Дівчина гарна. Скоро п'ятдесят,
А отже на порі і геть дозріла.
Корівку маю, трійко поросят,
Новенький заступ і залізні вила.


Лиш день і ніч тривога допіка:
Невже в дівоцтві доживати віку?
Мої гаряче серце та рука
Чи ж знадобляться, врешті, чоловіку?


Як на біду, у нашому селі
І в будь-якому селищі чи місті
Та і на всенькій матінці-землі
Нема мужчин - самі лише "солісти".


Оно Петро - ну, мрія молодиць:
Не п'є, не палить, з виду не потвора.
А як почне, бува, себе хвалить,
То навіть зілля в'яне по розорах.


Мишко до мене підбивав клинці,
Щось говорив про брови найчорніші,
Бездонні очі, істин манівці...
Декламував свої до ранку вірші.


Микола хизувався, що один
Підніме воза і попре додому,
Екватор оббіжить за п'ять годин,
Забувши про недуги і про втому.


А Грицик заливався солов'єм,
Едем подарував би в халабуді,
Нагодувала щоб лишень борщем
І всім, чим ще частують добрі люди.


Отож я позбирала парубків,
Немов отару, що у жито скаче.
Дала сокиру, викрутку, цвяшків
І наказала будувати дачу.


Що тут счинилось! Лязгіт, стогін, крик...
В Миколи - гіпс, в Мишка - синці та гуля.
Грицькові фельдшер зашиває бік,
В Петра роздувся ніс, неначе дуля...


І ось - така красива і сама.
Ніхто не гримне, не попросить їсти,
У ліжку не хроптиме... От чума:
Мужчин нема, самі лише "солісти".


2007р.
ред. 2012р.