фантастична новела

Берег річки з майже сухою від спеки травою, на якій сидів старий чоловік, спустивши ноги з невеликого кам’яного виступу. Його вік вже не приховували ні сиве волосся, ні обличчя, яке вкривали глибокі зморшки. Поряд з ним хлопчина, років шести.
- Дивись, як красиво! – із захватом сказав старий чоловік показуючи удалечінь рукою, на темну воду річки, в якій поблискувала доріжка із сонячних променів.
- Так, дідусю, бачу – відповів, хлопець. Але дивився він на малого сірого жука, що тримав у руці. Той намагався з останніх сил утекти, та не вдавалося.
- А поглянь туди. – продовжував дідусь. Та хлопець не слухав, його турбувало інше, і навіть не той бідуючий жук. Якийсь недитячий смуток, що погано заховався в його маленькій голові і проблиском проступав крізь зелені очі.
Старому подобалось це місце і тому він часто сюди приходив. Сидів, думав та насолоджувався місциною з недоторканною природою. Внизу сонно текла повільна річка. А на іншому березі - невеличкий ліс, з якого линув спів пташок. Це єдине місце – інших мабуть не існувало. Що вверх, що вниз річки, берег вже був іншим, пустим і звичайним.
В Кірії, як і скрізь, природа, практично, винищена. В країні колись зростали заводи, великі міста, які сьогодні стали осередками невизначеності та страху.
З них хотілося втекти в такі місця як оцей берег річки. Проте навіть тут кожен крок, і кожен рух видимий і реєструється, що робить життя залежним від законів, серед яких були варварські і зовсім не людські. Порушуючи їх, втрачали життя.
Всі винили кризу та політику. Може це й так. Але причина була в тому, що ніхто не відстоював власні цінності. Їх з часом втратили – кого тут винити. За все чуже завжди потрібно платити, і вільний той, хто має власне і чужим не розмішує…
- Дідусю, а чому мама і тато зі мною не розмовляють? – запитав зненацька малий і з сумом в очах подивився на старого. - Вони мене не люблять?
Дідуся мов окропом ошпарили. Він очікував почути ці слова, та не був готовий відповісти. Ще не знав як пояснити.
- Вони тебе люблять, тільки почекай трішки. Сьогодні вони не можуть тобі нічого сказати, але згодом все зміниться.
- Діду! Чому не можуть, ми ж з тобою розмовляємо. Чому вони не можуть! Вчора мені мама знову не читала казку, - на очах хлопчини з’явилися сльози, - а тато, вчора казав, що завжди буде зі мною розмовляти, а сьогодні мовчить.
Дідусь десь поринув в думки і лише із сумом подивився на онука. В нього також, залишилося декілька днів і що буде потім він не знав. Не знав як пояснити дитині, що за чужу мову потрібно платити. Не заплатив – мовчи, інакше закон не знає помилування. В Кірії багато людей мовчало. Роботи майже не було, а якщо була, то платили мало, ледь на їжу вистачає. А ціна на мову збільшувалася що не кожен день. Багатьом, щоб розмовляти, потрібно платити половину зароблених грошей. Хто не працював - не розмовляв. Хто почав не розмовляти - втрачав роботу. І ніхто не міг заперечити цьому - була одна річ, на яку в Кірії жодна душа не могла вплинути: ціну на мову встановлювала інша держава, якій належала ця мова. Власної в Кірії не було. Платили всі, крім дітей, в державі мова стала найціннішим скарбом, але цей скарб був чужим. Свого кірійці не мали.
- Їм заборонили – з сумом відповів дідусь.
- Чому заборонили? - здавалося, ще трішки і він заплаче, але він витер сльози і схлипуючи запитав. – Ми ж не кірійці?
Дідуся таке запитання наскрізь здивувало:
- Хто тобі це сказав?
- Тато. Вони говорили про це з якимось дядею, а я підслухав. Він казав, якщо ми не кірійці, то не повинні платити за мову – швидко вимовив онук і тепер вже не міг стримувати сльози, заплакав.
- Не плач, - заспокоїв дідусь, - ми всі кірійці, тому-що живемо тут. І в нас колись була своя власна мова. Коли ще я був маленьким, як ти, мені дідусь розповідав, що нею розмовляло багато людей. А цією мовою, тільки народ іншої країни, що жив серед нас. Щоб догодити цій країні, зробили у нас обов’язковою їхню мову. Спочатку мови існували поряд, і більшість легко розмовляла обома, але згодом одна з них забулася, чи навмисно так зробили. Та це була наша, кірійська. Тоді ніхто не жалкував, бо ніхто не міг знати, що настане цей час, коли за мову потрібно платити і можна віддати життя.
Дідусь подивився на онука. Чи хлопець щось зрозумів, не знав, проте онук уважно слухав кожне слово розповіді.
- Діду, і вже ніхто не пам’ятає тієї мови?
- Ні, мабуть ніхто, багато років вже минуло. З того часу не залишилося ні книг, ні записів на ній.
Якоїсь миті малий обернувся і закричав радісно:
- Дідусю поглянь, там мама!
Справді, по стежині бігла мати хлопця, його донька. В старого заявилося якесь страшне передчуття. Він досить енергійно, для свого віку піднявся із землі і взявши хлопчака за руку, швидко пішов назустріч...
- Щось сталося? – запитав дід, коли вони порівнялися з жінкою біля великого куща з дрібними червоними ягодами.
Вона кивнула, обіймаючи сина, який випередив діда і кинувся до неї.
- Щось з твоїм чоловіком?
Вона знову кивнула і на очі накотилися сльози.
- Він почав говорити?
Вона хотіла сказати та не відповіла. Хоча здавалося з її вуст зірвалося декілька слів. Мабуть здалося. Жінка плакала, тісно стискаючи в обіймах свого сина. Хотіла кричати на весь світ, та заради сина, вона повинна мовчати.
- Мовчи!- сказав голосно і повторяв багато раз дідусь, обійнявши їх обох. Вони вже не чули шум мотору патрульної машини, що була вже майже поряд. Слова все ж були. Не здалося.

2012