Птахи летять низько. Голубе небо сірого кольору і зелена стіна дерев. Щойно пройшов дощ, додавши барвам новизни відтінків. Краплі падали і змивали з очей попередню картину. Просто отак ніби хтось лив воду і розмазував та змішував усі кольори. Тільки після дощу почула, що все має голос. Біла будівля ніби заговорила і вже не викликала такої огиди, зелена стіна озвалася тихим шелестом. Раніше ніколи не чула щебету птахів і тільки тепер відкрила це для себе. Душа неначе вмерла, отак дивилась на все кам"яним поглядом і не відчувала нічого. Ніби хтось навмисно зупинив стрілки годинника і все завмерло. Кожної секунди непорушна картинка, у якій рухаєшся тільки ти. Це ніби бачити своє відображення у пустих вітринах.
Погляд блукав, шукаючи чогось. Щось повинно було бути, я відчувала...
І знайшла. Над деревами стрімко піднімався купол. Сотні разів, дивлячись туди, я не бачила його. На фоні зелені і сіро-синього неба виблискував золотий хрест. Тепер я бачу і розумію зміну. Ось чому ця непорушна картина ожила. Але щось порушувало спокій. І це "щось" мало форму - кілька сріблястих хрестів, оточених майже прозорою кліткою. Ця схожість викликала обурення. Антена і хрест складали якусь дивну комбінацію, залишивши між собою простір для роздумів. На мить над хрестом ворухнулись молочні тіні, породжені пам"яттю і... все зникло. Тріщина на склі розколола картину. Все повернулось на місця. Птахи знову летять низько, створюючи різкий контраст із непорушним світом за вікном.
Кілька хвилин руху варті погляду крізь брудне скло.

2007 р.