Шукала книгу. Передивилася усі полиці, шафи, заглянула під ліжко – чи не впала ненароком, - але її ніде не було. Уже в розпачі, що межував з панікою, подумала, що хтось міг взяти її почитати – почала перераховувати друзів, яких би ця книга зацікавила. Однак таких було мало. Забринькотів мобільний телефон: Юлька питає, чи не хочу прогулятися, посидіти у кахве. Ні, маю багато роботи, завтра повинна занести виправлений рукопис у видавництво. Так, мені теж шкода. Бувай.
І куди ж це поділася книга? Де?Де? Очі блукають по столі і столиках, завалених книгами, косметикою, серветками і списаними аркушами, по ліжку, дивані, шафах. Обнишпорила на всіх полицях, заплутуючись у шарфах, поскидавши на підлогу рукавички, олівці, ручки, якісь папірці, які беруться невідомо звідки і невідомо чому зберігаю. На завершення перекинула праску, боляче забивши в неї мізинець ноги. У-у-у, як болить. Хочеться зацитувати фразу, вичитану в одного сучасного письменника: «Щоб тя шлячок ясненький трафив!» Боляче і смішно. Скоцюрбившись і вхопившись рукою за забиту ногу, сиджу на столику. Ну куди ж поділася книга?!
Червоніючи від злості та болю, накульгуючи на ліву ногу, вриваюся у кімнату до сусідів і кричу: «Хто взяв мою книгу?». Але крик пролетів по порожній кімнаті, заглянув під ліжка та брудні тарілки і повернувся до мене, не знайшовши більше нікого. Спересердя гупаю дверима із виведеними маркером цифрами 2 і 5. Повертаюся до себе і несподівано згадую, що через двадцять хвилин розпочнуться заняття з економічної теорії. А книги я ще не знайшла, а вона потрібна мені вже. Негайно. Тепер. Зараз.
Натягую джинси, закидаю у сумку конспекти, ручку, мобільного, ще раз, щоб пересвідчитись, що книги все-таки там немає, зазираю під ліжко і, одягаю гольфа, через що нічого не бачу, ще раз вдаряюсь у праску мізинцем лівої ноги, завивши від болю, сідаю від несподіванки на підлогу, де, ненароком сягнувши рукою під стіл, нарешті находжу загублену книгу.
На заняттях з економічної теорії, заховавшись за спини одногрупників, повільно гортаю сторінки, перечитую давно знайомі місця у пошуках потрібної цитати. Монотонні, повільні слова-визначення лектора переплітаються з реченнями із книги, промовляють до мене на два голоси: внутрішній голос, озвучений мною і втілений у літери на сторінках, та голос ззовні, що заколисував і читав свою-таки своєрідну молитву економіки.
«… у широкому розумінні дохід розглядається як грошові та натуральні надходження до суб’єктів господарського життя. У вузькому значенні дохід – це потік грошових надходжень в одиницю часу…»
«…так чекав моєї похвали шеф на презентації своєї нової квартири, сигналячи очима через повну залу народу: ну поаплодуй же мені, поаплодуй, потвердь, що все було не марно – весь мій заплив у лайні на довгу дистанцію дістав нарешті виправдання…»
«… для власника капіталу споживча вартість робочої сили виявляється у здатності її в одиницю часу створювати більшу вартість, ніж вона сама варта, тобто в здатності робочої сили створювати додаткову вартість… »
«… новоспечений кандидат наук із дисертацією на потрібну тему, властиво скромна собі шестьорка, – якби вчасно пригнувся, замість непрохано висуватись, його б і не помітили… »
Валовий дохід…, середній дохід…, арія Травіати…, граничний дохід…, «Звір»…, рента…, ціна землі…, колаж… І так до закінчення занять у моїй голові зміїлися різні слова, приховані значення, формули й порівняння.
На перерві заходжу до кафе, де, незручно вигнувшись на високих стільцях, сиділи Марина та Руслан, друзі з факультету іноземної мови. Вони пили каву і розмовляли про своє, факультетське. У кафе не було вікон, на рядах полірованих високих столів, порозвішуваних картинах і крізь пухнасте Маринине волосся висвічувало жовтаве електричне світло.
- Що новенького? – запитали відразу обоє. Руслан мило посміхнувся (ніколи не могла зрозуміти, чи це у нього до всіх така симпатична посмішка, чи він щось має особисто до мене) і підсунув стільця.
- Ніц новеґо. А у вас що трапилося?
- А ми через тиждень їдемо до Канади, - вони обмінялися ледь помітними розуміючими поглядами людей, які звикли схоплювати думки один одного не те, що з півслова, а з півпогляду, – але тільки на тиждень.
- На тиждень? А чому так мало? – здивувалася я.
- Бо, Ярко, - звернулася до мене симпатюля Марина, - чим більше днів, тим дорожче коштує, а у нас...
- Тепер я розумію…
Вони сиділи і посьорбували каву, опираючись на викладені на стіл навчальні посібники з іноземних мов. Жовті літери на синьому фоні. Так патріотично. Тут повз нас пробігає Ігор, поспішаючи, мабуть, до буфета – купити пиріжка або чаю, – але побачив наше мале товариство і пригальмував, радісно змахнувши руками.
- Привіт! Привіт! Кого я бачу!.. Ярославо Олександрівно!
- Здрастуй, сонце!
- Я оце недавно згадував, - продовжував Ігор, - коли бачив тебе востаннє, бо Маринку з Русланом зустрічаю частенько, ще й бувало разом відпочивали.
- Знаєш, Ігоре, зараз трішки зайнята.
- А це що за книга в тебе? – кивнув на книжку, яку ледве знайшла сьогодні вранці і притискала до грудей, боячись покласти її на стіл, аби ще кудись не зникла.
Марина з Русланом обговорювали поїздку у Канаду, домовляючись, які речі будуть брати, подруга повільно і задумано розмішувала ложечкою каву, слухаючи, як Руслан щось розповідав їй майже чи не пошепки.
- Нічого цікавого, - збрехала я.
- А у мене є невеличка пропозиція… - підняв на мене погляд Ігор, у якому світилося бажання отримати зиск, чи мені тільки так здалося?
- Яка?- запитала я, помітивши, що Ігор вагається.
- Через тиждень у нас на факультеті буде бал-маскарад… І розумієш, я б хотів, аби ти пішла зі мною.
- Через тиждень? Бал-маскарад? – перепитую, щоб виграти на роздуми трохи більше часу. Ігор киває.
- А можу я подумати?
- Звичайно!
- То я піду…
- Куди? – кидається Ігор.
- Думати і читати, - усміхаюся я, прощаюся з Мариною та Русланом і виходжу із кафе, обминаючи стільці, студентів та робочих, які заносили ящики з бананами.

П’ять днів я безвідмовно жила життям, яким керувала зовсім не я, не автор, а книга – щодня, у певно визначений час, сидячи на підлозі і опершись спиною у теплу батарею, жила і відчувала те, що виходило з книги і, крізь повітря, крізь розширені зіниці я ловила те чуже життя, яке ставало моїм, хоча водночас таким і було: десятки раз усвідомлені думки, написані слова – немов це я себе прочитувала між літерами. І зараз, замислившись і відчуваючи пальцями гострі кути обкладинки, мізкую, чому в цій книзі так багато співпадає із моїм власним життям? Намагаюся пригадати, що я робила 9 листопада минулого року, у день, коли офіційно ця книга була завершена. Мабуть, як завжди, якісь турботи, проблеми, і за це мені було соромно – у той день, визначний для автора і цієї книги, я не зробила нічого такого, що могла б покласти на іншу шальку терезів.
Інколи книга прочитує думки – обдумані, але ще не написані, які після цієї книги, можливо, вже ніколи не будуть написані, бо це вже плагіат, продукт вторинної якості.
Цю книгу я знайшла на горищі однієї старшої дами, в якої тоді брала інтерв’ю ще студенткою-практиканткою на першому курсі. Пам’ятаю, вона тоді кудись відлучилася – чи то телефонний дзвінок, чи сусідка заглянула позичити сірники – і я, звернувши увагу на величезний стос книг, серед яких були і нові, з блискучими твердими обкладинками, але неймовірно запорошені попелом і ще невідомо чим, витягнула звідти найтовстішу, очікуючи, що це, мабуть, історичний роман якогось радянського письменника. Тільки-но я розгорнула цю книгу, як почулися кроки дами, і я заховала ту книгу у сумку, що висіла на плечі. Жінка пошукала ще у старих скриньках фотографії свого діда-художника, але нічого не знайшовши, ми спустилися вниз. Ось так до моїх рук потрапила книга, що переінакшила увесь мій тодішній світогляд. І це зовсім не був історичний роман якогось радянського письменника. Це була Вона.
Увечері до моєї гуртожитської кімнати завітала Неля, українка грузино-німецького походження, володарка тонкого чорного гумору і найнесподіванішого у світі характеру, в якому німецька флегматичність-педантичність поєднувалася з грузинським запалом та пристрастю.
- Вона світиться, - несподівано промовила вона.
- Хто світиться?
- Твоя книга.
- Не видумуй, - не повірила я, знаючи вдачу подруги.
- Я спостерігаю за вами – тобою і книжкою – і кажу тобі чесно, вона світиться.
- Як світиться? Неоновим світлом? Голубим чи червоним кольором? Як електрична лампочка? Чи як сонце, зірка, місяць?
- Як собака Баскервілів, - зіронізувала вона, мабуть трішки образившись. – Я от що прийшла запитати: ти підеш на бал-маскарад?
- Не знаю, мені вже пропонував Ігор.
- Зрозуміло.
Неля говорила і крутилася перед дзеркалом, я підійшла до неї і подивилася на наше відображення.
- Але ж він образиться.
- Не образиться, якщо ви зустрінетеся уже там.
Я ще раз глянула на наші постаті у дзеркалі, випила холодного чаю, що стояв недопитий з обіду, і скривилася від його гіркоти.
- Добре, піду, – відказала я.
- Тоді ходімо вибирати одяг.
Ми стояли перед розфарбованим у вогненно-червоний колір будиночком, який був швидше схожий на збільшену у десять раз сірникову коробку, ніж на приміщення, призначене для купівлі-продажу. На ньому великими жовтими літерами різних шрифтів писало: СЕКОНД-ХЕНД. ТОРГІВЛЯ НА ВАГУ. І назви світових марок одягу: ЕSPRIT, ADIDAS, KAPA, MЕХХ, KЕNVELLO, WAGGON, COLLINS, DIESEL,…
- Ти впевнена, що тут щось є? – запитала я у Нелі, недовірливо оглядаючи крикливий колір стін.
- Тільки тут ми й знайдемо те, що шукаємо, - відмовила вона і потягнула на себе ручку дверей.
У ніс вдарив густий солодко-хімічний запах пилу і гуманітарки, що йшов від двох рядів, мабуть, недавно витягнутого з мішків, поношеного одягу невизначених і вицвілих кольорів. Біля протилежної стіни стояли ящики, повнісінькі лахміття такої ж якості, а біля них товклася одутла тітонька з відвислими щічками.
- Проходьте, проходьте, дівчатонька, - зраділа-захвилювалася вона, - вибирайте, що сподобається.
Неля підійшла до ящиків і витягнула із самісінького дна довгу блакитну кофтину, зовсім прозору і відкриту, чиє призначення змусило мене задуматися.
- Не підходить, - промимрила вона, покрутивши її перед очима, відкинула у сторону і знову почала ритися в ящику.
Я тим часом розглядала одяг, що висів у рядах: чорні чоловічі куртки, з такою кількістю блискавок, ланцюгів, ланцюжків та металічних кілець, що, здавалося, на тканині вирішили трішки зекономити. Нарешті, після довгих пошуків, примірок і бридливих гримас, ми відібрали двійко суконь: одну темно-фіолетову або, як зараз ще називають, кольору темної ночі (із невеличкою масною плямою на грудях) і білу з чорним бантом, який ледь тримався на тонкій нитці і підстрибував з кожним Нелиним кроком. Окрім цього, господиня магазину розщедрилася і витягнула звідкись дві чорні маски з рідкою вуаллю, яка прикривала нижню частину обличчя.

До вечірки залишалося трішки більше дванадцяти годин. Випране, випрасуване плаття кольору темної ночі висіло у моїй шафі і чекало на цей момент.
Я щойно закінчила перекладати на польську мову статтю на замовлення і відійшла, щоб зробити кави. На годиннику було 23.45. Розгорнута книга, яку нещодавно шукала, лежала на столі. З того часу я ні на мить з нею не розлучалася, час від часу перечитувала і все не могла зрозуміти, що ж у ній такого особливого. Звичайні теми, буденні слова, а, здавалося, книга не мала свого завершення, її розповідь могла тягнутися вічно, переповідати безкінечні сюжети і бавитися життям простих і богоподібних героїв. Я була у безвиході, не могла розкрити її таємниці. Інколи ввижалося, що до мене потрапила Книга Піску Борхеса, у якій ніколи не повторюються малюнки, сторінки, літери, яка не мала свого початку і кінця, а лише текла і струменіла з тихим шерхотом, з яким сипеться-пересипається з руки у руку пісок. Так і ця книга сипалася-пересипалася через мене, наповнювала таємничим первісним шепотом.
Несподівано подув весняного вітру відчинив з гуркотом вікно, сторінки книги від потоку повітря зарухалися, захвилювалися, і, коли я проходила повз дзеркало, щоб зачинити віконниці, побачила у ньому чиюсь постать, що стояла позаду мене. Сусідського хлопця? Канта? Борхеса? Йозефа Кнехта? Від несподіванки я не зуміла розгледіти, потім момент пройшов, і я залишилася ні з чим. Але з книгою я вирішила не розлучатися.
Так і зараз, одягнута у темно-фіолетову сукню, з маскою, що закривала обличчя, я йшла на вечірку і несла у сумочці книгу. Неля стукотіла туфельками поряд, і біля дверей святково прикрашеної зали стояв Ігор, чекаючи нас.
- Ось, - промовив він, коли ми наблизилися, - це тобі, - і простягнув руку, у якій дрібно-дрібно тремтіла пухнаста, напіврозкрита синя квітка. – Це сон-трава, - продовжив він і вклав бутон у мою зачіску.
- Наскільки я знаю, - прошепотіла Неля, коли ми були уже у залі, - ця рослина отруйна.
Я лише поглянула на неї, але нічого не сказала. Гриміла музика і кружляли пари: відьми, султани, ведмеді, принцеси. Королеви сміялися до пастухів, «Іван Грозний» залицявся до дівчини в українському костюмі, проходили монахи, Аристотелі, ельфи, ангели, давньогрецькі богині. Усе жартувало, кокетувало, танцювало, пило на брудершафт і вирувало. Неля уже кружляла у вальсі із мушкетером. Ігор теж кудись зник, а на плече немилосердно тиснула сумочка із книгою. Підійшов розбійник із великої дороги і, галантно поклонившись, повів до танцю. Високий та плечистий, цікаво поглядав на мене і впевнено вальсував, однак, очевидно, не знаючи, як розпочати розмову. Неля здалеку змовницьки моргнула, ховаючись за дверима у бічну кімнату і ледве встигаючи за мушкетером, який тягнув її за руку.
- Ви сьогодні дуже красиві, - промовив розбійник.
- А хіба раніше ви мене бачили? - запитала я, дивуючись, як він міг це побачити, якщо обличчя заховане за маскою.
- Та вчора вночі… Цікава у вас книга.
У мене перехопило подих.
- Особливо, якщо врахувати наслідки, - продовжував він і несподівано розвернув мене на 360 градусів так, що аж замиготіли в очах блискавки. – От, наприклад, ви знаєте, як про це висловлювався Гегель? А Дільтей? А Жак Дерріда? А чи знаєте ви, які наслідки від прочитання цієї книги? Не знаєте? То я розповім… Бачите за моєю спиною блазня у червоній шапочці? Це автор «Капіталу» Карл Маркс, а Гессе сьогодні вовк… Ось, він киває до нас.
Я обернулася: позаду і справді стояв вовк, щоправда дуже схожий на однойменного персонажа із мультфільму «Ну постривай!».
- Тепер ви бачите, що ставлення читачів впливає на авторів, змінює їх. Ось взяти хоча б ваших класиків: Тараса Шевченка та Івана Франка… Знаєте, де вони зараз?
Я похитала головою.
- Тоді зверніть увагу на двох підстаркуватих козаків у смушевих шапках, що сидять у лівому кутку. Сумують, бідолажки, бо, окрім учнів та студентів, що читають їхні книги з примусу, ніхто ними не цікавиться… А монах, який щойно нас проминув, – це Вольтер, він вирішив сьогодні пожартувати, одягнувши шати ченця-капуцина.
- А ви тоді хто? – запитала я, не сміючи навіть уявити, ким може бути цей розбійник.
- О, вибачте, забув представитися. Я – найвідоміша і найпопулярніша постать світової літератури, гід людських душ, що заблукали і потрапили на манівці, права рука Йоганна Вольфганга фон Ґете, а точніше, пан Фауст власною персоною. До речі, ваша подруга Неля – це Сімона де Бовуар, але, щоб все це прийняти і зрозуміти, вам потрібно прокинутися!!! І негайно!... Прокидайся! Прокидайся! – він наблизився до мого обличчя так, що його чорнющий погляд, здавалося, ось-ось продірявить наскрізь…
Я розплющила очі: заняття з економічної теорії щойно завершилося, а наді мною стояла Неля і трясла за плече. Виявляється, я заснула…

Навіть якщо ми не здогадуємося про їхнє існування, прочитані і непрочитані, написані і ненаписані книги живуть у нас, неусвідомлені та інтуїтивні, промовляють та вказують на досвід, пророкують і застерігають, кричать і шепочуть, чекають і нанизуються невідомими закодованими мовами, символами і числами. Усі книги світу, всіх часів і народів є в мені, у кожному з нас, вони – це прихована, ледь відчутна і невловима таємниця людської душі.

березень 2010