ти знаєш інколи трапляються
такі миті коли хочеться забути cебе
коли хочеться впасти долілиць і
не підніматись ніколи
іти щоразу по колу ступаючи на ті самі
граблі й серця
на ті мілкі провалля які ми ховали
під сірими снами
що саме?
ти хочеш хапати руками
нестерпне повітря і бачити світло?
повір незабаром настане вічна пустка
це така пустеля із псевдоземлею
яка поглинає усе і всіх

коли розмовляю з тобою немов би розмовляю
із богом так часто стається особливо
посеред п'яної ночі
і невідомо нікому як цьому зарадити
чи потрібно шукати виходу чи
щось кардинально змінювати?
тому варто змиритись і злитись
із натовпом сірого пороху
я дорахую до ста і засну невблаганно
і тихо щоб дихалось снами і теплими веснами

наші серця такі неохайні вони увесь
час мнуться як постіль у нашому ліжку
щораз нові підніжки
в багнюку лицем і той процент людей
які тебе знову не скривдять є нульовим

хто б що не казав але час є піском
і коли день догорає як останній сірник
коли темінь затуляє нам очі своїми руками
я ловлю себе на думці що дні це не вічність
що можна ще трохи погратись в життя
прокидатись коли заманеться щоб
сонце світило у очі а потім
посеред ночі ти приходитимеш ще раз
і щем поміж ребрами буде пекти

гріховна любов перебродила переболіла і
стала гіркою як осад у склянці гарячої
кави
ми будемо жити неспішно
роками!
століттями!
ми будемо дихати вічно усім на зло
у цих безмістовних рядках!
я всотую пилюку і гамір
помалу так тупим каменем виколюю
прийдешнім світанкам очі і пошепки
говорю про ту ніч де я
розмовляв із тобою
точніше із богом