Олександрія

У величезному залі Луксорськім
з рудо-червоного тім*я Рамзеса
змій зашипів таємничий праворуч,
зліва ж - із криками випорхнув яструб;

в Мемфісі під сонцепеком вартують
сфінксів шістсот у блискучім граніті
сон Серапея могутнього тихий;
аж заревів непокірливий Апіс,

як із незрушних зелених рогозів
на мертво-білу пустелю долинув
вітер, довкола впокоривши буйний
грецького подих широкий пеана.

"Ось ми прийшли привітатись, Єгипте,
ми, що є діти Її, у руках же
маємо спис і співучую цитру.
Фіви, свої відчиняйте ворота,
соточисленнії для Олександра.

Сина Зевеса-Аммона самого
ми привели - впізнає його батько,
любленого вихованця Тессалії,
гордо-прекрасного внука Ахілла.

Нібито лавр запашний, м*яко в*ються
кучері його, і щічки рожеві
квітнуть, як маки, а яснії очі
сонячним світлом Олімпа сміються.

Лик його, наче Егейськеє море,
спокоєм міниться, мовби над плесом
білі хмарки проминають і мрії
про поетичне мистецтво і славу.

Він учиняє за Грецію помсту:
левом суворим проводить фалангу,
нищить слонів, розкида колісниці,
валить сатрапів і сам владарює.

Здрастуй, о боже воєнний і мирний!
Цитра тобі із слонової кістки,
лук Аполлона сріблясто-блискучий
стисни в руці вольовій найміцніше.

Мови стагірця тобі, поцілунків
йонських дівиць і вінків шанувальних,
також - Ліея пінистої чаші
з височиною Олімпа святого.

Бронза Лісіппа й тони Апеллеса
в вічність несуть тебе; гнів позабувши
лютожахких демагогів, Афіни
храм Партенона для тебе готують.

Ми за тобою підемо - даремно
Ніл переховує культи таємні:
мир несемо між богів, а людському
світові - факел загальноспільнотний.

Вакху новий, коли хочеш добути
тигрів і рисей, ми йдем за тобою
на береги пресвященнії Ганга,
гімни Гомера святі заспівавши".

То був пеан, що співали ахейці.
Вождь молодий, увільнивши від каски
кучері ясні, стояв перед військом
і заглядав поза обшири моря.

Він заглядав поза обшири моря:
бачив він острів Фароський, а далі
неісходиму пустелю Лівійську;
зняв зі спітнілих грудей обладунки,

золотом вкриті блискучим, і кинув
їх у пісок на рівнині. «Як панцир
тут ось лежить македонський мій долі,
так буде вічною Олександрія,

в дикій пустелі постала», - промовив
й, вісім десятків одмірявши стадій,
визначив місце - піски жовтуваті
вибілив борошном він якнайліпшим.

Так своє місто Пелідів нащадок
побудував із Фаросом (ім*я це –
світоч планети, що вказував шляхи
в Африку й Азію давнім народам).

Ні буруни дратівливі пустелі,
ані століть варваризму минання
не спромоглися приборкати вперту
цюю дочку героїчного грека.

Жваво постала вона, щоби жити
третім життям, підганяючи долю;
саме такою побачив її ти
в захваті, о мандрівничий поете,

як, утікаючи від навісної
ночі тиранства, ти, сповнений гімнів
і міркувань, проказав, що потрібно
світло й свободу на Схід розповсюдить,

й серед гробниць, між тюрбе мальовничих,
ти запримітив колону Помпея,
що, наче розум потужний латинський,
крізь непроглядні віки майоріє.

Хай, о поете, надії Єгипту,
і його мрії живуть в твоїй книзі!
Знову Тифон розбудив гнів пустелі –
нині він дихає лютою злістю.

Мертвий Осіріс, одначе Анубіс,
гавкаючи, учепився Європі,
що утікала, за п*яти й скликає
звіроподібних богів на відомсту.

О престаріла Європо, сьогодні
слабкість тривожливу ти посилаєш
світові; глянь, як, на Схід повернувшись,
сфінкс променіє усмішкою гордо.