…знімілі очі гладить дивна ніч,
торкає сумом зоране обличчя…
відходить тінню назавжди у віч -
ність, в свічадах тиш запалюючи свічі,
твоя душа - ще тепла від бажань,
кружляє, квилить, горнеться в останнє
у тіло, в жили, де жила... і жаль,
що судний день після зорі настане…
…і витирає зронену сльозу,
малює крейдою по стінах і по скронях
твою дорогу хресну й голосну,
і тулить увесь світ в твої долоні…

...я римую до «сонця» - «серце»,
бо зимую з дощем тропічнім
і ,здається, так буде вічно,
а, можливо, то все здається -
злива стихне,
громів відлуння
відгуркоче,
бо час відносний:
сивий лунь я
ніяк не звикну,
(ще не хочу?!)
але вже осінь.

...і гримую
під «сонце» серце -
акт прощальний
у цій виставі:
грима рима,
а серце б’ється,
такт останній…

О, небо, Аве…

міні міни 22

Мій сон -
________ рядок з початком
__________________________“home”
куди
_____збігаються думки.
над світом злива.
_________________По даху,
як ба - ра - бан - ні
_________________палички,
у ритмі маршу
____________б’ють громи...
І блискавки,
___________немов свічки,
освітлюють
__________забуту мить
сліпих
______солодких,
_______________ніби мед,
моїх бажань
___________під ранок.

“end”…

де ходила вона -
ти проходив один,
недозріла весна
у потоці хвилин
вирувала, а сніг
розгортав її слід,
ти ступити не зміг
у гарячий той лід,
де зеленим теплом
огортались тіла…
провидіння вело
по стежках до тепла.
не догнав, не піймав,
бо потік її крок -
залишилась зима
у потоці думок…
відбивалась луна
у питанні з двох слів:
де вона?
де вона
знав той сніг
по весні…

химерних
_________ хмар
______________ похмурі
_____________________ храми
збудили дощ,
___________ а потім й грім
бив,
____стукав
__________ в грозові тамтами
і насолоджувався грі
дів
__блискавиць,
______________що в танці блиску
крутили
________ крапель
________________ карусель,
де ніч -
_____ як яблуко -
______________ повисла
над
____світом
__________ стомлених
____________________ осель...
у темряві
________ хрестів
__________________ з віконець
слова молитви
_____________ при свічах
стікали:
_______ «Боже-охоронець,
спаси й помилуй…
_________________ ще не час»...

...заб’ю круту з поетом «стрілку»
бо Магомед йде до горИ,
а краще гір - є жінка тільки,
котру ще ти не покорив…

...в дискусії вступати ліньки,
бо на поверхні це – отож:
всі неприємності від жінки,
але й приємності також!

чим ні про що вести дебати
до неба піднесу свічу -
про гори ліпше помовчати,

а я про жінку промовчу…

сьогодні деНЬ твоїх відлуНь
і відображеНЬ -
шугає тіНЬ (як лаНь чи луНЬ?)
зізнаНЬ і вражеНЬ…


мою би ліНЬ у твій полон,
у лоно мушеЛЬ,
в тепліНЬ-купіЛЬ твоїх долоНЬ,
у ріНь зворушеНЬ,


щоби відчути поміж хвиЛЬ
сумліНЬ свідомісТЬ,
глибіНЬ - під кіЛЬ й печаЛЬ весіЛЬ
забраТЬ натомісТЬ,


і в даЛЬ бажаНЬ і воскресіНЬ
сяйнути птахом,
я - в деНЬ, бо Ян , ти - в ніч, бо Інь
"із" добрим знаком…

запах жінки
__________ cонливо
__________________ в свідомості тропіках
віддає яблунево -
_________________ ні краплі
___________________________ “пайн-епела”…
огортає
________ оголені
_______________ опієм
_____________________ опіки
і травнево
___________травмує
____________________отравою-трепетом,

як згадаю тебе,
________________то лишаюсь під допінгом…


штурмуватиму біль
_________________ (в поливні понеділки?)
________________________________________ той піковий,
посковзнусь
___________ поміж злив швидкоплинучих
_______________________________________згадкою,
бо пливе у вікно заметіль
_________________________ яблуневою цівкою,
і затісно від нього –
_____________________від твого
_______________________________весняного запаху,

я насичений
_____________ним,
__________________ніби місяць вповні,
_____________________________________ ніби ліками…

тільки
_______стрілки
_______________ і час
______________________не тікАють до тебе,
_______________________________________ а тІкають?

© Vasyl R, 30-04-2008

ми не вічні…
______свічки
___________на свічадах лишають снотіні,
_____________________________________а тіло,
ніби схованка душ,
___________потерпає від рвіння-горіння
____________________________________та мерзне таки…
біля царських воріт
_________________на похилені голови
__________________________________креслиться світло
і потоком метеликів
________________плине,
______________________щоб стерти мирські
____________________________________заблукавші думки
про своє та чуже,
_______________про таємне та грішне,
___________________________________про справжнє і щире,
про забуте минуле
_______________й теперішнє в мріях
__________________________на відстані
________________________________клаптиків снив,
бо помазані ми
______________всі однаково ним
______________________________ - тим самісіньким миром
і рожденні на ять
_____________розпізнать
_____________________і повірити в Нього -
__________________________________найбільшого з див…


© Vasyl R, 24-04-2008

...я падаю поряд, торкаюся між
безлісих округлих говерл
і трасу вивчаю, – вустами :) – без лиж,
а потім повторно наверх.
звичайно, не вперше проходжу маршрут
та є ще місця, де не був,
бо хочеться знову на собі відчуть
екстрим, а не що там небудь.
ковтаю востаннє жагучий озон,
відштовхуюсь – палки на бік!-
класично…нема заборонених зон,
є тільки не торканий сніг
і вітер в лице…а трамплін - як тобі?
це ж диво найбільше із див…
люблю я ці гори, й радію, що піп
Іван нашу трасу хрестив…

ти жартуєш так мило
і дзвінко
ген відлунюєш як кришталь -
тобі усмішка личить,
жінко,
та й печаль до лиця - на жаль.

веселинки -
пречисті іскринки,
ув очах твоїх,
як в вогні…
закохавсь я сьогодні
в жінку,
що дружиною є мені.

закохавсь,
ніби вперше побачив
і ніколи тебе не чув...
десь глибоко
в темряві наче
запалила нову свічу.

я тебе
не читав ніби книгу,
бо сліпив мене зміст од слів,
та від жартів твоїх
і сміху
врешті решт я таки прозрів.

твої усмішки
ніби сніжинки
чи краплинки святого дощу...
чарівна і усміхмена
ЖІНКО,
будь такою завжди – прошу!

звідкіля ти взялася
така неповторна?
твоє тіло - оаза,
а життя джерело -
поміж стегон заласся -
виграва як валторна
і нуртує щоразу
в потаємності лон.

де покинуть світи,
забуття подолавши,
краплі мрій наших грішних,
мов навиворіт дощ.
днесь здіймуться хрести -
(не на «завтра» – назавжди!)
не у свастиках Крішни -
тисячів Пирогощ.

і правірні плюси
до грудей пригорнуться,
щоб лишити навіки
боголике тавро.
вознеси і спаси
наші помисли лЮдські
і направ сонця ріки
в мрію-сон виногрон

твоє лоно - оаза…
плоті квітка вогнева,
твердь жагучу прорвавши,
досягне твого дна…
звідкіля ти взялася
не питатиму неба,
бо так хочу, щоб завше
збереглась таїна.

горда…
ніколи не скажеш "прости"
ти…
може
забула як тиша шепотить.

хочеш…
з памяті стерти,
змити світу тло -
всього,
того,
що з нами
тоді не було...

вчора
чи може рік назад чи вік
вітер
торкався до твоїх солоних вій,
витер
подихом теплим і в даль відніс,
потім
втопив росу з твоїх очей
у морі сліз.

горда...
погляд ховаєш і мовчиш -
чи
знову приходять звуки
минулих тиш.
нащо
самій тікати в їх полон,
краще
вернути те,
що з нами було...

~:)

***
за мною в постіль
йде вдалих рим натхнення
три ночі поспіль

***
закляк чекати
стояв до пів на шосту
забув яка ти

***
не в позі щастя
і так як молодості
вже нам не вдасться

нема мене давно на тій зупинці
де вітер дах, мов паперовий, зніс:
квиток віддав одній коханій жінці
і по життю водій, як Бог, повіз.

був мій квиток із місцем та комфортом:
кондиціонер у липні, піч – в мороз,
зупинка у ліску за поворотом,
набір книжок - поезій ачи проз...
всіх кольорів барвисто-чиста гама
в калейдоскопі зникла за вікном.
я не кричав «водій, тисни на гальма!»,
а довіряв тій жінці із квитком...

вже той старий задрипаний автобус
десятки раз у капремонтах був,
об’їхавши спіраллю земний глобус
давно перетворився на гарбу...
о скільки раз він застрявав в болоті
і скільки раз я підставляв плече,
а жінку із квитком, мов на роботі,
носив сам на руках героєм Че...

були часи... тепер ми на стоянці,
водій старий утік у дальній рейс -
нові колеса, руль, салон у глянці,
автоматичне відкриття дверей,
і стюардеса-краля - не кондуктор,
та й ходить по салону мов модель ...
і де ростуть ті екзотичні фрукти?
де той меридіан і паралель?

де були очі - та сказати годі,
коли у той автобус я сідав?
поаплодуєш матінці-природі,
позазриш тим, хто фрукт в руках тримав...
вернутись на зупинку б - і спочатку
купить квиточка у зворотній бік...
та пізно - син розмінює двадцятку,
а я - старий мрійливий чоловік,

та не жалію, що той дах зірвало,
і що квиток віддав одній лиш тій,
хто пасажиром вчора обізвала,
тренуючи свій голос золотий...



© Vasyl R, 18-02-2008

похила хвіртка і дахи поснулі,
плантації амброзії - бренд-клас...
тече життя законами Бернуллі
як ріки сліз і бід в мільйон пуаз...

хрести віконниць дивляться крізь шибку,
ціпком підперті двері - комунізм!
не тягне дід із бабою вже ріпку
з землі... тепер в землі самі...

...і тільки мишка у кривій стодолі
сплела кубло сімейне в лантухах...
немає казки - є життя і доля
...і пустота старих і рідних хат.

казок герої усіма забуті
та тільки часом - як приходить сон -
дух як дідух сідає на покутті
і вигляда когось через хрести вікон...

© Vasyl R, 13-02-2008

ми зустрічались на Йордан,
коньяк і кава - час обмежений,
не хочу йти та щось мене жене,
де хлюпа із хрестів вода
в калюж очиці... губим слід
серед будинків, що вернулися
по древніх та забутих вулицях
у мокрий сніг
від сліз
та слів...
пробач, що нині я мовчу,
бо час для сповіді не знайдений...
ти світло бачиш в млі? то знай де я
розпалюю тобі свічу...

© Vasyl R, 01-02-2008

не зустрітись не мóжем,
бо в одній площині
наші лінії доль
перехрестяться вчáсно -
у молитвах про щастя
відігрáємо роль
у виставі одній,
де сюжети так схожі
в перших актах і діях...
до ожúнових зір
прикривав нас горіх
в діалогах п(р)обачень,
що набули означень
дивних праведних втіх,
це ж не гріх - ти повір,
бо стрічання – надія...


© Vasyl R, 13-01-2008

кружляє сніг
і крутить білий світ,
по головах округлих
час кантує,
мов скіфських баб в степу,
а потім всує
мете в кути
і пазухи всебід...

заносить кришталю
холодну синь,
немов бузку
молочного суцвіття
кладе під груди,
де заснуле літо
у пахощах
високих благостинь
прийма щоденні
духу молитвú,
лишаючись
за образáми візій
тонкою
павутиною колізій,
як присмак
призабутих
добрих вин...

лиш губ твоїх
щемку медвяну мить,-
у танці білім
спогадів майбутніх,-
омріяну,
на відстані відчути
у Йордані зими,
де стрілись ми...



© Vasyl R, 12-01-2008

не мовчи - говори,
бо мовчання - це біль,
що тріпоче безвільно,
як зв'язана птаха.
кожне слово як порух,
як дійство в тобі
є звертанням
до Будди,
Ісуса,
Аллаха...

не мовчи - говори,
вибий подихом клин,
із легень, із гортані,
з аорти, із серця...
кожне слово твоє –
почуттів дивний плин,
твоя пісня-ріка,
що до моря ввіллється...

не мовчи - говори,
видихай, шепочи,
той хто чує -
відчує твоє тихе слово...
якщо можеш мовчати –
мовчи,
та кричи,
якщо маєш у собі
краплинку
любові.

вільний крок по клітинках щоденних - не біг,
не спіши – на війну не зібрався Мальбрук,
хід обдумай не раз, щоб суперник не зміг
мат у відповідь дати...
до потиску рук.

в чорно-білих тонах дні і ночі розпук,
з краю в край королівства - чорнОзем і сніг.
ні морозам, ні спекам не стримати рух,
орють «чорні воли» -
не один з них поліг.

їхня доля одна - до межі перти плуг,
та вона, наче марево, суне десь в бік,
бо беруть і деруть дупло-мати за «фук»,
і ні в свиті, ні в світі
їх не меншиться лік.

на гросмейстерський «рейт» не вплива якість вин,
в чорно-білім вбранні у сорОк карнавал -
тільки брязкальців блиск золотої канви
їх п'янить... і шумить,
мов шампань, голова.

у таємних інтригах дворів королів
в комбінаціях розуму - крики «пся крев!»,
а прості пішаки на роздоллі полів
офірують на примхи
своїх королев.

не обминай
мене, любове,
на перехресті не звертай,
не покидай,
не холодú
іскронадію цю останню -
живу ще крапельку кохання,
як стúгму,
в грудях галайдú -
торкнися мого серця та й
тепла дай
зашпорам терновим.

на зимові квартири ніколи курінь не зміню,
бо на кухні в шість метрів від ватри не виживе блиск,
від ялинок тепло із прадавніх родовищ вогню
пірамідно не здійме у небо думок обеліск...

я не зможу шпалерно тулитися тут до стіни,
чи висіти у просторі неба як штора крива,
і ловить в телевізорі зорі каналів війни,
де на "серці" "кулак" "антрацитову гниль" розбива...

і чадіти від дружнього газу з комфорок брудних,
павутину торкати схололих ребер батарей,
і вмирати, закутавшись в клітчаsтий коц як в рудник,
видихати сто днів про-метанову смерть із грудей...

краще в гори піду - у полон смерекових газдинь,
занесе до колиби снігами у зворах мій слід :
тут залишусь і з лісом, і з небом - один на один,
щоб не чути як стогне від старості дивний цей світ.

© Vasyl R, 24-12-2007

крокую по бруківці-клавішах
і терцію вистукую шалено:
знов довіряю ритм твоїм віршам,
що крок тримають в напрямі до мене.

і згадую осінню моросінь,
що на пательнях смажить калабані -
одні осадки на душі, мов тінь
від тих творінь, що освятила Панна...

а Місто, де господарі дощі
протяжно-сірі слід змивають давній,
у вічність зіллє всю печаль з душі
й поклін віддасть єдиній своїй Панні...

у мушлях музику почорнівших морів
клавіатури клавіш (фортепіанних ?),
відчує дотиком той вордовський папір
у «Аrial-і», де творила Панна...

із мушельок намисто восени
собі плетеш - і світ радіє явно,
бо тягнеш невід з тої глибини
де (о) Садко тобі співає, Панно...

:)

© Vasyl R, 14-12-2007

...уже не чекає нікого ніхто -
чекання ліміт закінчився раптово...
і погляд холодний, і кинуте слово
кит-час підібрав і ковтнув, як планктон.
між нами німе чорно-біле кіно,
дарма віддали гонорар сценаристу,
а той діалоги пропив всі дочиста -
є Чарлі,
є Мері,
осіннє вікно...

---------------------

...крізь шибку сльозливу по вулиці доль
у кадрі сонливім сумні перехожі,
як пари сновид, що зійтися не можуть,
обличчя ховають у тінь парасоль,
і згорблені ношею клаптиків неб,
що разом з дощем над їх душами виснуть,
шукають себе, поки рак ще не свисне
чи хтось на горі
не встругне
НЕП
чи реп...

------------------

на ліжко із стін відбиває екран,
межа володінь розрива простирАдло:
- «аусвайс покажи, і проходь»
- «прости, ладо,
у мене шенгенська у твій Ам-стер-дам,
то може запалиш червоний ліхтар,
бо свічку здається ще ставити рано,
і ноги піднімеш у рухах канкану -
нехай сценарист
пропива
гонорар...»

------------------

... сьогодні дощить безлімітний четвер,
то може повернеться П’ятниця завтра
і звук поряд з титрами з’явиться раптом,
ще й чергу словесну
дасть
твій
машингвер...

сивий ранок у тихій кав’ярні...
пізня осінь напилась гербати...
і дівчата, що вечором гарні,
роблять каву старому вар'яту.

вже волосся давно треба стригти,
бо дерева і ті уже лисі,
до фриз'єра учора не встиг ти
і скребочеш рукою по стрісі.

«баки» крутиш, що той циган сонцем,
і збираєш думки всі докупи:
"co to będzie jak będzie po koncu,
do jednego to miejsca - do dupy..."

крізь сумну заґратовану шибу
чути фірмана випите «гайта»,
та не треба додому спішити,
бо чекає отут твоє «завтра».

бемкнув дзиґар на ратуші гулко,
птаха тьохнула десь під жилетом -
після кави приймати піґулки,
то не добре є, пане поете.

парасолька- коштурка, як п’яна,
притулилась горбата до стінки.
сивий ранок у тихій кав’ярні,
пізня осінь - поетова жінка...

© Vasyl R, 30-10-2007

коли
[зів’яле
зілля
зустрічей
забутих
гербарієм мовчить між сторінками
вся книга пам’яті нагадує тобі
« to be or not to be»]

коли
[потоки
почуттів
піснями
перебродиш -
той берег не впізнаєш, бо з роками
потік зіллється в річку, річка в море
«Memento mori»]

коли
[мажорна
містика
минає
манівцями,
а ти у друзів просиш допомоги.
то пам’ятай завжди - судилось нам
"cherchez la femme"]

коли
[ялинки
ятрять
ядом
ями
в заплетених вінках - звернись до Бога
з душі гріхів останніх камінь
скинь
Амінь]

© Vasyl R, 08-08-2007

[ СПІВ - автори ]
***
пастель осіння...
подихи розмиті,
тіла сплелись плющем -
і під дощем
від почуттів гойдає...
стилий вітер
обійми рве
і парасолю вщент
з «трьома слонами»...
омофóр Покрови
вкриває нас...
ти долю не кленú -
нам добре разом...
ліпляться кленові
листки на груди
ніби ордени
за те, що небо
нам сьогодні стеля,
а «три слони»
розірвані - тотем...
тут долю
- поцілунками пастельно -
ми пишемо
в співавторстві з дощем!

[ віддзеркалення ]
***

а журавлі летять…
і ти летиш…
і осінь
відлітає за тобою…
«курлú» прощання
туляться до болю
крилом багряним
у смерканні тиш,
до дзеркала душі -
в живу глибінь,
де плин вільги
відмулює джерела,
старих корінь
підживлює дерева,
що в рінь
років
ховають голу тінь,
бо листя відлітає...
і думки -
у рідне небо
з щирим Миколаєм -
до дзвонів
великодніх
повертають,
немов у гнізда
з вирію птахи
до тих дерев...
в брунькову березіль,
лишаючи у жовтнях
літ простуди,
ти знов летиш...
і забираєш біль
та ...
пустка, що лишилась,
коле в груди...


[ ностальгія по старому вину ]
***
осінь по вінця -
налити і випити...
чути вже пóдих
зими -
пари гуляють
всі «пари» до іспитів
(навіть здалося:
це - ми?)

пам’ять листи
присилає ще досі нам
в кóсу лінійку
дощів...
двадцять ключів
загубилися в осенях
від не відкритих
замків...

знов парасолі
над парами вигнуті,
парк розмальовує
хна...
осінь по вінця -
налити і випити
мовби старого
вина.

гарячий вітер лице торкає
і сонце в зеніті пече,
примружені очі тіні шукають
у сумці, що за плечем.

виймаю темні як ніч окуляри -
зіницям надійний щит,
та промінь світла злодійно-примарно
у шпарки під них біжить.

ховаюсь за спину розкосого хлопця,
що вправно веде мотобайк,
у тінь, в прохолоду, від щирого сонця
тікаю неначе в рай

із пекла, в якому смолою пахне,
можливо, сьогодні втечу
до тебе, бо знаю чекаєш на Скайпі
і в компі, що б’є по плечу.

Ханой, 14.07.07

Слухаю тишу
осіннього
хворого ранку,
цвинтарний сон
відганяю
подалі як біль.
Десь за вікном
зацвітає
мінливим серпанком
день
божевільний,
як в жовтому
мареві хміль.

Тиша втікає
у шпарки
віконної рами,
вени мої
наповняє
туманом
як кров.
Я божеволію
подихом, тілом,
словами -
ніч божевільна
зникає
як ковдра
між нами...
День, Боже,
вільний
сьогодні
від всього...
Є тільки
ЛЮБОВ!

Жовтень, 2006, Україна

Під небом чистим, де зірки
і місяць дивляться ласкаво,
торкаюсь ніжної руки
і падаю в зелені трави.

Цілунком губи затулю,
щоби ніщо не говорили,
бо всі слова – окрім «люблю»
давно вже знаю, моя мила.

Торкнуся до твоїх грудей,
які в напруженні чекають,
котру вже ніч, котрий вже день
від нетерпіння зомлівають.

Все тіло в пристрасті горить
від ніжних доторків й цілунків...
Солодка мить, коротка мить -
найкраща від усіх дарунків.

В напруженні в мільйони вольт
сплелись тіла, думки і руки,
і проситься жагуча плоть
звільнити неповторні муки.

І в завершальний битви час
звучать слова мольби до Бога...
І щастя огортає нас,
як виллється п’янка волога...

Чати часу, ви - турки, крути вуса читач!
Чаші пусті всі. Світ – суп. Ішач!

У нашім аду - дамі шану!
У нас коваль у каву – Вакула в Оксану.

Ви то маєте те, а мотив?
Митні шани чи наш інтим?

І далі і Буг у губі і ладі …
І дана квота, а то – в Канаді!

А будь у вазі - рвав. А врізав у дуба.
Ха, бокс вже теж в скобах?

Індо-гості всі і світ сьогодні.
Індо-лохи ми холодні.

Індо- логічно – гончі голодні.
Індо- зебри - в вир безодні.

Ханой, 13 березня 2007

…Поразка не дає відпочивати
І розум хворобливо, наче жорна
Перетирає в звивинах ті зерна,
Які за мить мукою уже стануть.
І ця мука холодним білим снігом
Минуле запорошує й хвилини
Що вже відбігли від самого болю
Лише недавно - й посивіли раптом …

І думка про поразку водограєм
Із скал високих падає «до нині»,
Хоч плетиво думок відносить у минуле,
На поле бою, де лишились друзі,
На ті дороги, що ведуть додому,
Дощу краплини, де в слідах кровавих,
Знайшли собі притулок тимчасовий,
Поки ще сонце не зійшло на небі.

Як вітряками, що від духу вітру
Ті жорна-сонця тишу обертають,
Думки на крилах відлітають в небо -
Сьогодні чисте, вчора було в хмарах,
В громах всесильних рвалось на частини,
І в блискавках, що ніби божі палі
Встромлялись в серце в подихах озону
І полум’ям згорали в зливі болю.

Ти переміг у битві з ворогами,
Та ти програв в бою супроти себе,
Супроти духу свого… Досить, Пірре,
Свої думки сльозами виливати,
Як крокодил у Нілі зжерши жертву,
Бо сльози ті не варті тих краплинок,
Що з неба вчора пролились на поле,
На житнє поле, що так просить сонця…

…Над житом спілим райдуга сходила,
Стокольорово фарбами всміхалась
І небосинь моргала у півока,
Теплом торкала біль твою вчорашню…
Від перемоги до поразки мить або півкрок…
Від болю, що на серці ліг у шрами,
До радості, що може і не прийде,
Є ціла вічність. Час - твій лікар…

Лютий, 19, 2007

Біль… і запах свічки у свідомості,
як життя, згорає тільки раз…
Очі загубились в невагомості,
серце заніміло - плаче бас.

Всі колись ми будемо «за Сойкою»,
бо життя земнетрудне – це мить…
Сліз душі не вкриєш парасолькою
і ніколи їх не зупинить.

Баритони - стомлені акордами -
томлять звук неначе із пітьми,
болі серця набігають ордами,
і тікають в заметіль зими.

І гуляє вітер між могилами,
втомиться - присяде біля них,
в роздумах про всіх хто були сильними,
молодими, та й про всіх слабких.

Що йому робить гуляці вільному
на параді жалісних хрестів:
голосити долю божевільную
чи вертати у прийдешність снів.

Повернути в Світ Той не розвіяний,
Утекти ???Нема доріг назад…
Виливають болі з серця хвилями
а хрести лиш слухають й мовчать…


Січень, 2007

Тиша вигукує болем,
Щемом із лівого боку,
Ніби ножем гострим коле
Із середини потоком...

Тиша калатає сумом,
Пульсом відлунює в скронях...
Скільки думок передумав
Тут, на цвинтарному лоні...

Тиша така потойбічна
Мовить простими словами...
Біль, наче паморозь вічна,
Вічністю стала між нами...

Скільки ночей у безсонні
Серцем вгамовував тишу...
Лиш на цвинтарному лоні
Інша вона. Зовсім інша...

Лютий, 2007

всіх тайн розплавлено печать
свинцеву
в відбитках лінії мовчать
кінцево

спресовані від тиску літ
події
для всіх наступних поколінь
надії

історій давнє джерело
у злитку
в мягкім металі проросло
у квітку

хто пояснити зможе суть
правдиво
чому квітки отак ростуть
як диво

хто зможе істину знайти
єдину
лиш тільки ти кохана ти
людино

Грудень, 19, 2006

ти фехтувала
словами
й колола у серце рапірою
арію плачу
в театрі абсурду
співала
правдиво й на біс
сонце пробач
і прости
та мені ти
здавалась не щирою
краще
мовчи
не кричи
не зови
не моли
і не лий гірких сліз

партія миру
у третьому акті
як завжди
фінальною
а увертюра басів
і кларнетів
без слів
другу дію почне
сонце пробач
і прости
та мені ти
здавалась банальною
краще
не грій
не шалій
не дурій
і не смій
і послухай мене

слухай тональність
і перше за все
розбирись
із мажорами
ті хто навколо
а пасму хмарок
я із неба
і сам прожену
сонце пробач
і прости
ти повинна
співати бадьорою
краще всміхайсь
румяній
рожевій
пломеній
і згадай про весну

ритм безумовно
завжди існував
і є річчю
важливою
слухайся серця
та ритму його
а не оплесків
всіх глядачів
сонце пробач
і прости
ти повинна
кохати щасливою
просто кохати
щоб спів
твій
кричав
і мовчав
усміхавсь
і зігрів

Листопад, 2006, Україна

дні
летять
пролітають
ракетами
і зірками
спалахують в космосі
відцвітають
смачними букетами
в тих домівках
куди їх приносили
бережемо
у памяті прОжите
забуваєм
деталі й сказане
й поцілунків
уста заволожені
залишаються
ще нерозгадані
памятаються
запахи посмішок
і солодкі
й гіркі
й підсолені
незабутні
і зловлені поспіхом
гріхопадні
та вже і
відмолені
залишаються
в серці ранами
від слідів
і від слів
нанесених
все що було
колись із нами
кровоточить
рясними плесами
і нагадують
нам поєдинками
про дуелі
де були убиті ми
на дні сховані
дні поховані
в трунах памяті
не забитими

Жовтень, 2006

я вдивляюсь у Київ і слухаю бронзову постать
відчуваю по тілу напругу і струму потік
кінь завмер на віки і в копитах не чується поступ
лиш стремена блукають в далеких світанках доріг

вчора дощик- школяр обливав тут під душем Богдана
а сьогодні від цього не видно ніяких слідів
розмальовує Осінь з мольберта волосся каштанів
і палітра лише з божевільних її кольорів

і Славути-Дніпра береги багряніють червоно,
над Трухановим островом ранком тумани встають
і тече в майбуття і в минуле не вернеться хронос
бо така вже земна і людини й ріки не розгадана суть

знов Софії хрести золотяться в осінньому сонці
і здається над світом прадавня зійшла пектораль
і освячує кожну оселю і кожне віконце
і читає плаксивому Жовтню молитву-мораль

я вдивляюсь у Осінь і слухаю терцію рими
і прошу не спіши і притримай потроху свій біг
поверни ще на літо хоч на бабине літо - не в зиму
поверни ще на квіти на зелень на сонце - не в сніг

Жовтень, 2006, Україна