерня від зерна, стебло від стеблини довіку.
Бовтатись в ньому, товкти його, м'яти, молоть.
Нишком жаліти, немов богомольця-каліку.

Сніг - то всіх наших неспитих ночей оберіг
Наскрізь просякнутий духом імбировим свята.
Ластитись, пеститись, липнути снігом до ніг
І випручатись з обіймищ завії затято.

Білим повивачем хуга обмотує нас.
Заструги ставить, як скирти на жнивному полі.
Там, в кучугурах крихких день по променю згас.
Грузнуть лиш наші у джгут переплетені долі.

Ти не слухай її - ту, хто жінкою лишиться навіть
У дуельному шалі, із вістрям кривавим в руці
Чи у мокрому дранті, коли рваний ранок ще чавить
Перестиглі тумани, мов сливи, загрузлі в сльоті.

Не займай. Довгі пальці гірчать хризантемовим болем.
Тихий голос просякнув печаллю пташиних ключів.
Шарудить падолист, грізно піниться збуреним морем.
І відносять вітри насінини розпатраних слів.

Наче ржава трава, шелесне плащ із рваної замші,
Вже заюшений в пyрпур захoду зім'ятий поділ.
І вона привітається холодно й чемно, як завше,
Обтрусивши росу із кленових скуйовджених крил.

Ще на скронях у неї пашіють твої поцілунки,
І вуста пломеніють багрянцями юних калин.
Та у шейкері часу розмішано спогади, трунки
І приправлено щедро тонкими букетами вин.

Ти до неї мовчи. І вона не озветься, будь певен,
Не покличе з собою в шатро жовто-палевих віт
Смакувати дощі і терпкий фіолетовий терен,
Дарувати дорогам жоржиновий вибляклий цвіт.

Бачиш, коси руді павутинками туго сповиті?
Гордовита постава, повільний, розмірений крок...
Ми заплющимо очі, ми знов заблукаємо в літі
Десь далеко від неї, під гронами зрілих зірок.

2012 р.

Ти такий незбагненний, як вечір що в'ється у шторах,
Запинає теплом оксамитним лахміття думок.
І йому все підвладне: слова, кожен шерех і порух,
На сльотавій бруківці незграбно розчавлений крок.


Ти такий неосяжний, як жовтень, що ллється в долоні
Бурштиновим дощем падолисту, багрянцем калин.
І схиляються долу корони троянд на осонні.
Перекреслює небо пташиний зажурливий клин.

Ти такий невід'ємний, як щем, що волає у жилах,
Що горить на папері пустим, костурбатим рядком.
Ти, як вітру порив, ти несеш у натомлених крилах
Згортки приспаних рим, розсип образів, літер і ком.

Хай разом не плели ми вінків ні з клечань, ні з сонетів,
Не шукали шляхів у незнані захмарні світи
І, ймовірно, не питимем вдвох трунок слави і злетів,
Та з тобою так затишно поруч у натовпі йти.

2012 р.

Ту дівчину звали Євою.
В квартирі з балконом в осінь
Була вона королевою,
А трон з корабельних сосен


Тужливо скрипів про море.
І липла до шат смола.
Тремтливе, напівпрозоре
Волосся лилось з чола.



Їй так смакувало манго -
Просякнутий сонцем плід.
У колір війни і танго
Вдягався небесний схід.


І лопались жили в скрипок,
І рвалася плоть пісень.
І ніби альбомний знімок,
Тьмянів і згортався день.


Легких простирадл завія.
Оголений мармур пліч.
Вона приручала змія,
Допоки палала ніч.


І здався їй змій без бою.
Покірно, мов перший сніг,
Він килимом ліг, травою
До Євиних грішних ніг.


... Сталеве проміння ранку.
Закляклий в очах вогонь.
Змій душу шмагав, як бранку.
Змій серце забрав в полон.


Тумани пливуть над містом.
Вуста обпікає грог.
І плаче багряним листом
Закоханий в Єву Бог.


2012 р.

Місто пахне кефіром і тане, як масло,
Під колючим промінням забризканих фар.
В павутинні дощів літо бабине згасло,
Залишився лиш дим. Зойк тужливих гітар


У принишклих дворах, де господарем - протяг,
Де білизни латки, мов птахи на дротах.
Місто рветься із рук і хлюпоче в чоботях,
Горобиновим соком гірчить на вустах.


Місто мокрих повій і собачих симфоній
Лізе, в'ється вужем геть за обрій, за грань.
Тут співав менестрель, тут молився Антоній...
Жовті краплі зірок на обвітрену длань


Скверу сиплються з хмар пустоцвітом порожнім
І крізь гратки перстів витікають на брук.
Місто дивиться вслід мовчазним подорожнім.
І йому не звикать до облог і розпук.


Місто липне до пальт прілим палевим листям,
Виграє полонез в ржавих нетрях труби.
Місто знає давно: ми хворіємо містом,
Несемо, наче душу, це місто в собі.


2012 р.

Наче в павутинні, у липучій тиші
Загрузають пальці, щуляться рядки.
Обдирає вітер вимоклі афіші,
Вогкі крихти літа здмухує з руки.


Мов строкате листя, непотрібне жовтню,
Облітають клапті з театральних тумб
На палітру міста, ніби у безодню,
У масні калюжі поріділих клумб.


Розмиває барви сумовита сутінь.
Вже не роздивитись обрисів, постав.
Проникає в тіло до кісток, до суті
Кислий присмак туги, запах прілих трав.


Тулимось, як тіні, в глибині кав'ярні,
Де ваніль і кава в'їлися в думки.
Ці незграбні рухи; недоречні, марні
Охололі фрази - прісні і глевкі.


Ні шарфи, ні светри не зігріють серця.
Бутафорка-осінь палить свій вогонь.
Папірцем зім'ятим казка обірветься.
Ми - старі афіші в вирі міжсезонь.


2012 р.

Дівчина гарна. Скоро п'ятдесят,
А отже на порі і геть дозріла.
Корівку маю, трійко поросят,
Новенький заступ і залізні вила.


Лиш день і ніч тривога допіка:
Невже в дівоцтві доживати віку?
Мої гаряче серце та рука
Чи ж знадобляться, врешті, чоловіку?


Як на біду, у нашому селі
І в будь-якому селищі чи місті
Та і на всенькій матінці-землі
Нема мужчин - самі лише "солісти".


Оно Петро - ну, мрія молодиць:
Не п'є, не палить, з виду не потвора.
А як почне, бува, себе хвалить,
То навіть зілля в'яне по розорах.


Мишко до мене підбивав клинці,
Щось говорив про брови найчорніші,
Бездонні очі, істин манівці...
Декламував свої до ранку вірші.


Микола хизувався, що один
Підніме воза і попре додому,
Екватор оббіжить за п'ять годин,
Забувши про недуги і про втому.


А Грицик заливався солов'єм,
Едем подарував би в халабуді,
Нагодувала щоб лишень борщем
І всім, чим ще частують добрі люди.


Отож я позбирала парубків,
Немов отару, що у жито скаче.
Дала сокиру, викрутку, цвяшків
І наказала будувати дачу.


Що тут счинилось! Лязгіт, стогін, крик...
В Миколи - гіпс, в Мишка - синці та гуля.
Грицькові фельдшер зашиває бік,
В Петра роздувся ніс, неначе дуля...


І ось - така красива і сама.
Ніхто не гримне, не попросить їсти,
У ліжку не хроптиме... От чума:
Мужчин нема, самі лише "солісти".


2007р.
ред. 2012р.

Його дружина схожа на тролейбус:
Так само гучно грюкає дверима.
Життя із нею то кросворд, то ребус,
То третій Рим, то друга Хіросіма.


У нього діти на маршрутку схожі:
Дрібні, вертляві, спробуй наздогнати.
Мотають нерви, вимагають гроші.
Комфорт сумнівний, лиш ростуть витрати.


У нього тесть - горбатий "Запорожець",
А все туди ж , все пнеться в "Мерседеси".
Давно склероз і ревматизм тривожать,
Але ночами сняться стюардеси.


Подібна теща до старої брички:
Скрипить, вищить, аж передзвін у вухах.
До того ж, має препогані звички:
Курити в ліжку й за дверима слухать.


Його квартира, наче автострада:
Гудуть, клаксонять, пруть в зустрічний ряд.
Та наш герой - опора і розрада.
Він за хвилину наведе тут лад.


Позбавить прав, евакуює з хати
Ще й лекцію читатиме довгенько.
Йому не вперше труднощі долати...
Він супермен ДАІ - сержант Петренко.


2011 р.

А насправді він був хороший.
Прагнув тільки знайти дружину,
Щоби тринькала в барі гроші,
Їла пліш і штрихала в спину,


Ревнувала до Лізи, Свети,
Заливала за шкіру сала.
А в перервах плела щоб светри
І штани йому прасувала,


Готувала гречану кашку,
На свята купувала морозиво...
Я ж ночами читала Кафку
І місцями подекуди Мрожека.


Мрожек тут не до рими, звісно.
Ніби я й не любила абсурд...
Відчувала лиш: в рамцях тісно.
Тож назрів особистісний бунт.


Так, я мала в губі сережку
І на лівій сідниці тату.
Він бурчав про криву все стежку,
Про лиху, аморальну мету.


Що до хутра, намист і плаття
Не пасують старезні кеди.
Рвала правила я на шмаття.
Я йому заплітала дреди.


Дерла джинси його, на футболках
Малювала кістки і квіти.
Він ридав, буцім легше на голках
Спать, ніж поруч зі мною жити.


Нам некепсько із ним велося.
Несумісні проте ніяк
Семибарвне моє волосся
І його естетичний смак.


Він минуле вже, перехожий,
Хоч від мене нітрохи не гірший.
Так, насправді він був хороший,
А лишився пересічним віршем.


2011 р.

Грона сніжинок, немов горобиновий квіт.
Віхола пестить потріскані яблуні, клени.
Нас закружляло на паркових гойдалках літ.
Наших кохань облетіли, опали ромени.


Споминів зорі - нічні болотяні вогні -
Зманять, зведуть, розтривожать притишену тугу.
Нас віднесло у старому, хисткому човні,
Ніби у море, в розбурхані відчай і хугу.


Ми вже не пара давно. Ми лиш він і вона,
Різні симфонії, промені з різних галактик.
От і зустрілися. Присмак образи, вина.
Стислась планета до розмірів яблука. Клаптик


Білої площі, де раптом сплелися на мить
Погляди, пальці, де зникла печаль крижаная.
Грона сніжинок - вінки найніжніших суцвіть.
В куряві січня купальське багаття палає.


2007р.
ред. 2012р.

Заколисай мене м'яким теплом,
Закутай, огорни. Як стиглий сонях,
Я прихилюсь натомленим чолом
До різьблень долі на твоїх долонях.


Порину, наче в море, в оксамит
Ласкавих слів. Хай стелеться, хай в'ється
Стежками буднів, берегами літ
Глибокий голос твій під вітру скерцо.


Заворожи, заніж мої жалі.
Шаманський бубон сонця. Іскри, зкуки
Непевним світлом тануть у гіллі.
Хай зігрівають, пестять спраглі руки.


Заговори біль невтоленний мій,
Отой солоний щем блукань і плавань.
В буремних хвищах втрачених надій
Твоє тепло мені єдина гавань.


Заколисай. Лапатий снігопад
Малює білим на шибках та скронях.
І мій прихисток від зневір і втрат -
Гаряча щирість в лагідних долонях.


2012 р.

Я тобі подарую промінь - посланець золотого квітня -
Він розгладить малюнки зморщок у куточках очей, і роси
Забринять у тенетах тиші, мов на струнах. Барвисті квіти
Проростуть крізь асфальт і кригу - полохливі, різноголосі.


Я тобі подарую вітер. Він дріматиме в сивих кронах,
А сльотавими вечорами захищатиме світ від втрат.
Хай він пестить твоє волосся, хай він грає на срібних дзвонах
Ліхтарів, парасоль, конвалій солов'їну весну рулад.


Я тобі подарую трави, що розстелються оксамитом
На тернистих, льодових звивах мережкової ковдри зим.
Щоби вірним був шлях, щоб ночі пахли стиглим, суничним літом,
Щоби в затишок мирних буднів не вривався гіркоти дим.


Я тобі подарую кухоль із нагрітої серцем глини,
Хай тамують одвічну спрагу сила й досвід, застиглі в роках.
Я тобі подарую ніжність, і збагнеш ти: я вмію нині
Бути променем, вітром і кухлем, і свічею в твоїх руках.


2010 р.

Дощі вродили рясно, як ніколи.
Звисають до землі налиті грона.
Обгорнуті туманом видноколи.
Здається місто шкіркою лимона,


Розмоклою у вранішньому чаї.
Дощі заходять у мою оселю -
Безкомпромісні, заздрісні, безкраї.
Прядуть розмов заплутану куделю.


Плітки полощуть, цідять слів нектар,
Куштують каву, розстеляють ліжка.
Загашеного місяця ліхтар
Закляк на гілці, як велика шишка.


Там, за вікном, дощі і тут - дощі.
Ми вже на "ти", ми вже в єдине звиті.
Дощі блукають в закутках душі
І споминів дитинних топчуть квіти.


Лиш той, у дворі, мовчазний дивак
Якийсь інакший, мов з чужої зграї.
Подертий плащ, обтіпаний рюкзак
І в погляді - солоних туг розмаї.


Стомився, змерз, але не рветься в дім.
Він схожий на скоцюбленого діда.
Підтоптаний самотній пілігрим...
Розмішує в калюжах барви літа


І пише на бруківці міражі:
Прозорих дам, прозорі гори й луки.
Хоч все до щенту злизують дощі
І обпікають задубілі руки.


Він у спокуті, він в одвічній варті.
Дощем крізь пальці гупають хвилини.
Художник, що малює на асфальті,
Старий П'єро у гримі Арлекіна.


2011р.

Ах, какой полыхал закат!
Кумачами луга алели.
Не касаясь травы, летят
По степям моих снов доселе


Скакуны, в облаках скользя
И сливаясь с горящим диском.
Тот, о ком и меж строк нельзя,
Был таким нереально близким


До озноба, до невпопад
Обронённого всуе слова.
Ах, какой полыхал закат!
Бессердечно, хмельно, бордово.


Отражался в глазах, струясь;
Пенясь, тёк по рукам и спинам.
Наших судеб сплеталась вязь
И тонула в ковре люпинном.


И я льнула, как рогоза,
Нежно, робко, листочком, стеблем.
В смоляных волосах роса
Затаилась остывшим пеплом.


Ласки, гривы, ветров парад -
Всё смешалось на суше бренной.
Ах, какой полыхал закат -
В пол-околицы, в пол-Вселенной.


2011 г.

А в Лионе - дожди. Сквозняками квартала
Манит осень в свою отпылавшую стылость,
Где свирель ностальгии взахлёб отрыдала,
Только эхо, как шрам. Окажите, мол, милость.


Поспевая след в след. В багровеющем сквере -
Подуставший Морис и седая Мадлен.
Ветхий зонт на двоих. И в неспешной манере
Разговор. Две руки в синем кружеве вен


Так прильнули, сплелись, прикипели друг к другу,
Точно корни: отнимешь и рухнет планета.
Водосточной трубе заунывную фугу
Будет ветер, фальшивя, играть до рассвета.


А над замком Ла Молль распластались туманы,
Как бинты медсанбата из выцветших хроник.
Засыпает листва отболевшие раны.
Словно кошка, октябрь оседлал подоконник.


Где-то в старом проулке со странным названьем -
Дом, резное крыльцо и махровый уют.
Два бокала шабли. Слышно кожей, дыханьем
Шелестящую вязь уходящих минут.


Здесь герани в горшках и горошек на ситце,
Кружева, патефон, как (в котором?) году.
Одиноко вздыхает о Маленьком Принце
Королевская роза в пустынном саду.


2010 г.

Она читала нараспев
И походила на мадонну.
Перешагнув порог весны,
Плечом задев морщинок гроздья,
Она была уже не гостья.
И жался день к спине стены,
Обняв упавшую колонну.
Она читала нараспев.


В её подоле таял снег.
Там спали солнца, грелись птицы,
Переплетённых мыслей, рук,
Дыханий спутанные тени.
И на озябшие колени
Стекал полуостывший звук -
Вопль боли содранной страницы.
В её подоле таял снег...


Её младенец рвал цветы,
Проросшие сквозь поры ситца,
И на поникших лепестках
Писал случайную печаль.
Зияла вымокшая даль
Сквозь лужи. Мёрзла на губах
Забытых строчек вереница.
Её младенец рвал цветы...


2004 г.

Проходишь сквозь меня. И солнце в зеркалах -
Мозаика рассыпавшейся ночи.
Не замедляя ритм, не замедляя взмах,
Игрушечный оркестр поёт для "Тамагочи".

Зажатая в тиски аквариумных стен
Воспринимаю жизнь под призмою овала.
Проходишь сквозь меня, через кроссворды вен,
Скользнув на полпути контейнером вокзала.

Проходишь сквозь меня, проросшую во ржи,
Хрусталиками впившуюся в небо,
Без права создавать из звуков витражи,
Без права отрицать священность льна и хлеба.

Проходишь сквозь меня. Не зачеркни рукой
Не сыгранный закат, измятую косынку.
Проходишь сквозь меня. Поторопись, не стой,
Не наблюдай, как мир сжимается в пружинку.

Проходишь сквозь меня...


2001 г.

Я благодарна Вам за Ваш визит.
Над нимбом фонаря парили мыши.
И звук, и пыль, и прочий реквизит
Стекали в "было" с островерхой крыши.

Вы были. В белом, с яблоком луны
На хрупко-одноразовой тарелке.
И за каймою эха тишины
Куриный дождь играл с зонтом в горелки.

Вчерашний грим, не вытертый с лица...
Так зябко под глазами жались тени.
И вместо пресловутого венца
Седели в кудрях лепестки сирени.

И тускло-красный на ладони след,
Чуть смазанный. И ночь в траву упала.
Небрежным жестом брошенный букет
В зияющую беспробудность зала.

Здеcь по привычке от окна сквозит,
Торжественно-нелепло пляшут шторы.
Я благодарна Вам за Ваш визит,
Пока Голгофу чинят бутафоры.


2002 г.

Это дождь о стекло или сердца биение,
Или просто к замку не подходят ключи...
Всё как будто уже не имеет значения.
Спит бескрылая ночь над окурком свечи.


Всё бездарно никак: и ворон пируэты,
И всё то же плечо, и седая гора,
И булыжника стон, и продажность монеты.
Ведь слова - лишь пальто, под которым дыра.


Застегнув не в попад полустёртые слоги,
Я возьму с полки том и подброшу пятак.
И уйду постигать безначальность дороги.
Что, конечно, не то и, бесспорно, не так.


2001 г.

Мэри хлещет джин с бутылки.
Мысли, мысли, как из крана.
На лице - морщин прожилки.
Истезанья фортепьяно


За стеною. У соседки
Сын. Он скоро станет Бахом.
О стекло скребутся ветки,
Рвутся в дом. С наскока, махом



Решено. Разрублен узел.
Джин без тоника. Так горько:
Увядание иллюзий.
Генеральная уборка


Там, в душе, где соль и раны,
Где тома обид разбухли.
Мэри ждёт звонка и манны.
Жутко жмут под вечер туфли.


Тушь размазана. На платье -
Пятна. Мрак. Стенанья Глинки.
Заливает джином счастье
Мэри. Мутные картинки


За окном: плащи, дороги...
Город вновь меняет маски.
Мокрый ветер лижет ноги
И, как шавка, просит ласки.


Жизнь течёт - сквозная лажа.
И надежда молча жухнет.
Мэри, Мэри... Проще - Маша
Хлещет джин одна на кухне.


2010 г.

Кошмарно миловидная дракошка
( В обед мне стукнет двести сорок лет ).
Я вся в соку, в репейниках немножко,
Зато подагры и маразма нет.


В моей пещере - мрак и паутина,
И я тону в унынии густом.
Ну где же идеальный мой мужчина -
Чешуйчатый, крылатый и с хвостом?


Вокруг лишь рыщут гоблины да тролли,
Марш Мендельсона напевает пень.
Испепелить дыханием их что ли?
Но с мелкотой возиться вроде лень.


Ну как же тут не поддаваться стрессу?
Где взять терпенья и душевных сил?
Дракон влюбился в местную принцессу
И ей драконье сердце предложил.


Теперь у них - гармония и нега.
Летают вместе, вместе жгут дома.
А я от первой зелени до снега
Дни коротаю. Всё одна. Сама


Себе рычу, поджариваю тучи,
Когтями искры выбиваю с гор,
Бросаю камни и деревья с кручи,
Быков, людей, овец и прочий сор.


И пар давно уж выпущен, но принцип
Важнее, чем угасший интерес.
Вот разозлюсь и выловлю всех принцев,
Чтоб обнаглевших наказать принцесс.

2007 г.

Как чёрная птица, клюющая луны и дни,
Как белая птица в силках горько-угольной боли,
Твоё одиночество - рокот продрогшей весны:
Нестройное пение, гам отхрипевших бемоли.


Истерзанный луч, расплавляющий сталь и гранит,
Изломанный свет в створках штор, льдинах веток и стёкол -
Твоё одиночество. Пусть его небо хранит
И нежит бессонниц моих паутиновый кокон.


Твоё одиночество - вьюги бурлящий разлив,
Клокочущей лавы всевластие - вспышка и пепел.
Твоё одиночество с чаши ладоней испив,
Останусь слезою, простудой ржавеющих петель.


Моё одиночество в трещинах, сучьях двери,
В обойных рисунках твоих остывающих комнат
И в лицах всех близких, случайных... в пожаре зари,
В звонках и открытках из мира, где, может быть, помнят.


Твоё одиночество рвётся ко мне из зеркал -
Согреться, оттаять, зажечь пламя взглядов и свечи.
Оно - какофония, шторм, наводнение, шквал
И снег на губах от лавиной нахлынувшей встречи.

2008 г.

В голубых глазах бессонниц - непрочтённые ответы.
Лунных трасс молочный иней льётся в комнаты сквозь тюль.
По морщинах тротуаров лепестков сухих монеты
Катят ветры. Расплескался, растревожился июль.


Там, в оконном зазеркалье, - растрепавшиеся звёзды,
Как головки маргариток, освежённые росой.
Сплетены в жгуты тугие километры, мили, вёрсты.
Все пути ведут по кругу, все пути ведут домой.


Ты мне даришь эту полночь, укрывающую плотно
Устья улиц и бульваров тёмно-синей кисеёй.
Растворяются в тумане грязно-серые полотна
Облаков. По искре гаснет пресловутый летний зной.


Ты мне даришь этот город, распластавшийся, как простынь,
С кружевами перекрёстков и прожилками аллей;
Хрипоту клаксонных треллей... Неприпудренно и просто -
Перевиты руки веток над соцветьем фонарей.


Номера, визитки, фразы, позабытые в прихожей.
Упорядоченных будней кисловатое желе.
Отражения и взгляды... Мы срослись душой и кожей.
Разметавшаяся вечность. И две чашки на столе.

2010 г.

В місті спогадів наших сьогодні дощить.
Крізь діряве манто поруділого неба
Списи сиплються попелом, тирсою. Мить,
Як напружений нерв. Повертатись до себе


Від замулених пляжів, барвистих чекань,
Від линялих реалій, зашорених вікон
В край, де листя злилося із золотом бань,
Де в кав'ярні співає зажурений циган.


В місті спогадів наших намокле таксі
За лискучею шибою, ніби розмито.
Опівнічна кімната. Троянди в росі.
Смак суниць на вустах, як мелодія літа.


М'ятий беж простирадел. Із тістечком чай.
І каштани об дах - ісполінські краплини.
В місті спогадів наших, де райдуг розмай,
В полум'яному танці сплелись наші тіні.


Все так просто, і зайва логічність думок.
Місто спогадів. Сон? З ним єднання хвилина...
Тут волосся твого розкуйовджений шовк
Упізнали мої безсоромні коліна.

2010 р.

Опівночі Ви станете котом.
Лизатимете місяць в битій мисці.
Ефектно вкривши мордочку хвостом,
Кунятимете в зламаній колисці.
Скрипаль-цвіркун
Акомпонує снам.
Надірвано бринітимуть хвилини.
Добраніч. Надто не пасує Вам
Розгладитись до звичної людини.

2000 р.

Пані, Ви там, де немає зими,
Де астероїди віхол не ранять
Стомлених мрій, оповитих крильми,
Вимоклих снів задзеркалля. Ви - пам'ять?


Пані, Ви там, де комедій і драм
Жовті томи проросли пелюстками
Синіх шафранів, де неба вігвам
Буде затишним і лагідним з Вами.


Пані, Ви там, там, де крик хризантем
Не обпече Вас розбурханим болем.
Ви за відлунням відбитків фонем,
За виднокругом, за часом, за полем.


Пані, отут, де тепер Ви - портрет,
Зламаний світ під шатром оксамиту.
Пані, Ви там - серед зір і комет -
Граєте? Плачете? Молитесь літу?


Пані, я тут, де останній дзвінок,
Де Ваші сукні носитиме злива,
Де на папері ескізи думок,
Де і у тиші ефект напівдива.


Де листопад, зорепад, град до ніг.
Сутінків шлейф рваний вітер колише.
Пані, я там, де роз'ятрений сніг
Наші сліди, ніби рани, залиже.

2005 р.

Послухайте серцебиття дощу -
Нерівний ритм , то зірветься , то зникне .
Ліхтар чавунний , схожий на свічу ,
Розсипав сльози . На асфальт , у вікна


Краплини котяться , мов дріб , горох .
Заповнюють щілини і долоні .
Нам тепло . Ватра спогадів на двох .
Ми плинемо в осінньому безсонні .


Послухайте , то - дихання весни ,
Захриплої на протягах і хугах .
Її вінок , духмяний і рясний ,
Розтрушено у шелестінні , рухах


Розхристаних каштанів і думок ,
Багряних ягід і намоклих квітів .
Ми поруч . Ще півслова , ще ковток -
І забринить різноголосий квітень .


Послухайте , як циркулює ніч
По жилах вулиць , парків , переходів .
Вітрини . Плями блиску , спин , облич .
В зіницях світлофорів гасне подив .


Злиття , єднання пальців , доль і слів .
І ми разом . Піднесено , врочисто
Самотнього дощу лунає спів
Зі сцени падолистового міста .

2010 р.

Брутально пахли хризантеми із кожного кіоску . Сонце
Повільно скрапувало в осінь , немов згущенка . Жовте місто
Презентувало на поталу душевні рани . Так врочисто
Зривались , тріскались каштани . Це стогін ? Хрип ? Оксюморон це ?


Я крокувала хідниками - нахабно дорога , вродлива .
Списами трендових підборів до щенту розбивала тишу .
І раптом - Ви . Похилий профіль ... В глибинах пам'яті залишу
Цю мить, як шрам . І довгий погляд , важкий , холодний , наче злива .



Я уявляла все інакше : кав'ярня , вишукані квіти .
Я в товаристві . Ваша постать крізь жалюзі і напівморок -
Достоту стереокартинка . І тисячі болючих голок
Дощу впились в долоні , в плечі . І ще Ви мали зрозуміти ...


Ну як там за законом жанру ? Що Ви даремно ... Що найкраща ...
... Ці всюдисущі хризамтеми ! Ви просто їли чебурека
Посеред вересня . Так дивно . Сумною усмішкою Шрека
З яскраво-веселкових кульок вітав базар - строката хаща


Цивілізації . Як справи ? Усі здорові ? Так , читала ...
Ну що там ще ? Вітаю , зичу ... Ви в тому ж сірому костюмі .
Закохані і досі в липень . Напівокрилені , в задумі ,
І капелюх на Вас так схожий на зібганий листок . Навала ,


Нашестя , натовп хризантем , гірких , як шкіра апельсина .
... Ви розчинилися за рогом . Між нами стосів , рим безодня .
І я крокую хідниками якась нікчемна і самотня ,
Неначе сукню "от кутюр" тавро пропекло "made in China" .

2010 р .

Я гралась в лірику. А нині
Шукаю літа в стиглих гронах.
Які у неба очі сині!
Такі малюють на іконах.

Повітря. Присмак деревію,
Розмішаний в холодній склянці.
Отам танцює хтось надію.
Вона росою пахне вранці.

Отам згорають сни і тіні,
Співає дощ німі балади,
Хтось балансує в павутинні,
Розтрушуючи зорепади.


Як дивно, час здається виром.
Відбитки слів, мов плями сажі.
Життя спливає за Шекспіром.
А я ... Я досі в бельетажі.

2004

В переході зимно . Звуки , люди ,
Ніби хвилі змерзлої ріки .
Літній клоун з посмішкою Будди
Роздає підсніжників пучки .


На перуці пелюстками іній -
Діадеми віхол лихоліть ...
У долонях серед змійок ліній -
Досконалість крихітних суцвіть .


У душі - три крапки напівстерті .
У очах - тінь болю і хреста .
Він дарує засіб проти смерті !
Налітайте , смертні , наліта ..!


Він пройшов од раю і до сміху ,
Жонглював він вишнями планет .
Ну тримайте ж одноденну втіху
У ламкий вкарбовану букет .


А строкатий плащ не гріє рани .
Крижаніють пальці і думки .
Він колись приборкував тумани ,
Громовиці годував з руки .


Чудеса розталі відродити
В переході б літній клоун міг .
Розуміють діда тільки квіти
Й прикро в'януть біля хворих ніг .

2005 р .

Є тільки дощ - патетика і гвалт -
Єдина справжність : мокре і прозоре .
Безсонне місто , мов північне море .
Човни чобіт , важкі вітрила пальт .


Є тільки дощ - розбурханий , як біль ,
Пульсує він у рівчаках і скронях .
Лице ярила , ніби в'ялий сонях ,
Змивають хмари посірілих хвиль .


Є тільки дощ - безмежжя , глибина -
Ота печаль до відчаю , до вірша .
І кожна ніч найдовша , найгустіша .
І на зірках - морозів сивина .


Є тільки ми - загублені в світах ,
Де трави чорні , де піски солоні ,
Де ти - лиш крапля у моїй долоні ,
Де я - лиш крапля на твоїх вустах .

2007 р .

Зустрілись на перетині сторіч .
Пелюстки снігу , мов у серпні зорі ,
Зривались з неба в сутінки , калюжі .
На мокрих шибках в'яли білі ружі .
І ліхтарі , як колонада свіч ,
Схилялися в язичницькій покорі ,


Тонули в тиші вистиглих думок ,
Чоло котилось на іржаві груди ,
Здригалися від дихання , від руху .
І гілка , схожа на пошерхлу руку ,
Сварилась пальцем . Тамували крок
У позачассі заблукалі люди .


Зустрілись . Ще дороги пахли сіном .
У кризі мертвий промінь бовванів ,
Неначе айстра , висохла в альбомі .
Світ підкорився холоду і втомі .
І місяць перестиглим апельсином
Тремтів у чорних лапах кажанів .


Поволі кожен дотик відболів
Тисячоліття тому . Площі , зали .
Жалем суцільним вквітчаний перон -
В минулому ... Лиш віхоли полон .
У ньому тіні відбринілих слів
Сьогодні раптом стрілись . Ми мовчали .

2006 р .

Коли під ноги Вашому коню
Тендітні пальці кидали букети ,
За комір неба , наче у ріллю ,
Сковзнуло сонце . Кленів силуети
В ночах губились , прагнули тепла .
Я білою пелюсткою була .


Як блискавиці крізь бетонні хмари ,
Тягнулись віти , шпичаки , бруньки .
І мали зливи кислий присмак кари ,
І день тонув у безвісті ріки .
Коли Вам обрій затуляла мла ,
Я сірою пелюсткою була .

І був пісок в годинниках , в хвилинах
І пуп'янки серед тирси і дрантя .
Коли стояла вічність на колінах
І кропива гойдалася під ними ,
Самотньою пелюсткою багаття
Лишилась зігрівати Ваші зими .


Я жовтою пелюсткою була ...

2005 р.