Вона була останньою з роду – стара-престара жінка, яка сиділа на осонні і розмовляла нікому не зрозумілою мовою. Була вона єдиною, хто знав і розумів ці таємничі й незрозумілі слова, що вийшли з глибини віків та тривожили слух і розум мелодійністю та затаєним сенсом. Здавалося, що от-от зрозумієш, що каже ця зморщена, але симпатична літня жінка, але слово вислизає з твого розуміння так і не розгаданим. Звуки лилися з беззубого рота з перешкодами, але вони були мелодійними, звучними – здавалося, вони існували в рівномірних пропорціях, жодного не було забагато, жодного не було замало. Бабця сиділа на лавці і розмовляла сама із собою. Люди приходили, приносили їй їжу, слухали слова, що інколи переходили в нечітке шамотіння, і йшли собі далі. Жінка залишалася на самоті і говорила: «… ти заведеш мене у край, що пахне яблуками та смородиною, що перестигла на літньому сонці. Ти заведеш мене туди, чия земля ще пам’ятає сліди моїх дітей і чоловіків, дідів і прадідів, чиї стіни ще зберігають мої таємниці і звуки рідних голосів, чиї дерева ще знають дотики наших рук до кори, чиї дощі прибивали порох наших доріг, чиї пісні співалися, а мелодії вибивалися нашими пальцями… Ти, що покажеш землю, що розкинулась за людським життям, ти, що пам’ятаєш все, що діялося раніше… »
Наставав вечір і бабуся шкандибала до своєї хатки, зігнувшись від старості так, що могла бачити тільки землю, з якої вийшла і в яку повернеться. Бабця берегла у пам’яті усе, що діялося за її життя, але ніяк не могла згадати, що діялося з нею вчора, позавчора, тиждень тому, бо всі дні були однакові і вона знала, що сиділа на лавці і припрошувала гостю, яка забарилася і не поспішала до неї приходити. Западали сутінки, у хатині робилося зовсім темно, баба мостилася спати, але ще довго лежала, дивилася глибокими очима в стелю і думала, як вона втомилася за своє довге життя, за минулі роки, коли залишилася сама і змушена була нести на плечах пам’ять про зниклий рід, пам’ять про зниклу мову, що існували уже тільки в ній. На горищі шамотіли миші, а може, це тільки був вітер, але бабусі було приємно думати, що, окрім неї, є ще на світі інші живі істоти, а не тільки ті, хто приходив подивитися на неї з цікавості. Уже давно не було тих, хто намагався записувати за нею слова, та й навіщо їм приходити? Вона й так знала, що подібними нотатками ні мови, ні людини, а тим паче народу не врятуєш. Сиділи перед нею з олівцями у руках і з відкритим ротом ловили кожне її слово, а потім, заховавшись за рогом, розтягували, вимовляли по складах, намагаючись проартикулювати сказане нею. Жінка уже давно змирилася з тим, що пережила не тільки своїх внуків, а й тих, з ким можна порозмовляти. Знала, що рівночасно з нею помре її мова, що вони животіють разом в очікуванні чогось, що повинне бути кращим, бо куди уже гірше?
Бабусі завжди спалося добре, без сновидінь. Щоранку варила на плиті якусь кашу чи суп, краяла на шматки принесений хліб, годувала кота, що п’ять років тому прибився до хатини, а тепер разом з нею доживає свій вік. Кіт був, мабуть, колись красивим, з розкішною світло-сірою шерстю, великими сірими очима та сильними лапами. Зараз він зовсім інший – втомлений, з надірваним лівим вухом і широким шрамом на шиї, де встиг вирости короткий світлий пух. Кіт любив грітися з нею на сонці та дивитися на дощ.
На вітрі шуміла висока тополя, бабуся варила гречаний суп, і кіт терся об її ноги. По ледь втоптаній стежині почулися чиїсь кроки. Бабця виглянула і побачила немолоду жінку, що підходила до хатини. «Знову ці безумні», – помислила стара. До неї часто приходять особи одягнуті у строгі костюми і щось говорять дряпучими словами, що повинні були б застрягати в горлі. «Вони, мабуть, як завжди, сваритися», – вгадала бабця, опираючись на старий зігнутий костур. Жінка нервово жестикулювала, тицяла у бік хатини руками, і, широко відкриваючи рота та вибалушивши очі, чітко промовляла до неї слова. «Та що ти кричиш? – думала баба, – я ж не дурна, тільки свого часу відмовилася вчити вашу мову». Жінці набридло кричати, і вона, як тиждень, так і місяць тому, йшла ні з чим, роздратована та кленучи подумки вперту стару.
«І немає кому пояснити мені, що вони з мене хочуть, – зітхнула баба, насипаючи у полив’яну миску суп. – Значить, так і будуть приходити лаятися поки не помру».
Кіт зістрибнув з драбини, що вела на горище, і літня жінка, поглянувши на нього, засміялася – вуса були густо обвішані павутинням, а вигляд кота ніби запитував: чому ти смієшся.
Поснідавши, мешканці маленької хатини вийшли надвір: бабуся полола грядки, а кіт задрімав. Вона перебирала дрібні, ще не зовсім зміцнілі стебла рослин, руки її, забруднені землею, що чорними лініями проглядалася на старечих долонях, дбайливо та навчено відділяли зілля. Губи її у цей час шепотіли своєрідну молитву, що линула, як до землі, що давала життя, так і вверх, до хмар і блакитного неба: «дякую тобі, що даруєш свободу і радість, знемогу і багатство, ти, що наповнюєш собою все і з тебе бере початок життя, горе, справедливість, кривда, хвороба і ліки. Дякую тобі за благодать, за довгий вік і німоту. Бо мають вуха, та не чують. Бо маю мову і язик, та не говорю. Бо є любов та справедливість, але не повсюдно…»

У кабінет до заступника міського голови маленького райцентру, Анатолія Володимировича, зайшла його секретарка, Килина Дмитрівна. Це була маленька жінка середніх років з пишним бюстом і грубими у передпліччі руками.
- Я щойно від цієї старої, – сказала вона, переводячи подих.
- І що? – повернувся до неї Анатолій Володимирович.
- Як завжди, нічого не розуміє і дивиться, вибалушивши очі.
Жінка втомлено опустилася на крісло та почала обмахуватися хустинкою.
- У мене вже немає сили й терпіння, – продовжила вона – ходити до цієї розвалини. Невже немає іншого виходу?
- Мабуть, немає… Халепа зі старою.
Заступник налив із графина води у склянку і подав Килині Дмитрівні:
- Ось, випий. Треба придумати, що робити, бо такий шматок землі не хочеться втрачати.
- Якщо не нам, то дістанеться комусь іншому, – докинула секретарка.
- Це ж треба, щоб на місці, яке може принести десятки тисяч прибутку, жила напівбожевільна і нікому не потрібна баба, до якої не маєш права навіть доторкнутися!
- Музейний експонат! – виправила Килина Дмитрівна.
- До неї скоро паломники почнуть їздити, добре, що хоч вчених дістала, і вони припинили біля неї тертися, – продовжував Анатолій Володимирович.
Жінка потирала перенісся.
- Що тоді робити?.. Що нам тоді робити? – думав у голос заступник і ходив по кабінеті, натикаючись іноді на меблі.
- Може, почекаємо, поки помре? – запропонувала секретарка.
- Та вона ще проживе десять років!
- Це точно. А нам з такою роботою аби дожити до пенсії.
Було чути, як надворі гавкав під будинком пес.
- Почекаємо ще трохи, – запропонував Анатолій Володимирович, – либонь, щось зміниться.
- А що може трапитися?!.. Хоча, як хочеш, – втомлено махнула рукою жінка і вийшла з кабінету.

Було десять хвилин на восьму. Якраз у цей час він завжди пив каву. Щойно зварену натуральну каву зі світло-коричневою пінкою. Відкладав ручку на бік і йшов на кухню, де його уже чекала на столі з червоного дерева чашка густо завареного напою. Заслужений відпочинок. Момент, коли можна відволіктися від праці, він вгадував за ароматом, що пробирався у кабінет. Так і зараз, вдоволено вдихнувши, він встав із крісла, щоб вийти з кімнати, але в останню мить повернувся назад і взяв зі столу списаний рукопис. «Ще попрацюю за кавою», – подумав він. П’ять років напруженої роботи помістилися на двохстах п’ятдесяти трьох аркушах. Тисяча вісімсот двадцять шість днів інтенсивного життя. Приблизно на сім днів припадав лише один аркуш. А ще під його іменем опубліковані десятки наукових праць, присвячених зникаючій мові. Спершу він їздив у іншу країну, у якесь провінційне містечко, де за розповідями жила літня жінка, яка розмовляла зникаючою мовою. А скільки грошей він витратив на проживання у готелях! Все-таки, незважаючи на обставини, на зневажливі погляди співгромадян цієї жінки, на здирницьких продавців і чиновників, на дні, проведені під палючим сонцем, зумів записати з уст вимираючі слова. Ще рік витратив на те, щоб відшукати в архівах старовинні граматики та розшифрувати їх. І ось зараз він, професор, доктор філологічних наук, міг пояснити уявним слухачам усю граматичну систему цієї мови, її найменшу деталь і виняток.
Він задоволено ковтнув гарячої кави і відчув, як по тілу повільно покотилася хвиля блаженства.
- Як ваша робота? – запитала Ніна, яка непомітно стояла біля вікна.
- Уже майже закінчив, – промовив професор, задоволено упершись на спинку крісла і поплескуючи себе по животі, що ледь-ледь намічався. Хоча він ще виглядав порівняно струнким та підтягнутим – не кожен ровесник може похвалитися таким гарним виглядом.
- А скажіть щось цією мовою, наприклад, «сьогодні чудовий день», – попросила домашня робітниця.
Професор замислився. Склав подумки схему, підібрав слова, але з подальшим оформленням у нього виникли проблеми.
- Спочатку прислівник…, – роздумував уголос чоловік, – він пишеться так…, а як же він вимовляється? З… сь… й… Хм, недоопрацював…
Ніна терпляче чекала, невідривно дивлячись на нього темно-карими, терновими очима.
- На фонетичну систему цієї мови я не звернув уваги. Але це ще одна тема для наукової роботи. Дякую, Ніно, за гарну ідею, – намагався вийти із незручного для себе становища професор, – сьогодні ти зварила дуже смачну каву.
Домашня робітниця мовчки повернулася до вікна і продовжила розглядати пейзаж за склом. «Як же я міг пропустити?! – подумав чоловік, – такого недогляду не пробачу собі ніколи… І записи з поїздок втрачені. Тепер доведеться їхати знову до тієї жінки. Якщо, звісно, вона ще жива…»

Кіт нявчав цілий день і дряпав кігтями двері. Коли вона, зібравшись із силами, випустила його надвір, він попросився назад. «Чого ж ти плачеш, котуню», – запитувала його жінка, але безсловесна тварина мовчала й тільки зблискувала стривоженими великими очиськами. Падав густий дощ, у хатині було душно і пахло протрухлими меблями, залежаними тканинами і старим тілом. «Уже швидко, уже швидко», – думала бабця і її костур дрібно стукотів по долівці, коли вона йшла до ліжка. Хатина теж уже руйнувалася: тут і там проходили лінії тріщин по давно не біленій штукатурці, розсувалася піч і відвалювалася цегла з комина. У кутку стояв віхоть засушеного звіробою, яким стара зрідка лікувалася.
Зробивши останнє зусилля, літня жінка прилягла на ліжко і стала дивитися у стелю. Кіт нявчав, його нявчання переривалося на нетривкі – приблизно дві-три хвилини – паузи так, ніби він щось надсадно просив, маючи лише останню надію, що зрозуміють і виконають бажане, так, ніби від цього залежало чиєсь життя. Звуки, які він видавав, виходили високими і гортанними, кіт їх протягував, підвиваючи самому собі. «Нявчи собі, як хочеш, бо що я маю тобі робити», – вирішила жінка.
За вікном падала з неба вода, її потоки бігли струмками по траві, просочувалася крізь шпарини у вікні у хатину, збиралися на підвіконні і повільно скапували на підлогу. Жінка згадувала батьків, імена своїх близьких і далеких родичів, їхні обличчя. Інколи пригадувалися їй важливі моменти з життя, як-от знайомство з першим чоловіком, інколи зовсім дріб'язкові – вечеря після важкого робочого дня, святкова сукня чи ігри з внуками. Вона хапалася за ці спогади, щоб не дивитися у порожню стелю, не чути нявкання кота, не бачити напівзруйнованої кімнати. Вночі у старої жінки боліли кістки, і вона слухала, як скапували з даху краплі води і стукотіли по стінах. Вранці дощ припинився, але над містом висіли сірі хмари, що, здавалося, зачепилися за дерева і непорушно висіли над вулицями. Кіт спав на стільчику, поклавши голову на лапи так, як роблять це люди. Закипав на плиті суп. До хатини, по довгій стежині, що виднілася серед трави, повільно підходив чоловік. Жінка бачила його у вікно і з сумом вирішила, що він, мабуть, йде сваритися.
Професор помешкав трохи перед тим, як постукати у двері. Він стояв і розмірковував, що і як скаже цій жінці. Потім, двічі стукнувши у двері, зайшов у кімнату і сів на низенький стільчик біля кота. «Що я їй скажу, коли вона нічого не розуміє? – думав він. – А повертатися нікуди, бо, щоб мати на поїздку гроші, спакував речі в коробки, відправив Ніну у відпустку і здав в оренду на три місяці квартиру». Професор сидів на стільчику і знизу вверх дивився на жінку, що стояла посеред кімнати, опершись на палицю. У цю мить йому прийшла в голову ідея, він знайшов у кишені клапоть паперу та написав на ньому тією мовою, якою розмовляла ця жінка, своє ім’я та прізвище, а також мету приїзду з проханням допомогти. Але жінка тільки поглянула на папірець, похитала головою і віддала його назад.
- Я вже давно не бачу, що там написано, – промовила вона.
Професор показав пальцем на кухоль, що стояв на столі й назвав найменування цього предмета, потім очікуюче подивився на жінку. «Знову учений, – втомлено подумала вона, – а я вже гадала, що зможу померти спокійно, без цих зівак, що заглядають до рота. Треба було їм краще берегти свою мову, аніж тепер до мене їздити».
- Кухоль, – сердито промовила вона і повернулася до плити.
Професор вхопив блокнота і записав транскрипцією промовлене жінкою слово. Потім тицьнув на кота, що спросоння занявчав.
- Кіт, – відчеканила бабця.
Професор радів – все складалося набагато простіше, ніж йому видавалося. «Так я впораюся швидше, ніж за три місяці», – думав він.
Щовечора професор повертався до готелю, залишаючи на самоті бабусю, що від прихованого гніву і роздратування чорніла на обличчі, і порівнював записане із граматичним оформленням слів. Через два тижні він міг читати цією мовою і знав до трьох сотень слів. Його радощам не було меж. «Можна їхати додому, – розмірковував про себе чоловік, – аби лишень було куди… Ех, доведеться залишитися, може, дізнаюся ще щось». Професор замкнувся у своїй кімнаті на два тижні і натхненно працював. Чим більше вдивлявся він у літери, чим більше промовляв уголос фрази, які раніше були порожніми звуками, тим краще розумів, що нікуди не поїде.
Бабця тим часом почувала себе з кожним днем гірше, вечорами, коли професор щасливим йшов з її подвір’я, вона сідала на лавці, гладила кота, що мостився біля неї, і промовляла: «Близько, вона уже близько, котуню. Та, кого я кликала щодня, уже підходить. Відчуваю її холодний подих, він такий знайомий, щохвилини зі мною. Я знаю, це трапиться швидко, але не хочу: невідомість виявилася гіршою за обридле і виболіле життя. Я хочу почути, як грім падає на будинок, як стрясаються стіни і все завмирає з ляку, я хочу побачити сніг, який повільно пролітає у морозному повітрі, як граються сусідські діти й відчиняється крамниця навпроти… Хоча вибору в мене насправді немає…»
Одного ранку бабуся не могла встати з ліжка. Кота у хатині не було. Жінка безпомічно лежала та відчувала, як наростає всередині паніка, що ладна накрити її з головою. Здавалося, що пройшло багато часу відтоді, як жінка прокинулася, коли майнула на порозі тінь – до хатини ввійшов професор. Сьогодні він вирішив приємно вразити літню жінку.
- Доброго ранку! – її рідною мовою вигукнув чоловік.
Бабця давно не чула знайомих слів, вона звикла розуміти лише те, що вимовляла сама.
- Води, подай мені води, – прошамотіла вражено стара.
- Вуди? – перепитав професор. – Ах, вуда! – здогадався він і налив у кухоль рідини.
Жінка пила воду, і їй відлягало від серця.
- Сьогодні чудовий день, – промовив професор фразу, яка колись викликала у нього труднощі.
Бабця посміхнулася.
- Так, – промовила вона, – і я скоро помру.
- Ні, ні, ви мусите..., – чоловік зупинився, щоб відшукати необхідне слово, – ви мусите навчити мене мови, …навчити того, що знаєте.
- Я не встигну, – відповіла бабуся. – Хочеш, залишайся зі мною до кінця, але що тобі з того? Їдь собі краще додому… Я одна донесу свій тягар.
Професор залишився. Він щодня варив суп і кашу, годував кота, розмовляв із літньою жінкою. Вона таки змогла встати з ліжка і навчити чоловіка працювати із землею. Вона ще побачила перший сніг і почула весняний грім.
- Я чекала насправді на тебе, – промовила одного разу жінка.
У той день, коли вдарила у маленьку вишню блискавка і відразу ж за нею прогуркотів грім, бабуся померла. Широко розплющеними очима вона вдивлялася у світ, що хитався під могутнім небом, бачила професора, який нахилився над нею, його перелякано-смутні очі. У кімнаті було темно. Жінка більше не боялася йти у той край, де зачекалися її родичі, вона співала старовинну пісню тихим старечим голосом, коли гуркотіли стіни під натиском бурі: «Мене кличуть туди, де сонце заходить і спиняється мить, де біліють лілеї під маревом зір. Мене кличуть… Мене кличуть… ранок і вечір, життя і ти… »
Наступного ранку прийшов заступник міського голови Анатолій Володимирович та його секретарка Килина Дмитрівна. Вони поховали жінку і вигнали з будинку професора, щоб вигідно перепродати земельну ділянку.
- Нарешті! Нарешті! Я подумати не могла, що все так швидко вирішиться, – радісно шепотіла до себе секретарка, коли літню жінку віднесли на кладовище. Хоча їй дещо сумно – відчуття чогось безмірно втраченого копирсалося у ній і змушувало обережно спакувати усі речі старої і віддати тому чоловікові, що останнім часом доглядав за нею. «Не дай, Боже, щоб я дожила до такого глибокого віку, як ця жінка, – подумала Килина Дмитрівна і перевівши подих, ніби зізнаючись собі самій, додала: – і щоб ніхто не бажав мені смерті так, як я бажала їй… »
Професор стояв під висотним приміщенням якогось банку і смутно дивився на перехожих; він відчував себе старим котом, тіло якого викинули з хатини слідом за ним; туман збирався у його волоссі та негустій бороді дрібними краплями і падав на пакунок з речами. Чоловік знав, що зараз розбирають старий будинок, відділяючи дах від стін і камінь від каменя, розбирають піч і виймають вікна. Професор оперся спиною на шорстку стіну банку і знав, що стоятиме так довго, – він чекав на учнів так, як ця жінка в останні роки життя чекала на нього.

2011

І
Стукнули двері під’їзду. «Потрібно шукати роботу», - подумала дівчина і потягнула за фіранку, стоячи на балконі. «І прийняти душ», - додала вона згодом. Брудна і втомлена після подорожі у поїзді, висока і трішки сутула, вона оселилась у кімнаті, яку винайняла на місяць за половину своїх заощаджень. Радянські шпалери, місцями обдерті і засмальцьовані, забруднений невідомо ким і коли посуд, металеве ліжко на пружинах, подертий диван, шафа, дзеркало, яке уже пожовтіло, і такий же килим – усе це говорило про неї.
Через дві години, о 13.00, Ліля стояла і чекала, коли закінчиться обідня перерва в магазині і вона зможе купити щось попоїсти і газету з оголошеннями. Потім чекала, коли їй зателефонують із якогось місця роботи після довгої верениці співбесід, прослуховувань і кастингів. Як їй не подобалося останнє слово! Від нього у неї виникала оскома, для її вух – це наче взяти між зуби рукав шерстяного светра і потерти. Але це слово було в усіх на устах, і вона ладна була вити від цього грубого, чужого, недоречного слова. А потім Ліля чекала на електрика-сантехніка-слюсара, щоб той поремонтував раковину на кухні. Він нарешті прийшов, витер мазут із пальців, заглянув під раковину, сказав, що все потрібно викидати на смітник і вже ладнався йти, залишаючи по собі міцний тютюновий запах дешевої «Прими», як на порозі прогудів:
- Тобі треба робота? Сусідня школа шукає прибиральницю. Коли заробиш гроші - подзвони, тоді й подивимося на твою раковину… Але відерчі! – підняв він козирка і його картата засмальцьована сорочка з відстобурченим животом зникла за дверима.
Потім вона стояла на тротуарі біля пішохідного переходу, чекаючи, коли загориться зелене світло. Двадцять один, двадцять, дев’ятнадцять, вісімнадцять… Для неї це було прогулянкою, пригодою і злощасним небажанням йти працювати. Спершу кабінет директора: пил на столі, етажерках, підколітниках, полицях і підвіконнях, листя фікуса, дзеркало, статуетки, підлога, швабри, коридор, класи, стільці, парти – все крутилося-вертілося і поринало в гудіння пилосмока, змітання пилу і хлопання дверима. Інколи долітали уривки розмов. Їй подобалася ця робота. І байдуже, що Ліля досконало володіла французькою та чеською мовами, що читала К’єркегора і Малларме, і ще багатьох інших, кількості яких вже давно не пам’ятала, що їздила за кордон, що п’ять років відсиділа на студентській лаві – їй було все одно, усе це їй вже давно переболіло, і від болю залишилась тільки зачерствіла шкіра. Їй подобалося, як пробивалося світло крізь фіранку в учительській, з якою повагою до неї ставився фізрук, як долітали з класних кімнат голоси і як нила спина, коли вона йшла з роботи.

У школі № 18 з’явилася нова прибиральниця. Молода, висока і не дуже вродлива. Про неї говорили всі: від п’ятикласника до бібліотекарки – переважно про те, чому дівчина після університету пішла працювати прибиральницею у школі.

Так, це йому подобалося. Андрій дивився, як у фонтан якісь п’ятнадцятирічні дівчата викидали монети, і рахував. Йому подобалося, що їх так багато, бо він зможе потім купити щось попоїсти. Світило сонце і відбивалось у бризках води, щоб потім відбитись на його обличчі. Андрій посміхався і підставляв бороду під сонячні промені. Так, так він купить собі солодку булочку, з кремом та ваніллю. «Ех, сонце, люди – яке все чудове!»
Колись Андрій хотів стати клоуном. Від згадки про кольорові кульки, руду перуку, йому стало паскудно – мрії так і не здійснюються. Він штовхнув носком черевика камінця і поліз у фонтан по копійки. Пізньою осінню вода холодна – десять, тридцять п’ять, - треба збирати швидше, бо вже морозить ноги, - гривень п’ятнадцять, два… ще он там лежить цілий металевий гривень, швидше треба…
- Скільки вам потрібно? – раптом запитав хтось позаду.
Від несподіванки Андрій хотів повернутися, але мерзлі голі ноги не послухались, і він, посковзнувшись, сів у фонтан. З пащі кам’яного удава бризкала на нього вода, і навпроти насміхалось з нього двоє зелених очей.
- То скільки вам потрібно?
- Що потрібно?
- Грошей…скільки вам треба? – запитала Ліля. Вона не могла визначити віку цього бомжа – а це й не важливо – просто йшла до магазину і побачила цей своєрідний вандалізм. На краю фонтана акуратно стояли його черевики. Стоптані і з дірками.
- Мені нічого не потрібно, - відповів бомж, повільно зайшов у другий кінець фонтана, підняв залізну гривню, повернувся назад до черевиків, виліз із води і подивився на дівчину. Стояв на асфальті мокрими ногами й по них повільно збігали донизу краплі води.
- Дати вам грошей? – запитала.
- Ні.
- Тоді чому ви збираєте монети у фонтані?
- Бо це все забобони. Мрії тих малявок не здійсняться просто від того, що вони вкинули у воду п’ять копійок, – відповів він.
- Але ж це не означає, що їх потрібно звідти забирати!
- Не забрав би я, забрав би хтось інший.
- Але так не можна! – заперечила вона.
- Подивіться тільки на неї! А може, я їсти хочу?!
- То знайдіть роботу!
- А я працюю! Хіба не бачиш?
- ?
- Іди геть! Не заважай людині працювати, – пожартував він.
«Вона, мабуть, таки образилася… Зануда!» – подумав Андрій, коли висока незграбна постать загубилася серед людей.
Він йшов вулицею, назустріч, позаду нього, попереду проходили інші. Поспішали, хто куди. Андрій завжди знав, що люди відчувають лише свій власний світ і бачать лише те, що хочуть бачити. Кожен зі своїм окремим досвідом і проблемами. А якщо подумати по-іншому і дивитися на світ чужими очима, тобто бачити не лише себе, а й світ інших людей? Тоді втрачається відокремленість, відчуття чужого і незнайомого світу. Андрій підійшов до стіни якогось будинку, і, опершись на неї, сів. Дивився тепер на ноги, взуття перехожих. Таке враження, що тільки ноги є живими і ходять-носять своїх господарів у магазини, банки, на роботу, додому, в страхові агенції, кінотеатри. Великі, малі, з підборами і без, чорні, коричневі, білі, поспішаючи, спотикаючись, зупиняючись, зіштовхуючись – їхнє життя було осмисленим, щоб там не думалося про їхніх власників. Вони жили, вони відчували і, натомість, нічого не пам’ятали. Ґламурні довгі «носи» туфель і черевиків, короткі халяви, з хутром штучним і природним – взуття характеризує людину, яка в той чи інший момент зробила вибір на чиюсь користь. Ось пішов ловелас: носки його черевиків задерті вгору, впевнені лінії, з вітіюватими, пишними прикрасами, що вказують на купу застарілих прихованих комплексів; занадто зайнята і неуважна до себе дівчина, у якої вже давно стерлися підківки; затуркана домогосподарка; педантичний банкір, модниця-студентка у голубих лакованих чобітках – безкінечний хоровод доль і характерів. Голубі лаковані чобітки… він мав такі ж, тільки червоні, що дуже пасували б до його клоунського костюма.
…Яскрава оранжева сцена, тирса, софіти, відчуття багатьох очікуючих поглядів – Андрію паморочилося в голові від власного щастя і пульсувало в жилах. Він рухався, щось показував, падав, брикався, від цього радісно реготали глядачі – тисячі і сотні скривлених у посмішці ротів – путався у власній зеленій перуці, що прилипала до липкого від поту і гриму обличчя. Йому це подобалося: чим більше сміялися з його жартів, тим гарячковіше він силкувався розсмішити їх більше. Вони – мінливий бог кожного виступу – глядачі, це первісне і оцивілізоване втілення натовпу, керували ним, задавали тон його виступу, що, як і усе, дія якого спрямована на чуттєвий світ інших, залежав від випадку, пізнати який можна інтуїцією, а не за допомогою логічних прорахунків. Ця непередбачувана глядацька маса одного дня не захотіла сміятися з його жартів і віддала перевагу акробатам. Андрій, як старий беззубий кіт, полетів шкереберть на вулицю, де сіре ганчір’я замінило його клоунський костюм… Але ці слова – лише детально продумана і спланована мрія, казка про самого себе, яку він розповідав іншим, щоб справити враження. Запах слова і власної уяви. Нездійсненна мрія людини, що хотіла стати клоуном, а натомість зробилася будівельником.
Андрій підвівся і пішов обідати у найближчий макдональдс. Там, у куточку, він побачив дівчину, що хотіла заборонити йому збирати гроші у фонтані. Висока, з довгуватим носом і широкими, але вузькими плечима, вона, здавалося, була занадто крихкою і ламкою для такої обстановки: от-от розсиплеться. Він підійшов до неї і, підсунувши до себе крісло, сів навпроти.
- Дозволите? – запитав.
- Сідайте, – байдуже відповіла вона.
- Ви чому тут обідаєте? У макдональдсі? – сказав він, аби тільки не мовчати.
- Бо звідси недалеко до роботи.
Андрій пильно вдивлявся у її обличчя – щось дуже знайоме, але невловиме, проглядалося в ньому. Щось не таке, як у нього, не таке, як у його знайомих і не таке, як у тих людей, що він їх знав чи коли-небудь бачив. Сказати йому було нічого і він просто гриз хотдога. Дивився. Ненароком, спідлоба, вдаючи, що обдивляється штукатурку на стіні, картину, але його погляд неодмінно повертався до неї і вишуковував те, чого він сам не знав. Мовчали, вона допивала свій чай, позаду гуркотіли крісла і розмовляли люди.
- Скільки вам років? – раптом запитала дівчина, стукнувши по столу чашкою.
- Тридцять вісім.
- А мені двадцять шість… Кумедно, правда? –усміхнулась вона не зовсім щиро.
- Чому кумедно? – здивувався Андрій.
- Бо вам тридцять вісім, а… а мені всього двадцять шість! – проговорила вона, істерично засміявшись. – Послухайте… ви, що мене навмисно шукали?
- Ні, не шукав.
- Бачте, мені іноді здається, – продовжувала вона, – що люди навмисно мене шукають, і знаходять, і розмовляють, і вимагають, вимагають, заважають думати, жити, відчувати, боліти... – гарячково провела рукою по чолі. - Це так просто жити, правда? Подекуди я теж так вважаю… Але іноді здається, що в мені живе багато-багато людей: дівчина із сусідньої квартири, продавець бакалійної крамниці, касирка, офіціант – чи не всі зустрічні на вулиці. Знаєте, після тієї зустрічі біля фонтану, я відчувала і вас, ваші думки, голод, спрагу, навіть бажання і сни. Відчувала запахи, які вас оточували – запах свіжої риби, запах ночі на вогкій лавці біля вокзалу, запах потрісканих черевиків і тих копійок у долоні… Я так не можу… Я знаю, що все це відбувається тільки у мені, у мені всі ці люди сперечаються, живуть і говорять щоразу інше. Таке враження, що я розриваюся. Повільно і просто-таки на шматки.
Андрій дивився на неї спідлоба, не знав навіть, чи вірити.
- А ви? Де ви були сьогодні? І що це за зелена перука?
- Я… просто…
- Ніби якийсь цирк, паща звіра…
- А ти себе нормально почуваєш? - запитав він.
- Мені тільки холодно… Я вже допила чай, ходімо звідси.
Надворі було холодно, сіялась мжичка. Дивно вони виглядали: бомж у подертому одязі, з надто напруженою і рівною спиною, і дівчина, висока, білява, з довгими руками і недоладними рухами. Вона куталась у смугастий сіро-чорний шарф, на ньому стирчала абияк надягнута шапка.
- Ви знаєте, що я працюю прибиральницею у школі? – від холоду процокотіла зубами Ліля.
- А звідки я міг знати? – іронічно запитав бомж.
Вони йшли на відстані метра один від одного, заховавши руки у кишенях, сутулячись під вітром і дрібним дощем.
- Звідки? – засміялась дівчина. – А нізвідки! Зате тепер знаєте.
- Хм!
- Вам не холодно? Ви, мабуть, клоуном колись працювали, так? Хочете чаю?
Обличчя Андрія скривилося, жорстко блиснув з-під повік погляд, але бомж стримався і видавив скупе:
- Ні.
- Тоді прощавайте, мені треба на роботу.
Він лише подумав: «Навіщо тоді ти чай пропонувала? Знала, що відмовлюсь?»

Ліля панічно боялась термометрів і ніколи не міряла температури тіла – їй усе здавалося, що коли-небудь він дістанеться до її серця. І зараз, коли немилосердно трусила лихоманка, не могла наважитися навіть взяти його до рук. Вона знає, що у неї висока температура. А навіщо тоді цифри? 38,1 чи 37,9 – це суті не змінює.
Сиділа у своїй кімнатці на вицвілому маленькому дивані і куталася в ковдру. Похмурий, без снігу, грудень зустрів її палко і гаряче, як знуджений після розлуки коханець, і приніс у подарунок ангіну. Робити було нічого. Ліля сиділа та намагалася вловити новий порух чи зміну у тілі: біль у голові, сухе дихання, скреготання у горлі, втома. Їй набридла ця хвороба, кімната, її робота, нудьга і сум. Набридло ділитися на частини, коли дівчина не могла визначитися, коли зсередини на неї дивилося багато різних людей, коли змія висовувала двоїстого язика і хижий звір шипів, показуючи ікла. Повільно до температури приєднувалася ще й нудота. Здається, що усе тіло розвалюється на шматки, а цей термометр підозріло лежить перед нею на столі і своєю підступною білизною спокушає, вимагає, щоб вона добровільно, сама згодилась взяти його до рук, добровільно дозволила вгризтись їй у тіло. Вона і далі сиділа непорушно, відчувала, як билася кров у висках. Хотілося втекти від цих глухих стін, їхньої самотності до когось такого, хто зумів би прихистити, відігнати її від самої себе, свого пригнічення. І водночас якоюсь своєю потаємною частиною Ліля розуміла, що навіть, якщо і знайдеться така людина, вона її не помітить.
У такт ударам пульсу у висках, скапувала вода з крана на кухні. Повільно падав сніг, а Лілю стрясала могутня сила лихоманки. «Якщо до мене зараз ніхто не прийде, – думала дівчина, – прийдеться щось робити. Можливо, таки треба поміряти градусником температуру?!» Сусідка за стіною з брязкотом розбила тарілку. Дівчину нудило все більше і більше, вона прикрила очі і чекала, щоб хтось подзвонив у двері…
Прокинулась уже вранці: з пом’ятими боками, розтріпана та з затеклою шиєю. В очі неприємно вдарило денне світло, закрутилась голова. Ліля прикрила очі рукою і поволоклася на кухню напитися води. Несподівано постукали у двері, брязнув замок, і зайшов бомж, з яким вона обідала у макдональдсі.
- Ви чому на роботу не ходите? – запитав він, причинивши за собою двері.
- Бо не хочу.
- Зрозуміло. Без вас там взагалі сумно, ніхто не прибирається…
- Ви прийшли мені про це розказати?
Він озирнувся по кімнаті:
- Не зовсім. У вас тут, бачу, не затишно.
- Ви, взагалі, чому прийшли?
Бомж підійшов до крана, набрав склянку води.
- Мене звуть Андрій. Візьміть випийте.
- Не хочу.
- Я розумію, що від мене смердить, що я видаюся вам страшним, бородатим і ще бозна-яким. Але зрозумійте: ви єдина людина, з якою я розмовляв за останні півроку, тим більше, що ось лист, який ви забули на столику.
Він ще раз ніяково озирнувся – дивно спалахнули очі – поклав на крісло, що стояло біля дверей, пожовтілого конверта, чемно поклонився і вийшов.
Ліля стояла і спостерігала за ним, мовчала, глибоко здивована і перелякана; дівчину ще трусило, але вже не гарячка, а подив і провина.
Усе її життя – це чекання, безнадійне і нудне, коли не знаєш, чи дійде черга до банкомата, до кіоска, коли нарахують заробітну плату, коли завершиться день, коли почнеться літо або закінчиться осінь – неважливо що, аби щось змінилось. Здавалось, уже давно вона чекала на дружні співчутливі слова і ось сама ж від них відмовилась.
На столі лежав конверт. У кімнаті було тихо, тільки скапувала з крана вода.

- Щось наша прибиральниця-інтелектуалка не з’являється, – говорили між собою три вчительки у шкільному коридорі.
- Мабуть, зачиталася Бодлером, – скривила губи математичка.
- Після того, як вона пройшла повз мене і не привіталася, я втратила усяку повагу до цієї особи, – відмовила вчителька географії.
- А що там говорить директор про її роботу? – запитала друга у завучки.
- А що він може сказати?
- Така молода і вже прибиральниця. Невже після модного університету не могла знайти пристойної роботи? – не вгавала вчителька з географії.
- Так вона навіть не може нормально вимити підлоги!
- Нечупара! Як може її терпіти директор!
- Ти ще не знаєш? Здається, вона йому подобається!
- Хто? Вона? Ця худюща і довгоноса? – відчуваючи незручну ситуацію, провела рукою вчителька географії по спідниці, що обтягувала її занадто пишні форми.
- Не така вона вже й негарна! – кахикнула завуч.
- Ой, не кажіть тільки! – обурилась математичка. – Якби моя дочка такою була, то я б собі ніколи не пробачила!
- Досить, досить, колеги, – заступилась завуч. – Дівчина як дівчина, не красуня, звичайно, але…

Йшов мокрий сніг. Андрій блукав по сірих вулицях, вдягнутий у старе пошарпане пальто, до якого прилипав сніг. Чоловік не звертав уваги на автомобілі, перехожих чи витерті стіни будинків. Він йшов і не знав куди. Просто ще не вирішив, де буде ночувати. Вітер розвівав шарф з написом «УЄФА». Андрій згадував ту непроникну для його очей дівчину, думав, чому у неї був такий виснажений вигляд, незачесане волосся. Добре, що вона його вигнала, а то б він наговорив дурниць. А її кімната йому сподобалась – з високою стелею, видовженими вікнами, трішки занехаяна і з обідраними шпалерами – видно, що дівчина наймає її у якоїсь розтовстілої тітки. Він хотів би показати Лілі (так, здається, було написане ім’я на конверті) один із своїх фокусів – хоча б із м’ячиками. Андрій зробив руками рухи, ніби щось кидає у повітря і ловить. Уявив, як м’ячі підлітають і падають, як вони торкаються рук, як миготять перед очима різнокольорові кульки, їхній свист, відчуття власної сили і спритності. Відчуття свободи і власної сили…
Андрій замріявся, стояв під мокрим снігом, що вже майже засипав його непокриту голову, і ловив уявні м’ячі.
- Що це ви робите? – несподівано, як тоді, біля фонтанів, запитала Ліля. Вона стояла перед ним, спокійна і припорошена снігом, що повільно розтавав на білявому волоссі.
- Фокус, – посміхнувся він.
- Я хочу поїхати з міста, – сказала вона, – ви поїдете зі мною?
- Поїду.
Разом, у напіврозсіяній імлі та шепоті снігу, вони вирушили до залізничного вокзалу, щоб там вибрати потяг. У сяйві автомобілів, під будинками з облущеною штукатуркою, йшов тридцятивосьмирічний чоловік і молода дівчина. Вони не знали, куди їдуть і для чого, не знали, що з ними буде і за кого вважати одне одного. Втомлені, і ще не зовсім розчаровані, вони залишали непотрібне і чуже для них місто, як собака залишає притулок у пошуках свого господаря.

ІІ
Я приїхала до подруги на Полісся, щоб відпочити і забути те, від чого утікала від самої Європи. Приїхала всього на три дні. Подруга зайнята по господарству, і тому я мала можливість гуляти околицями, ні перед ким не звітуючи. Маленька кімнатка у дерев’яному будинку, з непобіленими стінами, вузьким вікном, яку запропонувала подруга, мене задовольняла цілком. Вечорами ми пили чай, слухали цвіркунів за вікном, розмовляли, на другий день після мого приїзду бісилася над селищем злива. Вона гнула і трощила дерева, кидалася блискавками. За стіною, у сусідній кімнаті, подруга грюкала посудом і зойкали від грому діти. Я сиділа і дивилась, як стікали по склу нерівні, з пузирями повітря, потоки води.
Наступного ранку я стояла на березі великого озера, розташованого у північно-західній частині нашої країни, і вітер куйовдив моє волосся, повільно гнав до ніг хвилі, що бігли із середини безкінечної водної поверхні. Вода хлюпала на босі ноги, до них налипав пісок, забивався між пальці.
- Вибачте, ви не знаєте, тут проходить автобус? – раптом запитав хрипкий чоловічий голос позаду мене.
Я обернулася. Це був сімдесятилітній дідусь, з білим-білим волоссям, рівною поставою, перекинутою через плече сумкою та взутий у високі, мабуть, ще воєнні чоботи, які мають правило – перед тим, як взувати їх, обов’язково на ноги намотують онучі, щоб не натирало.
- Не знаю, не місцева, – відповіла я.
- Тоді треба перепочити, – прорипів він і, постеливши на піску свого піджака, сів і дістав із сумки термос. – Будете пити чай? – запропонував, узявши два одноразові пластикові стаканчики.
- Буду, – відповіла.
- От і добре.
Сиві довгі вуса, таке ж волосся, що сягало плечей, стара поношена вишиванка під светром – так виглядав мій новий знайомий.
- Звати мене Петро, – представився він. – Я професор літератури і шукаю втрачену книгу Пантелеймона Куліша… Говорять, у цих краях водиться багато хижих звірів, – глянув лукаво на мене пан Петро, подаючи стаканчика із теплим чаєм.
- Тобто? – не зрозуміла я.
- Всілякі там вовки, про ведмедів, признаюся чесно, не чув, лисиці, дикі кабани…
- Можливо, можливо…
- А ви хто такі? – зненацька поцікавився професор літератури.
- Я… а я студентка, приїхала погостювати до одногрупниці, – збрехала я. – Звуть мене Валя…
- Валентина… – розтягуючи слово, прицмокнув пан Петро. – А прізвище ваше яке?
- Снігур.
- А ви не з тих Снігурів, що виїхали у Німеччину?
Я обережно похитала головою, щоб не розілляти чаю і щоб не потрапило у чай довге волосся.
- Ви пригощайтесь, не соромтесь… Така цікава була родина! Знав я їх добре – п’ять років назад виїхали до Берліна. Власне, не знаю, чи були вони одружені, – мабуть, були, – бо кохали один одного безтямно. Він працював клоуном, вона дописувала у газету… Ліля та Андрій… – так, здається їх звали.
- А в Німеччині що? – запитала я.
- А що в Німеччині? – перепитав професор. – А що хорошого може бути на не своїй землі? Тяжко їм довелося, вона мову-то знала, знайшла там якусь роботу, робота клоуном теж не обов’язково вимагає знання мови, але у них виникли проблеми з паспортами, тому і втекли з Берліна, переїхали до якогось французького міста, потім взагалі стали подорожувати. Час від часу отримував від них листи, і все з інших країн. Так було до того часу, поки Андрій не впав з двохтисячної висоти, підкорюючи Еверест.
- І що?
- А нічо’ – іронічно усміхнувся пан Петро, – залишилася вона сама. Де зараз, не знаю. Чув, що бачили її в Іспанії, потім в північних районах Алжиру… А розумні були люди… А ви, сонце, що цікавого розкажете?
- Власне, нічого цікавого, – намагаючись приховати своє збентеження, мовила я.
- Тоді, Валю, піду я ловити маршрутку, бо наука не чекає, – прохрипів дідусь, відкашлюючись і запаковуючи термос зі стаканчиком назад до сумки. – Сподіваюся, нам ще доведеться зустрітися, Ліліє, чи то пак, Валентино!
Пан Петро пішов, повільно зникала його спина між рідкими ялинами, а я залишилася стояти і гадала, чи справді він здогадався, що я не студентка Валя. Проходила берегом, поринаючи ногами у білий пісок, прогортаючи у ньому глибокі рівчаки, що поволі засипалися назад. За ці роки багато що змінилося у мені самій. Відросло обпалене в автобусній пожежі біляве волосся, розгладилися шрами, забулися деталі. А професор не змінився.
По озері пропливали легкі хвилі. Завтра мені доведеться залишати це спокійне і безтрепетне, але з могутньою прихованою силою, місце. Воно сподобалося б Андрієві, я постійно відчуваю тут його присутність, навіть у своїй самотній кімнатці. Згадала його перший виступ у варшавському цирку: усміхнене та схвильоване обличчя, різкі рухи. Він тоді вперше виступав перед публікою. Десяток різнокольорових м’ячиків взлітало у повітря і падало у його руки, блискотіло конфетті, пам’ятаю ще його безмовні жарти, пам’ятаю, як падав, смішно піднявши ноги, червоне пластикове відро, з яким виконував виступ. Високий і широкоплечий сорокарічний чоловік у жовто-червоному незграбному костюмі клоуна.., такий смішний… і рідний… А ще пам’ятаю, як падав, зірвавшись з виступу гори, пам’ятаю очі і простягнуту до мене руку.
Я повернулася і попрямувала до села – завтра мені покидати це місце, і треба пакувати речі.

09.09.2009 – 17.02.2010

Рано-ранесенько різьбяр Роман рушив рибалити. Рясніла рута, ромашки; розцвітали рожі; репетували ропухи. Рум’яна, рожево-ясна розкинулася ріка Роставиця: русалка-реготуха розквітчувала рястом равликів, риб, раків. Роздолля! Рай!
Раптом різноголосся розбійницького рогу рознеслося рівниною. Рокотали риштунки, ржали рисаки - різанина! Рабована рудим розбишакою, рвалася розтривожена русявка. Розкішна рубатка розхристана, роздерта ремінням, ретязями. Рисаки розтоптували розшиті рушники, розквітчані рукавички, ряднини, розписані решета. Рясні рососльози розтеклися руками рабині.
Реве рудоволосий:
- Розважайтеся розбійники, ріжте, рубайте, руйнуйте! Розкрадіть, розволочіть!
Розпростерлися ранені ратоборці, решта, роззброєні, розбіглися. Русявокоса розпачливо ридала; розпусно роздивлялися розбишаки розхристану рубатку, ряснокрасну розкіш рабині. Рудько рванув рукави рубатки, розглянув рівнесенькі рамена .
Р-р-р - розчулося рівниною. Раз - рухнув рудий розбишака. Раз - розбилося ратище , раз - розкололись риштунки, раз - розбіглися рисаки.
Розгублені розбійники роздивлялися рунисту рослинність. Роздивилися, роздивилися - рвонули, розмахуючи руками.
- Роззяви! Розкаряки! - репетує розлючений рудавий.
Раптом раз! - розвалився рижий, розбитий разючою рукою.
Роззирнулася русявка: Роман розігнав рогаткою розбійників. Розвеселилася рум’яна, розцілувала Романа, розквітчала розмарином, роменом. Райдугою розлилися ріки романтики.

2006

Шукала книгу. Передивилася усі полиці, шафи, заглянула під ліжко – чи не впала ненароком, - але її ніде не було. Уже в розпачі, що межував з панікою, подумала, що хтось міг взяти її почитати – почала перераховувати друзів, яких би ця книга зацікавила. Однак таких було мало. Забринькотів мобільний телефон: Юлька питає, чи не хочу прогулятися, посидіти у кахве. Ні, маю багато роботи, завтра повинна занести виправлений рукопис у видавництво. Так, мені теж шкода. Бувай.
І куди ж це поділася книга? Де?Де? Очі блукають по столі і столиках, завалених книгами, косметикою, серветками і списаними аркушами, по ліжку, дивані, шафах. Обнишпорила на всіх полицях, заплутуючись у шарфах, поскидавши на підлогу рукавички, олівці, ручки, якісь папірці, які беруться невідомо звідки і невідомо чому зберігаю. На завершення перекинула праску, боляче забивши в неї мізинець ноги. У-у-у, як болить. Хочеться зацитувати фразу, вичитану в одного сучасного письменника: «Щоб тя шлячок ясненький трафив!» Боляче і смішно. Скоцюрбившись і вхопившись рукою за забиту ногу, сиджу на столику. Ну куди ж поділася книга?!
Червоніючи від злості та болю, накульгуючи на ліву ногу, вриваюся у кімнату до сусідів і кричу: «Хто взяв мою книгу?». Але крик пролетів по порожній кімнаті, заглянув під ліжка та брудні тарілки і повернувся до мене, не знайшовши більше нікого. Спересердя гупаю дверима із виведеними маркером цифрами 2 і 5. Повертаюся до себе і несподівано згадую, що через двадцять хвилин розпочнуться заняття з економічної теорії. А книги я ще не знайшла, а вона потрібна мені вже. Негайно. Тепер. Зараз.
Натягую джинси, закидаю у сумку конспекти, ручку, мобільного, ще раз, щоб пересвідчитись, що книги все-таки там немає, зазираю під ліжко і, одягаю гольфа, через що нічого не бачу, ще раз вдаряюсь у праску мізинцем лівої ноги, завивши від болю, сідаю від несподіванки на підлогу, де, ненароком сягнувши рукою під стіл, нарешті находжу загублену книгу.
На заняттях з економічної теорії, заховавшись за спини одногрупників, повільно гортаю сторінки, перечитую давно знайомі місця у пошуках потрібної цитати. Монотонні, повільні слова-визначення лектора переплітаються з реченнями із книги, промовляють до мене на два голоси: внутрішній голос, озвучений мною і втілений у літери на сторінках, та голос ззовні, що заколисував і читав свою-таки своєрідну молитву економіки.
«… у широкому розумінні дохід розглядається як грошові та натуральні надходження до суб’єктів господарського життя. У вузькому значенні дохід – це потік грошових надходжень в одиницю часу…»
«…так чекав моєї похвали шеф на презентації своєї нової квартири, сигналячи очима через повну залу народу: ну поаплодуй же мені, поаплодуй, потвердь, що все було не марно – весь мій заплив у лайні на довгу дистанцію дістав нарешті виправдання…»
«… для власника капіталу споживча вартість робочої сили виявляється у здатності її в одиницю часу створювати більшу вартість, ніж вона сама варта, тобто в здатності робочої сили створювати додаткову вартість… »
«… новоспечений кандидат наук із дисертацією на потрібну тему, властиво скромна собі шестьорка, – якби вчасно пригнувся, замість непрохано висуватись, його б і не помітили… »
Валовий дохід…, середній дохід…, арія Травіати…, граничний дохід…, «Звір»…, рента…, ціна землі…, колаж… І так до закінчення занять у моїй голові зміїлися різні слова, приховані значення, формули й порівняння.
На перерві заходжу до кафе, де, незручно вигнувшись на високих стільцях, сиділи Марина та Руслан, друзі з факультету іноземної мови. Вони пили каву і розмовляли про своє, факультетське. У кафе не було вікон, на рядах полірованих високих столів, порозвішуваних картинах і крізь пухнасте Маринине волосся висвічувало жовтаве електричне світло.
- Що новенького? – запитали відразу обоє. Руслан мило посміхнувся (ніколи не могла зрозуміти, чи це у нього до всіх така симпатична посмішка, чи він щось має особисто до мене) і підсунув стільця.
- Ніц новеґо. А у вас що трапилося?
- А ми через тиждень їдемо до Канади, - вони обмінялися ледь помітними розуміючими поглядами людей, які звикли схоплювати думки один одного не те, що з півслова, а з півпогляду, – але тільки на тиждень.
- На тиждень? А чому так мало? – здивувалася я.
- Бо, Ярко, - звернулася до мене симпатюля Марина, - чим більше днів, тим дорожче коштує, а у нас...
- Тепер я розумію…
Вони сиділи і посьорбували каву, опираючись на викладені на стіл навчальні посібники з іноземних мов. Жовті літери на синьому фоні. Так патріотично. Тут повз нас пробігає Ігор, поспішаючи, мабуть, до буфета – купити пиріжка або чаю, – але побачив наше мале товариство і пригальмував, радісно змахнувши руками.
- Привіт! Привіт! Кого я бачу!.. Ярославо Олександрівно!
- Здрастуй, сонце!
- Я оце недавно згадував, - продовжував Ігор, - коли бачив тебе востаннє, бо Маринку з Русланом зустрічаю частенько, ще й бувало разом відпочивали.
- Знаєш, Ігоре, зараз трішки зайнята.
- А це що за книга в тебе? – кивнув на книжку, яку ледве знайшла сьогодні вранці і притискала до грудей, боячись покласти її на стіл, аби ще кудись не зникла.
Марина з Русланом обговорювали поїздку у Канаду, домовляючись, які речі будуть брати, подруга повільно і задумано розмішувала ложечкою каву, слухаючи, як Руслан щось розповідав їй майже чи не пошепки.
- Нічого цікавого, - збрехала я.
- А у мене є невеличка пропозиція… - підняв на мене погляд Ігор, у якому світилося бажання отримати зиск, чи мені тільки так здалося?
- Яка?- запитала я, помітивши, що Ігор вагається.
- Через тиждень у нас на факультеті буде бал-маскарад… І розумієш, я б хотів, аби ти пішла зі мною.
- Через тиждень? Бал-маскарад? – перепитую, щоб виграти на роздуми трохи більше часу. Ігор киває.
- А можу я подумати?
- Звичайно!
- То я піду…
- Куди? – кидається Ігор.
- Думати і читати, - усміхаюся я, прощаюся з Мариною та Русланом і виходжу із кафе, обминаючи стільці, студентів та робочих, які заносили ящики з бананами.

П’ять днів я безвідмовно жила життям, яким керувала зовсім не я, не автор, а книга – щодня, у певно визначений час, сидячи на підлозі і опершись спиною у теплу батарею, жила і відчувала те, що виходило з книги і, крізь повітря, крізь розширені зіниці я ловила те чуже життя, яке ставало моїм, хоча водночас таким і було: десятки раз усвідомлені думки, написані слова – немов це я себе прочитувала між літерами. І зараз, замислившись і відчуваючи пальцями гострі кути обкладинки, мізкую, чому в цій книзі так багато співпадає із моїм власним життям? Намагаюся пригадати, що я робила 9 листопада минулого року, у день, коли офіційно ця книга була завершена. Мабуть, як завжди, якісь турботи, проблеми, і за це мені було соромно – у той день, визначний для автора і цієї книги, я не зробила нічого такого, що могла б покласти на іншу шальку терезів.
Інколи книга прочитує думки – обдумані, але ще не написані, які після цієї книги, можливо, вже ніколи не будуть написані, бо це вже плагіат, продукт вторинної якості.
Цю книгу я знайшла на горищі однієї старшої дами, в якої тоді брала інтерв’ю ще студенткою-практиканткою на першому курсі. Пам’ятаю, вона тоді кудись відлучилася – чи то телефонний дзвінок, чи сусідка заглянула позичити сірники – і я, звернувши увагу на величезний стос книг, серед яких були і нові, з блискучими твердими обкладинками, але неймовірно запорошені попелом і ще невідомо чим, витягнула звідти найтовстішу, очікуючи, що це, мабуть, історичний роман якогось радянського письменника. Тільки-но я розгорнула цю книгу, як почулися кроки дами, і я заховала ту книгу у сумку, що висіла на плечі. Жінка пошукала ще у старих скриньках фотографії свого діда-художника, але нічого не знайшовши, ми спустилися вниз. Ось так до моїх рук потрапила книга, що переінакшила увесь мій тодішній світогляд. І це зовсім не був історичний роман якогось радянського письменника. Це була Вона.
Увечері до моєї гуртожитської кімнати завітала Неля, українка грузино-німецького походження, володарка тонкого чорного гумору і найнесподіванішого у світі характеру, в якому німецька флегматичність-педантичність поєднувалася з грузинським запалом та пристрастю.
- Вона світиться, - несподівано промовила вона.
- Хто світиться?
- Твоя книга.
- Не видумуй, - не повірила я, знаючи вдачу подруги.
- Я спостерігаю за вами – тобою і книжкою – і кажу тобі чесно, вона світиться.
- Як світиться? Неоновим світлом? Голубим чи червоним кольором? Як електрична лампочка? Чи як сонце, зірка, місяць?
- Як собака Баскервілів, - зіронізувала вона, мабуть трішки образившись. – Я от що прийшла запитати: ти підеш на бал-маскарад?
- Не знаю, мені вже пропонував Ігор.
- Зрозуміло.
Неля говорила і крутилася перед дзеркалом, я підійшла до неї і подивилася на наше відображення.
- Але ж він образиться.
- Не образиться, якщо ви зустрінетеся уже там.
Я ще раз глянула на наші постаті у дзеркалі, випила холодного чаю, що стояв недопитий з обіду, і скривилася від його гіркоти.
- Добре, піду, – відказала я.
- Тоді ходімо вибирати одяг.
Ми стояли перед розфарбованим у вогненно-червоний колір будиночком, який був швидше схожий на збільшену у десять раз сірникову коробку, ніж на приміщення, призначене для купівлі-продажу. На ньому великими жовтими літерами різних шрифтів писало: СЕКОНД-ХЕНД. ТОРГІВЛЯ НА ВАГУ. І назви світових марок одягу: ЕSPRIT, ADIDAS, KAPA, MЕХХ, KЕNVELLO, WAGGON, COLLINS, DIESEL,…
- Ти впевнена, що тут щось є? – запитала я у Нелі, недовірливо оглядаючи крикливий колір стін.
- Тільки тут ми й знайдемо те, що шукаємо, - відмовила вона і потягнула на себе ручку дверей.
У ніс вдарив густий солодко-хімічний запах пилу і гуманітарки, що йшов від двох рядів, мабуть, недавно витягнутого з мішків, поношеного одягу невизначених і вицвілих кольорів. Біля протилежної стіни стояли ящики, повнісінькі лахміття такої ж якості, а біля них товклася одутла тітонька з відвислими щічками.
- Проходьте, проходьте, дівчатонька, - зраділа-захвилювалася вона, - вибирайте, що сподобається.
Неля підійшла до ящиків і витягнула із самісінького дна довгу блакитну кофтину, зовсім прозору і відкриту, чиє призначення змусило мене задуматися.
- Не підходить, - промимрила вона, покрутивши її перед очима, відкинула у сторону і знову почала ритися в ящику.
Я тим часом розглядала одяг, що висів у рядах: чорні чоловічі куртки, з такою кількістю блискавок, ланцюгів, ланцюжків та металічних кілець, що, здавалося, на тканині вирішили трішки зекономити. Нарешті, після довгих пошуків, примірок і бридливих гримас, ми відібрали двійко суконь: одну темно-фіолетову або, як зараз ще називають, кольору темної ночі (із невеличкою масною плямою на грудях) і білу з чорним бантом, який ледь тримався на тонкій нитці і підстрибував з кожним Нелиним кроком. Окрім цього, господиня магазину розщедрилася і витягнула звідкись дві чорні маски з рідкою вуаллю, яка прикривала нижню частину обличчя.

До вечірки залишалося трішки більше дванадцяти годин. Випране, випрасуване плаття кольору темної ночі висіло у моїй шафі і чекало на цей момент.
Я щойно закінчила перекладати на польську мову статтю на замовлення і відійшла, щоб зробити кави. На годиннику було 23.45. Розгорнута книга, яку нещодавно шукала, лежала на столі. З того часу я ні на мить з нею не розлучалася, час від часу перечитувала і все не могла зрозуміти, що ж у ній такого особливого. Звичайні теми, буденні слова, а, здавалося, книга не мала свого завершення, її розповідь могла тягнутися вічно, переповідати безкінечні сюжети і бавитися життям простих і богоподібних героїв. Я була у безвиході, не могла розкрити її таємниці. Інколи ввижалося, що до мене потрапила Книга Піску Борхеса, у якій ніколи не повторюються малюнки, сторінки, літери, яка не мала свого початку і кінця, а лише текла і струменіла з тихим шерхотом, з яким сипеться-пересипається з руки у руку пісок. Так і ця книга сипалася-пересипалася через мене, наповнювала таємничим первісним шепотом.
Несподівано подув весняного вітру відчинив з гуркотом вікно, сторінки книги від потоку повітря зарухалися, захвилювалися, і, коли я проходила повз дзеркало, щоб зачинити віконниці, побачила у ньому чиюсь постать, що стояла позаду мене. Сусідського хлопця? Канта? Борхеса? Йозефа Кнехта? Від несподіванки я не зуміла розгледіти, потім момент пройшов, і я залишилася ні з чим. Але з книгою я вирішила не розлучатися.
Так і зараз, одягнута у темно-фіолетову сукню, з маскою, що закривала обличчя, я йшла на вечірку і несла у сумочці книгу. Неля стукотіла туфельками поряд, і біля дверей святково прикрашеної зали стояв Ігор, чекаючи нас.
- Ось, - промовив він, коли ми наблизилися, - це тобі, - і простягнув руку, у якій дрібно-дрібно тремтіла пухнаста, напіврозкрита синя квітка. – Це сон-трава, - продовжив він і вклав бутон у мою зачіску.
- Наскільки я знаю, - прошепотіла Неля, коли ми були уже у залі, - ця рослина отруйна.
Я лише поглянула на неї, але нічого не сказала. Гриміла музика і кружляли пари: відьми, султани, ведмеді, принцеси. Королеви сміялися до пастухів, «Іван Грозний» залицявся до дівчини в українському костюмі, проходили монахи, Аристотелі, ельфи, ангели, давньогрецькі богині. Усе жартувало, кокетувало, танцювало, пило на брудершафт і вирувало. Неля уже кружляла у вальсі із мушкетером. Ігор теж кудись зник, а на плече немилосердно тиснула сумочка із книгою. Підійшов розбійник із великої дороги і, галантно поклонившись, повів до танцю. Високий та плечистий, цікаво поглядав на мене і впевнено вальсував, однак, очевидно, не знаючи, як розпочати розмову. Неля здалеку змовницьки моргнула, ховаючись за дверима у бічну кімнату і ледве встигаючи за мушкетером, який тягнув її за руку.
- Ви сьогодні дуже красиві, - промовив розбійник.
- А хіба раніше ви мене бачили? - запитала я, дивуючись, як він міг це побачити, якщо обличчя заховане за маскою.
- Та вчора вночі… Цікава у вас книга.
У мене перехопило подих.
- Особливо, якщо врахувати наслідки, - продовжував він і несподівано розвернув мене на 360 градусів так, що аж замиготіли в очах блискавки. – От, наприклад, ви знаєте, як про це висловлювався Гегель? А Дільтей? А Жак Дерріда? А чи знаєте ви, які наслідки від прочитання цієї книги? Не знаєте? То я розповім… Бачите за моєю спиною блазня у червоній шапочці? Це автор «Капіталу» Карл Маркс, а Гессе сьогодні вовк… Ось, він киває до нас.
Я обернулася: позаду і справді стояв вовк, щоправда дуже схожий на однойменного персонажа із мультфільму «Ну постривай!».
- Тепер ви бачите, що ставлення читачів впливає на авторів, змінює їх. Ось взяти хоча б ваших класиків: Тараса Шевченка та Івана Франка… Знаєте, де вони зараз?
Я похитала головою.
- Тоді зверніть увагу на двох підстаркуватих козаків у смушевих шапках, що сидять у лівому кутку. Сумують, бідолажки, бо, окрім учнів та студентів, що читають їхні книги з примусу, ніхто ними не цікавиться… А монах, який щойно нас проминув, – це Вольтер, він вирішив сьогодні пожартувати, одягнувши шати ченця-капуцина.
- А ви тоді хто? – запитала я, не сміючи навіть уявити, ким може бути цей розбійник.
- О, вибачте, забув представитися. Я – найвідоміша і найпопулярніша постать світової літератури, гід людських душ, що заблукали і потрапили на манівці, права рука Йоганна Вольфганга фон Ґете, а точніше, пан Фауст власною персоною. До речі, ваша подруга Неля – це Сімона де Бовуар, але, щоб все це прийняти і зрозуміти, вам потрібно прокинутися!!! І негайно!... Прокидайся! Прокидайся! – він наблизився до мого обличчя так, що його чорнющий погляд, здавалося, ось-ось продірявить наскрізь…
Я розплющила очі: заняття з економічної теорії щойно завершилося, а наді мною стояла Неля і трясла за плече. Виявляється, я заснула…

Навіть якщо ми не здогадуємося про їхнє існування, прочитані і непрочитані, написані і ненаписані книги живуть у нас, неусвідомлені та інтуїтивні, промовляють та вказують на досвід, пророкують і застерігають, кричать і шепочуть, чекають і нанизуються невідомими закодованими мовами, символами і числами. Усі книги світу, всіх часів і народів є в мені, у кожному з нас, вони – це прихована, ледь відчутна і невловима таємниця людської душі.

березень 2010