Вона пройшла крізь розчинені ворота, що примикають до товстелезної білої стіни і опинилася у іншому світі – чистому, світлому, звільненому від бруду світського життя. Тут з’являється таке відчуття непотрібності і водночас важливості для оцих людей, що забули всі пристрасті світу, відрізаного брамою від святого місця.
Квітник маячив безліччю барв, зводячи нанівець уяву про сіре життя чорних людей з світлими душами, що присвятили себе цьому місцю, цим брамам і стінам. Сіра площа, викладена шліфованим камінням, викликала страх перед цим величезним колом. Чи вистачить часу перетнути її, дійти хоча б до сходів.
− Святий отче, я грішна! Мені мало Божої любові. Я вбиваю себе. Я з’їдаю себе злом. Я хочу уваги. Я грішна у своєму людинонадіянні. Я винна у всіх земних гріхах. Я втомилася від цього світу. Я втомилася від злих і нахабних людських очей, але забуваю, що і мої очі сповідують культ ненависті. Роздирає шкіру і виїдає нутрощі злість і страх. Я грішна, я боюся людей, хоч тільки Бог повинен мати наді мною владу. Чи можуть вони, оці мізерні комахи, вказувати мені, такій як і вони самі? Що вони можуть? Нічого! Принизити? Так, у своїх очах, але не для мене. Відібрати щось цінне? Хай беруть! Хай розтягують на малі шматки мої статки. Я їх не боюся. Хай заберуть все, що я маю, та я їм не належу. І ніколи не належатиму. Вони, ті, що створені із пилу, хочуть посягнути на Божу владу. Вони вважають себе господарями світу, а насправді не можуть захистити навіть своє життя. Мені соромно, що я одна із них.
− Святий отче, я грішна! Грішна у найтяжчому із земних гріхів – гордості. Дайте мені причастя, я хочу торкнутися тіла Божого, я хочу, щоб моя кров змішалася із Його кров’ю. Дозвольте хоч декілька секунд не відчувати себе людиною...
2008

Босі ноги в теплій нічній росі. Біла мережана сорочка м’яко торкається тіла, пливе, мов хвиля, рухаючись від живота до плечей, а потім до спини. Вітер здіймає її як парус. Русяве волосся із срібним відблиском грає у місячному сяйві. Між пальцями біжать різнокольорові плями. Піднімаються вище, виграють на рожевих дитячих щічках, розпашілих зі сну, відбиваються у зіницях, змішуючись із кольором щастя і захоплення… І ще... дивовижного душевного спокою, який буває тільки у дітей.
Червоні, сині, жовті, зелені плями – відблиски неонових метеликів, заплутуються у волоссі і залишаються... Cаме за ними – велетенськими різнокольоровими неоновими метеликами стежать дитячі очі. Вони пливуть у нічному небі, серед мільярдів великих планет, що здаються маленькими зірками. Таких надзвичайних розмірів, неначе кораблі, що летять за космічною течією. Це б мені політати на метеликах у нічній височині. Це вони помахами своїх крил торкаються дитячого серця, вселяючи в нього дивовижний спокій і щастя. Це ніч казкових сновидінь і великих надій.
Я вже не маленька дівчинка. Більше нема дивовижних відчуттів від запаху новорічної ялинки… І коти вже не вміють розмовляти… Неонові метелики більше не ввижаються уві сні… Вони - ці крилаті витвори дитячих снів, вже не захистять від думок і слів.
„Будьте як діти!”
Різнокольорові метелики пливуть, пливуть, пливуть, торкаючись крилами зірок.
2008р.

Птахи летять низько. Голубе небо сірого кольору і зелена стіна дерев. Щойно пройшов дощ, додавши барвам новизни відтінків. Краплі падали і змивали з очей попередню картину. Просто отак ніби хтось лив воду і розмазував та змішував усі кольори. Тільки після дощу почула, що все має голос. Біла будівля ніби заговорила і вже не викликала такої огиди, зелена стіна озвалася тихим шелестом. Раніше ніколи не чула щебету птахів і тільки тепер відкрила це для себе. Душа неначе вмерла, отак дивилась на все кам"яним поглядом і не відчувала нічого. Ніби хтось навмисно зупинив стрілки годинника і все завмерло. Кожної секунди непорушна картинка, у якій рухаєшся тільки ти. Це ніби бачити своє відображення у пустих вітринах.
Погляд блукав, шукаючи чогось. Щось повинно було бути, я відчувала...
І знайшла. Над деревами стрімко піднімався купол. Сотні разів, дивлячись туди, я не бачила його. На фоні зелені і сіро-синього неба виблискував золотий хрест. Тепер я бачу і розумію зміну. Ось чому ця непорушна картина ожила. Але щось порушувало спокій. І це "щось" мало форму - кілька сріблястих хрестів, оточених майже прозорою кліткою. Ця схожість викликала обурення. Антена і хрест складали якусь дивну комбінацію, залишивши між собою простір для роздумів. На мить над хрестом ворухнулись молочні тіні, породжені пам"яттю і... все зникло. Тріщина на склі розколола картину. Все повернулось на місця. Птахи знову летять низько, створюючи різкий контраст із непорушним світом за вікном.
Кілька хвилин руху варті погляду крізь брудне скло.

2007 р.