Небо поглинуло усе багатство кольорів. Закриваю очі. Вітер по частинках розганяє сніжинки. Вони літають так хаотично, мов душевнохворі. Зупиняюся. Роблю себе прозорою. Розмальовую простір пастельними відтінками. Хочу, щоб ти заразив мене життям. Нові випробування вже давно втратили цікавість. Жодних кульмінацій. Виймаю з кишені мобільний, набираю номер… гудки… вибиваю, і ховаю назад. Не можу нічого з собою зробити. Якісь душевні травми. Пришвидшую кроки. Більше не існує правил. Хворі думки і дика фантазія несуть за собою розбиті мрії. Знаки дитячих ілюзій висять на нитці довіри. Знімаю маску, змінюю роль. Нецікаво. Внутрішній протест підтримує морально. Ти був ближчий, ніж друг. Опустилася завіса. Забальзамоване тіло. По шкірі пробігся мороз. Біжу. Молитва матері вберегла від страху. Чути кроки. Ззаду хтось підходить, закриває руками очі. Дико кричу і тікаю. Досі не знаю, чи то був ти. З акварелі витікає вода. Тріскає лід. Ховаюся за деревом. Ілюзію дотиків дерев’яних олівців. Присмак лимону. Проколене голками яблуко. Краплі роси починають співати. Звичка. Порожньо і тихо. Оригінальність дивує. Не гріє навіть думка про нову цікаву книжку. Шукаю свій шлях. Змирилася. Додому залишаються лічені кроки. Думаю. Для когось я також іграшка зі своїми хімічними реакціями. Вибираю рівень складності життя. Красиво опускаю голову. До мене заворожуюче посміхається місяць. Я підліток 21 століття. Так несерйозно. Падаю вгору. Попереду – новий рай. Холодно. Ціль – не зійти з розуму і не втратити відчуття. Я не дозволю собі перестати жити. Глибоко вдихаю і затамовую подих. Необережність засліплює щастям. Розвиваються нові емоції. До того ж, на новому місці. Там, де стікає вода. Обриваються спогади. Ну й не треба. Я вже якось сама. Кидаю усі погані звички. Ідеально перемішаний Всесвіт. Невідома траєкторія. Фантастично. Мій зір притягує попіл. Такого ще не було. Нестача слів ейфорично кричить у безодню. Абсурдна банальність присіла і плаче, немов відчуває наближення початку кінця. Опускаюся. На Землі заметіль. Посміхнуло. На мене дивляться зорі. І з чого б це? А я знаю. Хочуть почути моє : ”Я щаслива!” Ну, нехай надіються. До п’ятниці далеко. Змінюю напрям. Я не зобов’язана тримати тебе за руку. Воно мені треба? Твоє чорно – біле : “Так! Я живу! “ Закрилася розмальовка. Але я встигла виконати своє бажання. Все змінилося. Повертаюся. Вдивляюся у рідний будинок. Навіть старий ліхтар почав яскравіше світити. Як це прекрасно, відчувати, що ти там, де тебе потребують. Тут найкраще. Я вдома…