новела, перша спроба в прозі

Це я не міг зрозуміти. Вийшов з супермаркету, а де залишив свою машину – не пам'ятаю. Те, що приїхав сюди на автомобілі, свідчили ключі, що тримав в руках, і про сам факт, я пам'ятав, але щось не давало згадати, де її залишив. Якась страшна амнезія, можливо тому, що дуже сильно болить голова, та й тіло нило, неначе його котком переїхали. Та ще й цей, якийсь таємничий страх, хоча боятися було нічого. На вулиці стояла прекрасна сонячна, майже весняна погода, те що це зима, нагадували поодинокі островки снігу, що залишився під огорожами сусідських з супермаркетом будівель. Тепло, плюсова температура.
Голова почала боліти ще сильніше, немов ще трохи і я звалюся з ніг. «Потрібно перейти на іншу сторону вулиці» – промайнула думка, - там виднілася лавочка, яка мені в цей момент, була б якраз доречною. Пропустивши старого «Опеля», що проїжджав, саме в той момент, коли я вже був на узбіччі, і немов би зовсім не помітив мене, швиденько перейшов та сів.
Чи довго я сидів… навіть цього згадати не зміг. В голові блукали, якісь хаотичні уривки із мого життя. Вони пригадувалися, і миттєво зникали. Дивно, серед них були навіть ті, що зі мною не траплялися. Можливо тому, що я їх просто не пам’ятав. Перед очима з’явилося якесь дзеркало. «Оце почало глючити» – промайнула думка. Хоча насправді, розумів, що це не дзеркало, а якісь срібно-білі вогники, зібрані в овальну кульку, які за мить покрилися перламутрово-різнокольоровими променями і непомітно збільшувалися, що згодом стали більшими за мене. Страх, що прослідував мене до цього, збільшився відносно-пропорційно, до тієї кульки, що майоріла тепер переді мною. Я нічого кращого не зміг придумати, як заховатися за ту саму лавочку, на якій щойно сидів.
- Повернися на місце, - пролунав нізвідки голос.
Чомусь не хотілося з ним зовсім сперечатися, і я слухняно всівся на своє попереднє місце. Але те що побачив, мене злякало ще більше, з переляку я зміг тільки запитати:
- Ти хто? Ангел? – дивно, незважаючи на переляк, запитав я чітко, без запинок.
Переді мною стояла бліда постать, що нагадувала, швидше, ті вогні, що з’явилися з дзеркальця, ніж людину. Але те, що він мав постать людини, сумніву не було.
- Так, ангел, але це не має значення для тебе, - знову пролунало неначе відлунням … в голові, - Тобі потрібно повертатися, і дуже швидко!
- Куди повертатися? Я навіть не знаю де мій автомобіль. – В якусь мить я зрозумів, що не знаю багато чого – я не знав де мій дім, навіть хто я, якось не дуже пригадувалося.
- Повертайся, часу обмаль! - повторила постать. – Немає часу на розмови.
- Я б залюбки, - відповів я, - тільки куди?
- В тіло…
Мене, наче грім вдарив.
- Куди?... В тіло?... – перепитав здивовано я.
- В тіло, - почув коротку відповідь.
- Як в тіло, моє тіло ось – тикнув себе в груди.
- Ти, лише душа…
- Як душа! – він хотів ще щось сказати, але я його перервав, - Я ходжу, сиджу, ось мої руки, ноги, тіло, все на місці. Що за маячня.
- Це тільки фантом, - почув відповідь, - коли людина втрачає якусь частину тіла, наприклад, ногу, вона її відчуває ще довгий час, неначе вона ще існує. Те саме і в тебе, ти - це душа, що втратила тіло. Тіло твоє в реанімації і тобі потрібно повертатися.
- Цього не може бути, - заперечив я, хоча став відчувати щось неладне, - що зі мною може статися, я щойно вийшов з супермаркету…
- Ти до нього не доїхав, ти потрапив в аварію по дорозі до нього.
- Так чому я тут, біля супермаркету?
- Мабуть, що ти дуже хотів, сюди потрапити - можливо саме тому.
- Так, чому тоді, не пам’ятаю що зі мною трапилося? - Знервовано запитав я – Зовсім нічого не пам’ятаю…
- Твій час ще не прийшов, більша частина спогадів залишилася в твоєму тілі, - промовив ангел, немов завчену фразу, а потім грізно, мов би крикнув, додав - Тобі потрібно повертатися!
В цю мить я зрозумів, що я не проти цього, тільки не знаю як.
- Як повернутися? – запитав я.
- Забудь що ти тут, і повертайся... І повертайся – пролунало відлунням.
- Як це зробити? - з відчаєм промовив я, стало дуже страшно. Нарешті я зрозумів для чого був страх. Це один з способів мене повернути.
Піднявши погляд, я глянув на ангела. Його вже не було. Я дійсно не знав як повернутися. Від цього ставало все страшніше. Незважаючи на це, я підняв на лавку ноги, ліг на неї і спробував заснути. Голова (точніше її фантом) дуже боліла. Можливо це і є вихід - просто заснути…

***
Міська лікарня, реанімаційне відділення.

- Лікарю, як він?
- Він в комі. Ми робимо все, що в наших силах. Його стан стабільний, але не покращується.
- В нього є шанси?
- Все залежить лише від нього…