Рим

Риме, в повітря твоє посилаю я душу летючу,
Риме, прийми ж ти її та сповий мою душу світлами.

Не зацікавлений у дріб*язкових речах, йду до тебе:
Хто ж бо шукає метеликів просто у Тітовій арці?

Що мені до винороба кудлатого, - він зі Страделли, -
котрий у Монтечіторіо натяки й жарти мішає?

Чи до ткача працьовитого, що у Бієллі заплутав
цупко в тенета свої павука, який марно боровся?

Вкрий мене, Риме, блакиттю і сонцем осяй мене, Риме:
сонце божественне світить крізь обшири твої блакитні.

Благословляє похмурий воно Ватикан з Квіріналом
гарним, а також - старий і святий Капітолій в руїнах;

Риме, а ти з семи пагорбів руки свої простягаєш
до неземної любові, що в подувах вітру сіяє.

О неосяжнеє ложе кохання, Кампанії сховок!
й ти, о Соратте, уся сивочола, що свідчиш у вічність!

Вранішні гори, співайте, усміхнені, епіталаму;
Тусколо, зеленню вкритий, і Тіволі в водах - співайте!

Поки з Янікула я споглядаю предивнеє місто,
кинули цей корабель величезний в імперію світу.

О корабелю, сягаєш кормою висот неосяжних,
Душу мою перетни по морям і річкам таємничим.

В сутінках вечора, що променяться коштовним камінням,
ніжно й спокійно встеливши дорогу Фламінія цілу,

найвищеплинну годину понизивши тихим крилом, і
звівши чоло моє; втім, я, не знаючи того, крокую

в мирі блаженнім; минаю ватаги тіней і великих
духів батьків, що спілкуються біля священної річки.