Ти не слухай її - ту, хто жінкою лишиться навіть
У дуельному шалі, із вістрям кривавим в руці
Чи у мокрому дранті, коли рваний ранок ще чавить
Перестиглі тумани, мов сливи, загрузлі в сльоті.

Не займай. Довгі пальці гірчать хризантемовим болем.
Тихий голос просякнув печаллю пташиних ключів.
Шарудить падолист, грізно піниться збуреним морем.
І відносять вітри насінини розпатраних слів.

Наче ржава трава, шелесне плащ із рваної замші,
Вже заюшений в пyрпур захoду зім'ятий поділ.
І вона привітається холодно й чемно, як завше,
Обтрусивши росу із кленових скуйовджених крил.

Ще на скронях у неї пашіють твої поцілунки,
І вуста пломеніють багрянцями юних калин.
Та у шейкері часу розмішано спогади, трунки
І приправлено щедро тонкими букетами вин.

Ти до неї мовчи. І вона не озветься, будь певен,
Не покличе з собою в шатро жовто-палевих віт
Смакувати дощі і терпкий фіолетовий терен,
Дарувати дорогам жоржиновий вибляклий цвіт.

Бачиш, коси руді павутинками туго сповиті?
Гордовита постава, повільний, розмірений крок...
Ми заплющимо очі, ми знов заблукаємо в літі
Десь далеко від неї, під гронами зрілих зірок.

2012 р.