Ці дні – як валізи, важкі від ваги і розлуки,
А часом пусті, як дерева – без плоду і листя.
І хочеться впасти, та скрізь незачинені люки,
І хочеться вити, та зграї вовків ходять близько.

Годинник – мов тесляр, цвяхи забиває у скроні,
Сумління – як вчитель, нагадує: мусиш, повинна.
І хочеться світла, та промені сонця ще сонні,
І хочеться тверді, та ґрунт по снігах – трясовиння.

Приходиш у банки, та ніц вітамінових позик,
А ліпше у погріб, там банки – свої, без почину…
І хочеться істин від тих, що спочили у Бозі,
І хочеться знати, чи є на землі цій спочинок.

19.04. 2013

Сумнів то рве, то реве,
стигне у погляді манною суму;
тягне за руку нове,
друга рука до відчутого суне.

Сумнів шматує до дір,
швидко торочаться дні супокою;
пальці все бгають поділ:
Боже, чи правильно те, що я кою?

Сумнів мій на терезах
важить кар’єру, дітей та утому —
мовби обскубаний птах
падаю в пригорщі днів невагомо.

бризки брязкають краплі в’язками
всі дрескоди міщан паплюжать
бульки колами колять холодом
по налитих ущерть калюжах

капці квакають ноги чавкають
сонне сонце не в змозі гріти
поміж веснами криги скреснули
Ти навшпиньки біжиш до літа…

Забути? Не можу. Не вмію. Не хочу.
Не крапка – трикрапка в кінці постає.
Розвіює вітер минуле-тороччя
і ніжить, як мама, волосся твоє.

Сивієш, мій хлопчику, мій чоловіче,
у місті, де слухають серце глухі.
і той, хто віншує твій успіх у вічі,
позаочі ловить у сіті птахів.

І той, хто тебе до грудей своїх горне,
із щирістю щирить лиш зуби услід.
Круки твоє небо вбирають у чорне –
всі авіарейси скасовують літ.

Схилися до щастя, немовби до рути –
і стане життя до снаги й до ладу.
Насамперед, тій, що не може забути,
що світить-освячує твою ходу.

Інший постукав у сон – серце йому відчиняє,
нишком пускає у дім, звідки давно мігрував:
тут ми морозили-ся, тут зігрівали-ся чаєм,
тут заплітали плітки з виру заварених кав.

Подих – тягучий ефір, серце в реалі не тямить,
довго чекала Його – ось він, шукає нічліг.
Рух захлинувся слізьми, щастя вдавилося днями –
довгим сувоєм чекань, що обітнути не зміг.

Ніжність на рівні ножа, доля бинтами закута,
квітня обпалений цвіт і недописаний біль.
Про забрунькований рай із пелюстками цикути
крутить завбачливий Бог нам на стіні діафільм…

Кажуть, що Інші зі снів – то до недуг і негоди,
ось тобі ллють молоко, завтра кидатимуть глек.
В час, коли сплять ліхтарі й небо палає зі сходу,
сонна і квола... шукай сходи найближчих аптек.

Списи її докорів
гатять по спині
дощем —
Веселки надулись
і сумом припудрили
щоки.
Розпечена жінка
із ближніх оладки
пече,
Голодний обранець,
як бранець,
вимолює:
ДОКИ?

Шкарпетки по хаті
нагадують їй про
бомжів —
брудних і самотніх
із запахом кислим
опари.
І, зціпивши зуби,
бубнить попід носа:
«Ти їв?»
І мовчки зараджує всім,
хто не може без
пари.

Та мудрість життя
розпанахує світлом
печаль,
і розум бере
силоміць її норов за
віжки.
Коханий зриває
сукенку –
холоне,
мов чай.
І знову займається
гнівом —
бо крихти
на ліжку.

Облишмо неспокій, запхаймо у скрині й шухляди
і клопіт, і втому, і брязкіт чужих балачок.
Волію горіти, зоріти, терпіти заради
любові. Мовчок.

Сусідські дахи зазирають в оголені шиби,
що враз туманіють від ярого духу плити.
Кудлатяться хмари на таці гарячої риби –
як риба, і ти.

У гомоні ложок покашлюєш сухо і хворо –
я подумки лаю нахабний непроханий грип.
Здається, сусіди причмокують, чавкають хором,
а ми – нічичирк.

Сумління допитує: що ти зробив, а що мав би –
вже бали в щоденнику нам вимальовує Бог.
Вечеря й оцінки, невдачі та успіхи – навпіл.
І тиша на двох.

Тебе прив’язали до віників, прасок і плит,
Пегаса стриножили путами хати й городу.
Життя проростили суцільно із кореня «дит-»,
відкраявши простір, сповивши в пелюшку свободу.

Шляхи обірвали – по розміру маєш аркан,
втекти неможливо – сторожу несуть твої діти.
Від світу захована за двометровий паркан,
який кострубато тебе стереже від пристріту.

Вже стресову тишу руйнує пронизливий крик
голодних дітей і собаки у зашморгу дроту.
Надії даремні, бо твій молодий рятівник
помчав у метро на улюблене місце роботи.

Плекала і плакала, мліла й міліла –
неписану долю писала в листах.
Подалі від слова, поближче до тіла
летіла. Та падав закоханий птах.

Гріхи і горіхи кидав на утому,
влучаючи в душу, навіював сум.
У двері вривалась без стуку і дзвону,
ти їх зачиняв на замок, на засув.

Прощення й прощання твої без зупину
до болю ятрили невидимий шов.
Хотіла тобі народити дитину,
та ти зачинився, у безвість пішов…
2012

По лабіринтах днів навпомацки ідеш,
Наосліп робиш крок – і все життя наосліп.
Були поводирі, та де вони? Та де ж?
Були малі гріхи, тепер – гріхи дорослих.

Борщі з гірких пліток, солодкий пересуд
На перше й на десерт – уже по горло ситий.
Вечеряти нас кличуть тисячі іуд,
Але годує душу лиш один Спаситель.

І завмирає час в очікуванні див,
І хилиться земля під куполом небесним.
Бринить на всі віки вже завчений мотив:
«Христос Воскрес!». І ще не раз воскресне...

Оповита плітками і шаллю буденного галасу
виринаєш поволі з вагону нічного метро.
Коли Київ палає вогнями Парижа чи Даласа,
у твоїй голові – лиш уроки, вечеря, сільпо.

Коли денний сюжет розпочато і ще не завершено,
та не ручка, а сумка стає тягарем для долонь.
З-поміж поверхів неба шукаєш дорогу – до першого,
з-поміж сотень вогнів виглядаєш єдиний вогонь.

Постаєш на порозі руками столиці замучена,
та відбитки усі позмиваєш у ванній дощем.
І настане мить щастя: на ліжко розкидаєш кучері –
ті, що зранку зла плойка своїм язиком обпече.

Забракне води, щоби вимити душу під душем,
Не стане шампуні, не вистачить мил і мастил.
Ламається світло, притиснене світом грядущим,
Ламається самість, останній руйнуючи тил.

То ми чи не ми: особи безтінні, безликі
Шукаємо світло у світі суцільних боліт.
Ламаються долі без жодного схлипу чи крику.
Ми ж лагодим мізки, щоб інший придумати міт...

Перекоти, коте, перекотиполе –
перекоти долю з лисої стерні.
Все погризли миші, тільки крихти болю
залишили їсти втомленій мені.

Кіт дві долі котить, лапами штовхає,
сонячні ворсинки сліплять кожен крок.
Миші правлять полем, нами – лиш нехаї
перекотиполем змотують клубок.

2008

Скрипне щедрівка, блукаючи хатніми вальками,
впросиш забігти – усоте цукерок даси,
тицьнеш монету як дяку малим посівальникам –
рік новий впустиш у зморщені житні часи.

Ноги поплентаєш, тяжко й кульгаво зітхаючи, –
тлінні ряднинки зібгає стареча хода.
Серце розірветься в друзки, бо серденьку гаряче,
а на роз'їжджених зморшках осяде сльота.

Ти молода, молодіша від пещених панночок,
щедрість в убозтві новим поколінням прядеш:
спиці іржаві, та очі янтарно-нев'янучі...

Бабцю, йди їсти кутю!
Тільки де Ти?
Ой, де ж?..

То сніг чи то пудра з лялькових облич
по коліях тіла вовтузиться. Зимно.
Овечий кожух під заставу позич
у хмарного неба чи в Божого Сина.

То сміх, то кусання голодних мурах
на мікрогектарах холодної шкіри.
Сховай свою голість під витканий дах
на сьомому небі, застрявши у ліфті.

То самість. То зимність поголених тиш
стискає твої необійняті груди.
Закрий порожнечу, самотність облиш
і чаєм зігрій цю підступну застуду.

* * *
Не вертайся назад.
Бо не знайдеш зворотнього шляху –
він засипаний пилом,
закиданий щебнем ущерть.
Ти – не Бог, не воскреснеш,
ступнувши на вишиту плаху.
Ти – не демон,
не встигнеш проскочити кулею смерть.

Не вертайся назад.
Хоч широкі дороги зручніші,
ніж постійне втискання
у вузькість небесних стежин.
Юнь садів відцвіла
і зотліли надкушені вірші
там, де їла цукерки
та пила солодкий спочин.

Не вертайся назад.
Хоч прожите посвистує п’яно,
хоча кроки випрошують
дозволу в пройдену путь…
Ти, як квітка,
що, вирісши в горщику, сохне і в’яне,
а тобі ще б рости і цвісти
не в минулому – тут.

Ти мусиш жити в місті гетсиманій,
у місті-інкубаторі іуд,
де триголові риби у лимані
священу кров Твою ковтками п’ють,
де стан шмагають виноградні лози,
де продають усе й усіх без меж.
А Ти крокуєш по вузькій дорозі,
по зорях у калюжах Ти ідеш.
Твоя хода не знає втоми й спину,
щоб зерна сипати в ґрунти віків…

Ти в Гетсиманському саду Єдиний,
хто не продасть за тридцять мідяків.

Лавровий вінок обміняю на зашморг поразок.
Зійшовши з Олімпу визнань, я постану Ніким.
Навиворіт ляжуть солодкі улесливі фрази,
зітерши з мальованих душ нашарований грим.

Щоб бути Ніким, все міняю, аби тільки БУТИ(!),
Аби не збирати по краплі життєву снагу,
Аби не відчути вустами цілунку цикути
Я буду Ніким! Але БУДУ на Божім даху...

Лавровий вінок обміняю на...

В.Я.
Двері навстіж тобою відчинено -
ти існуєш на протязі протягом
між земними званнями і чинами
Божим полум"ям сили й супротиву.

Карі очі тобою розплющено,
щоб не йти по дорозі з нездарами.
Тільки душу суєтно замучену
не сховати ніяк окулярами.

Моє ж серце згора в небайдужості
і зринають слова-застереження,
щоб не став ти назавжди простудженим
під крихкими елітними вежами...

Ще чути протяжні плачі
покиданих на землю хуртовин.
Ще хочеться до вуст печі,
та тулиш ноги на малий камін.

Ще мрії рвуть під кригами траву,
живуть на хмарочосі стріх.
Зліпити бабу снігову?
Та я доросла… То спокуса - сніг.

Це місто мене з'їсть,
як сендвіч на сніданок,
вдоволено зап'є
компотом із калюж.
Йому замало тіл
мальованих коханок,
що пазури свої
розкрило і для душ.
Це місто мене з'їсть,
але чи буде смачно -
нейрони зіпсують
тваринний апетит.

...Можливо, утекти,
щоб місто це не бачить?
Лише б не з'їли інші
із супом на обід...

Я топчу час ступнями голих ніг,
а він зумів проскочити між пальців.
Я тягну час, як вишивку, на п'яльці,
та він за п'яльці вислизнути зміг.

Сміється час:"Ану, наздожени,
а я тікатиму від тебе, дівко!"...
Укотре клею порвані кросівки,
латаю вкотре тріснуті штани...

Усе біжу за часом навздогін,
намотую на ноги кілометри.
одна зупинка - на порозі смерти,
але до неї міліарди днів.

Окрайці фраз і крихти повідомлень
утома розпорошила в мені.
Вечір'я заховало шлях додому –
хапаюся за зоряні вогні.
Ніхто мене не кличе, не чіпає,
не кидає три букви навздогін.
Вечір'я пригощає чорним чаєм
мене півмертву – мій тілесний тлін.

Чи я дійду? Та Хтось завжди доводить
до дому, до квартири, до стільця,
на тлінне тіло ллє цілющі води,
стирає втому з мертвого лиця…
Читаю сни. Він спокій мій вартує,
в порожні жили кров гарячу ллє,
запевнює мене: живеш не всує…

Я ж хочу знати: хто Він є?

* * *
Не відчуваю. Значить – не живу.
А тільки йду щаблями алгоритму.
Крокую, як усі, життєвим ритмом.
Веслую, щоб триматись на плаву.

То вже не я. То скупчення клітин.
То схрещення артерій. Душе, де ти?
Заплутана в синтетиці синтетик.
Утоплена в інформаційний плин…

Завис комп'ютер. Зависаю теж.
Затягую петлю інформаційну
на мізки. Рятуватись недоцільно,
Ти, як усі, машиною живеш.

Ти маєш гостре лезо. Ріжеш тишу
на скибки, мов достиглі кавунці.
Мій ніж – тупий, солодку тишу кришить,
як хліб, для зголоднілих горобців.

Кавунний сік вмиває підборіддя,
затягує клітини шкіряні.
Розрізана, розпита тиша літня
відкрапує передосінні дні.

Обід прощальний. Від'їжджаєш, пане,
в столичні далі, заосінні сни…
Не рушиш тиші – тиша в'яне, в'яне,
як в'януть перестиглі кавунці.

Очима заховатись від людей
під пасмами обвислого волосся.
Віднині на набридливе: “Ти де?”
не прошепочу більше: “Ось я!”
Бо я НІДЕ – зависла на дротах
хронічного мобілобожевілля.
У клітці телефонній, наче птах, -
налякана, замучена, невільна.
Відкрий мене в мені. Твій інструмент –
то набраний мій номер телефону...

Мобілобожевільний абонент
заплутався у недосяжній зоні.

* * *
розмальований місяць руками нічних ейфорій
напівсонно складає навпомацки зоряні гами
ти стоїш півступнею на білій сорочці моїй
розпанахуєш небо своїми земними ногами

розсипаєш розпуки розпутніх розплат і розмов
розпорошуєш розпач з глибоких життєвих розпадин
на біляві ромашки на ватний небесний покров
розливаєш розкуто розведені темінню вади

розійдуться плітки по закінченню префікса роз-
не придумавши слів розкидатимеш погляди мовчки
день розвішав білизну на прутах поезій і проз
розійшлися лишилось клеймо на обличчі сорочки

Я.В.
Я п’ю цей час і відстань прагну пити
ковтками довжини і висоти.
Хапаю мить, тікаючи від миті,
жую надію. Вірую. А ти...
збираєш пил з небесних черевиків,
біжиш у світ, де ти – поки ягня.
Святий ярчук – моє ягня велике
сосе життя за грудища. А я...
тягну дроти до марева з ярчати
шляхом листів, дзвінків, стрічань-розлук.
Сказати все?
Та Бог велів мовчати
звичайній смертній.
Скаже все ярчук.

ярчук – 1) ягня; 2) собака з ярчати, якого,
за народним повір'ям, боїться нечиста сила

Годинник відвернула до стіни,
спілкуйся, любий друже, зі стіною.
Мені набридло говорить з тобою
про світ речей з моєї сторони:
про непомитий посуд на столі
і про мої запізнення додому,
про нерухомість – вічно нерухому
відносно диких обертів землі.
Ти поспішаєш, та ніде не ждуть
твоєї нескінченної розмови
про воду часу, де людина – човен,
а дні і ночі в майбуття гребуть,
немов раби, прилиплі до весла.
Круїз життя без бажаних зупинок,
бо підганяє течію годинник.
Ось день – велика стрілка, ніч – мала...

Відвернений, утомлений хрипиш,
жаліючись стіні на мої вчинки.
Не дочекаюсь тиші та зупинки,
бо я помру, коли ти замовчиш.

хтось зробив з мене чорнила
налив у ручку
гарно пишеться
(але бувають і клякси)
хтось кинув на порозі
тепер об мене зачіпаються
топчуть
витирають ноги
хтось зім’ятий шматок мене
загладив
упхав у рамку
і повісив на стіну

я хочу ВТЕКТИ ЗВІДСИ
але не можу зібрати себе тут

Ти яблуко самотності розріж
на зустрічі – просочені шматочки.
Не говори. А пережовуй мовчки
мій переспілий біль.
Гіркий?
Та ні ж.
То просто яблуко червиве.
Їж.
Чи то в тобі черв’як?

Жуєш-жуєш – оскому не зженеш
і цідиш сік, як і слова, крізь зуби.
Скажи відверто: яблука не любиш?
а чи мене?

Я не збагну ніяк.

Тануть роки,
як морозиво в теплій долоні,
стікають крізь пальці,
тікаючи в прожиту глиб.
Спогад – солодкий,
що часом здається солоним,
залишком піни
до пальців дівочих прилип.
Час топить печі –
морозиво тане і тане.
Час сипле дрова
в долоні життєвих багать...

Знову горять біло-жовтим
столичні каштани.
Тільки вже інші
в каштанових лампах стоять.

Не бачились давно –
на теє різні створено причини:
то закривали лиця, заступали спини
тебе від мене.
Все одно
ти вижила в запиленій щілинці,
пробралася між частоколом спин,
щоб залишитися зі мною
наодинці,
поговорити про життєвий плин
стрічань, розлук, падінь нового злету,
про гіркість слів
і справжність того меду,
що ллється, як лавина, звідусіль,
затягує мене в обійми мли...
Ти між усього вірного – вірніша.
Ідуть! Я знову недопишу вірша –
по тебе, моя подруго, прийшли.