Все було прораховано мною заздалегідь. Напевне, я знаю себе занадто добре. Через 13 сторінок я буду вдома. Подзвониш. Лаконічність і специфіка кричать і благають, щоб їх залишили у спокої. Вони – мої друзі, тому я їм допомагаю. Якось я говорила з чашкою чаю. Вона сказала, що не може сміятися до мене, поки в ній не розчинився цукор. Через тиждень до мене у гості завітала хвора уява, розказувала, яка вона чудова. Можливо, це трохи смішно, але вони мене розуміють. Стіни також. Завжди вислуховують. Біологічні мотиви не дають мені спокою. Переслідують. З полиць книжки здивовано розглядають малюнки на стелі. Тиша… Кожен зайнятий своїм. Вдячність зобов’язує перерахувати готівку. Логіка востаннє добила релігію. А я, тим часом, босоніж бігала по снігу. Джерела щастя змушують мій пенал дружити з ручками. Не думаю, що йому це приємно. Їх так багато, що він ледве – ледве закривається. Ванільний настрій. В думках формалін. Капсули щастя стали таблетками. Симетричне дихання не дозволяє забути. Тільки прямо. Десь так глибоко – глибоко заховалася усмішка.

Я вибачу тобі навіть те, що не побачу зі свого вікна вершечок Ейфелевої вежі. Пробачу те, що ми разом і те, що нам не присвячують пісні. Про нас не пишуть у книжках, журналах, газетах. Не малюють світових шедеврів і не дістають зірки з неба. Нас не переслідує жовта преса, не ідеалізує суспільство і не розшукує міліція. Ми неповторно-єдині, невизначені, шалені… Вибачу трьохгодинне німе мовчання, погляди у нікуди, незавершені фрази, зіпсований настрій, недопитий чай і недоспапні ночі. Забуду те, що ти підеш. І мені стане байдуже, хто триматиме мене за руку і з якими цілями. Хворі мрії відповідатимуть за тебе, Закриються двері, хтось з нас точно поставить крапку. Останню і велику. Ти захочеш попросити пробачення за пропозицію руки і серця, кажучи : ’ Головне -- вчасно виправити помилки. ” Тобі не треба буде цитувати світових геніїв, бо ти так і не зможеш виконати мою мрію – просто бачити зі свого вікна вершечок Ейфелевої вежі. Присвятиш мені пісню. І на твій двадцятий листопад я пробачу тобі твоє життя, викину на смітник разом із горою пом ’ ятого паперу зі словами, яких я так і не наважилася сказати. Згодом мене не замучить совість, бо навіть, якщо я захочу згадати щось, у мене не вийде. А ти підеш у найближчий торговий відділ за черговою пляшкою якоїсь дешевини, запиватимеш мене нею, прогуляєшся парком і зупинишся на мості. Мості, замість якогось ми збудували стіни. І я пробачу тобі навіть це. Твій диктаторський режим повільно припинить своє існування. Стривожено ховаючись у темних перевулках кварталів, продовжиш монолог душі. Я у той момент буду набирати твій номер, щоб сказати останнє : “ Достатньо! ” Але ти не візьмеш себе у руки, викуриш ще одну сигарету і кинеш мобільний на землю. З душі вириватиметься болісний крик про необдумані вчинки, але це не буде нікого цікавити. Ти стоятимеш під моїми вікнами з надією, щоб я тебе відчую. Але цього не станеться. Я спокійно питиму чай на підвіконні під теплим покривалом, дивитимуся старі фотографії, слухати класичні мелодії, згадувати минуле. Не наше, а моє. Ти не будеш пам’ятати номер моєї автівки, але достименно знатимеш, які ліхтарі мерехтитимуть під моїми вікнами. Задихаючись від асфіксії, на рівні підсвідомості попросиш допомоги.Я не відмовлюся, бо чекатиму тебе до сходу сонця. Поки ти малюватимеш під моїми вікнами Ейфелеву вежу, я погашу догоряючу свічку і спокійно ляжу спати. Розбудить мене тільки скажена мелодія будильника, який я вимкну і поставлю під подушку. Проігнорую стукіт у двері. Але ти відкриєш сам. Моя цікавість заставить мене піднятися на ноги і подивитися на оту мелодраму. Стоячи на колінах ,тримаючи величезний букет червоних троянд, знову попросиш вибачення. І я, як завжди, пробачу тобі. Бо все, що ти міг зробити,— це попросити мене залишитися. І нехай мене не зніматимуть у фільмах відомі режисери, не розбудять куранти у Празі, не запросять вести найпопулярнішу телепередачу, я вибачу тобі усе. Бо, як ти вже казав, головне – вчасно виправити помилки. Але сьогодні у тебе є шанс. Наше майбутнє почнеться вже завтра. Мої передбачення можуть не здійснитися, і метелики у голові захочуть вирватися на свободу. Я вибачу тобі тебе. Ти давно знав, що звичка може пробачити звичку.

Небо поглинуло усе багатство кольорів. Закриваю очі. Вітер по частинках розганяє сніжинки. Вони літають так хаотично, мов душевнохворі. Зупиняюся. Роблю себе прозорою. Розмальовую простір пастельними відтінками. Хочу, щоб ти заразив мене життям. Нові випробування вже давно втратили цікавість. Жодних кульмінацій. Виймаю з кишені мобільний, набираю номер… гудки… вибиваю, і ховаю назад. Не можу нічого з собою зробити. Якісь душевні травми. Пришвидшую кроки. Більше не існує правил. Хворі думки і дика фантазія несуть за собою розбиті мрії. Знаки дитячих ілюзій висять на нитці довіри. Знімаю маску, змінюю роль. Нецікаво. Внутрішній протест підтримує морально. Ти був ближчий, ніж друг. Опустилася завіса. Забальзамоване тіло. По шкірі пробігся мороз. Біжу. Молитва матері вберегла від страху. Чути кроки. Ззаду хтось підходить, закриває руками очі. Дико кричу і тікаю. Досі не знаю, чи то був ти. З акварелі витікає вода. Тріскає лід. Ховаюся за деревом. Ілюзію дотиків дерев’яних олівців. Присмак лимону. Проколене голками яблуко. Краплі роси починають співати. Звичка. Порожньо і тихо. Оригінальність дивує. Не гріє навіть думка про нову цікаву книжку. Шукаю свій шлях. Змирилася. Додому залишаються лічені кроки. Думаю. Для когось я також іграшка зі своїми хімічними реакціями. Вибираю рівень складності життя. Красиво опускаю голову. До мене заворожуюче посміхається місяць. Я підліток 21 століття. Так несерйозно. Падаю вгору. Попереду – новий рай. Холодно. Ціль – не зійти з розуму і не втратити відчуття. Я не дозволю собі перестати жити. Глибоко вдихаю і затамовую подих. Необережність засліплює щастям. Розвиваються нові емоції. До того ж, на новому місці. Там, де стікає вода. Обриваються спогади. Ну й не треба. Я вже якось сама. Кидаю усі погані звички. Ідеально перемішаний Всесвіт. Невідома траєкторія. Фантастично. Мій зір притягує попіл. Такого ще не було. Нестача слів ейфорично кричить у безодню. Абсурдна банальність присіла і плаче, немов відчуває наближення початку кінця. Опускаюся. На Землі заметіль. Посміхнуло. На мене дивляться зорі. І з чого б це? А я знаю. Хочуть почути моє : ”Я щаслива!” Ну, нехай надіються. До п’ятниці далеко. Змінюю напрям. Я не зобов’язана тримати тебе за руку. Воно мені треба? Твоє чорно – біле : “Так! Я живу! “ Закрилася розмальовка. Але я встигла виконати своє бажання. Все змінилося. Повертаюся. Вдивляюся у рідний будинок. Навіть старий ліхтар почав яскравіше світити. Як це прекрасно, відчувати, що ти там, де тебе потребують. Тут найкраще. Я вдома…