Це я не міг зрозуміти. Вийшов з супермаркету, а де залишив свою машину – не пам'ятаю. Те, що приїхав сюди на автомобілі, свідчили ключі, що тримав в руках, і про сам факт, я пам'ятав, але щось не давало згадати, де її залишив. Якась страшна амнезія, можливо тому, що дуже сильно болить голова, та й тіло нило, неначе його котком переїхали. Та ще й цей, якийсь таємничий страх, хоча боятися було нічого. На вулиці стояла прекрасна сонячна, майже весняна погода, те що це зима, нагадували поодинокі островки снігу, що залишився під огорожами сусідських з супермаркетом будівель. Тепло, плюсова температура.
Голова почала боліти ще сильніше, немов ще трохи і я звалюся з ніг. «Потрібно перейти на іншу сторону вулиці» – промайнула думка, - там виднілася лавочка, яка мені в цей момент, була б якраз доречною. Пропустивши старого «Опеля», що проїжджав, саме в той момент, коли я вже був на узбіччі, і немов би зовсім не помітив мене, швиденько перейшов та сів.
Чи довго я сидів… навіть цього згадати не зміг. В голові блукали, якісь хаотичні уривки із мого життя. Вони пригадувалися, і миттєво зникали. Дивно, серед них були навіть ті, що зі мною не траплялися. Можливо тому, що я їх просто не пам’ятав. Перед очима з’явилося якесь дзеркало. «Оце почало глючити» – промайнула думка. Хоча насправді, розумів, що це не дзеркало, а якісь срібно-білі вогники, зібрані в овальну кульку, які за мить покрилися перламутрово-різнокольоровими променями і непомітно збільшувалися, що згодом стали більшими за мене. Страх, що прослідував мене до цього, збільшився відносно-пропорційно, до тієї кульки, що майоріла тепер переді мною. Я нічого кращого не зміг придумати, як заховатися за ту саму лавочку, на якій щойно сидів.
- Повернися на місце, - пролунав нізвідки голос.
Чомусь не хотілося з ним зовсім сперечатися, і я слухняно всівся на своє попереднє місце. Але те що побачив, мене злякало ще більше, з переляку я зміг тільки запитати:
- Ти хто? Ангел? – дивно, незважаючи на переляк, запитав я чітко, без запинок.
Переді мною стояла бліда постать, що нагадувала, швидше, ті вогні, що з’явилися з дзеркальця, ніж людину. Але те, що він мав постать людини, сумніву не було.
- Так, ангел, але це не має значення для тебе, - знову пролунало неначе відлунням … в голові, - Тобі потрібно повертатися, і дуже швидко!
- Куди повертатися? Я навіть не знаю де мій автомобіль. – В якусь мить я зрозумів, що не знаю багато чого – я не знав де мій дім, навіть хто я, якось не дуже пригадувалося.
- Повертайся, часу обмаль! - повторила постать. – Немає часу на розмови.
- Я б залюбки, - відповів я, - тільки куди?
- В тіло…
Мене, наче грім вдарив.
- Куди?... В тіло?... – перепитав здивовано я.
- В тіло, - почув коротку відповідь.
- Як в тіло, моє тіло ось – тикнув себе в груди.
- Ти, лише душа…
- Як душа! – він хотів ще щось сказати, але я його перервав, - Я ходжу, сиджу, ось мої руки, ноги, тіло, все на місці. Що за маячня.
- Це тільки фантом, - почув відповідь, - коли людина втрачає якусь частину тіла, наприклад, ногу, вона її відчуває ще довгий час, неначе вона ще існує. Те саме і в тебе, ти - це душа, що втратила тіло. Тіло твоє в реанімації і тобі потрібно повертатися.
- Цього не може бути, - заперечив я, хоча став відчувати щось неладне, - що зі мною може статися, я щойно вийшов з супермаркету…
- Ти до нього не доїхав, ти потрапив в аварію по дорозі до нього.
- Так чому я тут, біля супермаркету?
- Мабуть, що ти дуже хотів, сюди потрапити - можливо саме тому.
- Так, чому тоді, не пам’ятаю що зі мною трапилося? - Знервовано запитав я – Зовсім нічого не пам’ятаю…
- Твій час ще не прийшов, більша частина спогадів залишилася в твоєму тілі, - промовив ангел, немов завчену фразу, а потім грізно, мов би крикнув, додав - Тобі потрібно повертатися!
В цю мить я зрозумів, що я не проти цього, тільки не знаю як.
- Як повернутися? – запитав я.
- Забудь що ти тут, і повертайся... І повертайся – пролунало відлунням.
- Як це зробити? - з відчаєм промовив я, стало дуже страшно. Нарешті я зрозумів для чого був страх. Це один з способів мене повернути.
Піднявши погляд, я глянув на ангела. Його вже не було. Я дійсно не знав як повернутися. Від цього ставало все страшніше. Незважаючи на це, я підняв на лавку ноги, ліг на неї і спробував заснути. Голова (точніше її фантом) дуже боліла. Можливо це і є вихід - просто заснути…

***
Міська лікарня, реанімаційне відділення.

- Лікарю, як він?
- Він в комі. Ми робимо все, що в наших силах. Його стан стабільний, але не покращується.
- В нього є шанси?
- Все залежить лише від нього…

Вереснева пора добігає до свого завершення. Ходив до лісу по гриби. Назбирав павутинок бабиного літа, проникливих звуків цвіркунів та безліч незабутніх вражень. Погодував трьох комарів, які надокучливо літали біля вуха. Чи наїлись, хто знає, може загинули голодними. Не бояться нічого: ні хаотичних помахів рукою, ні холодних осінніх ночей – не легка комарина доля, але нам від них, не краще.
Кого злякав, так це декілька птахів, які з криком втекли вгору крізь зелене, ледь жовте листя підліску. Інші ж співали вдалині, доспівували ще літні пісні. Ніжно, солодко і дзвінко. Яка там осінь.
Дерева ще майже всі зелені, не спішать прикрашати себе осіннім вбранням. Здається лиш клен заглядав у календар – весь пожовтів і прикрашає цією оздобою землю. Шарудить його листя, справжнє журливо-радісно-осіннє. Дуб жбурляв жолуді, майже влучно. Напрям їх лету був завжди донизу, але він не зважав. Скільки їх лежало на землі, а він все продовжував їх сипати.
Поміж стовбурів дерев у кущі ліщини покинуте гніздо. Гарне, ретельно сплетене, справними дбайливими майстрами-будівниками. Хоч вішай табличку «Здається». Та мабуть не сезон. Охочих не знайдеш, для цієї затишно-пташиної оселі.
Внизу сиділи на мокрому пеньку зеленувато-білі бліді поганки. Немов насміхалися: «Крім нас, тут немає грибів». А крізь рясну рослинну мозаїку проглянув сонячний промінь. Збоку, із заходу. Здається знайшов – справжній лісовий вечір, який доповнює неперевершений грибово-листково-осінній аромат. Ще вологий. Ліс ледь відійшов від вчорашнього дощу і нагадував про це поодинокими холодними росинками.
Вдалині виднівся великий пеньок. Немов дядько Лісовик, що йшов лісовими хащами і розмахував чисельними чорно-зеленими руками. Я пішов назустріч. На диво, він чемно привітався – бо внизу розсипав цілу галявину густо-коричневих рясних лускатих цяток опеньок. На якусь мить все інше зникло, були тільки гриби і неабиякий азарт, який зникав по мірі наближення сутінок. На землю впала густа роса, що робила нестерпно-мокрими ноги. Пора йти додому, але здавалось, що час пройшов не дарма.

27.09.2012

Берег річки з майже сухою від спеки травою, на якій сидів старий чоловік, спустивши ноги з невеликого кам’яного виступу. Його вік вже не приховували ні сиве волосся, ні обличчя, яке вкривали глибокі зморшки. Поряд з ним хлопчина, років шести.
- Дивись, як красиво! – із захватом сказав старий чоловік показуючи удалечінь рукою, на темну воду річки, в якій поблискувала доріжка із сонячних променів.
- Так, дідусю, бачу – відповів, хлопець. Але дивився він на малого сірого жука, що тримав у руці. Той намагався з останніх сил утекти, та не вдавалося.
- А поглянь туди. – продовжував дідусь. Та хлопець не слухав, його турбувало інше, і навіть не той бідуючий жук. Якийсь недитячий смуток, що погано заховався в його маленькій голові і проблиском проступав крізь зелені очі.
Старому подобалось це місце і тому він часто сюди приходив. Сидів, думав та насолоджувався місциною з недоторканною природою. Внизу сонно текла повільна річка. А на іншому березі - невеличкий ліс, з якого линув спів пташок. Це єдине місце – інших мабуть не існувало. Що вверх, що вниз річки, берег вже був іншим, пустим і звичайним.
В Кірії, як і скрізь, природа, практично, винищена. В країні колись зростали заводи, великі міста, які сьогодні стали осередками невизначеності та страху.
З них хотілося втекти в такі місця як оцей берег річки. Проте навіть тут кожен крок, і кожен рух видимий і реєструється, що робить життя залежним від законів, серед яких були варварські і зовсім не людські. Порушуючи їх, втрачали життя.
Всі винили кризу та політику. Може це й так. Але причина була в тому, що ніхто не відстоював власні цінності. Їх з часом втратили – кого тут винити. За все чуже завжди потрібно платити, і вільний той, хто має власне і чужим не розмішує…
- Дідусю, а чому мама і тато зі мною не розмовляють? – запитав зненацька малий і з сумом в очах подивився на старого. - Вони мене не люблять?
Дідуся мов окропом ошпарили. Він очікував почути ці слова, та не був готовий відповісти. Ще не знав як пояснити.
- Вони тебе люблять, тільки почекай трішки. Сьогодні вони не можуть тобі нічого сказати, але згодом все зміниться.
- Діду! Чому не можуть, ми ж з тобою розмовляємо. Чому вони не можуть! Вчора мені мама знову не читала казку, - на очах хлопчини з’явилися сльози, - а тато, вчора казав, що завжди буде зі мною розмовляти, а сьогодні мовчить.
Дідусь десь поринув в думки і лише із сумом подивився на онука. В нього також, залишилося декілька днів і що буде потім він не знав. Не знав як пояснити дитині, що за чужу мову потрібно платити. Не заплатив – мовчи, інакше закон не знає помилування. В Кірії багато людей мовчало. Роботи майже не було, а якщо була, то платили мало, ледь на їжу вистачає. А ціна на мову збільшувалася що не кожен день. Багатьом, щоб розмовляти, потрібно платити половину зароблених грошей. Хто не працював - не розмовляв. Хто почав не розмовляти - втрачав роботу. І ніхто не міг заперечити цьому - була одна річ, на яку в Кірії жодна душа не могла вплинути: ціну на мову встановлювала інша держава, якій належала ця мова. Власної в Кірії не було. Платили всі, крім дітей, в державі мова стала найціннішим скарбом, але цей скарб був чужим. Свого кірійці не мали.
- Їм заборонили – з сумом відповів дідусь.
- Чому заборонили? - здавалося, ще трішки і він заплаче, але він витер сльози і схлипуючи запитав. – Ми ж не кірійці?
Дідуся таке запитання наскрізь здивувало:
- Хто тобі це сказав?
- Тато. Вони говорили про це з якимось дядею, а я підслухав. Він казав, якщо ми не кірійці, то не повинні платити за мову – швидко вимовив онук і тепер вже не міг стримувати сльози, заплакав.
- Не плач, - заспокоїв дідусь, - ми всі кірійці, тому-що живемо тут. І в нас колись була своя власна мова. Коли ще я був маленьким, як ти, мені дідусь розповідав, що нею розмовляло багато людей. А цією мовою, тільки народ іншої країни, що жив серед нас. Щоб догодити цій країні, зробили у нас обов’язковою їхню мову. Спочатку мови існували поряд, і більшість легко розмовляла обома, але згодом одна з них забулася, чи навмисно так зробили. Та це була наша, кірійська. Тоді ніхто не жалкував, бо ніхто не міг знати, що настане цей час, коли за мову потрібно платити і можна віддати життя.
Дідусь подивився на онука. Чи хлопець щось зрозумів, не знав, проте онук уважно слухав кожне слово розповіді.
- Діду, і вже ніхто не пам’ятає тієї мови?
- Ні, мабуть ніхто, багато років вже минуло. З того часу не залишилося ні книг, ні записів на ній.
Якоїсь миті малий обернувся і закричав радісно:
- Дідусю поглянь, там мама!
Справді, по стежині бігла мати хлопця, його донька. В старого заявилося якесь страшне передчуття. Він досить енергійно, для свого віку піднявся із землі і взявши хлопчака за руку, швидко пішов назустріч...
- Щось сталося? – запитав дід, коли вони порівнялися з жінкою біля великого куща з дрібними червоними ягодами.
Вона кивнула, обіймаючи сина, який випередив діда і кинувся до неї.
- Щось з твоїм чоловіком?
Вона знову кивнула і на очі накотилися сльози.
- Він почав говорити?
Вона хотіла сказати та не відповіла. Хоча здавалося з її вуст зірвалося декілька слів. Мабуть здалося. Жінка плакала, тісно стискаючи в обіймах свого сина. Хотіла кричати на весь світ, та заради сина, вона повинна мовчати.
- Мовчи!- сказав голосно і повторяв багато раз дідусь, обійнявши їх обох. Вони вже не чули шум мотору патрульної машини, що була вже майже поряд. Слова все ж були. Не здалося.

2012