Оповита плітками і шаллю буденного галасу
виринаєш поволі з вагону нічного метро.
Коли Київ палає вогнями Парижа чи Даласа,
у твоїй голові – лиш уроки, вечеря, сільпо.

Коли денний сюжет розпочато і ще не завершено,
та не ручка, а сумка стає тягарем для долонь.
З-поміж поверхів неба шукаєш дорогу – до першого,
з-поміж сотень вогнів виглядаєш єдиний вогонь.

Постаєш на порозі руками столиці замучена,
та відбитки усі позмиваєш у ванній дощем.
І настане мить щастя: на ліжко розкидаєш кучері –
ті, що зранку зла плойка своїм язиком обпече.