Все було прораховано мною заздалегідь. Напевне, я знаю себе занадто добре. Через 13 сторінок я буду вдома. Подзвониш. Лаконічність і специфіка кричать і благають, щоб їх залишили у спокої. Вони – мої друзі, тому я їм допомагаю. Якось я говорила з чашкою чаю. Вона сказала, що не може сміятися до мене, поки в ній не розчинився цукор. Через тиждень до мене у гості завітала хвора уява, розказувала, яка вона чудова. Можливо, це трохи смішно, але вони мене розуміють. Стіни також. Завжди вислуховують. Біологічні мотиви не дають мені спокою. Переслідують. З полиць книжки здивовано розглядають малюнки на стелі. Тиша… Кожен зайнятий своїм. Вдячність зобов’язує перерахувати готівку. Логіка востаннє добила релігію. А я, тим часом, босоніж бігала по снігу. Джерела щастя змушують мій пенал дружити з ручками. Не думаю, що йому це приємно. Їх так багато, що він ледве – ледве закривається. Ванільний настрій. В думках формалін. Капсули щастя стали таблетками. Симетричне дихання не дозволяє забути. Тільки прямо. Десь так глибоко – глибоко заховалася усмішка.