ми цілу вічність не поруч
і ніби міцно тримаємось за поручні
щоб не упасти долілиць у прірву
нерозгаданих і трохи хворобливих снів

нещодавно у тебе появились відкриті рани на вилицях
які не хочуть при жодних обставинах гоїтись
навіть якщо прикладати товсті клапті подорожнику
навіть якщо купатись у прозорих гірських річках
навіть якщо цілувати довго і пристрасно

але ти все одно продовжуєш вивертати своє тіло
навиворіт шукаючи там затонулі кораблі і потяги
що вічно запізнюються
у кожному із нас хтось загинув
хтось пропав безвісти

ти стоїш із самотністю біля вікна
і незграбно заломлюєш пальцями срібний промінь місяця
що лоскоче тобі лице так ніби небо порвалося і
повільно витікає крізь розбухлі зіниці
і враз ти різко провалюєшся у ту бездонну пустку
і не можеш ніяк намацати твердого дна

ну що ж продовжуй збирати у жменю каштани у парках
запам'ятовувати камінці на довжелезних берегах
а потім згадувати і перелічувати їх у пам'яті
ось так творяться просторові ландшафти і цілі сюжети

ненароком заплітається пожовкле і щойно опале листя
у твоє волосся мов якір що заповзає у густі морські водорості
які живуть на долонях моїх
але ти вправно струшуєш їх ніби й нічого не було
а потім воно собі перегниє
і прийде нова весна у наші легені
приходь і ти
тільки не запізнюйся



коли ніч проштовхується тобі між ребра
і нічні ліхтарі сповзають світлом
на розмоклий від дощу асфальт
я меди to you на дим
ловлю ротом отруєне повітря
і перешіптуюсь із тишею
щоб ніхто не зміг підслухати
нашої спільної самотності

якесь трохи запалене бачення
і рухи зовсім недолугі
обвуглені ззовні мов водяні черв'яки
що повільно заповзають у довге волосся русалки
і борсаються і помирають

п'ять зап'ясть і трохи пітьми між нашими спинами
короткі відстані наших уповільнених маршрутів
я казав тобі що світло може пересуватись самостійно
якщо його приручити?

незабаром прийде грудень і в грудях буде
стискати від холодних вокзалів і коридорів
далі буде
далі буде
і будитимуть мене зими чи весни
і щось відбуватиметься знову

в один із цих хворобливих
понеділків вівторків чи середин
ти торкатимешся мене ніжно мов
холодне повітря яке щойно увірвалось
зненацька знадвору й нечутно
прилягло на поверхню моєї ледь зволоженої шкіри

і
ми будемо любити не так як люди
бо у нас це назавжди



я ніколи не буду твоїм
я ніколи не буду чиїмось
ці хмари вже досить високо небом вештаються
і коли ти підходиш до мене в притул
я відчуваю вібрацію твого серця
як повільно переміщаються
в цьому не надто спокійному просторі
твої подихи й погляди

ми любили обпікати повіки гострими
сонячними лезами воно ж бо гаряче
як жарівка металу
як спека під нігтями
але хтось таки підтримує твої руки в теплі
а я мерзну від осіннього вітру
давай не про це
будемо краще сміятись беззупину до ранку
відкорковуй трохи вина
натще меду й горіхів
ми так любимо найбільше

коли починається ранок трохи пестимо
одне одного мандруючи поверхнями тіл
щоб було комфортніше відчувати
зовнішній чинник доторків пучків пальців і ще
там чогось не досить пристойного
просто кохаємось пошепки
бо тиша це музика
бо тиша це ти
бо тремтіння застигло в передчутті неочікуваного

тоді я бачив тебе на фоні сходу сонця і
контури твого обличчя плавно
вгинались
вливались
вплітались
у обриси твого тендітного передпліччя
і це усе немов би одна єдина субстанція
цілком довершена
цілком неприступна

ми любимо cтавити жирні хрестики на минулому
хочемо перекреслювати ножем
відбитки на долонях
але не виходить бо доторки і відчуття
не проходять крізь нас безслідно
вони ж бо завжди залишаються поряд
у нашій пом'ятій пам'яті
пам'ятай це

дякую усім хто залишається вірним мені
хто молиться цими незграбними сповідями
хто вірує в те що написане насправді збувається
що слова це не просто слова
що дні просто так не відчалюють
відкороковуй ще одну пляшку
літо закінчується



насправді можна беззупину вдивлятись
крізь
ці задимлені вранішнім спокоєм очі перехожих
і бачити лиш масовий сум
і вслухатись у шум нашого міста
адже ми усе придумали
адже тільки ми можемо сприймати його
як щось цілісне і трохи недовершене

коли дні переступають одночасно
за кордони усіх держав тоді хочеться
щоб наступний уже не наступав на
зволожені від поту долоні
бо старіння не надто приємна річ
бо цикута росте на вологому березі

тоді ми поїдемо в гори де вітер вологий
куйовдить волосся і хочеться лежати на
найвищій вершині повернувшись очима до бога
і кричати крихкими молитвами гулко у даль
щоби небо розійшлось рівно навпіл як слабкий шов на шкірі
і впало з неймовірною легкістю на обличчя

обійми мене руками поки я не став каменем
на дні глибокої річки
поки світло ще не ступило на мої повіки
бо тоді вони відкриються
і вода розмиє найміцніші береги
як пульсуючі вени що пробиті гострою голкою
і тоді я буду визбирувати у кошик усю дохлу рибу
у високих травах і густих чагарниках
буду підпалювати очерет і визбирувати росу на сонці
тому не потрібно випробовувати на міцність нашу долю

отож довго дихай на скло щоб можна було писати
на ньому короткі але влучні повідомлення
щоб можна було не говорити зайвих слів
коли на небо спадає морок
допоки доторк на пучках буде відчувати
холодне полум'я твоєї терпкої присутності
я буду молитись до неба
я буду молитись до тебе
чекати дива і чуда
можливо на даний момент це і є найголовнішим



будь ласка залишся зі мною
хоча би сьогодні
хоча би на вічність
бо час неквапливо
ступає по наших розбитих
серцях і ми вже не всилі зупинити
невідомі рейси пустих поїздів

це як фальшиві відчуття чогось недосяжного
наприклад крилатого щастя
що миттю злітає птахом до неба від
холодного подиху вітру і ми
вже не можемо втримати його у своїх обіймах
повір я сьогодні покірний
лиш твоїм думкам
лиш твоєму погляду
засинай на моїх руках і на теплій простині
словесно постимо інколи очима пожираючи хочемо
відпустити холодний морок осені
і те чого ніколи не буде між нами

я не розумію таких як я
я не розyмію таких як ти
а ми так вірили у завтрашні світлі світанки
і теплі руки що пахнули б нашими снами
відпускаю миттєвості днів і кораблі за морями
я шукав у тобі щастя
я шукав тебе щосекунди між незнайомих очей
між давно забутих доріг і будинків
ти стоїш із мокрим волоссям
я босий блукаю між сірого натовпу
засинаю сьогодні один
вимкніть світло будь ласка
неквапливо лягають зірки на мої підвіконня

я навмисно не хочу прокидатись
щоб якомога довше дивитись
на тебе кріль шпарини пальців
інколи усе виглядає таким безглуздим
і водночас нетлінним проти наших
ударів об лід і каміння
бо часу немає на те щоб оговтатись
від солених губ
від холодних рук

пора якомога швидше вмикати цей день
натискаю на play
пусті квартири
пусті серця
як завжди
їх так жаль
бо нічим не заповнюються
як і вчора
як і сьогодні

там за горизонтом
за досяжністю погляду я бачу чіткіше ніж
внутрішній голос шепоче
і очі заклеїти скотчем щоби
дощ стискав у обіймах мене співаючи сонети сонцю
а руки пахнуть тобою
як і завжди
як і кожної ночі

так хочеться втікати від чужих поглядів
я прийду коли ти будеш сама дивитись у безмір
ми будемо мовчати із тишею
потім бігти босоніж за вітром на схід
так ходимо на вістрі ножа
і жалимо прямо у груди
бо листи твої ще непрочитані
бо книжки мої ще ненаписані
а кораблі собі відчалюють
а кораблі собі захлинаються
у моєму світі де райдуги без кольору

я один із
точніше не той хто б
я не такий як
я не такий як

ти знаєш інколи трапляються
такі миті коли хочеться забути cебе
коли хочеться впасти долілиць і
не підніматись ніколи
іти щоразу по колу ступаючи на ті самі
граблі й серця
на ті мілкі провалля які ми ховали
під сірими снами
що саме?
ти хочеш хапати руками
нестерпне повітря і бачити світло?
повір незабаром настане вічна пустка
це така пустеля із псевдоземлею
яка поглинає усе і всіх

коли розмовляю з тобою немов би розмовляю
із богом так часто стається особливо
посеред п'яної ночі
і невідомо нікому як цьому зарадити
чи потрібно шукати виходу чи
щось кардинально змінювати?
тому варто змиритись і злитись
із натовпом сірого пороху
я дорахую до ста і засну невблаганно
і тихо щоб дихалось снами і теплими веснами

наші серця такі неохайні вони увесь
час мнуться як постіль у нашому ліжку
щораз нові підніжки
в багнюку лицем і той процент людей
які тебе знову не скривдять є нульовим

хто б що не казав але час є піском
і коли день догорає як останній сірник
коли темінь затуляє нам очі своїми руками
я ловлю себе на думці що дні це не вічність
що можна ще трохи погратись в життя
прокидатись коли заманеться щоб
сонце світило у очі а потім
посеред ночі ти приходитимеш ще раз
і щем поміж ребрами буде пекти

гріховна любов перебродила переболіла і
стала гіркою як осад у склянці гарячої
кави
ми будемо жити неспішно
роками!
століттями!
ми будемо дихати вічно усім на зло
у цих безмістовних рядках!
я всотую пилюку і гамір
помалу так тупим каменем виколюю
прийдешнім світанкам очі і пошепки
говорю про ту ніч де я
розмовляв із тобою
точніше із богом