Тиша… Через відкрите вікно чути лише запах ще одного літнього вечора. Віра лежала у ліжку, і ніяк не могла заснути: у голову наче хтось засунув цілий клубок непотрібних думок. Вони переслідували її протягом усього дня, але мама своїм «зроби те, зроби це» не давала їм повністю оволодіти свідомістю дочки. А зараз, коли всі вже давно бачать десятий сон, ці думки знову маревом поставали у пам’яті, і від них дівчині робилося моторошно.
Страх… Дуже смішно... Вона ніколи нічого не боялася. Навіть, коли життєві ситуації заганяли в тупик набагато старших і досвідченіших людей, це неповнолітнє чадо не хандрило, і йшло напролом навіть у випадках, коли ситуація вже не обіцяла нічого хорошого. Така «матросовська життєва позиція» заряджала позитивом і вірою в краще як батьків і друзів, так і просто людей, що опинилися на роздоріжжі, і не розуміють, куди тепер звернути, а, можливо, вже давно визначили свій маршрут, просто бояться брати на себе повну відповідальність за всі ситуації, що чатують на них за різкими поворотами долі. Такі люди дуже часто зустрічались їй. Були різні: одні дійсно мали проблеми, щиро плакали в неї на грудях, намагаючись віднайти порозуміння і почути якусь слушну пораду від малознайомої людини; інші просто хотіли потішити власне самолюбство, довести собі й оточуючим, що вони комусь потрібні, і тому придумували собі проблеми. Віра вислуховувала їх, говорила, що все буде добре, і люди просто витирали сльози з обличчя, і, довго вдивляючись у її довірливо палаючі дитячі очі, казали, що мала вона ще, життя не куштувала; що не має справедливості в сьогоденні, і виграє той, хто має гроші, бо за них нині можна купити все, і правду теж. А правда у нас як: у кожного своя – найправдивіша .
Але Віра не боялася таких проблем. Вона розуміла, що життя – не бульварний роман, і не казка. Це дійсність, яку треба приймати зі всіма її плюсами і мінусами. І якщо не боятися , то можна пролізти навіть у найменшу шпаринку, з якої б’є яскравий промінь світла; якщо впевнено йти до мети, то життя пощадить тебе і схилиться перед тобою, бо воно спочатку впивається пазурами , а потім боїться і поважає тих, хто достойно приймає його «подарунки».
Та, все ж таки, від чого вона тремтить, як звичайна істеричка, серце шалено калатає , і… ця каша в голові. Навіть не зрозуміло, про що вона думає. Здається, що весь світ вмістився у цій маленькій кімнаті, і давить її своєю присутністю; хоче, щоб вона, маленька дівчинка, зрозуміла його, але як? Може вона і зуміла би це зробити, та не зараз, не цього вечора. Зараз вона сама потребує підтримки, хоче поплакати. Всі кажуть, що від цього стає легше. Але, як плакати? Страшно… А якщо хтось побачить? Вона ж навіть не знайде причини своїх миттєвих сліз. Тому, що її не має? Ні. Просто ніхто не зрозуміє, що вона втомилася бути постачальником життєвої енергії, якого ніхто не сприймає всерйоз; що вона не легкодумна дитина в рожевих окулярах, яка вірить людям, і просто грає у гру, фінал якої – життя .
Ні, їй не важко це робити. Їй навіть подобається, що з її приходом у школу, чи ще кудись, люди починають усміхатися; що вона вчить їх радіти простим речам: вранішньому сонечку, голубизні неба, росяній стежині, усмішці коханої людини, ще одному прожитому дню…
Але чому ж тоді люди так часто іронізують її ставлення до життя? Їм же подобається це. Може, заздрять такій самовпевненості, або ж почувають себе ображеними долею через те, що їх реальність не така різнобарвна, як вигадані реалії цього безголового підлітка, чи просто не хочуть визнавати неправильності власного світобачення, яке ґрунтується на тому, щоб отримати більше грошей, ніж « хтось»(не важливо, яким способом ці гроші прийшлися)
А вона що: ні про що не думає, не має ніяких проблем – от і ходить завжди весела, усміхнена і життєрадісна...
Раптом відчинилися двері – у кімнату ввійшла мама. Підійшла до ліжка, поцілувала сонну Віру, і… Вона на мить забула про все на світі. А коли отямилась – поруч не було ні мами, ні набридливих думок. Віра подумала: «Як класно, що є на землі люди, що люблять тебе зі всіма «недоліками». Тай, взагалі: якби всі були однаковими, хто б тоді мріяв і вірив у диво?»
А я знаю: воно існує. Треба тільки дуже захотіти, бо ми народжені, щоб казку зробити реальністю.

Небо затянулось густыми серыми тучами. Люди вокруг начали куда-то бежать, искать какой-либо приют… Вся безмятежность города будто испарилась. Лица людей стали такими же серыми, как и небесные тучи. Даже если у кого-то в глазах можно было бы встретить кусочек позитива, то, наверное, надо найти визуальный контакт со всем городом. Это как писатель, который написал тысячу романов, но лишь три из них будут мировыми шедеврами, или, если ты переспишь с тысячей мужчин, то запомнишь только трёх, с которыми было лучше всего.
Маленькая девочка шла по городу, и видела эти серые лица, и такие же серые и пустые глаза. Хотя она была очень маленькая и одинокая, а на улице лил дождь – никто не обратил на неё внимание… Взрослые, которых вокруг было очень много, были заняты своими проблемами: они думали, как поскорее добраться до дома, или какого-нибудь кафе, чтобы спрятаться от непогоды. Но девочке не было страшно: она шла навстречу дождю, и просто о чём- то мечтала. На голове у крохи смешно болтались две тоненькие мокрые косички, а на ресницах блестели хрустальные капельки дождя.
Но… вдруг девочка остановилась, посмотрела на небо, на людей вокруг, и побледнела. Дойдя до ближайшей лавочки, малышка села на неё и долго смотрела в дождь, но в её глазах уже не было той искры, что прежде. Она просто сидела, как бы не от мира сего, лишь на щеке у девочки появилась большая слеза. Она выпала из её глаза, и остановилась на круглой, остывшей от дождя щёчке, и в изумлении стала смотреть на этот большой разноцветный мир. Да, хотя погода на улице и была мрачной, серой и дождливой - для слезинки, которая только-что родилась, всё было милым, нежным и безоблачным. Не знаю: то ли она была слишком юной и наивной, то ли серость мира забавляла её потому, что благодаря этой самой серости она родилась.
И вот, прожив несколько мгновений, полюбовавшись «странностями» нового мира, слезинка увидела небо. Как бы ничего странного, но именно небо больше всего заинтересовало маленькую капельку. А задело оно её именно тем, что с этой большой серой косынки падало очень много капелек, подобных слезинке. «Как хорошо, - подумала она,- как хорошо, что я не одна в этом непонятном мире больших «вещей». Я думаю, что смогу подружиться с этими капельками. Ну… может быть и не со всеми… Ну хотя бы с некоторыми. Вот – сейчас пойду знакомиться.»
И слезинка начала весело прыгать на щёчке у девочки, и проявлять какие-то знаки своего существования. Этим делом она занималась несколько секунд, и… наконец-то её заметили.
Одна точно такая капелька прилетела к слезинке и внезапно коснулась её. И в то мгновенье случилось нечто странное: капелька дождя отскочила от слезинки с криком и заплакала. Потом на каком-то незнакомом для слезинки языке заговорила со своими подругами. И все они очень странно , как-то искоса смотрели на очень похожую ,и в то же время совершенно не такую… на маленькую прозрачную очень-очень красивую и совсем не понимавшую образовавшуюся ситуацию слезинку.
Среди них были разные: одни в упор кричали и «толкали» на их взгляд умные вещи, другие, пытаясь льстить «лидерам» или же своему тупому его, поддерживали их, и, словно рекламные щиты, «шли в народ» и тыкали на слезинку; третие же просто ,пытаясь избежать конфликтов, или же боясь высказать своё «необщепринятое» мнение (а вдруг его не услышат, или вообще высмеют) просто молчали.
Если бы люди могли понимать шум дождя, а не думали, что это просто вода, которая в следствии задума божьего или чего-то ещё падает с неба, то может быть один из этих миров понял бы, что жизнь – очень короткая, и не стоит растрачивать её на конфликты, которые всё равно существуют в любом мире.
Но вдруг одна капелька дождя, которая ещё несколько мгновений назад сладко спала под крылом у пушистого облачка, а потом в полусонном варианте упала со своей «кроватки», и упала прямо на слезинку.
Вроде ничего не случилось, и, судя по первому «соприкосновению» слезинки и дождя, эта капелька тоже как и её подруга должна была заплакать. Но ничего такого не случилось, наоборот – капелька даже не проснулась. Но слезинке похоже такое «слитие» помогло: она начала понимать о чём разговаривают дождинки. Узнала о том, что её боятся из-за того что она не такая как все, а какая-то уж больно жгучая. А ещё она услышала как две капельки обсуждают её внешний вид, что-то вроде: она такая красивая и ,наверно, так этим гордится, что даже огнём, как Змей Горыныч защищается – чтоб нибось никто не испачкал. И обе дождинки громко засмеялись. Но этот смех был скорее всего выражением их зависти нежели просто иронии над слезинкой. «И,конечно, почему бы ей не гордиться:она сидит на личике у очень красивой девочки, а мы через несколько секунд просто упадём вот в эту большую лужу. Только когда это случится, зависит от ветра.» Дождинки вроде как хотели опять засмеяться, но не смогли. Как только они вспомнили ветер, он перестал дуть, и они по предсказанию стали частицами большой грязной лужи.
А слезинка, услышав такие отзывы о себе непревзойдённой, посмотрела в большие чистые глаза девочки , и, увидев там своё отражение, поняла, что она уже не та, что была до того как на неё упала дождинка, но, всё же,она намного краше и прозрачнее всех вокруг. Это ей очень польстило. Слезинка начала прыгать, плясать, и нечаянно соскользнула из «танцпола». Ветер подхватил её, и начал кружить в вальсе. Но слезинка настолько была занята собой, что ничего этого не заметила. Она прыгала невпопад, и даже пыталась помешать ветру. Пела, плясала, и всё потому, что она самая лучшая. Ветер дул очень тихо, чтобы не травмировать слезинку, но она так прыгала, что умудрилась выскользнуть от него, и тоже полетела в лужу.
Вот: теперь она стала как все. А виноват в этом, конечно,ветер.

Одного разу подруга сказала мені: « Якщо довго стукати у якісь двері – тобі обов'язково відкриють». Але чи всі двері відкриті для нас? Мабуть, у кожної людини є власний світ, у якому знаходиться ряд дверей, одні з яких відчиняються зразу, інші – з часом, а ключі від деяких ми шукаємо все життя, але так і не знаходимо, або знаходимо лише тоді, коли у пошуках забуваємо про найголовнішу мету.
Але, мабуть, найважче стукати у двері кохання. Звичайно не всім( зараз світ настільки зациклився на проблемах матеріального характеру, що люди розучилися мріяти ). Батьки стараються дати дітям вищу освіту, вдало одружити, знайти їм хорошу роботу; а психологія дітей і їх світобачення багато в чому залежить від старших(а тому й досвідченіших, авторитетніших людей). Тому ми, підлітки, бачачи, що батьки хочуть для нас «кращого життя», робимо дуже багато «невигідних» для себе вчинків, прекрасно знаючи, що у майбутньому це взагалі не знадобиться.
Але проблема не в тому, що це нам не потрібно, а в тому, що ми займаємося справою «не свого віку»; забуваємо про те, що юність - це час мрій, час вчинків, «про які можна багато чого згадати, та нічого дітям розказати».
А, може, нашим дітям буде краще, коли ми їм нічого не розкажемо, ніж замучимо їх психіку власним юнацьким трудоголізмом, пошуками неіснуючої істини, та проблемами, які ми власноруч створюємо, а потім шукаємо вихід із хати, лізучи через димар.
Але інколи кров усе ж таки приливає в голову, і ми на мить відкидаємо чорну рясу меркантильності: стаємо наївними, закохуємось, поринаємо у світ фантазії, віримо, що реальність – кольорова, що в людях ще залишилася частинка людяності, і, незважаючи на всю агресію людей проти самих себе, буде діяти вічний закон Всесвіту: добро переможе зло…
Дуже добре, коли «прозріння» наступає в підлітковому віці, а не тоді, коли на шиї висить жінка і дитина.
Чому я звернула увагу саме на чоловіків? Тому, що жінка, вступаючи у шлюб, народжуючи дитину, стає носієм стереотипної думки: вона – берегиня домашнього вогнища. А психологія чоловіків дозволяє мати «непомітні» гріхи. Вони поблажливо відносяться до власних проступків (деякі навіть вважають їх невід'ємною частиною свого життя).
Та, все ж таки, стає незручно перед самим собою, коли поринаєш у океан пристрасті, коли розумієш, що сім'я – це тягар, робота – лише спосіб заробляння грошей, а ніяке не покликання, як колись мріяв у дитинстві. І як хочеться взяти зі столу ключі від машини і поїхати до тієї, яка завжди уважно вислухає, але ніколи не зробить так, як ти хочеш; з наївно палаючими дитячими очима побіжить вирішувати твої проблеми, і запустить все до безвиході, а, коли вона найбільше потрібна, просто зчезне з твого життя, змінивши ключі від квартири і вимкнувши телефон.
Але раптом у кімнату забігає дружина, «обпікає» вуста холодним поцілунком, починає нахабно мішати твої думки, і… ти повертаєшся у реальний світ, але не надовго: через півгодини, пропускаючи повз вуха слова жінки, виходиш із квартири, довго гуляєш по місту, відчуваючи душевну спустошеність; знаходиш якийсь бар, замовляєш чогось міцніше і побільше, напиваєшся до нестями, щоб хоч на мить повернути втрачену юність.



2010р.