Я не можу бути самим собою, коли в мене – дві душі.

Орхан Памук

І
Стукнули двері під’їзду. «Потрібно шукати роботу», - подумала дівчина і потягнула за фіранку, стоячи на балконі. «І прийняти душ», - додала вона згодом. Брудна і втомлена після подорожі у поїзді, висока і трішки сутула, вона оселилась у кімнаті, яку винайняла на місяць за половину своїх заощаджень. Радянські шпалери, місцями обдерті і засмальцьовані, забруднений невідомо ким і коли посуд, металеве ліжко на пружинах, подертий диван, шафа, дзеркало, яке уже пожовтіло, і такий же килим – усе це говорило про неї.
Через дві години, о 13.00, Ліля стояла і чекала, коли закінчиться обідня перерва в магазині і вона зможе купити щось попоїсти і газету з оголошеннями. Потім чекала, коли їй зателефонують із якогось місця роботи після довгої верениці співбесід, прослуховувань і кастингів. Як їй не подобалося останнє слово! Від нього у неї виникала оскома, для її вух – це наче взяти між зуби рукав шерстяного светра і потерти. Але це слово було в усіх на устах, і вона ладна була вити від цього грубого, чужого, недоречного слова. А потім Ліля чекала на електрика-сантехніка-слюсара, щоб той поремонтував раковину на кухні. Він нарешті прийшов, витер мазут із пальців, заглянув під раковину, сказав, що все потрібно викидати на смітник і вже ладнався йти, залишаючи по собі міцний тютюновий запах дешевої «Прими», як на порозі прогудів:
- Тобі треба робота? Сусідня школа шукає прибиральницю. Коли заробиш гроші - подзвони, тоді й подивимося на твою раковину… Але відерчі! – підняв він козирка і його картата засмальцьована сорочка з відстобурченим животом зникла за дверима.
Потім вона стояла на тротуарі біля пішохідного переходу, чекаючи, коли загориться зелене світло. Двадцять один, двадцять, дев’ятнадцять, вісімнадцять… Для неї це було прогулянкою, пригодою і злощасним небажанням йти працювати. Спершу кабінет директора: пил на столі, етажерках, підколітниках, полицях і підвіконнях, листя фікуса, дзеркало, статуетки, підлога, швабри, коридор, класи, стільці, парти – все крутилося-вертілося і поринало в гудіння пилосмока, змітання пилу і хлопання дверима. Інколи долітали уривки розмов. Їй подобалася ця робота. І байдуже, що Ліля досконало володіла французькою та чеською мовами, що читала К’єркегора і Малларме, і ще багатьох інших, кількості яких вже давно не пам’ятала, що їздила за кордон, що п’ять років відсиділа на студентській лаві – їй було все одно, усе це їй вже давно переболіло, і від болю залишилась тільки зачерствіла шкіра. Їй подобалося, як пробивалося світло крізь фіранку в учительській, з якою повагою до неї ставився фізрук, як долітали з класних кімнат голоси і як нила спина, коли вона йшла з роботи.

У школі № 18 з’явилася нова прибиральниця. Молода, висока і не дуже вродлива. Про неї говорили всі: від п’ятикласника до бібліотекарки – переважно про те, чому дівчина після університету пішла працювати прибиральницею у школі.

Так, це йому подобалося. Андрій дивився, як у фонтан якісь п’ятнадцятирічні дівчата викидали монети, і рахував. Йому подобалося, що їх так багато, бо він зможе потім купити щось попоїсти. Світило сонце і відбивалось у бризках води, щоб потім відбитись на його обличчі. Андрій посміхався і підставляв бороду під сонячні промені. Так, так він купить собі солодку булочку, з кремом та ваніллю. «Ех, сонце, люди – яке все чудове!»
Колись Андрій хотів стати клоуном. Від згадки про кольорові кульки, руду перуку, йому стало паскудно – мрії так і не здійснюються. Він штовхнув носком черевика камінця і поліз у фонтан по копійки. Пізньою осінню вода холодна – десять, тридцять п’ять, - треба збирати швидше, бо вже морозить ноги, - гривень п’ятнадцять, два… ще он там лежить цілий металевий гривень, швидше треба…
- Скільки вам потрібно? – раптом запитав хтось позаду.
Від несподіванки Андрій хотів повернутися, але мерзлі голі ноги не послухались, і він, посковзнувшись, сів у фонтан. З пащі кам’яного удава бризкала на нього вода, і навпроти насміхалось з нього двоє зелених очей.
- То скільки вам потрібно?
- Що потрібно?
- Грошей…скільки вам треба? – запитала Ліля. Вона не могла визначити віку цього бомжа – а це й не важливо – просто йшла до магазину і побачила цей своєрідний вандалізм. На краю фонтана акуратно стояли його черевики. Стоптані і з дірками.
- Мені нічого не потрібно, - відповів бомж, повільно зайшов у другий кінець фонтана, підняв залізну гривню, повернувся назад до черевиків, виліз із води і подивився на дівчину. Стояв на асфальті мокрими ногами й по них повільно збігали донизу краплі води.
- Дати вам грошей? – запитала.
- Ні.
- Тоді чому ви збираєте монети у фонтані?
- Бо це все забобони. Мрії тих малявок не здійсняться просто від того, що вони вкинули у воду п’ять копійок, – відповів він.
- Але ж це не означає, що їх потрібно звідти забирати!
- Не забрав би я, забрав би хтось інший.
- Але так не можна! – заперечила вона.
- Подивіться тільки на неї! А може, я їсти хочу?!
- То знайдіть роботу!
- А я працюю! Хіба не бачиш?
- ?
- Іди геть! Не заважай людині працювати, – пожартував він.
«Вона, мабуть, таки образилася… Зануда!» – подумав Андрій, коли висока незграбна постать загубилася серед людей.
Він йшов вулицею, назустріч, позаду нього, попереду проходили інші. Поспішали, хто куди. Андрій завжди знав, що люди відчувають лише свій власний світ і бачать лише те, що хочуть бачити. Кожен зі своїм окремим досвідом і проблемами. А якщо подумати по-іншому і дивитися на світ чужими очима, тобто бачити не лише себе, а й світ інших людей? Тоді втрачається відокремленість, відчуття чужого і незнайомого світу. Андрій підійшов до стіни якогось будинку, і, опершись на неї, сів. Дивився тепер на ноги, взуття перехожих. Таке враження, що тільки ноги є живими і ходять-носять своїх господарів у магазини, банки, на роботу, додому, в страхові агенції, кінотеатри. Великі, малі, з підборами і без, чорні, коричневі, білі, поспішаючи, спотикаючись, зупиняючись, зіштовхуючись – їхнє життя було осмисленим, щоб там не думалося про їхніх власників. Вони жили, вони відчували і, натомість, нічого не пам’ятали. Ґламурні довгі «носи» туфель і черевиків, короткі халяви, з хутром штучним і природним – взуття характеризує людину, яка в той чи інший момент зробила вибір на чиюсь користь. Ось пішов ловелас: носки його черевиків задерті вгору, впевнені лінії, з вітіюватими, пишними прикрасами, що вказують на купу застарілих прихованих комплексів; занадто зайнята і неуважна до себе дівчина, у якої вже давно стерлися підківки; затуркана домогосподарка; педантичний банкір, модниця-студентка у голубих лакованих чобітках – безкінечний хоровод доль і характерів. Голубі лаковані чобітки… він мав такі ж, тільки червоні, що дуже пасували б до його клоунського костюма.
…Яскрава оранжева сцена, тирса, софіти, відчуття багатьох очікуючих поглядів – Андрію паморочилося в голові від власного щастя і пульсувало в жилах. Він рухався, щось показував, падав, брикався, від цього радісно реготали глядачі – тисячі і сотні скривлених у посмішці ротів – путався у власній зеленій перуці, що прилипала до липкого від поту і гриму обличчя. Йому це подобалося: чим більше сміялися з його жартів, тим гарячковіше він силкувався розсмішити їх більше. Вони – мінливий бог кожного виступу – глядачі, це первісне і оцивілізоване втілення натовпу, керували ним, задавали тон його виступу, що, як і усе, дія якого спрямована на чуттєвий світ інших, залежав від випадку, пізнати який можна інтуїцією, а не за допомогою логічних прорахунків. Ця непередбачувана глядацька маса одного дня не захотіла сміятися з його жартів і віддала перевагу акробатам. Андрій, як старий беззубий кіт, полетів шкереберть на вулицю, де сіре ганчір’я замінило його клоунський костюм… Але ці слова – лише детально продумана і спланована мрія, казка про самого себе, яку він розповідав іншим, щоб справити враження. Запах слова і власної уяви. Нездійсненна мрія людини, що хотіла стати клоуном, а натомість зробилася будівельником.
Андрій підвівся і пішов обідати у найближчий макдональдс. Там, у куточку, він побачив дівчину, що хотіла заборонити йому збирати гроші у фонтані. Висока, з довгуватим носом і широкими, але вузькими плечима, вона, здавалося, була занадто крихкою і ламкою для такої обстановки: от-от розсиплеться. Він підійшов до неї і, підсунувши до себе крісло, сів навпроти.
- Дозволите? – запитав.
- Сідайте, – байдуже відповіла вона.
- Ви чому тут обідаєте? У макдональдсі? – сказав він, аби тільки не мовчати.
- Бо звідси недалеко до роботи.
Андрій пильно вдивлявся у її обличчя – щось дуже знайоме, але невловиме, проглядалося в ньому. Щось не таке, як у нього, не таке, як у його знайомих і не таке, як у тих людей, що він їх знав чи коли-небудь бачив. Сказати йому було нічого і він просто гриз хотдога. Дивився. Ненароком, спідлоба, вдаючи, що обдивляється штукатурку на стіні, картину, але його погляд неодмінно повертався до неї і вишуковував те, чого він сам не знав. Мовчали, вона допивала свій чай, позаду гуркотіли крісла і розмовляли люди.
- Скільки вам років? – раптом запитала дівчина, стукнувши по столу чашкою.
- Тридцять вісім.
- А мені двадцять шість… Кумедно, правда? –усміхнулась вона не зовсім щиро.
- Чому кумедно? – здивувався Андрій.
- Бо вам тридцять вісім, а… а мені всього двадцять шість! – проговорила вона, істерично засміявшись. – Послухайте… ви, що мене навмисно шукали?
- Ні, не шукав.
- Бачте, мені іноді здається, – продовжувала вона, – що люди навмисно мене шукають, і знаходять, і розмовляють, і вимагають, вимагають, заважають думати, жити, відчувати, боліти... – гарячково провела рукою по чолі. - Це так просто жити, правда? Подекуди я теж так вважаю… Але іноді здається, що в мені живе багато-багато людей: дівчина із сусідньої квартири, продавець бакалійної крамниці, касирка, офіціант – чи не всі зустрічні на вулиці. Знаєте, після тієї зустрічі біля фонтану, я відчувала і вас, ваші думки, голод, спрагу, навіть бажання і сни. Відчувала запахи, які вас оточували – запах свіжої риби, запах ночі на вогкій лавці біля вокзалу, запах потрісканих черевиків і тих копійок у долоні… Я так не можу… Я знаю, що все це відбувається тільки у мені, у мені всі ці люди сперечаються, живуть і говорять щоразу інше. Таке враження, що я розриваюся. Повільно і просто-таки на шматки.
Андрій дивився на неї спідлоба, не знав навіть, чи вірити.
- А ви? Де ви були сьогодні? І що це за зелена перука?
- Я… просто…
- Ніби якийсь цирк, паща звіра…
- А ти себе нормально почуваєш? - запитав він.
- Мені тільки холодно… Я вже допила чай, ходімо звідси.
Надворі було холодно, сіялась мжичка. Дивно вони виглядали: бомж у подертому одязі, з надто напруженою і рівною спиною, і дівчина, висока, білява, з довгими руками і недоладними рухами. Вона куталась у смугастий сіро-чорний шарф, на ньому стирчала абияк надягнута шапка.
- Ви знаєте, що я працюю прибиральницею у школі? – від холоду процокотіла зубами Ліля.
- А звідки я міг знати? – іронічно запитав бомж.
Вони йшли на відстані метра один від одного, заховавши руки у кишенях, сутулячись під вітром і дрібним дощем.
- Звідки? – засміялась дівчина. – А нізвідки! Зате тепер знаєте.
- Хм!
- Вам не холодно? Ви, мабуть, клоуном колись працювали, так? Хочете чаю?
Обличчя Андрія скривилося, жорстко блиснув з-під повік погляд, але бомж стримався і видавив скупе:
- Ні.
- Тоді прощавайте, мені треба на роботу.
Він лише подумав: «Навіщо тоді ти чай пропонувала? Знала, що відмовлюсь?»

Ліля панічно боялась термометрів і ніколи не міряла температури тіла – їй усе здавалося, що коли-небудь він дістанеться до її серця. І зараз, коли немилосердно трусила лихоманка, не могла наважитися навіть взяти його до рук. Вона знає, що у неї висока температура. А навіщо тоді цифри? 38,1 чи 37,9 – це суті не змінює.
Сиділа у своїй кімнатці на вицвілому маленькому дивані і куталася в ковдру. Похмурий, без снігу, грудень зустрів її палко і гаряче, як знуджений після розлуки коханець, і приніс у подарунок ангіну. Робити було нічого. Ліля сиділа та намагалася вловити новий порух чи зміну у тілі: біль у голові, сухе дихання, скреготання у горлі, втома. Їй набридла ця хвороба, кімната, її робота, нудьга і сум. Набридло ділитися на частини, коли дівчина не могла визначитися, коли зсередини на неї дивилося багато різних людей, коли змія висовувала двоїстого язика і хижий звір шипів, показуючи ікла. Повільно до температури приєднувалася ще й нудота. Здається, що усе тіло розвалюється на шматки, а цей термометр підозріло лежить перед нею на столі і своєю підступною білизною спокушає, вимагає, щоб вона добровільно, сама згодилась взяти його до рук, добровільно дозволила вгризтись їй у тіло. Вона і далі сиділа непорушно, відчувала, як билася кров у висках. Хотілося втекти від цих глухих стін, їхньої самотності до когось такого, хто зумів би прихистити, відігнати її від самої себе, свого пригнічення. І водночас якоюсь своєю потаємною частиною Ліля розуміла, що навіть, якщо і знайдеться така людина, вона її не помітить.
У такт ударам пульсу у висках, скапувала вода з крана на кухні. Повільно падав сніг, а Лілю стрясала могутня сила лихоманки. «Якщо до мене зараз ніхто не прийде, – думала дівчина, – прийдеться щось робити. Можливо, таки треба поміряти градусником температуру?!» Сусідка за стіною з брязкотом розбила тарілку. Дівчину нудило все більше і більше, вона прикрила очі і чекала, щоб хтось подзвонив у двері…
Прокинулась уже вранці: з пом’ятими боками, розтріпана та з затеклою шиєю. В очі неприємно вдарило денне світло, закрутилась голова. Ліля прикрила очі рукою і поволоклася на кухню напитися води. Несподівано постукали у двері, брязнув замок, і зайшов бомж, з яким вона обідала у макдональдсі.
- Ви чому на роботу не ходите? – запитав він, причинивши за собою двері.
- Бо не хочу.
- Зрозуміло. Без вас там взагалі сумно, ніхто не прибирається…
- Ви прийшли мені про це розказати?
Він озирнувся по кімнаті:
- Не зовсім. У вас тут, бачу, не затишно.
- Ви, взагалі, чому прийшли?
Бомж підійшов до крана, набрав склянку води.
- Мене звуть Андрій. Візьміть випийте.
- Не хочу.
- Я розумію, що від мене смердить, що я видаюся вам страшним, бородатим і ще бозна-яким. Але зрозумійте: ви єдина людина, з якою я розмовляв за останні півроку, тим більше, що ось лист, який ви забули на столику.
Він ще раз ніяково озирнувся – дивно спалахнули очі – поклав на крісло, що стояло біля дверей, пожовтілого конверта, чемно поклонився і вийшов.
Ліля стояла і спостерігала за ним, мовчала, глибоко здивована і перелякана; дівчину ще трусило, але вже не гарячка, а подив і провина.
Усе її життя – це чекання, безнадійне і нудне, коли не знаєш, чи дійде черга до банкомата, до кіоска, коли нарахують заробітну плату, коли завершиться день, коли почнеться літо або закінчиться осінь – неважливо що, аби щось змінилось. Здавалось, уже давно вона чекала на дружні співчутливі слова і ось сама ж від них відмовилась.
На столі лежав конверт. У кімнаті було тихо, тільки скапувала з крана вода.

- Щось наша прибиральниця-інтелектуалка не з’являється, – говорили між собою три вчительки у шкільному коридорі.
- Мабуть, зачиталася Бодлером, – скривила губи математичка.
- Після того, як вона пройшла повз мене і не привіталася, я втратила усяку повагу до цієї особи, – відмовила вчителька географії.
- А що там говорить директор про її роботу? – запитала друга у завучки.
- А що він може сказати?
- Така молода і вже прибиральниця. Невже після модного університету не могла знайти пристойної роботи? – не вгавала вчителька з географії.
- Так вона навіть не може нормально вимити підлоги!
- Нечупара! Як може її терпіти директор!
- Ти ще не знаєш? Здається, вона йому подобається!
- Хто? Вона? Ця худюща і довгоноса? – відчуваючи незручну ситуацію, провела рукою вчителька географії по спідниці, що обтягувала її занадто пишні форми.
- Не така вона вже й негарна! – кахикнула завуч.
- Ой, не кажіть тільки! – обурилась математичка. – Якби моя дочка такою була, то я б собі ніколи не пробачила!
- Досить, досить, колеги, – заступилась завуч. – Дівчина як дівчина, не красуня, звичайно, але…

Йшов мокрий сніг. Андрій блукав по сірих вулицях, вдягнутий у старе пошарпане пальто, до якого прилипав сніг. Чоловік не звертав уваги на автомобілі, перехожих чи витерті стіни будинків. Він йшов і не знав куди. Просто ще не вирішив, де буде ночувати. Вітер розвівав шарф з написом «УЄФА». Андрій згадував ту непроникну для його очей дівчину, думав, чому у неї був такий виснажений вигляд, незачесане волосся. Добре, що вона його вигнала, а то б він наговорив дурниць. А її кімната йому сподобалась – з високою стелею, видовженими вікнами, трішки занехаяна і з обідраними шпалерами – видно, що дівчина наймає її у якоїсь розтовстілої тітки. Він хотів би показати Лілі (так, здається, було написане ім’я на конверті) один із своїх фокусів – хоча б із м’ячиками. Андрій зробив руками рухи, ніби щось кидає у повітря і ловить. Уявив, як м’ячі підлітають і падають, як вони торкаються рук, як миготять перед очима різнокольорові кульки, їхній свист, відчуття власної сили і спритності. Відчуття свободи і власної сили…
Андрій замріявся, стояв під мокрим снігом, що вже майже засипав його непокриту голову, і ловив уявні м’ячі.
- Що це ви робите? – несподівано, як тоді, біля фонтанів, запитала Ліля. Вона стояла перед ним, спокійна і припорошена снігом, що повільно розтавав на білявому волоссі.
- Фокус, – посміхнувся він.
- Я хочу поїхати з міста, – сказала вона, – ви поїдете зі мною?
- Поїду.
Разом, у напіврозсіяній імлі та шепоті снігу, вони вирушили до залізничного вокзалу, щоб там вибрати потяг. У сяйві автомобілів, під будинками з облущеною штукатуркою, йшов тридцятивосьмирічний чоловік і молода дівчина. Вони не знали, куди їдуть і для чого, не знали, що з ними буде і за кого вважати одне одного. Втомлені, і ще не зовсім розчаровані, вони залишали непотрібне і чуже для них місто, як собака залишає притулок у пошуках свого господаря.

ІІ
Я приїхала до подруги на Полісся, щоб відпочити і забути те, від чого утікала від самої Європи. Приїхала всього на три дні. Подруга зайнята по господарству, і тому я мала можливість гуляти околицями, ні перед ким не звітуючи. Маленька кімнатка у дерев’яному будинку, з непобіленими стінами, вузьким вікном, яку запропонувала подруга, мене задовольняла цілком. Вечорами ми пили чай, слухали цвіркунів за вікном, розмовляли, на другий день після мого приїзду бісилася над селищем злива. Вона гнула і трощила дерева, кидалася блискавками. За стіною, у сусідній кімнаті, подруга грюкала посудом і зойкали від грому діти. Я сиділа і дивилась, як стікали по склу нерівні, з пузирями повітря, потоки води.
Наступного ранку я стояла на березі великого озера, розташованого у північно-західній частині нашої країни, і вітер куйовдив моє волосся, повільно гнав до ніг хвилі, що бігли із середини безкінечної водної поверхні. Вода хлюпала на босі ноги, до них налипав пісок, забивався між пальці.
- Вибачте, ви не знаєте, тут проходить автобус? – раптом запитав хрипкий чоловічий голос позаду мене.
Я обернулася. Це був сімдесятилітній дідусь, з білим-білим волоссям, рівною поставою, перекинутою через плече сумкою та взутий у високі, мабуть, ще воєнні чоботи, які мають правило – перед тим, як взувати їх, обов’язково на ноги намотують онучі, щоб не натирало.
- Не знаю, не місцева, – відповіла я.
- Тоді треба перепочити, – прорипів він і, постеливши на піску свого піджака, сів і дістав із сумки термос. – Будете пити чай? – запропонував, узявши два одноразові пластикові стаканчики.
- Буду, – відповіла.
- От і добре.
Сиві довгі вуса, таке ж волосся, що сягало плечей, стара поношена вишиванка під светром – так виглядав мій новий знайомий.
- Звати мене Петро, – представився він. – Я професор літератури і шукаю втрачену книгу Пантелеймона Куліша… Говорять, у цих краях водиться багато хижих звірів, – глянув лукаво на мене пан Петро, подаючи стаканчика із теплим чаєм.
- Тобто? – не зрозуміла я.
- Всілякі там вовки, про ведмедів, признаюся чесно, не чув, лисиці, дикі кабани…
- Можливо, можливо…
- А ви хто такі? – зненацька поцікавився професор літератури.
- Я… а я студентка, приїхала погостювати до одногрупниці, – збрехала я. – Звуть мене Валя…
- Валентина… – розтягуючи слово, прицмокнув пан Петро. – А прізвище ваше яке?
- Снігур.
- А ви не з тих Снігурів, що виїхали у Німеччину?
Я обережно похитала головою, щоб не розілляти чаю і щоб не потрапило у чай довге волосся.
- Ви пригощайтесь, не соромтесь… Така цікава була родина! Знав я їх добре – п’ять років назад виїхали до Берліна. Власне, не знаю, чи були вони одружені, – мабуть, були, – бо кохали один одного безтямно. Він працював клоуном, вона дописувала у газету… Ліля та Андрій… – так, здається їх звали.
- А в Німеччині що? – запитала я.
- А що в Німеччині? – перепитав професор. – А що хорошого може бути на не своїй землі? Тяжко їм довелося, вона мову-то знала, знайшла там якусь роботу, робота клоуном теж не обов’язково вимагає знання мови, але у них виникли проблеми з паспортами, тому і втекли з Берліна, переїхали до якогось французького міста, потім взагалі стали подорожувати. Час від часу отримував від них листи, і все з інших країн. Так було до того часу, поки Андрій не впав з двохтисячної висоти, підкорюючи Еверест.
- І що?
- А нічо’ – іронічно усміхнувся пан Петро, – залишилася вона сама. Де зараз, не знаю. Чув, що бачили її в Іспанії, потім в північних районах Алжиру… А розумні були люди… А ви, сонце, що цікавого розкажете?
- Власне, нічого цікавого, – намагаючись приховати своє збентеження, мовила я.
- Тоді, Валю, піду я ловити маршрутку, бо наука не чекає, – прохрипів дідусь, відкашлюючись і запаковуючи термос зі стаканчиком назад до сумки. – Сподіваюся, нам ще доведеться зустрітися, Ліліє, чи то пак, Валентино!
Пан Петро пішов, повільно зникала його спина між рідкими ялинами, а я залишилася стояти і гадала, чи справді він здогадався, що я не студентка Валя. Проходила берегом, поринаючи ногами у білий пісок, прогортаючи у ньому глибокі рівчаки, що поволі засипалися назад. За ці роки багато що змінилося у мені самій. Відросло обпалене в автобусній пожежі біляве волосся, розгладилися шрами, забулися деталі. А професор не змінився.
По озері пропливали легкі хвилі. Завтра мені доведеться залишати це спокійне і безтрепетне, але з могутньою прихованою силою, місце. Воно сподобалося б Андрієві, я постійно відчуваю тут його присутність, навіть у своїй самотній кімнатці. Згадала його перший виступ у варшавському цирку: усміхнене та схвильоване обличчя, різкі рухи. Він тоді вперше виступав перед публікою. Десяток різнокольорових м’ячиків взлітало у повітря і падало у його руки, блискотіло конфетті, пам’ятаю ще його безмовні жарти, пам’ятаю, як падав, смішно піднявши ноги, червоне пластикове відро, з яким виконував виступ. Високий і широкоплечий сорокарічний чоловік у жовто-червоному незграбному костюмі клоуна.., такий смішний… і рідний… А ще пам’ятаю, як падав, зірвавшись з виступу гори, пам’ятаю очі і простягнуту до мене руку.
Я повернулася і попрямувала до села – завтра мені покидати це місце, і треба пакувати речі.

09.09.2009 – 17.02.2010