Вона була останньою з роду – стара-престара жінка, яка сиділа на осонні і розмовляла нікому не зрозумілою мовою. Була вона єдиною, хто знав і розумів ці таємничі й незрозумілі слова, що вийшли з глибини віків та тривожили слух і розум мелодійністю та затаєним сенсом. Здавалося, що от-от зрозумієш, що каже ця зморщена, але симпатична літня жінка, але слово вислизає з твого розуміння так і не розгаданим. Звуки лилися з беззубого рота з перешкодами, але вони були мелодійними, звучними – здавалося, вони існували в рівномірних пропорціях, жодного не було забагато, жодного не було замало. Бабця сиділа на лавці і розмовляла сама із собою. Люди приходили, приносили їй їжу, слухали слова, що інколи переходили в нечітке шамотіння, і йшли собі далі. Жінка залишалася на самоті і говорила: «… ти заведеш мене у край, що пахне яблуками та смородиною, що перестигла на літньому сонці. Ти заведеш мене туди, чия земля ще пам’ятає сліди моїх дітей і чоловіків, дідів і прадідів, чиї стіни ще зберігають мої таємниці і звуки рідних голосів, чиї дерева ще знають дотики наших рук до кори, чиї дощі прибивали порох наших доріг, чиї пісні співалися, а мелодії вибивалися нашими пальцями… Ти, що покажеш землю, що розкинулась за людським життям, ти, що пам’ятаєш все, що діялося раніше… »
Наставав вечір і бабуся шкандибала до своєї хатки, зігнувшись від старості так, що могла бачити тільки землю, з якої вийшла і в яку повернеться. Бабця берегла у пам’яті усе, що діялося за її життя, але ніяк не могла згадати, що діялося з нею вчора, позавчора, тиждень тому, бо всі дні були однакові і вона знала, що сиділа на лавці і припрошувала гостю, яка забарилася і не поспішала до неї приходити. Западали сутінки, у хатині робилося зовсім темно, баба мостилася спати, але ще довго лежала, дивилася глибокими очима в стелю і думала, як вона втомилася за своє довге життя, за минулі роки, коли залишилася сама і змушена була нести на плечах пам’ять про зниклий рід, пам’ять про зниклу мову, що існували уже тільки в ній. На горищі шамотіли миші, а може, це тільки був вітер, але бабусі було приємно думати, що, окрім неї, є ще на світі інші живі істоти, а не тільки ті, хто приходив подивитися на неї з цікавості. Уже давно не було тих, хто намагався записувати за нею слова, та й навіщо їм приходити? Вона й так знала, що подібними нотатками ні мови, ні людини, а тим паче народу не врятуєш. Сиділи перед нею з олівцями у руках і з відкритим ротом ловили кожне її слово, а потім, заховавшись за рогом, розтягували, вимовляли по складах, намагаючись проартикулювати сказане нею. Жінка уже давно змирилася з тим, що пережила не тільки своїх внуків, а й тих, з ким можна порозмовляти. Знала, що рівночасно з нею помре її мова, що вони животіють разом в очікуванні чогось, що повинне бути кращим, бо куди уже гірше?
Бабусі завжди спалося добре, без сновидінь. Щоранку варила на плиті якусь кашу чи суп, краяла на шматки принесений хліб, годувала кота, що п’ять років тому прибився до хатини, а тепер разом з нею доживає свій вік. Кіт був, мабуть, колись красивим, з розкішною світло-сірою шерстю, великими сірими очима та сильними лапами. Зараз він зовсім інший – втомлений, з надірваним лівим вухом і широким шрамом на шиї, де встиг вирости короткий світлий пух. Кіт любив грітися з нею на сонці та дивитися на дощ.
На вітрі шуміла висока тополя, бабуся варила гречаний суп, і кіт терся об її ноги. По ледь втоптаній стежині почулися чиїсь кроки. Бабця виглянула і побачила немолоду жінку, що підходила до хатини. «Знову ці безумні», – помислила стара. До неї часто приходять особи одягнуті у строгі костюми і щось говорять дряпучими словами, що повинні були б застрягати в горлі. «Вони, мабуть, як завжди, сваритися», – вгадала бабця, опираючись на старий зігнутий костур. Жінка нервово жестикулювала, тицяла у бік хатини руками, і, широко відкриваючи рота та вибалушивши очі, чітко промовляла до неї слова. «Та що ти кричиш? – думала баба, – я ж не дурна, тільки свого часу відмовилася вчити вашу мову». Жінці набридло кричати, і вона, як тиждень, так і місяць тому, йшла ні з чим, роздратована та кленучи подумки вперту стару.
«І немає кому пояснити мені, що вони з мене хочуть, – зітхнула баба, насипаючи у полив’яну миску суп. – Значить, так і будуть приходити лаятися поки не помру».
Кіт зістрибнув з драбини, що вела на горище, і літня жінка, поглянувши на нього, засміялася – вуса були густо обвішані павутинням, а вигляд кота ніби запитував: чому ти смієшся.
Поснідавши, мешканці маленької хатини вийшли надвір: бабуся полола грядки, а кіт задрімав. Вона перебирала дрібні, ще не зовсім зміцнілі стебла рослин, руки її, забруднені землею, що чорними лініями проглядалася на старечих долонях, дбайливо та навчено відділяли зілля. Губи її у цей час шепотіли своєрідну молитву, що линула, як до землі, що давала життя, так і вверх, до хмар і блакитного неба: «дякую тобі, що даруєш свободу і радість, знемогу і багатство, ти, що наповнюєш собою все і з тебе бере початок життя, горе, справедливість, кривда, хвороба і ліки. Дякую тобі за благодать, за довгий вік і німоту. Бо мають вуха, та не чують. Бо маю мову і язик, та не говорю. Бо є любов та справедливість, але не повсюдно…»

У кабінет до заступника міського голови маленького райцентру, Анатолія Володимировича, зайшла його секретарка, Килина Дмитрівна. Це була маленька жінка середніх років з пишним бюстом і грубими у передпліччі руками.
- Я щойно від цієї старої, – сказала вона, переводячи подих.
- І що? – повернувся до неї Анатолій Володимирович.
- Як завжди, нічого не розуміє і дивиться, вибалушивши очі.
Жінка втомлено опустилася на крісло та почала обмахуватися хустинкою.
- У мене вже немає сили й терпіння, – продовжила вона – ходити до цієї розвалини. Невже немає іншого виходу?
- Мабуть, немає… Халепа зі старою.
Заступник налив із графина води у склянку і подав Килині Дмитрівні:
- Ось, випий. Треба придумати, що робити, бо такий шматок землі не хочеться втрачати.
- Якщо не нам, то дістанеться комусь іншому, – докинула секретарка.
- Це ж треба, щоб на місці, яке може принести десятки тисяч прибутку, жила напівбожевільна і нікому не потрібна баба, до якої не маєш права навіть доторкнутися!
- Музейний експонат! – виправила Килина Дмитрівна.
- До неї скоро паломники почнуть їздити, добре, що хоч вчених дістала, і вони припинили біля неї тертися, – продовжував Анатолій Володимирович.
Жінка потирала перенісся.
- Що тоді робити?.. Що нам тоді робити? – думав у голос заступник і ходив по кабінеті, натикаючись іноді на меблі.
- Може, почекаємо, поки помре? – запропонувала секретарка.
- Та вона ще проживе десять років!
- Це точно. А нам з такою роботою аби дожити до пенсії.
Було чути, як надворі гавкав під будинком пес.
- Почекаємо ще трохи, – запропонував Анатолій Володимирович, – либонь, щось зміниться.
- А що може трапитися?!.. Хоча, як хочеш, – втомлено махнула рукою жінка і вийшла з кабінету.

Було десять хвилин на восьму. Якраз у цей час він завжди пив каву. Щойно зварену натуральну каву зі світло-коричневою пінкою. Відкладав ручку на бік і йшов на кухню, де його уже чекала на столі з червоного дерева чашка густо завареного напою. Заслужений відпочинок. Момент, коли можна відволіктися від праці, він вгадував за ароматом, що пробирався у кабінет. Так і зараз, вдоволено вдихнувши, він встав із крісла, щоб вийти з кімнати, але в останню мить повернувся назад і взяв зі столу списаний рукопис. «Ще попрацюю за кавою», – подумав він. П’ять років напруженої роботи помістилися на двохстах п’ятдесяти трьох аркушах. Тисяча вісімсот двадцять шість днів інтенсивного життя. Приблизно на сім днів припадав лише один аркуш. А ще під його іменем опубліковані десятки наукових праць, присвячених зникаючій мові. Спершу він їздив у іншу країну, у якесь провінційне містечко, де за розповідями жила літня жінка, яка розмовляла зникаючою мовою. А скільки грошей він витратив на проживання у готелях! Все-таки, незважаючи на обставини, на зневажливі погляди співгромадян цієї жінки, на здирницьких продавців і чиновників, на дні, проведені під палючим сонцем, зумів записати з уст вимираючі слова. Ще рік витратив на те, щоб відшукати в архівах старовинні граматики та розшифрувати їх. І ось зараз він, професор, доктор філологічних наук, міг пояснити уявним слухачам усю граматичну систему цієї мови, її найменшу деталь і виняток.
Він задоволено ковтнув гарячої кави і відчув, як по тілу повільно покотилася хвиля блаженства.
- Як ваша робота? – запитала Ніна, яка непомітно стояла біля вікна.
- Уже майже закінчив, – промовив професор, задоволено упершись на спинку крісла і поплескуючи себе по животі, що ледь-ледь намічався. Хоча він ще виглядав порівняно струнким та підтягнутим – не кожен ровесник може похвалитися таким гарним виглядом.
- А скажіть щось цією мовою, наприклад, «сьогодні чудовий день», – попросила домашня робітниця.
Професор замислився. Склав подумки схему, підібрав слова, але з подальшим оформленням у нього виникли проблеми.
- Спочатку прислівник…, – роздумував уголос чоловік, – він пишеться так…, а як же він вимовляється? З… сь… й… Хм, недоопрацював…
Ніна терпляче чекала, невідривно дивлячись на нього темно-карими, терновими очима.
- На фонетичну систему цієї мови я не звернув уваги. Але це ще одна тема для наукової роботи. Дякую, Ніно, за гарну ідею, – намагався вийти із незручного для себе становища професор, – сьогодні ти зварила дуже смачну каву.
Домашня робітниця мовчки повернулася до вікна і продовжила розглядати пейзаж за склом. «Як же я міг пропустити?! – подумав чоловік, – такого недогляду не пробачу собі ніколи… І записи з поїздок втрачені. Тепер доведеться їхати знову до тієї жінки. Якщо, звісно, вона ще жива…»

Кіт нявчав цілий день і дряпав кігтями двері. Коли вона, зібравшись із силами, випустила його надвір, він попросився назад. «Чого ж ти плачеш, котуню», – запитувала його жінка, але безсловесна тварина мовчала й тільки зблискувала стривоженими великими очиськами. Падав густий дощ, у хатині було душно і пахло протрухлими меблями, залежаними тканинами і старим тілом. «Уже швидко, уже швидко», – думала бабця і її костур дрібно стукотів по долівці, коли вона йшла до ліжка. Хатина теж уже руйнувалася: тут і там проходили лінії тріщин по давно не біленій штукатурці, розсувалася піч і відвалювалася цегла з комина. У кутку стояв віхоть засушеного звіробою, яким стара зрідка лікувалася.
Зробивши останнє зусилля, літня жінка прилягла на ліжко і стала дивитися у стелю. Кіт нявчав, його нявчання переривалося на нетривкі – приблизно дві-три хвилини – паузи так, ніби він щось надсадно просив, маючи лише останню надію, що зрозуміють і виконають бажане, так, ніби від цього залежало чиєсь життя. Звуки, які він видавав, виходили високими і гортанними, кіт їх протягував, підвиваючи самому собі. «Нявчи собі, як хочеш, бо що я маю тобі робити», – вирішила жінка.
За вікном падала з неба вода, її потоки бігли струмками по траві, просочувалася крізь шпарини у вікні у хатину, збиралися на підвіконні і повільно скапували на підлогу. Жінка згадувала батьків, імена своїх близьких і далеких родичів, їхні обличчя. Інколи пригадувалися їй важливі моменти з життя, як-от знайомство з першим чоловіком, інколи зовсім дріб'язкові – вечеря після важкого робочого дня, святкова сукня чи ігри з внуками. Вона хапалася за ці спогади, щоб не дивитися у порожню стелю, не чути нявкання кота, не бачити напівзруйнованої кімнати. Вночі у старої жінки боліли кістки, і вона слухала, як скапували з даху краплі води і стукотіли по стінах. Вранці дощ припинився, але над містом висіли сірі хмари, що, здавалося, зачепилися за дерева і непорушно висіли над вулицями. Кіт спав на стільчику, поклавши голову на лапи так, як роблять це люди. Закипав на плиті суп. До хатини, по довгій стежині, що виднілася серед трави, повільно підходив чоловік. Жінка бачила його у вікно і з сумом вирішила, що він, мабуть, йде сваритися.
Професор помешкав трохи перед тим, як постукати у двері. Він стояв і розмірковував, що і як скаже цій жінці. Потім, двічі стукнувши у двері, зайшов у кімнату і сів на низенький стільчик біля кота. «Що я їй скажу, коли вона нічого не розуміє? – думав він. – А повертатися нікуди, бо, щоб мати на поїздку гроші, спакував речі в коробки, відправив Ніну у відпустку і здав в оренду на три місяці квартиру». Професор сидів на стільчику і знизу вверх дивився на жінку, що стояла посеред кімнати, опершись на палицю. У цю мить йому прийшла в голову ідея, він знайшов у кишені клапоть паперу та написав на ньому тією мовою, якою розмовляла ця жінка, своє ім’я та прізвище, а також мету приїзду з проханням допомогти. Але жінка тільки поглянула на папірець, похитала головою і віддала його назад.
- Я вже давно не бачу, що там написано, – промовила вона.
Професор показав пальцем на кухоль, що стояв на столі й назвав найменування цього предмета, потім очікуюче подивився на жінку. «Знову учений, – втомлено подумала вона, – а я вже гадала, що зможу померти спокійно, без цих зівак, що заглядають до рота. Треба було їм краще берегти свою мову, аніж тепер до мене їздити».
- Кухоль, – сердито промовила вона і повернулася до плити.
Професор вхопив блокнота і записав транскрипцією промовлене жінкою слово. Потім тицьнув на кота, що спросоння занявчав.
- Кіт, – відчеканила бабця.
Професор радів – все складалося набагато простіше, ніж йому видавалося. «Так я впораюся швидше, ніж за три місяці», – думав він.
Щовечора професор повертався до готелю, залишаючи на самоті бабусю, що від прихованого гніву і роздратування чорніла на обличчі, і порівнював записане із граматичним оформленням слів. Через два тижні він міг читати цією мовою і знав до трьох сотень слів. Його радощам не було меж. «Можна їхати додому, – розмірковував про себе чоловік, – аби лишень було куди… Ех, доведеться залишитися, може, дізнаюся ще щось». Професор замкнувся у своїй кімнаті на два тижні і натхненно працював. Чим більше вдивлявся він у літери, чим більше промовляв уголос фрази, які раніше були порожніми звуками, тим краще розумів, що нікуди не поїде.
Бабця тим часом почувала себе з кожним днем гірше, вечорами, коли професор щасливим йшов з її подвір’я, вона сідала на лавці, гладила кота, що мостився біля неї, і промовляла: «Близько, вона уже близько, котуню. Та, кого я кликала щодня, уже підходить. Відчуваю її холодний подих, він такий знайомий, щохвилини зі мною. Я знаю, це трапиться швидко, але не хочу: невідомість виявилася гіршою за обридле і виболіле життя. Я хочу почути, як грім падає на будинок, як стрясаються стіни і все завмирає з ляку, я хочу побачити сніг, який повільно пролітає у морозному повітрі, як граються сусідські діти й відчиняється крамниця навпроти… Хоча вибору в мене насправді немає…»
Одного ранку бабуся не могла встати з ліжка. Кота у хатині не було. Жінка безпомічно лежала та відчувала, як наростає всередині паніка, що ладна накрити її з головою. Здавалося, що пройшло багато часу відтоді, як жінка прокинулася, коли майнула на порозі тінь – до хатини ввійшов професор. Сьогодні він вирішив приємно вразити літню жінку.
- Доброго ранку! – її рідною мовою вигукнув чоловік.
Бабця давно не чула знайомих слів, вона звикла розуміти лише те, що вимовляла сама.
- Води, подай мені води, – прошамотіла вражено стара.
- Вуди? – перепитав професор. – Ах, вуда! – здогадався він і налив у кухоль рідини.
Жінка пила воду, і їй відлягало від серця.
- Сьогодні чудовий день, – промовив професор фразу, яка колись викликала у нього труднощі.
Бабця посміхнулася.
- Так, – промовила вона, – і я скоро помру.
- Ні, ні, ви мусите..., – чоловік зупинився, щоб відшукати необхідне слово, – ви мусите навчити мене мови, …навчити того, що знаєте.
- Я не встигну, – відповіла бабуся. – Хочеш, залишайся зі мною до кінця, але що тобі з того? Їдь собі краще додому… Я одна донесу свій тягар.
Професор залишився. Він щодня варив суп і кашу, годував кота, розмовляв із літньою жінкою. Вона таки змогла встати з ліжка і навчити чоловіка працювати із землею. Вона ще побачила перший сніг і почула весняний грім.
- Я чекала насправді на тебе, – промовила одного разу жінка.
У той день, коли вдарила у маленьку вишню блискавка і відразу ж за нею прогуркотів грім, бабуся померла. Широко розплющеними очима вона вдивлялася у світ, що хитався під могутнім небом, бачила професора, який нахилився над нею, його перелякано-смутні очі. У кімнаті було темно. Жінка більше не боялася йти у той край, де зачекалися її родичі, вона співала старовинну пісню тихим старечим голосом, коли гуркотіли стіни під натиском бурі: «Мене кличуть туди, де сонце заходить і спиняється мить, де біліють лілеї під маревом зір. Мене кличуть… Мене кличуть… ранок і вечір, життя і ти… »
Наступного ранку прийшов заступник міського голови Анатолій Володимирович та його секретарка Килина Дмитрівна. Вони поховали жінку і вигнали з будинку професора, щоб вигідно перепродати земельну ділянку.
- Нарешті! Нарешті! Я подумати не могла, що все так швидко вирішиться, – радісно шепотіла до себе секретарка, коли літню жінку віднесли на кладовище. Хоча їй дещо сумно – відчуття чогось безмірно втраченого копирсалося у ній і змушувало обережно спакувати усі речі старої і віддати тому чоловікові, що останнім часом доглядав за нею. «Не дай, Боже, щоб я дожила до такого глибокого віку, як ця жінка, – подумала Килина Дмитрівна і перевівши подих, ніби зізнаючись собі самій, додала: – і щоб ніхто не бажав мені смерті так, як я бажала їй… »
Професор стояв під висотним приміщенням якогось банку і смутно дивився на перехожих; він відчував себе старим котом, тіло якого викинули з хатини слідом за ним; туман збирався у його волоссі та негустій бороді дрібними краплями і падав на пакунок з речами. Чоловік знав, що зараз розбирають старий будинок, відділяючи дах від стін і камінь від каменя, розбирають піч і виймають вікна. Професор оперся спиною на шорстку стіну банку і знав, що стоятиме так довго, – він чекав на учнів так, як ця жінка в останні роки життя чекала на нього.

2011