Я вибачу тобі навіть те, що не побачу зі свого вікна вершечок Ейфелевої вежі. Пробачу те, що ми разом і те, що нам не присвячують пісні. Про нас не пишуть у книжках, журналах, газетах. Не малюють світових шедеврів і не дістають зірки з неба. Нас не переслідує жовта преса, не ідеалізує суспільство і не розшукує міліція. Ми неповторно-єдині, невизначені, шалені… Вибачу трьохгодинне німе мовчання, погляди у нікуди, незавершені фрази, зіпсований настрій, недопитий чай і недоспапні ночі. Забуду те, що ти підеш. І мені стане байдуже, хто триматиме мене за руку і з якими цілями. Хворі мрії відповідатимуть за тебе, Закриються двері, хтось з нас точно поставить крапку. Останню і велику. Ти захочеш попросити пробачення за пропозицію руки і серця, кажучи : ’ Головне -- вчасно виправити помилки. ” Тобі не треба буде цитувати світових геніїв, бо ти так і не зможеш виконати мою мрію – просто бачити зі свого вікна вершечок Ейфелевої вежі. Присвятиш мені пісню. І на твій двадцятий листопад я пробачу тобі твоє життя, викину на смітник разом із горою пом ’ ятого паперу зі словами, яких я так і не наважилася сказати. Згодом мене не замучить совість, бо навіть, якщо я захочу згадати щось, у мене не вийде. А ти підеш у найближчий торговий відділ за черговою пляшкою якоїсь дешевини, запиватимеш мене нею, прогуляєшся парком і зупинишся на мості. Мості, замість якогось ми збудували стіни. І я пробачу тобі навіть це. Твій диктаторський режим повільно припинить своє існування. Стривожено ховаючись у темних перевулках кварталів, продовжиш монолог душі. Я у той момент буду набирати твій номер, щоб сказати останнє : “ Достатньо! ” Але ти не візьмеш себе у руки, викуриш ще одну сигарету і кинеш мобільний на землю. З душі вириватиметься болісний крик про необдумані вчинки, але це не буде нікого цікавити. Ти стоятимеш під моїми вікнами з надією, щоб я тебе відчую. Але цього не станеться. Я спокійно питиму чай на підвіконні під теплим покривалом, дивитимуся старі фотографії, слухати класичні мелодії, згадувати минуле. Не наше, а моє. Ти не будеш пам’ятати номер моєї автівки, але достименно знатимеш, які ліхтарі мерехтитимуть під моїми вікнами. Задихаючись від асфіксії, на рівні підсвідомості попросиш допомоги.Я не відмовлюся, бо чекатиму тебе до сходу сонця. Поки ти малюватимеш під моїми вікнами Ейфелеву вежу, я погашу догоряючу свічку і спокійно ляжу спати. Розбудить мене тільки скажена мелодія будильника, який я вимкну і поставлю під подушку. Проігнорую стукіт у двері. Але ти відкриєш сам. Моя цікавість заставить мене піднятися на ноги і подивитися на оту мелодраму. Стоячи на колінах ,тримаючи величезний букет червоних троянд, знову попросиш вибачення. І я, як завжди, пробачу тобі. Бо все, що ти міг зробити,— це попросити мене залишитися. І нехай мене не зніматимуть у фільмах відомі режисери, не розбудять куранти у Празі, не запросять вести найпопулярнішу телепередачу, я вибачу тобі усе. Бо, як ти вже казав, головне – вчасно виправити помилки. Але сьогодні у тебе є шанс. Наше майбутнє почнеться вже завтра. Мої передбачення можуть не здійснитися, і метелики у голові захочуть вирватися на свободу. Я вибачу тобі тебе. Ти давно знав, що звичка може пробачити звичку.