Mourn in dews is glimmering, whistling lullaby,
And the way’s appearing as a magic line -
As my happy childhood, as my painful good-by,
As an ever-silent sadness long of mine.

Oh my blooming land, endless fretful road,
You’re an immortelle, 'thunder passing near.
I will bring my heart to your very threshold,
As your drop of blood, as your lonely tear.

And when I'm bent after fight in anxious sway,
Let all winds be furious, lightning – be a spear!
I’ll call native steppes, willows on my way,
And my soul’s relieved by a virgin tear.

Oh never think of seconds long ahead!
A time will come & you will understand -
They're hissing as quick bullets by your head,
Those moments, each of which you're to withstand.

All moments are united in long times,
In centuries of future, present, past,
Though I can't comprehend at once sometimes -
Where is the first of them & where's the last?

Each moment has its reason & its fame,
Each has its tolling bells & its totality;
They bring to every person either shame
Or full disgrace, or gorgeous immortality.

Of smallest moments is woven up the rain,
From sky falls water as a simple endowment,
& you've a strong ambition to retain,
Until it will come - your decisive moment...

It will come being as big as a cup,
A cup of water in the summer heat,
But let one's duty never be given up,
Whatever moment - first or last - repeat!

Oh never think of seconds long ahead,
A time will come & you will understand -
They're hissing as quick bullets by your head,
Those moments, each of what you're to withstand.

White stains, perpetually moving,
Turn into grey & sometimes black,
As if from time to time reproving
To have of every hue no lack.

Today they cover the blue surface
Sporadically, spot by spot;
It's their own honourable office,
It's their us all rejoicing sport.

Clouds, go away, let sun empower
With light this ever suffering land;
Don't any heart with dark devour -
I do advice you & command!

White stains, perpetually moving,
Turn into grey & sometimes black,
As if from time to time reproving
To have in every hue no lack.

Today they cover the blue surface
Sporadically, spot by spot;
It's their own honourable office,
It's their us all rejoicing sport.

Clouds, go away, let sun empower
With light this ever suffering land;
Don't any heart with dark devour -
I do advice you & command!

Задивлюся у вічі бабусі,
Що сидить зажурившись над вечір.
Все довкола в невпинному русі,
А у неї - похилені плечі.

А у неї огром незабутніх
Життєдайних і -взятних моментів -
Всюдичутних і всюдиприсутніх,
Мов стоматологічних клієнтів.

Задивлюся на руки чудові,
Що звели цього світу будову
З власно-рідної плоті та крові,
Проспівавши йому колискову.

Вже твоя голівонька сіяє
Поміж вічноживих серафимів,
Бо святіших на світі немає...
Навіть в гарних історіях з фільмів!..

Я люблю тебе, Києве, в дощ,
Що немовби з відра поливає
Простір вулиць, бульварів і площ,
Траси авт і маршрути трамваїв.

Краплі щільно стікають по склу,
Розмиваючи дивні красоти;
Я рукою умить розітру
Понадхмарні тропічні щедроти.

Та вони затопили ущерть
Моє місто - сумне і веселе.
Літній дощ - це народження й смерть
Милих звуків, що червень їх стеле.

Де ви засіли, у яких коморах
Жрете меди і закордонні гранти?
Коли по східно-західних просторах
Лютують навіжені окупанти?

Єхреновські ширяють малороси,
Узваровські й ахматовські фанати.
Своїм богиням заплітають коси,
Будуючи незлічені пенати...

Чи ви вже Україну збудували:
Свою, довічну, банківську й котеджну?
Своїх дітей уже прилаштували
Й родиноньку неміряно-безмежну?

Земля ж - голодна. І такою буде,
Доки народ не стане знов до бою!
Вас, імпотентів, розітре й забуде -
Й вестиме сам державу за собою!

Що то за церква надпатріархату,
Яка заполонила наші лаври?
То політичний інструмент царату
Нового, що вособлюють кентаври

Московські й петербурзькі різноликі -
Вони у ярма люд наш запрягають!
Імперські морди й малоруські пики
В ток-шоу сусідніх зайдів сновигають.

То їм ганьба - отим "кацапам клятим"?
О ні! Вони стоять за власну славу!
Це ми здалися газовим магнатам
Та іншим нуворишам на поталу.

Так мудрий управитель москворецький
На будку вкаже меншому барбосу,
А нам: блаженство! - хоч один донецький
Вкраїнською говорить без поносу.

Отож славімо Нелжедмитрія ми
Він - справжній утішитель і розрада:
Жбурне хохлів до боргової ями,
Й сіятиме одна - його - порада.

Сказав "порада" я? Ну... то для рими.
Та ліпше - кабала або неволя
Економічна. Вже цей обрій зримий
І з найоптимістичнішого поля.

Лижімо ж всі північний чобіт грузний,
Аби самим повірити достоту,
Що ми - єдиний нарід: постсоюзний...
І линемо в щасливую спільноту!

Бринить твій голос в крапельках роси,
Що впала на кульбаби світанкові.
Мене здмухнути їх не попроси -
Теплом твоєї сповнені любові!

Дзвенить твій голос у стрункій сосні,
Пахучій хвойномрійним ароматом.
Прилинь до мого серця навесні,
Що ділиться поміж тобою й татом.

Хай буде вічним премогутній дзвін,
Бо будить до життя і надихає!
Усюди - радість, де лунає він...
Ніколи в серці сина не стихає.

Я вірю в Надію, в Любов нескінченну,
В Красу і Добро, Пильність духів недремну,
У Світло небесне і Вeсну зелену;
Та часом я вірю в потугу підземну,
Що морем отрути у світ цей зіслана,
У дотепи долі й насмішки шайтана!
В Нужду і в Убогість, у Біль і в Хворобу,
У муки для тіла і в духа жалобу,
У поділи вічні й самотні кончини!
Бо й зла світ буває також незглибинний!
Даремні вагання — пізніш чи раніше
У зойк переллються снобачень пісні ще!
Нас доля скарала на вічну рахубу
Життя, що веде через муки на Згубу!
Бо меч тому трісне і лютня теж мусить,
Кого шанування чи слава спокусить!
Бо він до одвічної трапив в*язниці,
Яку не здолають його голосниці;
У путах конатиме й в тій чорній ночі
Себе прокляне і впаде він без мочі!
Як зможе колись розірвати кайдани,
То піде блукати, убогий і гнаний,
Чужими краями, сам посеред світу,
Аж вернеться потім у рідну країну
З великої туги — й катівському гніту
Віддасть сивий волос, мов ношу невтримну.
Адже на межі мого лану й борів,
Селянських хатин і шляхетських дворів,
Річок швидкоплинних і ставів блискучих,
Чудових узгір*їв, галявин квітучих
Із черепів друзів, що впали в бою
Чи в чорних льохах погнили на скелети,
Споруджену браму у вічнім раю
Здаля освітляють блискучі багнети,
Там льотні орли повівають крилами,
В аркадах — мерців черепи над стовпами,
Вгорі ж там — кістки, що на сонці палають,
Із брами верхів краплі крові стікають.
У центрі ж — став кат, що тримає топір
І вічно чека: чи вернеться вигнанець?
І вічно пильнує: чи у поле чи в бір
За браму тікатиме будь-який бранець?
Щоб цих не пустити у рай батьківщини,
А тих відігнать од свободи країни.
Отож, як невільні біжать звідусюди,
Він їх зупиняє і сковує в пута,
Залізними кігтями рве їхні груди
І голови ріже; і кожна, зітнута,
Не йде засинать до земельного лона,
А буде скрізь верхом, де стане колона,
Чи цеглою більше для арок склепіння!
Щодень отих поверхів там прибуває,
Які виростають з живого каміння,
І кожен здаля у блакиті палає.
Колони мерців щораз вище летять,
Горішніше блиски багнетів мигтять —
І так в небеса тую браму підносять,
Що ґрунт мій братів моїх кров*ю ізросять;
На ньому з кісток пересохлих людських
Карбований напис щодень більш видніє,
Щодень він грізніше над світом чорніє
Сповіщенням світу: "Межа це турбот всіх!"
Співаче тепер, і поет не без вроди!
Ти є сином світла, коханцем свободи!
Ти, зіркою духа на лобі знаменний,
Постанеш віднині — і будеш натхненний!
Поглянь: яке в брамі тобі віщування?
Бо як у грудях тої думки не здушиш,
Що крил віковічних твоїх виглядає
І згуби твоєї в молінні жадає,
То голову скласти в цій брамі ти мусиш!
Коли ж зі страху перед долею втрати,
Загасиш вогонь, що в душі пломеніє.
Не смерті рука, а ухвала до страти
Хробачно зів*яле чоло твоє зриє!
У серця провалля пісні твої збиті,
З*їдять твоє серце, мов яди розлиті,
Хоч житимеш ти в світі цім поміж люди,
Нестимеш розплющені в сонці повіки,
Воістину вмер — і умер ти навіки!
Ніхто вже ім*я твого більше не збудить!
Тому ти помер, що у темряву вічну
Не смів полетіти на всю життєсилу;
Ти враз оминув цю тілесність довічну,
Бо в гріб не хотів залягти лиш на хвилю!
Й, злякавшись, тремтливий над прірви порогом,
Ти — менш, ніж людина, хоч міг бути — Богом!
Із лютнею йди ген в руках, що приспана,
Сповита в саван забуття величавий,
Понад океаном віків, полум*яна
Там лампа споминна на мoгилках слави.
А з моря того і могил, що без ліку,
Мерців глас великих встає і волає:
"Чому маєш в*ялу, нікчемную пику?
Що вроду колишню твою так долає?"
Й, почувши, впадеш, як людина бліда,
Востаннє цілуючи їхній кістяк,
А голос повторить: "Тому є біда,
Хто впав зі страху в пустирі небуття!"
Чекає на тебе ганьби тої доля,
Коли ж не бажаєш — то смерть чи неволя!
Тож лютню настрой — бо на похорон треба,
За меч ухопися на битву даремну,
Бо скоро відкриєш ти серце до неба
І виймеш із серця тут пісню таємну,
Що послана в скаргу до царствій ворожих
З могильних братів до батьків твоїх Божих.
Та глянь! Звідусіль світло сонця марніє,
Крайнебо вже блідне, а небо мертвіє,
Сто вихорів зверху, зірвавшись, шаліє,
З тіней злокриваві видіння зринають
І брязкіт кайданів тобі запевняють!
Потрапиш в таку ти завісу нічну,
Так стане довкола усюди чорнотно,
Що, хоч ти раніше співав про весну,
Що, хоч ти кохав, про любов не згадаєш,
Хоч вірив, та не зрозумієш ти віри!
Захоплений в танцю пекельнії вири,
У вроди богах навіть сумнів ти маєш!
Лиш рештки побачиш: то браття твої,
Їх сині мечі, їх крові ручаї
Пливуть, а на пагорбах світу похмура
Й самотня — поглянь! — стала ката фігура!
Сокиру піднесла у вихрів завії
І нею — поглянь! — показала на небі
Ті зорі, що гаснуть в останній надії!
Як велет, він сходить й ступає до тебе!
Не вклякнеш ти й не затремтиш в ту хвилину;
І колом усі, що з могил, хороводним
В свою кров один упадали за одним;
Як падали, що то тривога — не знали:
Пихато на ворога так поглядали!
Біль смерті минає — ця хвиля відлине;
Тепер ти назавжди, хоробрий і сущий,
З могили прийдеш — молодий, невмирущий,
Лиш прах твій в могилі колишній загине!
І в вдячність людська твого імені зримі
Поставить ознаки в небесному Римі,
Де всім, хто з чуття полягали палкого,
Для світу прославлення й блага людського,
Споруджують пам*ятники, ніби в казці,
На сходах віків — видно їх здалека,
Щоб хвиля часу — безупинна, легка,
Спинилася там, де ясніють звитяжці!
І час там стає, ніби дивиться, слуха
І дивною піснею, вічним прозрінням,
Слізьми поливає ті статуї духа,
Що зроблені не мармуровим камінням!
Співай же тепер, о поете мій вроди!
Ти є сином світла, коханцем свободи!
Хоча на чолі знаком смерті знаменний,
Постанеш віднині — і будеш натхненний!

- Учителю, чом виник Дон Кіхот?
І чом він здибав джуру Санчо Пансу?
- Щоб нам шляхи вказати до висот
У дійсності - з лицарського романсу.

- Учителю, чом виник Дон Кіхот?
І чом він здибав джуру Санчо Пансу?
- Щоб нам шляхи вказати до висот
У дійсності - з лицарського романсу.

He comes in our hearts -
Apocalypse new starts,
Announcing all the truth
To clever & uncouth,
Repeating it again
To women & to men,
To every girl & guy
Who's far or near by,
Obtaining me & you,
He brings His message true.
In it - the highest reasoт:
Lord Christ indeed has risen!

I see your eyes resplendent, full of love,
In them - big hope for our forthcoming ways.
Each one of you is like a careful dove,
In spring ever-enforcing solar rays.

What have become your lessons in our lives,
What will they be? I never could you say.
But let me now forget vain daily strives,
For your advice relieving to obey.

З батьків землі тираном вигнаний,
Топтати мусив я чужі лани
І чути здалека шайтанів тих виття,
Що мою землю взяли в кайдани;
Мов Дант — пройшов я пекло за життя!
Одразу вірив, що Бог правомірний
Із пишним пишний, але з вірним вірний!
Я думав зразу, що недовго ждати,
Коли злетяться Янголи відплати
І лусне гріб, що став посеред світу,
Підпертий міццю катового гніту!
Минули дні, років нема вже цвіту,
Світання не здолало ночі силу,
Не зблисло сонце на Святих могилу
І щораз більш все на землі підліло!
Тож дух упав мій в пустоту вагання,
Де світла й ночі вічної змагання,
Де трупами гниють взірці відваги,
Де у руїнах вікові звитяги,
З тих днів усіх короткої завії
Спливає напис: «Тут нема надії!»
Ох! Жив я, жив у цій безодні довго,
У розпачі шалів безмежно й встекло!
І буде смерть мені лише порогом:
Мов Дант — пройшов я за життя крізь пекло!
Й мені також прийшла на поміч Краля —
Бояться чорні духи її зору, —
Мене теж Янгол врятував з провалля,
Я Беатріче мав — свою сіньйору!
Так само гарна! Понад небо темне
Не підняла ти крил своїх від мене,
Щоб сісти в небі — без болю — небесна!
Так само гарна! Й більш христовоскресна!
Де біль росте, там, де сльоза з*явилась,
Ти з своїм братом на землі лишилась!
В одних тернів ходили ми короні,
Кров рук моїх лилась тобі в долоні,
Одні отрути з пекла ручая
Разом пили ми, Беатрікс моя!
Однак мій стогін і твої зітхання
Змішалися й злилися у співання!
Із смутків двох, що злучені в причастя
Душ, голос виник — голос той є: щастя!
Ах! щастя віри, ах! надії сила,
Що в моє серце крізь твій зір влетіла!
Як темні хмари, повні сліз у висі,
На поховання в небесах зійшлися,
З їх плачу світло виринає громом
І мла стає злотистим Бога домом!
Почну я, сестро, пісню твоїм ім*ям!
О! хай навіки вже нас поєднає
Єдина пам*ять із любові сім*ям!
Вмремо ми, але пісня не сконає,
Бо вірно стане при тобі й мені,
Мов янгол-охоронець при труні!
А може, час прийде, що воскресенні
У світі душ, а не у тіл вселенній,
Ми встанем, її звуків скуті рухом;
В сердець ми будем жити пам*яті,
Як дух спасенний зі спасенним духом,
Обидва чисті, світляні й святі!

Пригадай над Альп снігами
Італійськії блакиті!
Пригадай над берегами
Ставу Альпи, що в граніті!
Вдалині, за небозводом,
Видно піки, вкриті льодом,
А тут нижче, а тут ближче
За узгір*ями — узгір*я,
Вслали ружі й плющ нагір*я!
Рай один — усе підгір*я!
В вечір з рана дзеркаляна
Хвиля п*є з небес відлог!
У купелі та на скелі
Є одна краса і Бог!
Бачу ще, я бачу тебе!
З арфою ти — човен плине
Мій — зірок вже кілька в небі,
З Альп верхівок місяць лине!
Бачу ще, я бачу тебе,
В струнах є твої долоні,
Променить снага з лиця,
Світлокругом твої скроні
Променить блиск місяця!
В хвиль прозорі та в промінні
Твоя постать сповилася,
На блакитній просторіні
Ти вся срібна — вознеслася!
По всесвітловій дорозі
Човен мій довільно плине —
В як же радісній знемозі
В цих сапфірових глибинах!
Над озер прозориною
Маячіють гори, скелі,
Я з тобою, ти зі мною —
Який гарний світ веселий!
По всесвітловій дорозі
Човен мій довільно плине;
Янголи відчуть не в змозі,
Що я чую в ці хвилини! —
Такий гордий, такий сильний!
Моя сестро! я гадаю,
В цю хвилину сон могильний
Вже Священна покидає!
Далі сяйво місяця
Нам по хвилях променить.
Плиньмо, плиньмо без кінця
В тишу і в ясну блакить!
Вод простори, мари-гори,
Небо і земля — наш край!
Дійсності круги помалу
В світ відходять ідеалу,
В сон зі срібла і кристалу:
Дай помріять нині, дай!
…...................................
…...................................
Будьмо горді, мій Янголе,
Доки прийде чудо й збавить
Тих, що в давньому костьолі,
Сумнів серць нам не кривавить,
Не бруднить чола тривога;
Вгору погляд свій підводим,
Бачимо дива природи,
В ній, за нею чуєм — Бога!
Ми, натхненні з спільних мрій,
Гнані виром злих подій,
Йдем, куди веде дорога!
Та коли з цієї муки
Навзаєм потиснем руки,
В ній, за нею чуєм — Бога!
Вбитої ми неньки діти,
Що ніколи не вбачали,
Як вона очима світить
Й над своїм дитям печалить;
Ми з труни своєї родом,
Вік по ній кривавим ходом,
Ніби упирі, йти мусим!
В кожну, втім, життя добу,
За цим гробом чи в гробу,
Небо вірою спокусим!
В суд зовемо стан ворожий,
Бо день суду в грудях носим
Й віримо: той стан випросим,
Котрий в Богові є божий!
О, зі мною помолися!
Вклякни тут, дитя слухняне;
Вгору сміло подивися,
Як лиш сирота погляне!
«Вглянься в арфу без кінця,
Місяць в ній, зірки, сонця,
Мов кілочки, не зрушають;
З долу аж до верховіті
Струни з світу і блакиті
Звуком у безкрай віщають.
Дух по них — у переліті
Він на струнах виграває,
В пісні сам відпочиває:
Пісня — згода й тиша в світі!
Слухай! в звуків цих всезгоді
Одного брак імені!
Глянь, в світел цих всепогоді
Одного брак з променів!
У мольбі мов, як ім*я є,
Випале зі струн життя;
Зірку визнач, що дрімає,
Сяявши в день розбиття!
Вимов, вимов Польщі ім*я:
Може, слуха нас Дух Божий —








Звук утрачений цей прийме,
Знов у пісню світу вложить!
Помолись зі мною сміло
І безпечно, і спокійно!
Як Бог в небі, так надійно
Нас Він втілить в друге тіло!
Хоч у смерті ми конали,
Дух ніколи не втрачали,
У Гробу ми побували:
Воскресіння Твоє чисте —
Завтра чи сьогодні, Христе!
В праведній даси простоті,
Що собі — не нам — залишив,
Бо хто в нашім гробі вижив?
Хто живе у нашій плоті?..
Тільки Ти — в земнім сіянні!
Жодна інша міць чи сила,
Крім Твоєї, не з*явилась
Тут — по нашім, в нас — хованні!
Лиш Твоя могутність, Боже,
Біль наш витримати може,
Слава бо Твоя небесна,
Як і Польщі, — безтілесна!
Дух єдино Твій здолає
В смерті не згубити себе;
Із землі тепер волає,
Ти відкажеш йому з неба!

Я сказав — і ти уклякла,
Арфа зойком струн просякла,
Бо на струни, котрі ніжно
Визлотив блиск місяця,
Ти чоло оперла сніжне!
Й так стоїш — зітхальниця!
З-за ґрат струнних твоє око
Видить млисто і глибоко.
Слів в устах твоїх немає,
Лиш тремтливе видихання
Душу всю на них тримає!
Сестро, помолись зітханням;
Знає Бог: тепер зітхання
Є Вітчизни йменуванням!
Ми померли серед світу
За священну в нім любов,
В братнім серці злом сповиту —
Брата визволить з заков!
Не гріхи прийняти — кари!
Прийняли — і видно зрання
Між народів Польщі мари,
Що в могилу йдуть на три дні!
Аж у сонці стануть видні,
І навік буде світання!
Мислите, що хто кохає
І вмирає, той вже гине?..
Для очей, що з пороха є,
Не собі, не всежиттю!
Хто в посвяти вмер годину —
Перелився в других тільки!
У серцях людей вкриттю,
Кожен день і кожну хвильку
Він живий росте в могилі!
Як вчинив Бог, що із неба
Всім дає, дає Він себе,
І не меншає у силі!
Мусить довго, всемогутній,
Та лише у серці чутний,
Серць вогнем палити вади,
Душ слізьми топить громади,
Через мук, трудів труну
В гармонійній пісні смерті,
Хоч роздертий сам на чверті,
Злить людей в любов одну!
Дивно ж ви тут марите!
Вам бо, смертним, захотілось -
То безсмертних уб*єте!
Досі ж — ранили лиш тіло!
Смерть й любов — вам не збагнути,
Що обом їм в Духах бути,
Аж по груди потонули
У пекельному ви морі,
З Бога тільки те відчули,
Що з*явився Він в просторі!
Мисль, що в ваших мізках тліє,
Мисль то тіла, що мертвіє!
Тут з вас кожен, як мордерця,
Хоче люд позбавить серця!
І його скелетом вбогим
Керувать за правом строгим!
Даєте, як світ великий,
Всім окови чи сильцята!
Ні, не так — дух многоликий
В янгольські вросте крилята!
На землі той витриває,
Смертю хто життя вкриває!
А хто смерть життям дає,
Той як вмре — вже не встає!
О падлюки, о ви, темні
І жорстокі, і нікчемні!
Ви — душевнії пігмеї,
Бездуховні фарисеї!
Спокушаєте грім Божий,
Що у порох вас положить!
Шпигуни і людолови
В шатах, випраних од крови;
Півзусиль ви ветерани,
Що кладете жар на рани,
А як зойкне вам стражденний,
Кричите, що він ｫ»ізмєнний!»
Вічні брехуни з законом
Чи купці, що зиск провадять,
Чи з багнетом і патроном
Ви — божища, яким ладять
Із кадила дим тривоги;
Край отруєний ваш ядом,
Ви є того краю гадом,
Хоч вдаєте, що ви — боги!
Вам ганьби не знаю слова!
Не — що мій язик убогий,
А що божа — людська мова!
Чиста, гарна і священна,
В янгольській землі знайденна,
Щоб назвать вас поіменно!
Я б вам кинув оглашенно
Всіх сердець всепроклинання!
І, як помсти відьма встекла,
Гнав бичем змії до пекла,
Стер з облич людські чування!
І кривавих — скуті руки —
Клав би в вічнім суднім колі,
На чолі щоб прикололи
Вам надгробок цей: «Звірюки!»
Але в дусі є погорда —
Має власне панування:
Як гордує — надто горда,
Щоб шаліти в проклинання!
Що зливаєшся сльозами,
Що глядиш, немов мара та?
Сестро, встань, іди до брата!
Правда в Польщі, Польща — з нами!
Більш не муч, глянь весело;
Скроню — на моє рамено!
Дай побачити чоло,
Мною свячене натхненно!
Доки місяць той суворий
Вже цілком зайде за гори,
Доки згаснуть зорі-злуди
Й промінь сонця возсіяє,
І минеться чар, що крає
Понад ставом мої груди:
Об*явлю найвище диво
За пригноблення й скорботи!
О мій Ангеле чесноти,
Ще послухай... і правдиво!..
Знаєш ти любов, що пхає
Душу в пам*яті безкраї?
По ночах, серед завій,
Чуєш, янгол родовий
Все тебе в живії кличе
Глянути мерців обличчя?
Знаєш степ зимовий, глупий,
Де лежать батьківські трупи?
Де в пітьмі лик місяця,
Наче трупного лиця:
Зір немає — лиш вона
В небесах — незрушена!
В її сяйві — простір цілий,
Знищений і скам*янілий.
Як поглянуть — скрізь лабети:
Іній — сніг — льоди — замети.
Страх як пусто і марнотно!
Лиш гроби, з каміння збиті,
Жодним снігом не покриті,
В білизні стоять чорнотно!
Спогадів як тайна воля
Мислю вкриє обшир поля,
Мариш ти, що без кінця
Там ідеш ночей добою,
Що звисає над тобою
Труп прозорий місяця!
А за кожним твоїм кроком
Розверзаються ті ниви —
Нескінченність перед оком —
Угорі — отой жахливий
Круг небес також зринає!
Жально щось в землі лунає,
В дрожі — цвинтар полохливий,
Із гробів — моління-гуки!
Глухо дзвонить десь палаш,
Чути зброї тверді звуки,
Мов то кожен батько наш;
Всі бо слави сподівались,
У могилах повертались
З боку на бік — й сновиділи
Муки Польщі із могили!
Ні! хто зник, той не загнувся!
Мов заклятеє божище,
В яв минуле повертає!
Глянь! гріб кожен розгорнувся
І мерцем тебе вітає.
Пращурів блідих юрмище,
Давні королі, пани,
Лицарі та гетьмани
Обійшли тебе довкола.
Цвинтарю з льоду й каміння
В сейм — в з*їзд — в Польщу буде зміна!
Вкрила смерть дарма ці чола:
Хоч зір порохом рідіє,
В нім є Віра і Надія!
Глянь, з-під ржавих шишаків,
З-під корон і ковпаків
Дотепер б*є іскра духа
І сенаторів чванливість,
Й шляхти старая сміливість,
Й ненависть до рабства буха!
Я їх бачив і ридав!
На землі, в снігу сни зримі,
Я їх бачив — перед ними
Так, як пада труп, впадав.
На їх стопах клав я скроні,
Зводивши до них долоні!
Криком серця (слізно встав)
Про скон Польщі їх спитав,
Я, народжений по сконі.
Чом життя безцінні хвилі
У писі так погубили,
Що потомкам не лишили
Ні могуті, ні спадщини —
Розіп*яте Польщі тіло?
Що так вихором їх гнало
В історичній часу хвилі,
Що, подбавши про нас мало,
Кров дали нам й смерть вчинили?
Ледь спитав, а їх рушниці
Загриміли в глухий звук,
Видали всі груди гук;
Всі померлії зіниці
З-під чола, як громовиці,
Йдуть до мене, наче мари,
Всі з*єдналися правиці
І ксьондзів закрили хмари!
Й душ отих блідих сплітання
В дрож — клятьбою потайною,
То мені є дорікання,
Що зростає наді мною!
Як роса із піль колосся,
Піт жури покрив волосся,
А на грудях втома блудить;
Дать спочив не можу оку:
Перед і за мною, збоку —
Натовпом вони усюди!
Чути звідусіль віддишку
І погорди чуть насмішку.
Глянуть в очі ті, що вмерли
Півбогами — їхні лиця
Вкрила вічна таємниця;
Всі вони на неї зважать,
У писі мене зневажать.
Вже погордою роздерли
Серце — серденько зі сталі,
Сміхом так його вбивали —
Луснуло б! — У сні-задусі
Пам*ятаю, ах! печально!
Тож, як можу, покорюся,
Доки знов зірвусь безжально:
«О батьки! — мій Дух кричить, —
Киньте лють вашу отую;
Хто мені тут не змовчить,
Окрім вас, правду святую?
Я прийшов спитать про неї,
Дайте ж відповідь ви сину!
Польщі сповістіть новину:
Ваші Духи — їй бронею!»
Гетьман, що обидві руки —
Віддалік гроба — тримає
Завше побіля шаблюки,
Золотих петлиць не має,
Ні туркусів в булаві,
Тільки лати, ще нові;
А по рисячій, по шкурі
Не прикраси — куль простріли,
На обличчі — шрами бурі,
На чолі — шолом нецілий!
Вождь мені, померлий в славі,
Кида погляди ласкаві,
Хоч з усіх них — найбучніший
І з усіх є найсмутніший;
Як став тихий і суворий,
Звів чоло раптово вгору,
Випроставшись по-вселенськи,
Йде до мене велетенський.
Я прикляк — з-над голови
Чую голос гробовий:
«Ані з солі, ні з ріллі —
Звідти, де мої болі
Виріс я й журитись мушу,
Що чваньків болі зметуть
В пекло — крізь свою могуть.
Кому Бог дає катушу,
Тому й слово віддає!
В Нім бо жодна зрада є —
Воно має спасти дущу!
Які землі, морські ложа
Я пройшов, те знає люд —
Зле мені весь час бувало;
Як могло, так слугувалось:
Щирість і кривавий труд —
Браттям шляхті. Милість Божа
Вигнала в ці бездорожжя:
Будь вона благословенна!
Вийти Польщі бо дала
З пекла, де землі геєнна.
Інший же народ — як бидло,
Ліпше смерть, ніж жити підло;
Богу вічная хвала!
Не шукай в батьках провини,
Не вдавайсь до бузувірства! —
Поговори то й блюзнірства!
Адже знаєш, як з години
Дні снуються, з дня — віки?
Тільки вмерлий, що в жалобі.
Тужить, жде і марить в гробі,
Неживий, він знати скорий
Час далекий і близький,
Що є вічна ніч і зорі,
І Опіки знак вузький!
Як батьків спіткала б хіть
Чужоземним світським ходом
Увійти до верховіть
Того дому, що стоїть
Довкіл Польщі — нині ж пада!
То були б ви — як вони,
Крамом тільки — не народом,
Склепом сонної броні:
Ви — Дух. Його збройна влада!
Ми в минулім не гнили,
Адже знали, що прийшли
З тих віків. І вічно, всюди
По часу відкритім полю
Бог нас гнав у вищу долю,
Аж до Польщі, котра буде!
Крізь ваших батьків життя,
Вийшовши із укриття,
Мусите, попри знаття,
Йти у Божу царину —
Їй в цім світі заясніть:
Ми туди йшли в давнину
Молоді — тепер ви йдіть!
В однім дусі та союзі,
Мовби ланки на ланцюзі,
Бог створив міцні родини.
Той ланцюг не пропаде:
На усіх добро зійде!
З нашої крові й провини,
Доки вік цей пролетить,
Вийде Наднарод єдиний:
За гріхи батьків простіть!»
Замовкає Гетьман-мовець;
Знов ступає у гробовець.
Камні гробу розімкнулись,
І в їх чорному проломі
Вождь отих, які заснули,
Пропада в гранітнім домі.
Наді мною розтинає
Вись імлиця навісная,
На обличчі — мар очища,
Степ у зламі небо крушить -
Знов усі ті кладовища
Западають мені в душу!
Тліє в вусі, стогне в дусі
Зранку голос Гетьмана;
З сну того, розмитого,
Думка не розвіяна!
Все смутніше у просторі,
Все чорнішає на морі!
Хмар могильна пелена
Над хребтом завішена —
Й місяць впав туди — кона!
Пробі, сестро! Що тобі є?
То таки не вітер віє;
Хтось там стиха плаче, диха —
Узбережний зойк безмежний;
В нічнім вітрі, у повітрі —
Вихор зойків позамежний.
Берег цілий — скелі, схили
Линуть в молитовний спів:
Милий Боже! Чи буть може?..
Духів я батьків привів!
За морями — перед нами
Снами легко залітають
І на скелях зависають
Промені — немов огні:
То зринають, то спадають!
В струни, сестро! Вдар у струни!
Щоб їх пісня зчарувала,
Грай в акордові перуни,
Грай: «Ще Польща не вмирала...»
В арфі — голосом шалій!
Спів родинний тут повинний
Їх привести з віддалі!
Бачиш, бачиш, ось, почувши,
Білими в пітьмі побувши,
З скель пливуть до берегів!
Ось! В повітряних походах
По цих чорних плинуть водах,
Як жахкі стовпи снігів!
Щось від чуда?
Чи то злуда?
Звук по звуку —
Тобі в руку;
Арфа ціла
Задиміла;
Нота кожна
В мить спроможна
Простір злити
Й запалити!
В вись по хвилі
Співи милі
Посилають:
Мари гонять
Ті, палають
І все дзвонять!
Впевнено в святім промінні,
У цім звуків роз*яснінні
Звільна йдуть усі примари.
Глянь, поглянь! у дивній силі,
Із могил всі польських родом,
Йдуть-ідуть через ці хвилі
Аж до нас Христовим ходом!
Бунчуки й знамена в пари,
Сніжні пера і корони,
Кожен герб, і щит, і знак,
Всяка шабля і шишак
Йдуть. Глянь! Постать там жива є,
Що з повітря випливає.
Постать — бачиш? — Янголиці!
Ніби зіронька в темниці,
Там вгорі, неначе сонна,
Сходить — мов тремтить в полоні!
Ось! багрянців і блакитів
Вкрила вже її заслона!
Сяє серед перлів, квітів
Діамантова корона...
На грудях хрестом долоні,
Золоті зірки на лоні;
Впізнаєш: чи це Мадона?
Привітай! Іде Цариця,
По народі удовиця,
Повертається в короні,
Що в святій польській землі
Якось дали королі;
Крізь оті монарші тоні —
Глянь! — веде.
Спинися грати!
З хвиль цих другої корони
Наша арфа не видзвонить —
Духів їй не призивати!
Їх торкнулась іскра Божа:
Збройно йдуть, рух скорим став,
Золотом сіяє став.
Їх шоломи — зір то ложа;
В польських воєн давнім строю,
Світлі, в золотім уборі,
Просуваються в просторі,
Ніби знову йдуть до бою!
Срібні крила, в панцир ткнуті,
Вгору з-над рамен летять,
Наче янгольські, мигтять;
Лати туккусом напнуті,
В чистій сталі — рукавиці;
Пера вищі за чуприни,
Вийняті до половини
Їх дамаської шаблиці.
Кожен, очі звівши в вись,
Пані янгольську шукає
І за Нею враз тікає
В нескінченну даль кудись;
Меч тримає у правиці
Вище серця, враз на криці,
Вдаючись до оборони
Зорелітної корони;
А Цариця неземними
Снами в*ється перед ними
Щораз далі...
Пані! Краля!
Бо із слуг померлим плем*ям
Ти ступаєш у провалля
Вдруге задушить удава!
Бо з нового віку врем*ям
Справедливість знов настане,
Й скажеш: «Мій народ, шайтане,
Польський — переможна лава!»
Милості час пробиває!
Знов Тобою й через Тебе
Мисль предвічна, що у Небі,
Жить під Небом починає.
Плинь же, плинь, Ліліє Бога,
За краї й моря щомога,
Оминай чортів яри!
Їм світися Твоїм зором,
Згине хай брехун старий,
Котрий був століть позором!
Він в ногах Твоїх спічне,
Клжен польський муж ввіткне
Йому в груди меч зі сталі,
І потопчуть ім*я Боже,
Вічно людові вороже.
Бо ж на те з могили встали!
Отоді на цій планеті
Будуть життєформи треті!
Отоді нам із повіки
Сльози Бог зітре — навіки!
Знаю вже, батьківські тіні!
Чом з Царицею в багрянім
Спішите у часі раннім?
Хто ж мені повіда нині
Те, коли із далини
Вам на землю повертати,
Щоб живими в сяйві встати
З летаргічної труни!
Вже далеко ви на хвилі;
Якнайдалі полетіли
Аж на схід, і у зіниці
Сяють вашії ручиці!
На ці гори й береги
Впали дня ясні гінці;
Скель черленяться сніги,
Мла спливає в вод кінці,
Далі — сонця промінці!
Білі їхні шереги
Йдуть у світанкову прямо
Велетенську сонця пляму!
Плинуть, тануть, незначнії,
Їх нема — з річок, де лід,
Йшли у світло — зник у слід;
Йшли зі світлом — у надії!
І нічого - в просторіні,
Крім лазурі у промінні!
Знов спокійна тонь прозора,
Знов ті ж скелі і ті ж гори,
І те ж небо, і ті ж зорі:
Так, як завжди — так, як вчора!
Ніч минула — з її тіні
Віра в грудях засвітліла!
Віра, не підвладна зміні;
Наша вже майбутність ціла!
Хочу охопить широти,
Берегів та Альп висоти,
Даль, що сонцем обійнята,
Я притисну, наче брата,
До грудей, бо я — щасливий!
Все — моє і все є диво,
Все земля й небесні ниви!
Голос із цих скель добуду —
В моїм серці Слово Боже!
Скрізь дива і світ чудливий,
Зникну в небі, що є гоже!
Я, кажу тобі, — щасливий.
Польща моя — Польща буде!
Дяка вам і дяка всьому.
І довічна дяка всюди
Богу, Духам і тобі,
І померлим в боротьбі,
Й кожному, хто животливий:
Цьому світові цілому
Вічно дякую охоче!
І скажу повітрю: «Отче,
Так, спасибі — я щасливий!»
Все людське зникає, гине,
Хвиль земних пропав заков:
Думка в ту країну лине,
Де всесвітло й вселюбов!
Дух із наших душ двигтить,
Він над нами, незбагненний,
Наші груди рве й мигтить,
Вгору заразом летить,
Із грудей вже воскресенний.
У цю мить перетворіння
Пам*ятай! у спільнім зорі,
Третім оком у цім творі,
В нім — не в нас — ми споглядали
Глиб розкриту провидіння!
Пам*ятаєш? Ми вбачали
Де? Не знаю в цій порі —
Ні внизу, ані вгорі,
Ні в житті, ані в марі;
Де безодні вирували,
Вічні світла заблищали,
В пустці — там, де перед нами
Все невидиме розверзлось,
Океаном розпростерлось
Понад часу небуттями!
Там раптово споглядали,
Як-то Польща, Польща ціла,
Білим ликом воскресенним,
Мов архангел, височенним,
З днів майбутніх вилітала,
В глибині тих днів стояла,
Видна тілом незбагненним,
В вічність вже преображенна
І безсмертна, нескінченна!
Як блиск сонця — її лиця!
Із блакитності — зіниця,
Її погляд — блискавиця!
Ще вінцем з крові знаменна,
З споминів він, пурпуровий;
Та минули всі болі:
Божий Дух в її чолі,
А довкола — світ онови!
В її зірваних кайданах
Меч висить на груді цій!
На мечі є три вінці
По трьох давніх світу панах!
Хоч вік зла — наприкінці,
Та свій мечовий держак,
Плетений у три вінці,
До сих пір трима вона!
А рука скривавлена —
То болів Христа є знак!
Із вінців тих часом блисне;
І рука тоді затисне
Велетенський меч, на руку
Із долонь — на вічну муку —
Кров іще у вічність присне!
Там, за нею, — високо,
Там, за нею, — глибоко,
Там, у часі й просторіні,
На тлах світла, на тлах тіні,
Звідусіль — довкола, всюди —
Мла в огні, в веселках пари,
Скрізь виходять Божі мари
Того світу, який буде!
Не такі вже біло-ясні,
Менш великі і прекрасні,
Без крові минулості
І геройства-мучеництва,
Та з блаженством чоловіцтва,
Царським серед Людськості.
Всі палають першим сходом
І могуті, і звитяги!
Кожна є значним народом,
Та з небес єдино родом,
А не з власної відваги!
Молодий їх лист лавріну,
Не взяла їх з цвинтарів
Понадсмертна воля чину!
Не дала їм Смерть дарів!
Як отець, Гріб з укриття
Їх — не вивчив стежок Бога!
Друга мудрість — їм не змога,
Перше лиш дано життя!
Глянь! де хмарна бистрина є,
Щораз більше мар зринає;
На їх скронях — май весни,
Май надій, снага животна;
В їх зіницях — тиша злотна,
На вустах — гімн радісний,
А під ними у просторі
Світло в сапфіровім морі.
Там усі, гаразд нагнувшись,
Із віків глядять вишин,
Аж до Пані обернувшись,
Перед Нею ізігнувшись
До архангельських сторін!
Бачу я! Піднесли руки,
Рвуть зі скроні життя квіти,
Рвуть їх, кидають з розпуки
Їй під ноги й на ланіти!
Рози мляться в просторіні,
А на небі всі ті рози
Раптом в ускру перемінні —
Клжна райдугою присне!
Ниспадають квітів грози,
Кожна у зорі заблисне
Й вітрянім плащі в промінні,
В кармазину дужій хмарі
Та в Архангела перснінні!
Польща встане у тіарі!
Духи-Люди всі — чимало! —
На сапфірах, що довкола,
Їй схилили свої чола
Іще глибше, ніж бувало!
Милі, повні захвату.
Бачу людність безборонну —
Завтра їй дадуть корону!
І приклякли, я чував
Голос: «Із Небес волаю:
Як колись їм Сина дав,
Так тебе даю, мій краю!
Був єдиний Син мій — буде,
Мисль Його живе з тобою;
Буде правда, як Він, всюди;
Будь моєю ти дочкою!
Як до гробу ти ступила,
Часткою була спільноти!
А тепер, у дні пишноти,
Твоє ім*я — Людськість ціла!
Землю всю тобі віддали
Вести її чину тором,
Щоб усі племена стали
Одним Духа архітвором!
Линь у безмір нескінченний
Повз минулих літ лабети,
Й піде натовп незчисленний
За Архангелів планети!»
Я Архангела помітив
Постать в білому й пурпурі,
З вкляклої юрби орбіти
Він підносився в лазурі!
В вись піднявши очі-зорі
Та зробивши кілька рухів,
Лине до Народів-Духів;
Й так зникає у прозорі!
Дивляться в цю прийшлу долю
Духів сонми на колінах;
Вже не можуть жити долі,
Вже їх бачимо по спинах;
І, поєднані, надалі
Піднесуться, де вона є —
Вихром Божим поринає
В щораз вищі й вищі далі!
І зірвалися по колу
Із сапфірних нив подолу:
За Польщeю, як за сонцем,
Попливли вже догори
Людяно-земні хори,
Попливли, мов хмар вири,
Вкриті райдуг мілійонцем!
Бачив я всесвітню лаву,
Думку мов одну, що сяє
Іскор тисяччю в розмаї!
Ах! я бачив Божу славу,
Її форми — без кінця!
І комет, планет округи,
Над зірками — зірок смуги,
Над сонцями — ще сонця!
Кожен світ — неначе цвіт
Із лазурного вінця;
І крізь світла океани
Звук життя один захланний,
Пісня всегучна, єдина
Світу піднебесся — Сина
про небесного Вітця!
І крізь всесвіт цей до Бога
Йшла земних людей дорога;
Польща все моя походом
В нескінченність з людським родом
Відлітала!..
Чиє око
Її бачить так високо?
Вдарить хто земним чолом
Аж до ніг свого Творця?
Хто злетить з Архангелом,
Де Люд перевтілився?
Серце вже у грудях мліє,
Образ тане, думка тліє.
Сестро! Чим буду в могилі?
Слабко так мені, пекуче,
О, я так просив жагуче,
Мовив так моління милі
За єдину мить — півхвилі:
І побачив!..
Пам*ятай, що ми бували
На найвищих душ вершинах!
В джерелі життя — хмаринах,
З джерела ми напувались!
Око нашеє вхопило
Те, що було без імення;
Ми на волю розв*язали
З пут глухих предсотворення
Те, що в них ще животіло,
І на мить йому віддали,
Що дає Бог — форму й тіло!
Сестро моя! Ми в цій хвилі
Власну вічність пережили!
Кинь печаль і кинь тривогу,
Руку дай мені в дорогу!
Знаю: труду я на ній ще —
Всякий біль, поразка кожна;
Вір у почування віще —
Вже зоря нам переможна!
У вітчизну невмирущу,
Попри ґвалт, єдиносущу,
У цей край коханий, милий,
На простори наші всюди
Перейдуть новії люди,
Котрих ми ще не узріли!
Щоб історію змирити
З словом Пана над панами,
Правди дух їм Небесами
Дано, щоби з кров*ю злити!
Де нам безліч сниться й нині,
Часток поділ, розбиття,
В них уже там Бог єдиний
І любов, і всежиття!
Кров вважають за наругу!
Дух усіх їх обіймає
І, як створить землю другу,
Там злочинця вже немає!
Там немає й наложниці!
Серце блиснуло жіноче,
По літах страждань охоче,
Із юдолі таємниці!
Хто був паном, всі самі,
Кожен взяв свою служницю
Йти, як духи з духами,
І заходити в столицю!
Перетворення це світу
Вже забуло про кобіту —
Зна лиш брата і сестрицю!
Світ цей радістю свтає,
В вись до Господа зростає;
Впольськім краю — в польськім раю
О, нещасть одвічних ниво,
Ти — не жальна, не пуста є;
Вже ніщо й ніде не темне:
Ані за ні перед мене!
Всюди ясно — справедливо!
Втямлено святу минулість,
Втямлено чистильні муки,
Келих (дали ката руки),
Кривди та оков нечулість,
І Дух зла, котрий спокусить
Серце мужнє, неінертне,
І те серце, котре мусить
Встати з смерті — бо безсмертне!
Дух твій більше не сконає,
Польщо, ти вже змінена є!
Понад шум, земні завії
Ти сягла в країну мрії!
Інші згинуть без надії!
У безодні чи в долині,
Ти стоїш на височіні!
Під ногами часу хвилі
Хай нуртують в повній силі:
Все пройде у тім потоку,
Зникне все у глибочіні,
Що тільки знайоме оку;
Думка ж буде на вершині!
Ти не є мені вже краєм,
Місцем, домом чи звичаєм,
З*явою чи Польщі сконом —
Ти є Вірою, Законом!
Правди в Бозі той не має,
Хто все зрадою ламає;
Думка Бога в твоїм лоні,
Доля світу — у Законі!
*
Передвічний предків Боже,
Ти, далекий і висотний,
Крізь віки в нас всеяснотний
Входиш — звіздне твоє ложе
Іскри в вир часу зсипає
З вічності — аж час палає!
Знов іде тепер Зарання,
Що даєш ти нам з любові;
Затремтять гроби кісткові
В Твого гімну шурхотання!
Марно наші вороги
Лаялись, що Ти без серця,
Говорили: Ти — мордерця!
Вмерлим Ти проклав дороги,
Що в небес ведуть пороги,
Де воскреслі — то боги!
Що тіла боліли й душі,
Що століть були катуші —
Наше Тобі дякування!
Хоч слабкі ми та безживні,
Вийшло з нашої катівні
Твоє в людях царювання!
Ми як порох животіли,
Вивів нас Ти із могили
І сказав: «Пора стоїть
З вас усе нове створить».
Прах, мчимо у просторіні,
В громі Твого голосу:
«Світло , будь!» - із хаосу,
З праху — летимо в промінні!
І до світу, що у сконі.
Ти послав нас в гостьобутність:
Промінці в Твоєму лоні,
Свідчили ми про Майбутність!
Предків Боже незнищенний,
Наш уклін Тобі смиренний!
Тут віку віків минання,
Перед Богом наші духи
Падають у прірву скрухи,
В смерть для Тебе — з шанування!
*
Алилуя! Дням болів
Крилами зашелестів
Янгол — добру вість призвів!

Алилуя! Міць шайтана,
Вдаваного світу пана,
На землі уже сконана!
Ніби скрите зло в пожарі,
Воював спочатку з нами,
Гордо йшов в вітрів отарі,
Грав на хвилі, вив на хмарі,
Убивавши перунами!
Хвиля ще — і він впаде,
Як чоло в пил покладе,
З того праху в мить постане,
Янголом сюди прибуде,
Божим серафимом стане,
Що планети стражем буде!
І преяснобачень даром,
За могильним чорним яром
Білий Рай живим відкриє,
Де Дух мертвих воскресіє!
Протиборчі усі сили
Один настрій сотворили,
Жодна з них не проклинає,
А земля виринним звуком
Простору не розтинає:
Бо щасливим лине співом,
Гармонійним співа звуком!
Сильний слабших не гнітить:
Де Земля і де Блакить —
Все святую волю слуха;
Досі мертва глина Люду,
Зліплена завдяки чуду
У безсмертний образ Духа!
Грудь людська, співай насилу!
Вився нуртів рій,
Війн минав потік;
Та скінчився бій.
І щасливий вік
Стріне хвиль ту хвилю!
Не бачив зір, не чув і слух,
Біль який грудей,
Серця який чар;
Мисль творча йде,
Дасть пробуджень дар,
Хай проснеться Дух!
Довго сон тривав тих віч;
Вірили, що він —
Вічний біль і лід!
Сіни то святинь,
То по сходах вхід,
То заслуги ніч!
Грудь морська — де ж сором твій?
Глянь на себе, глянь!
Де сліди ридань,
Скреготу й волань,
Де небесна рань —
Божий дім другий!
Грудь розширилась тісна
В буйну оболонь,
В ясновидну тонь!
З неба один цвіт,
Прийшлих вінець літ,
В Богу піснь одна!
У досвітків так ліпшому поранку
Мрійливих бачили вигнанця і вигнанку!
Що в серці чули — призвели до слова;
Але слова — то марная полова
Життя шедеврів — молитва одна та,
Творця достойна, з гімну розпочата,
Думок і дій не знає перевалу;
Про що співа, те втілює помалу
У дійсній формі, поки, як Дух Божий,
Навколо створить світ предивно-гожий.
Світів красою рівний Ідеалу!
Вднині так молитися нам треба;
Бо доки човен по натхненній піні
Пливе у мрій озерній самотині,
Мисль — не людина — увійшла до Неба!
Що б не було і що б коли не сталось,
Не втямить цього співу гонористим,
Ми все в нім заспівали серцем чистим —
Тож час, аби зі Словом ми розстались!
Хай ще співають діточки невинні —
Ніколи більше арфи не настрою!
Дороги інші перед нами плинні:
Пісні загиньте, Дії — вам до бою!
А ти, красо, яку люблю я щиро,
Єдина сестро в цім житті й довіро,
Жіночий Духа мужнього Янголе!
Пильнуй мене й волій обіч стояти,
Як дрібно згину, де трудів є поле,
Як вмру рефреном в гімнові посвяти!

"Де ділась гречка?" - плаче Гречкосій.
"Та нє тринди, - відказує Азаров, -
Ти ніву кукурузою засій.
На кой тобі другіх с.г. товаров!"

"Де ділась гречка?" - плаче Гречкосій.
"Та нє тринди, - відказує Азаров, -
Ти ніву кукурузою засій.
На кой тобі другіх с.г. товаров!"

Тепер у нас панує верховод.
І справді: він - великий чоловік! -
Начальник малоросів і заброд,
що кров із Неньки смокчуть цілий вік.

За здравіє, як звично, він почав
і нібито повів реформи знов,
Микола тільки гидко підкачав:
капусту вже бананом поборов.

"Вікторе, куди сховавсь
од своєї нації?
А до булави як пхавсь -
тож були овації!

Може, на печі лежиш,
граєшся з дітками?
Чи з політики біжиш?"
"Ні... присів за вами".

Діма, ти давно лизав
чоботи Кучмі?
Ой, багацько ж собі взяв
В милому ярмі!

Нині лижеш туфлі Віті...
Жаба вже не давить?
Встане правда в нашім світі
і тебе роздавить!

You are too charming, absolutely fair,
Your voice does as a refined marble glare,
It fills with heavy rain & airy snow
A very note above, a note below.

My poor rhyme! Can it ever something tell
Of your Slavonic overwhelming spell?..
Undoubtedly Ukrainian by surname,
In art be greater than in flying fame!

A lass did pass
with pretty tress,
in her distress,
in her own mode
along the road,
whence she abode,
filled with a load
of vain caress.

She went in gloom,
'cause had to bloom
in dirty room.
I see her brow,
quite frowned now
as with a plough
of toiling cow -
it was girl's doom.

For she to live
is to forgive.
I do believe
she will receive
her tender laugh,
complete enough,
to very cough -
but be not rough! -
You can outlive...

I lie on three chairs in my working room
& feel exactly like a happy groom,
Who sleeps with his beloved bride
& smells her beauty by his side.

No questions more, no phrases & no sounds...
Your beauty overwhelmingly surrounds
Me. Yes, I feel it & I can it drink.
Is there a thing which I can dream or think
In this exciting momentary joy?
Your gracious body now I do enjoy -
Your cheeks & lips & such a playful laugh((:))
You're just a rose. For me - that is enough.

It is in heaven that I will see your soul,
In ocean depths my heart you will console.
Who's able to save me then from furious love -
Either a human down or Lord above?

Leave all your griefs to me, o! leave them all,
Nothing can ever fright or appal,
'Cause in your eyes I found incessant strength
Of height enormous and of the fartherst length.

Що я скажу їй?.. Бо ж я є убогий;
Регент атласів преясних добуде,
Швидко гнідими конями прибуде
І оповість, які в нього є стоги
Та баранів і овець повні купи!
Як у Бердичеві завтра на ятках
З перлів підляських намиста він купить
І одягне її; мов янголятко,
Буде між сестрами сяять своїми
Зорями вкрита, ясна, золотими.
Що ж я скажу?.. Студент… жак у школі.
Що принесу?.. Чи волошку, що в полі?
Білий нарцис? – Тут усе влаштування:
Меблів і срібних підків!.. Оксамити..
Іноді треба зробить частування…
Аби місцеві пліткарки-кобіти
Не посікли язиком, як косою…
Знаєш, моя удовиченька мати…
В нас лиш корова стоїть біля хати…
Й та не дає молока… А красою
Нашого дому є бусол із даху,
Замість у блясі з гербом хоругівки…
В мами моєї прядуть бідні дівки,
А полотно продаєм… Так, мій Стаху,
Стражника зятем не буду – солдатом.
(Станіслав)
Знаю, князівським не звешся ти братом...

Your look is steadfast, soft & still,
So I'll be watching you until
The time would pass its very end,
That you would feel its painful trend,
Its lovely torrent, full of joy,
Which we repeatedly enjoy,
Having our common friendly soul
All single creatures to console.

Revive, ye body & ye heart,
Give vita an enormous start,
Leave all your vain regrets aside,
Let peace around yourself reside!

But spirit! - let it be untamed,
In peoples & in countries famed.

Чи не ширяла ти, діво-богине,
віснице слави, над шоломом воя:
спершись коліном на щит, він в чеканні
міцно протягнуту піку тримає?

Перед орлами військовими мчала,
перед потоками марсових воїв,
променем блискавки вельми чудовим
вспак повертаючи коней парфянських?

Крила згорнувши у гордій поставі,
знявши лаштунки з розбитого воя,
нині чиє ти ім*я переможне
впишеш на лоно щита, о богине?

Чи не архонт він, що деспотам служить
і прославляє закони свободи?
А чи не консул, що землі спромігся,
жах і потугу держави помножить?

В Альпах волів би тебе я побачить
грізно-чудову; твій клич крізь століття:
«Встала Італія вже, о народи,
ім*я своє поновивши і право!»

Лідія, втім, принесла тобі квіти,
що поросли на руїнах у жовтні
римських; кладе вона їх благовійно
й ніжно до ніг тобі, каже:

«Що ти все мислила довго так, діво,
стільки років під землею сирою?
Чула коней тупотіння германських
понад своєю главою з Еллади?»

«Чула, – відказує діва, й лунає
грім. – Я є слава еллінська,
я – нездоланная міць Лаціýма,
що крізь віки переходить у бронзі».

І проминуло годин із дванадцять…
клич навісний тих птахів, що їх Ромул
бачив: «Італіє!» - всюди лунало.
«Предки й боги твої вічно з тобою!»

Радісно Брешія мене вітала,
Брешія сильна, Бреш*я залізна,
Брешія – всеіталійська левиця,
кров*ю ворожою вдосталь напута.

Нині все тихо. Із виру ясного
тихо дзюркоче тоненький струмочок:
дрожем і наче легеньким роїнням
він позначається в дзеркалі воднім.

Схований в долі, сміється лісочок,
Своє гілля незворушно розправив:
ніби то яшма злилась з аметистом
в ніжномінливих обіймах кохання.

Квіти здаються з сапфіру, відтінки
їх до твердого алмаза подібні,
блиском холодним вони закликають
у глибочіні зеленої тиші.

Біля гірського підніжжя, в дубовім
затінку, б*є джерело твоїх рік, піснеспівів.
Німфи жили, так, вони існували!
Це ж, о Італіє, шлюбне їх ложе

богонатхненне. Лазурні наяди,
вийшовши з хвиль в струменних покривалах,
кликали гучно у вечір спокійний
темноволосих сестер із нагір*їв,

танці вели перед місяця сходом,
радісно хор їх оспівував бога –
Януса вічноживого – й кохання,
що вирувало в нім до Камезени.

Був небожитель він, діва ж – тутешня,
звідси вона була. Став Апеннін їм
ложем закуреним: хмари сховали
їхнії любощі. Так був зачатий

рід італійський. Тепер усе тихо;
є, овдовілий Клітумне, із храмів
гарних твоїх лиш один – що в руїнах;
бога, однак, там нема і в претексті.

Більше немає биків – гордих жертв, що
кроплені в водах священних твоїх – і
римських трофеїв з святинь стародавніх:
Рим вже не відає жодних тріумфів.

Жодних тріумфів, бо на Капітолій
галілеянин рудий підійнявся,
хрест притягнувши в руках і сказавши:
«Ось – понесіть його і покорітесь!»

Німфи розбіглися, щоби поплакать
в сховку річок, у корі материнських
древ, розлетілися з криком сердешним,
наче у небі хмаринки гірськії,

як дивовижне юрмище, що тихо
йшло споміж білих оголених храмів, –
спереду в них є колони, – вдягнувши
чорнії ризи в скорботнім молінні;

нивами йшли вони праці людської,
пагорби, пам*ятні римської слави,
перетворивши всуціль на пустелю,
найменували її Божим Царством.

Люд від священних плугів одірвали,
від престарілих батьків, що чекають,
і від квітучих жінок – скрізь усякий
благословитель землі був проклятий.

Був труд життя і любові проклятий:
в маренні морошнім звістували
з Богом єднання в скорботі, ховались
в скелях, печерах; ішли, від розпусти

п*яні, в міста, в суєті страхітливій,
там поспішили на Божім Розп*ятті
душ замолити своїх недостойність.
Здрастуй, о душе людськая, спокійна

на узбережжі Ілісса, о ціла
й справжня на березі Тибра славетнім,
душе людськая! Минули похмурі
дні – підіймайся на владарювання.

Ти ж, милосерная мати дворогих,
непорівнянна на грунті цілиннім
і на парному, о мати гарячих
коней, що ржуть на війні жахітливо;

мати зерна і лози винограду,
вічних законів, мистецтв пречудових,
що нам життя підсолоджують, здрастуй! –
знов заспіваю хвалу стародавню.

Пісні тій плещуть гаї, гори й води
позеленілої Умбрії: перед
нами свистить на бігу димний потяг –
він про новітні труди сповіщає.

Знов по горі, де у шепоті вітру
клени похмурі хитаються й свіжі
пахощі трав лісових розлилися –
тут навкруги – тиміаму й шавлії,

йдуть, о Клітумне, до тебе над вечір
у прохолоді отари, умбрієць
хлопчик жене непокірну овечку
в води твої, а тим часом із лона

матері, що запеклася на сонці
й боса сидить біля хижі своєї,
тихо сміється дитина грудная:
співом наповнилось кругле обличчя.

Батько задумливий, стегна покривши
шкурами кіз, наче давнії фавни,
їде мальованим возом, керує
гарними, ще й молодими биками,

гарними, ще й молодими биками,
білими, що мають груди квадратні;
місяцем роги загнуті, а погляд
ніжний – любив їх сердешний Вергілій.

Куряться хмари, втім, на Апеннінах
мрячні: велика, зелена і строга
з гір, що спадають уступами в коло,
Умбрія варту тримає очима.

Здрастуй, квітучая Умбріє! Боже,
чистоджерельний Клітумне! Я чую
в серці античну вітчизну – італьські
над розпашілим чолом божі лики.

Хто тінь верби, котра плаче, насунув
цим пресвятим берегам? Хоч би вітер
із Апеннін геть відніс цю тростину –
пристрасть часів, що минули забуті.

Взимку хай мерзне і тайни белькоче
маєм тремтливим дуб чорний, що його
стовбур життям молодим і веселим
плющ обгортає; хай стануть юрбою

велетні пильні вкруг бога на плесі –
то кипариси, а ти, о Клітумне,
в затінку їхнім співай заклинання
долі. Імперій трьох свідок, співай-но

як в давнину, хоч жорстокий у битві,
умбр перед списом велита схилився
важко – і царство етрусків могутнє
виросло; як над містами, що в злуці,

Марс величаво зійшов із Кіміна
пишного, що був підкорений богом,
в час, у той самий, поставивши знаки
гордії Риму. Але незабаром

Ти заспокоїв, о боже італьський,
і переможених, і переможців –
спільний добродію, та, як пунічна
громом долинула лють з Тразімена,

клич пролунав по твоїх закапелках,
й відповідь з гір вже за мить долетіла:
-Ти, що биків випасаєш отам, де
млиться Меванія хмарна поблизу,

ти, що пології пагорби ореш
берегом лівим вздовж Нара, так само
ти, що рубаєш ліси на Сполето
а чи весілля справляєш у Тоді.

Кинь в комишах ти бика неслабкого,
кинь і рудого вола серед поля,
кинь і сокиру в похиленім дубі,
при вівтарі кинь свою наречену.

І побіжи якнайшвидше із луком
та із сокирою! Палицю, піку
теж захопи, бо італьським пенатам
нині грозить Ганнібал страхітливий.

О як сміялося світлом душевним
сонце у гір цих прекрасному колі,
бачило здалеку, як утікають
нищачи славний Сполето в дорозі,

маври-звірюки, кінні нумідійці,
звалищем ставши паскудним, над ними –
злива заліза, потоки олії
в полум*ї – та піснеспів перемоги!

I only wanna find your eyes,
That are as clear as summer skies,
That are as wide as Indian ocean,
In them I notice calm emotion
Of Himalayan girl who smiles
with look mysterious that beguiles
my gloomy heart & all my world;
those eyes of smiling girl - so cold...

Пригорнусь до землі запашної,
Що на довго сховалась в снігу,
Притулюсь до тієї одної,
До сніжинки, яку на бігу
Я зірвав задля радощів миті,
Для полегкості всього життя,
Хай сніжинками стануть укриті
Небезпечні шляхи майбуття.

Вже інструменти таємного сповнені звуку,
Я люблю в лісі ріжок сумовитий послухать,
Я люблю ліру і нічку, орган і мільйони громів,
Бронзу тремтіння, огромную кузню шумів,
Пекло гармонії з чорними в ній коминами
І контрабас я люблю зі смутними тонами,
Що під тремтливим смичком, що тягне у страхополон,
Змішує в звуці своїм діброву і ліс, аквілон,
Мушчине крильце, водночас і флейту, і дудку -
В душу мені налива світлотінь, повну смутку.

У величезному залі Луксорськім
з рудо-червоного тім*я Рамзеса
змій зашипів таємничий праворуч,
зліва ж - із криками випорхнув яструб;

в Мемфісі під сонцепеком вартують
сфінксів шістсот у блискучім граніті
сон Серапея могутнього тихий;
аж заревів непокірливий Апіс,

як із незрушних зелених рогозів
на мертво-білу пустелю долинув
вітер, довкола впокоривши буйний
грецького подих широкий пеана.

"Ось ми прийшли привітатись, Єгипте,
ми, що є діти Її, у руках же
маємо спис і співучую цитру.
Фіви, свої відчиняйте ворота,
соточисленнії для Олександра.

Сина Зевеса-Аммона самого
ми привели - впізнає його батько,
любленого вихованця Тессалії,
гордо-прекрасного внука Ахілла.

Нібито лавр запашний, м*яко в*ються
кучері його, і щічки рожеві
квітнуть, як маки, а яснії очі
сонячним світлом Олімпа сміються.

Лик його, наче Егейськеє море,
спокоєм міниться, мовби над плесом
білі хмарки проминають і мрії
про поетичне мистецтво і славу.

Він учиняє за Грецію помсту:
левом суворим проводить фалангу,
нищить слонів, розкида колісниці,
валить сатрапів і сам владарює.

Здрастуй, о боже воєнний і мирний!
Цитра тобі із слонової кістки,
лук Аполлона сріблясто-блискучий
стисни в руці вольовій найміцніше.

Мови стагірця тобі, поцілунків
йонських дівиць і вінків шанувальних,
також - Ліея пінистої чаші
з височиною Олімпа святого.

Бронза Лісіппа й тони Апеллеса
в вічність несуть тебе; гнів позабувши
лютожахких демагогів, Афіни
храм Партенона для тебе готують.

Ми за тобою підемо - даремно
Ніл переховує культи таємні:
мир несемо між богів, а людському
світові - факел загальноспільнотний.

Вакху новий, коли хочеш добути
тигрів і рисей, ми йдем за тобою
на береги пресвященнії Ганга,
гімни Гомера святі заспівавши".

То був пеан, що співали ахейці.
Вождь молодий, увільнивши від каски
кучері ясні, стояв перед військом
і заглядав поза обшири моря.

Він заглядав поза обшири моря:
бачив він острів Фароський, а далі
неісходиму пустелю Лівійську;
зняв зі спітнілих грудей обладунки,

золотом вкриті блискучим, і кинув
їх у пісок на рівнині. «Як панцир
тут ось лежить македонський мій долі,
так буде вічною Олександрія,

в дикій пустелі постала», - промовив
й, вісім десятків одмірявши стадій,
визначив місце - піски жовтуваті
вибілив борошном він якнайліпшим.

Так своє місто Пелідів нащадок
побудував із Фаросом (ім*я це –
світоч планети, що вказував шляхи
в Африку й Азію давнім народам).

Ні буруни дратівливі пустелі,
ані століть варваризму минання
не спромоглися приборкати вперту
цюю дочку героїчного грека.

Жваво постала вона, щоби жити
третім життям, підганяючи долю;
саме такою побачив її ти
в захваті, о мандрівничий поете,

як, утікаючи від навісної
ночі тиранства, ти, сповнений гімнів
і міркувань, проказав, що потрібно
світло й свободу на Схід розповсюдить,

й серед гробниць, між тюрбе мальовничих,
ти запримітив колону Помпея,
що, наче розум потужний латинський,
крізь непроглядні віки майоріє.

Хай, о поете, надії Єгипту,
і його мрії живуть в твоїй книзі!
Знову Тифон розбудив гнів пустелі –
нині він дихає лютою злістю.

Мертвий Осіріс, одначе Анубіс,
гавкаючи, учепився Європі,
що утікала, за п*яти й скликає
звіроподібних богів на відомсту.

О престаріла Європо, сьогодні
слабкість тривожливу ти посилаєш
світові; глянь, як, на Схід повернувшись,
сфінкс променіє усмішкою гордо.

Тягнуться вгору легкими нитками
стебла потужні, жахкі й мармурові,
тут у священній пітьмі вони схожі
на неймовірнеє велетнів військо,

що на війну із невидимим стало:
арки німі підіймаються, стрімко
линуть увись, між собою з*єднавшись,
гнуться в склепінні й звисають додолу.

Так із первісних незгод, із борюкань
варварських, що між людьми відбувались,
линучи в вишні до Бога, злилися
сонмища душ одиноких у ньому.

Втім, я не Бога, не мармурні стебла -
арки легкії питаю: пильную
і затремчу, як знайомий почую
крок хоч малий з урочистим відлунням.

Лідія то - повернулася, бачу
пасма волосся блискучого ясно:
ледь усміхнулось до мене кохання
й зблідле обличчя крізь чорний серпанок.

Так же блукав по готичному храму
він, Аліг*єрі, шукав тріпотливо -
крізь напівтемряву в юній блідноті
жінки побачити Господа образ.

Під білизною вуалі сіяло
чисте чоло екстатичної діви,
хмарами ладан стелився, гарячі
линули в сивім тумані моління,

линули з ніжним шептанням, тремтіли
радісно крилами зляканих горлиць,
линули з плачем знедолених юрмищ -
руки до неба вони простягали.

В хмурих просторах органа звучали
гуки й зітхання: з білесеньких арок
видно було, як споріднені душі
із потойбіччя їм відповідають.

Та із міфічних верхівок Ф*єзоли,
крізь вітражі благочесних віконець
бог Аполлон прозирав пурпуровий:
сяйво свічок зблідло на вівтарищі.

Дант споглядав, як здіймається вгору,
в ангельських гімнах преображенна
діва Тосканська, - і чув під ногами
урвищ багряно-пекельних ричання.

Я ж ані янголів слави не бачу,
ані дияволів, лиш мерехтіння
світла в сирій напівтемряві. Холод
душу моя огортає нудьгою.

Боже семітський , прощай! Неперервно
смерть владарює в твоїх таємницях.
О недосяжний володарю духів,
сонця у храмах твоїх не видати.

Страдник розп*ятий, людей розпинаєш,
смуток твій тьмарить повітря довкола:
небо сіяє, одначе, сміються
ниви, одначе, палають любов*ю

Лідії очі... Хотів би побачить,
Лідіє, в хорі тебе простодушних
дів, що вінчають вівтар Аполлона
танцем у вечорі жовтогарячім.

Ти б на пароський сіяючий мармур
в лаврах - сипнула з руки анемонів,
радості - з ясних очей, а вустами
згідними мовила гімн Бакхіліда.

Мчи крізь рожеві огні надвечір*я,
мчи, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія з ніжним Амуром,
в човні до сонця на заході плине.

Ось вже і пам*ятний міст простягнувся:
арок підйом пробиває повітря,
із водобігом єднаючись тихо,
що розширяється й легко буркоче.

Чорні руїнища Лоді помчали,
схилом зеленим вдираючись вгору,
щоби здолати покірне узгір*я.
О, прощавай же, історіє людська!

Тут, - коли ромульський дух войовничий
з варварським стрівся в залізнім двобої,
мстивая лють палахтіла міланців,
всеіталійську пожежу здійнявши, -

ти все від Ларія до Ерідана
вниз проминала, о Аддо, в жаданні
спокою, з шепотом гордо-величним
перетекла мовчазні пасовиська.

Як по хиткому мосту під громами
йшов у вигнання блідий корсиканець,
що, молодий, став судьбою століть двох,
ти все плила собі, змивши в дорозі

кров і тевтонську, і кельтську, о Аддо -
тут над тремтливими плесами чути
в давні часи щось було нестерпиме:
дим із гармат розлітався мерзенний.

Змовкли останні французького грому
вдари у надрах землі незглибинних:
з чистих, прозорих потоків піднявся
білий, сердечно здивований волик.

Де ж ви поділись, орлята Помпея?
Де ж ви, царя волохатого Швабії
птахи¸а чи корсиканця блідого
вірні орли? Плинь же, Аддо блакитна!

Мчи крізь рожеві огні надвечір*я,
Мчи, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія з ніжним Амуром,
в човні до сонця на заході плине.

Сміхом дзвенять небеса олімпійським –
і затремтіла земля: кожна хвиля
полум*ям лагідним затріпотіла,
сповнена свіжого чарів кохання.

Пахощі з юних лугів полетіли
понад сирою рівниною м*яко:
хвилі порушують зрідка звучання
стогону й усміху ніжно пестливе.

Човен легенько пливе, між краями
двох берегів плодоносних прозора
котиться річка, привітно кивають
вздовж її шляху величні дерева.

А під деревами, понад тинами,
цвітом укритими, жваво гасають –
щоб покохатися – одне за одним
птахи у променях злато-рожевих.

Плинь крізь рожеві огні надвечір*я,
плинь, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія, бог же кохання
всюди амброзії пахощі сіє.

Поміж багатих лугів, в золотому
сонця промінні аж до Ерідана
мчиш, аби злитися з ним, а де захід –
сонце невтомне за обрій сідає.

Сонечко! Аддо стрімкая! Душа то
плине Елізієм слідом за вами.
Де ж вона, де разом з нашим коханням
спільним, о Лідіє, згубиться врешті?

Сам я не знаю; та любо в відлюдді
в млосних очиськах її потонути,
Лідії себто… течуть невідомі
наші запрагнення і таємниці.

Азінелла
Я серед гімнів хвалебних з Італії серця повстала,
саме як Альпи розорення варварського позбулися -
їхали вздовж таємничого По через терен зелений,
в сурми трублячи воєнні, у ряд бойові колісниці.

Гарізенда
Те пригадавши, встаю і зітхаю, чоло прихиляю
до вікопомних руїн і могильників славних. Ірнерій
сгорблений сів між величних сусідів, од Риму сказавши
повагом слово значиме святкуючому простолюду.

Азінелла
В день пречудовий травневий бачила з мосту на Рейні,
як проминала свобідная слава народу оцього.
Свевії вої, схиліте покірно біляві чуприни
перед хвилясто-розвійним червоним хрестом італійським.

Гарізенда
Травень - то місяць сумний, що прекраснеє тіло Імельди
шпагами братськими стиснув - і фурії ввічливі бігли
протягом днів сорока руйнувати великою кров*ю
вежі могутні у порох, до тла, не лишивши й каміння.

Азінелла
Я запримітила Данте: чоло молоде він піднявши,
пильно дивився; коли ж пробігали над нами хмаринки -
бачила, як понад ним проминали примари й примари,
а навкруг нього зібралися всі італійські століття.

Гарізенда
Свідчу напевно, що папа ішов з імператором вкупі,
руки взаємно потиснувши; та - о нещасная доле! -
Бог у своїй постанові мені не велів обвалитись
П*ятому Карлу на голову разом з Клементієм Сьомим.

Кроком божественним йдеш ти, о Гебо,
усміх злітає із вуст мимохітний,
я ж весь охоплений амброзіальним
з келиху твого п*янким ароматом;

більше я сутінку не відчуваю -
часу й холодних турбот; лиш, о Гебо,
я відчуваю еллінське життя, що
в жилах одвіку моїх протікає.

І, поруйновані ери сумної
розпадом, знову дні тії повстануть
в кожному світлі твоєму, о Гебо,
пристрасно спраглі відродження свого;

і з-за туману охоче прилинуть
до авангарду новітнії роки,
на промінець твій тремтливо-рожевий,
що їх вітає при вході, о Гебо.

Дням тим усім ти всміхаєшся з вишніх,
ясная зоре. Отак у готичних
храмах, між темних і світлих шпилів, що
стрімко здіймаються в небо подвійним

рядом ниток мармурових, на самім
кінчику вежі стоїть безтурботно
ніжна дівчина з потомства Єссея,
вся пересипана іскрами злота.

Житла й зелена рівнина, смугаста
від сріблотічних потоків, - у мріях,
ниви схвильовані - вкрили простори,
в горах - сніги засвітились блискучі:

хмари летять звідусіль до дівчини;
споза хмарок, осяйная, сміється
буйноквітучим травневим світанкам,
заходам сонця сумним листопаду.

О лялечко Маріє,
Ну що - вірші для тебе?

В*яне вірша стихія,
О лялечко Маріє,
Коли меланхолія
в серце влітає з неба.

О лялечко Маріє,
Ну що - вірші для тебе?

Риме, в повітря твоє посилаю я душу летючу,
Риме, прийми ж ти її та сповий мою душу світлами.

Не зацікавлений у дріб*язкових речах, йду до тебе:
Хто ж бо шукає метеликів просто у Тітовій арці?

Що мені до винороба кудлатого, - він зі Страделли, -
котрий у Монтечіторіо натяки й жарти мішає?

Чи до ткача працьовитого, що у Бієллі заплутав
цупко в тенета свої павука, який марно боровся?

Вкрий мене, Риме, блакиттю і сонцем осяй мене, Риме:
сонце божественне світить крізь обшири твої блакитні.

Благословляє похмурий воно Ватикан з Квіріналом
гарним, а також - старий і святий Капітолій в руїнах;

Риме, а ти з семи пагорбів руки свої простягаєш
до неземної любові, що в подувах вітру сіяє.

О неосяжнеє ложе кохання, Кампанії сховок!
й ти, о Соратте, уся сивочола, що свідчиш у вічність!

Вранішні гори, співайте, усміхнені, епіталаму;
Тусколо, зеленню вкритий, і Тіволі в водах - співайте!

Поки з Янікула я споглядаю предивнеє місто,
кинули цей корабель величезний в імперію світу.

О корабелю, сягаєш кормою висот неосяжних,
Душу мою перетни по морям і річкам таємничим.

В сутінках вечора, що променяться коштовним камінням,
ніжно й спокійно встеливши дорогу Фламінія цілу,

найвищеплинну годину понизивши тихим крилом, і
звівши чоло моє; втім, я, не знаючи того, крокую

в мирі блаженнім; минаю ватаги тіней і великих
духів батьків, що спілкуються біля священної річки.

Хмари біжать через Целій, похмурі,
та Авентин. Із рівнини сумної
віє вогкий вітерець: видно сніжні
гори албанські.

При попелястій сидить соломинці,
скинувши зелень вуалі, британка:
в книзі шукає боїв стін романських
з часом і небом.

Чорні круки все кружляють і крячуть,
наче пливуть уподовж двох мурів, що
викликом стали загрозливим вельми
і страхітливим.

- Велетні давні, - неначе лютує
зграя віщунська, - що з небом тягатись? –
Повагом лине з висот Латерана
дзвонів відлуння.

Ледар крокує, у плащ загорнувшись,
в бороду щось він свистить безтурботно…
Кличу тебе я, пропаснице, владу
маєш тут повну.

Чи не зворушать тебе тії сльози
ясних очей, матерів голосіння,
руки, якії дітей захищають,
схилених долу:

на Палантині чудеснім вівтар той
чи не зворушить(і чи не так само
пагорб евандрів облизував Тибр, як
ввечері плівся

по Капітолію чи Авентині,
містом квадратним милуючись, квірит,
в сонця пещотах, і тихо мурликав
гімн сатурнійський)?

Слухай, пропаснице, звідси жени їх –
людців нових у дрібнім метушінні:
благочестиве гоніння те, спить бо
Рома-богиня.

На Палатині священнім - голівка,
на Авентині й на Целії - руки,
сильні до Аппія шляху з Капени
плечі поклала.

О, я ненавиджу звичну поезію:
черні вона млявим тілом слугує,
без тріпотіння в буденних обіймах
спить простягнувшись.

Пильна ж строфа моя в серці лунає
рукоплесканням і стуком ритмічним:
я на льоту перехоплюю строфи –
ні, не даються.

Так-от сильван, закохавшись у німфу,
схопить її на снігах у Едоні –
ще чарівніша стає непокірність
в стиснутих грудях;

на розпашілих вустах поєднались
крики й цілунки: чоло мармурове
сяє на сонці, хвилясте волосся
в*ється за вітром.

Пам*ятні таблиці

***

Оте, чому в Бога навчався, і що у житті помагало, –
Я вдячно й смиренно сьогодні повісив у храмі його.

Різні долі

Мільйони старанно працюють, щоб рід наш продовжував жити,
Але через декого тільки пошириться людство в віках.
Хоч тисячу зерен розсіює осінь, плодом проростають
Лиш деякі, більшість бо знову вертає назад до насінь.
Як навіть одне плодоносить, то може воно розпилити
Увесь білий світ, що довкола, наповнений вічним життям.

Життєдайне

Ніде в органічному світі нове не відкриється: тільки
У квіточці – творі найбільш благороднім в житті.

Подвійна дія

Чини те, що добре, й поживу даси древу Божому людства;
І створюй красу, то посієш Господнії зерна довкруг.

Різні стани

І навіть моральний світ схильний пишатися власним шляхетством:
Тож прості натури зважають на все те, що роблять,
А от благородні рахуються з тим, ким уже вони є.

Варте і гідне

Щось маєш – ділися зі мною, а я заплачу, скільки варто;
Коли ж ти є кимось – зміняймося нашими душами враз.

Моральна сила

Прекрасного вчути не можеш – то розумом прагни збагнути:
Що дух учинити спроможний – людина не здатна ніяк.

Участь

І з рук найогидніших навіть потужно впливатиме правда,
Однак лиш красою наповнено цілий посудини вміст.

До...

Повідай мені все, що знаєш, а я вдячно слухати буду.
Себе дай мені усього ти – і вибач, о друже, за те!

До...

Навчиш мене правди? То марна турбота! Бо я не хотів би
На речі дивитись крізь тебе, а радше – на тебе крізь них.

До...

Тебе обираю за друга і вчителя свóго. Твій приклад
Навчає, а слово живильне пробуджує серце моє.

Теперішнє покоління

Чи завше було все, як нині? Не можу збагнути це плем*я.
Бо старість лиш є молодою, а юність єдино – стара.

До моєї музи

Ким був би без тебе – не знаю. Та з сумом дивлюся і бачу,
Без тебе ким стали сьогодні уже сотні тисяч людей.

Вчений трудар

Ніколи не їсть плоду з древа, що виростив сам так дбайливо;
Одна лиш йому насолода – яка у науці росте.

Повинність кожного

Змагайся завжди за все ціле; одначе, як того не можеш
Здобути, то тіла усього слугуючим органом стань.

Задача

Ніхто хай не буде до других подібним, та лиш до найвищих!
Як статись це може? Хай кожен залишиться повним в собі.

Особливий ідеал

Належить усім, щó ти мислиш, а що відчуваєш – тобі лиш;
Привласниш його? Та одначе – ти Бога відчуй в мислі тій.

До містиків

Це справжній секрет, що лежить перед кожним обличчям людини:
Оточує вас він спрадавна, не бачений досі ніким.
.
Ключ

Як хочеш себе упізнати – дивися за вчинками інших,
Як хочеш ти інших збагнути – поглянь-но у серце своє.

Спостерігач

Суворий, як совість моя, зауважуєш ти, де я схибив.
Тому назавжди полюбив тебе я – мов сумління своє.

Мудрість і розсудливість

О друже, ти мудрості хочеш найвищу вершину здолати;
То не піддавайся страхові; розсудливість спинить твій гін.
Ця радниця короткозора лиш бачить той берег позаду,
Не той, що його досягнеш ти у льоті потужнім своїм.

Згода

Обидва ми правди шукаєм: ти нишпориш в зовнішнім світі,
Я – в серці; і кожен насправді успішно знаходить її.
Як око здорове, то бачить й без Господа творчої волі;
Як серце – тоді ж бо насправді воно віддзеркалить весь світ.

Політичне вчення

Усе, що ти робиш, є вірно; та, друже, залиш –хай подіє;
Постримай себе, вдовольнися, хай втілиться вірне усе.
Бо справжньому запалу досить, щоб явне довершеним стало,
А хибному зразу здається, що є досконалість уже.

Majestas populi

О велич людської природи! Знайду я тебе у юрмищі?
Лише серед декотрих мешкаєш вигідно ти споконвік.
Та мало-хто важить на тебе, бо решта усі – мов сліпії:
А їх втішний виграш чаїться у вирі пустих почуттів.

До одного реформатора світу

“Усім я пожертвував, – кажеш ти, – щоби зарадити людству;
Даремний то успіх: ненависть й гоніння – відплата мені”.
О друже, сказати тобі, як із людством я маю триматись?
Прислів*ю повір! Бо ніколи цей радник іще не підвів.
А цінність людей ти не можеш ніяк запримітити вірно;
У дії вона хай постане такою, як в грудях лежить.
І навіть тим людям, кого ти стрічаєш в дорозі життєвій,
Хто був у нужді, простягни свою руку для помочі всім.
Заради ж дощу і роси, і загального блага всіх сущих,
О друже мій, небу полиш цю турботу – раніше й тепер.

Моя антипатія

Я маю сердечну відразу до всяких пороків – подвійну,
Гадаю, тому про чесноти ведуть так багато розмов.
«Невже вам огидні чесноти?» – Волів би, щоб всі їх тримались.
І так, з волі Божої, втихнуть навіки оці балачки.

До астрономів

Не велемудруйте занадто про плями й сонця, що у небі;
Бо чи не природа велика дає вам їх порахувать?
Авжеж, ваша ціль є найбільша у цілім космічнім просторі;
Та, друзі – величнеє зовсім не мешкає в обширах тих.

Астрономічні писання

Які ж небеса неосяжні! Які нескінченно величні!
Але дріб*язковості дух перевів їх ізверху та вниз.

Найкраща держава

“Як взнати найкращу державу?” Так само, як жінку найкращу –
Про них бо, мій друже, обидвох ніхто не говорить зовсім.

Моя віра

Яку я релігію визнаю? Жодну з усіх,
Що їх ти назвеш. – І чому ж то? Заради релігії!

Всередині й зовні

Що в серці, те Бог лише бачить, тож Бог тільки бачить, щó в ньому,
А клопотом нашим хай буде там теж щось корисне уздріть.

Друг і ворог

Сердечно я друга кохаю, та й ворог мені є нагідним,
Що можемо – вказують перші, а другі – що мусимо ми.

Світло і барва

О ти, що є вічно Єдиним; живи із Єдиним незмінним!
О барво, хоч змінна, люб*язно, проте, на людину спади.

Прекрасна індивідуальність

Хоч мусиш ти бути єдиним, та з Цілим таким буть не треба.
Завдячуєш розуму єдністю – єдиний у серці своїм.
Бо голос цілóго – то розум, а сам ти – і є твоє серце!
І добре тобі, коли розум у серці твоєму живе.

Розмаїття

Багато хороших і мудрих, та всі на один лиш зважають,
Керуючись власним поняттям – не люблячим серцем, на жаль!
Сумне панування поняття – із тисяч мінливих сильветок
Одну хіба, марну й нужденну, принести спромігся би він.
Але де панує прекрасне, там радість життя гомонить –
Отримує Вічноєдине мільйони сильветок нових.



Потрійний вік природи

Життя вона мала із байки; наука ж позбавила серця,
А розум ізнову життя їй у творчім огні повернув.

Наслідувач

Добро із добра – то нескладно затямити в розумі всякім;
Та генії мають потугу добро витягати із зла.
Наслідувач, можеш вправлятись лише на існуючих творах;
Матерія ж твором не стане, хіба що для Духа-творця.

Геніальність

Як геній дає знать про себе? Тим способом, що у природі
Творець появляється сущий – в безмежнім цілóму буття.
Ефір є прозорий, одначе його глибина незмірима.
Відкрита очам, зостається для розуму тайна вона.

Дослідники

Усе намагаються люди тепер звідусіль дослідити!
О істино, як ти рятуєш од злої гонитви себе?
Для ловлі твоєї вже ставлять і сіті, й остроги надійні,
Але у духовному кроці ти вислизнеш з їхніх лещат.

Тяжкий союз

Чому смак і геній так рідко побачити можна у спілці?
Бо перший лякається сили, а другий не терпить вузди.

Правильність

Позбавлена хиб усіляких, вона є найнижча й найвища;
Бо слабкість і велич єдині ведуть до такого щабля.

Закон природи

Одвічно було так, мій друже, і завжди так буде надалі:
Слабким усе правила треба, а сильних вінчає талан.

Вибір

Не можеш усіх вдовольнити своїми ділами й мистецтвом?
Тоді лиш кільком присвяти їх; бо марно загал вдовольнять.

Мистецтво музики

Життя хай навіює творчість, поет хай наснажує духом;
Але в полігімнії тільки жадає промовить душа.

Мова

Чому дух живий неспроможний побачити іншого духа?
Як тільки душа заговорить, то враз оніміє вона.

Поетові

Хай тим тобі буде вся мова, чим тіло все є для коханців;
Воно може лиш розлучити, або поєднати їх знов.

Майстер

Один упізнати другого всяк майстер здолає по мові:
Що саме він змовчує мудро, те майстра показує стиль.

Пояс

Тримає красу Афродита під поясом у таємниці;
Ховаючи те, що помножить принади всі, – сором її.

Дилетант

Один гарний вірш написавши у творчості мить красномовну,
Вважаєш по вдячному слові, що ти вже поетом зробивсь?

Балакун про мистецтво

Жадаєш добра у мистецтві? Ти доброго гідний такого,
Що тільки у вічнім борінні з тобою саме постає.

Філософії

Яка з філософій простояти здатна і далі? Не знаю.
Але філософія вічна – у тому надія моя.

Прихильність муз

Вся слава мина з пересічним. Ти, Музо небесна, відносиш
Тих в лоно святе Мнемозини, хто любить тебе, а ти – їх.

Печатка у вигляді голови Гомера

О вірний, старий мій Гомере! Відкрию тобі таємницю
Тендітну: про щастя в коханні єдино співець може знать.


Переклав із німецької А.Гречкосій

Слов*янського вітаю співака,
Що вславив "българско" по цілім світі гожім, -
Прозаїка, поета, вояка,
Нужденного бурлаку і вельможу.

З глибин віків, із праху лихоліть
Ти відродив народну честь і славу,
Щоб не згасали протягом століть
На вічну заздрість ворогам лукавим.

І де б не був - удома, в чужині, -
Чекає скрізь кипучая робота,
Одначе мрієш наяву й вві сні
Вернутися до рідного Сопота.

Припасти до малої, до землі,
Що стала більшою за цілий світ пригожий,
Забути всі нещастя і болі
Письменника, філософа, вельможі.

9 VII 2010

Брати білоруси, повстаньте
І скиньте ярмо Лукашенка!
За мову, за рідную станьте
В ім*я Кастуся і Шевченка!

В ній сила і воля народу,
В ній гомін і тиша Полісся,
За вашу і нашу свободу
Повстаньте і мужньо боріться!

Ми станемо опліч із вами,
Разом розірвемо ті пута,
Московськими звиті катами, –
І буде ворожа покута.

Прийде вона з грізного бою,
Прийде із сердець невмирущих,
Ще ми, білорусе, з тобою
Докажем свого серед сущих.

Ще мови злетять наші в небо,
Полинуть ген-ген за Карпати,
В краю запанують – бо треба,
Щоб втішилась дівчина й мати.

А батько, втираючи сльози,
Обійме нас вільної днини –
Цвістимуть у спеку й в морози
Сади Білорусі й Вкраїни.

2010

Довіку, Іване,
Твій цвіт не зів*яне:
І в мирі, і в герці
У кожному серці –
Дівочім, юнацькім,
Селянськім, козацькім –
Зростатиме вільно,
Стосмішно й стобільно:
То ясенем буйним,
То явором чуйним,
А чи на калині
В співучій долині...
Знайдеш, поцілуєш
І з ним помандруєш
До рідної хати,
Де батько і мати,
Де карії очі,
Чекають щоночі.
В них – ціла Вкраїна твоя.

2009

Ми нікому не дамо свободу
Запрягти в невільниче ярмо,
Але з малоруського народу
Націю могутню зростимо.

Міць її у мові рідній стане,
Велич - в леті до ясних зірок.
Україна сильною постане,
Зваживши рішуче кожен крок.

2010

Моя Вкраїно! Де ти є сьогодні?
Хто рве тебе і топче повсякчас?
Як ті круки, як ворони голодні,
Клюють тебе хохли в огненний час.

Чия ж то мить предсмертная настала –
Твоя чи, може, навісних катів?
На моровім бенкеті ти застала
Завзятих тарапуньок-штепселів.

Чи на бенкеті, а чи в тій програмі,
У танцювальній, в політичнім шоу,
Або у малограмотній рекламі?...
Звикаймо до обох державних мов!

Це звичка чи традиція підлоти –
Хабароподаяніє катам?
Народної позбутись нам дрімоти
Давно пора. Бо хура й досі – там...

2009