Одного разу подруга сказала мені: « Якщо довго стукати у якісь двері – тобі обов'язково відкриють». Але чи всі двері відкриті для нас? Мабуть, у кожної людини є власний світ, у якому знаходиться ряд дверей, одні з яких відчиняються зразу, інші – з часом, а ключі від деяких ми шукаємо все життя, але так і не знаходимо, або знаходимо лише тоді, коли у пошуках забуваємо про найголовнішу мету.
Але, мабуть, найважче стукати у двері кохання. Звичайно не всім( зараз світ настільки зациклився на проблемах матеріального характеру, що люди розучилися мріяти ). Батьки стараються дати дітям вищу освіту, вдало одружити, знайти їм хорошу роботу; а психологія дітей і їх світобачення багато в чому залежить від старших(а тому й досвідченіших, авторитетніших людей). Тому ми, підлітки, бачачи, що батьки хочуть для нас «кращого життя», робимо дуже багато «невигідних» для себе вчинків, прекрасно знаючи, що у майбутньому це взагалі не знадобиться.
Але проблема не в тому, що це нам не потрібно, а в тому, що ми займаємося справою «не свого віку»; забуваємо про те, що юність - це час мрій, час вчинків, «про які можна багато чого згадати, та нічого дітям розказати».
А, може, нашим дітям буде краще, коли ми їм нічого не розкажемо, ніж замучимо їх психіку власним юнацьким трудоголізмом, пошуками неіснуючої істини, та проблемами, які ми власноруч створюємо, а потім шукаємо вихід із хати, лізучи через димар.
Але інколи кров усе ж таки приливає в голову, і ми на мить відкидаємо чорну рясу меркантильності: стаємо наївними, закохуємось, поринаємо у світ фантазії, віримо, що реальність – кольорова, що в людях ще залишилася частинка людяності, і, незважаючи на всю агресію людей проти самих себе, буде діяти вічний закон Всесвіту: добро переможе зло…
Дуже добре, коли «прозріння» наступає в підлітковому віці, а не тоді, коли на шиї висить жінка і дитина.
Чому я звернула увагу саме на чоловіків? Тому, що жінка, вступаючи у шлюб, народжуючи дитину, стає носієм стереотипної думки: вона – берегиня домашнього вогнища. А психологія чоловіків дозволяє мати «непомітні» гріхи. Вони поблажливо відносяться до власних проступків (деякі навіть вважають їх невід'ємною частиною свого життя).
Та, все ж таки, стає незручно перед самим собою, коли поринаєш у океан пристрасті, коли розумієш, що сім'я – це тягар, робота – лише спосіб заробляння грошей, а ніяке не покликання, як колись мріяв у дитинстві. І як хочеться взяти зі столу ключі від машини і поїхати до тієї, яка завжди уважно вислухає, але ніколи не зробить так, як ти хочеш; з наївно палаючими дитячими очима побіжить вирішувати твої проблеми, і запустить все до безвиході, а, коли вона найбільше потрібна, просто зчезне з твого життя, змінивши ключі від квартири і вимкнувши телефон.
Але раптом у кімнату забігає дружина, «обпікає» вуста холодним поцілунком, починає нахабно мішати твої думки, і… ти повертаєшся у реальний світ, але не надовго: через півгодини, пропускаючи повз вуха слова жінки, виходиш із квартири, довго гуляєш по місту, відчуваючи душевну спустошеність; знаходиш якийсь бар, замовляєш чогось міцніше і побільше, напиваєшся до нестями, щоб хоч на мить повернути втрачену юність.



2010р.

Я просто хочу, щоб мрії не залишалися лише мріями,а люди так і "прогиналися" під сувору реальність.
P.s. Ви ж знаєте, що пожалієте, та буде страшно щось виправляти.