Тиша… Через відкрите вікно чути лише запах ще одного літнього вечора. Віра лежала у ліжку, і ніяк не могла заснути: у голову наче хтось засунув цілий клубок непотрібних думок. Вони переслідували її протягом усього дня, але мама своїм «зроби те, зроби це» не давала їм повністю оволодіти свідомістю дочки. А зараз, коли всі вже давно бачать десятий сон, ці думки знову маревом поставали у пам’яті, і від них дівчині робилося моторошно.
Страх… Дуже смішно... Вона ніколи нічого не боялася. Навіть, коли життєві ситуації заганяли в тупик набагато старших і досвідченіших людей, це неповнолітнє чадо не хандрило, і йшло напролом навіть у випадках, коли ситуація вже не обіцяла нічого хорошого. Така «матросовська життєва позиція» заряджала позитивом і вірою в краще як батьків і друзів, так і просто людей, що опинилися на роздоріжжі, і не розуміють, куди тепер звернути, а, можливо, вже давно визначили свій маршрут, просто бояться брати на себе повну відповідальність за всі ситуації, що чатують на них за різкими поворотами долі. Такі люди дуже часто зустрічались їй. Були різні: одні дійсно мали проблеми, щиро плакали в неї на грудях, намагаючись віднайти порозуміння і почути якусь слушну пораду від малознайомої людини; інші просто хотіли потішити власне самолюбство, довести собі й оточуючим, що вони комусь потрібні, і тому придумували собі проблеми. Віра вислуховувала їх, говорила, що все буде добре, і люди просто витирали сльози з обличчя, і, довго вдивляючись у її довірливо палаючі дитячі очі, казали, що мала вона ще, життя не куштувала; що не має справедливості в сьогоденні, і виграє той, хто має гроші, бо за них нині можна купити все, і правду теж. А правда у нас як: у кожного своя – найправдивіша .
Але Віра не боялася таких проблем. Вона розуміла, що життя – не бульварний роман, і не казка. Це дійсність, яку треба приймати зі всіма її плюсами і мінусами. І якщо не боятися , то можна пролізти навіть у найменшу шпаринку, з якої б’є яскравий промінь світла; якщо впевнено йти до мети, то життя пощадить тебе і схилиться перед тобою, бо воно спочатку впивається пазурами , а потім боїться і поважає тих, хто достойно приймає його «подарунки».
Та, все ж таки, від чого вона тремтить, як звичайна істеричка, серце шалено калатає , і… ця каша в голові. Навіть не зрозуміло, про що вона думає. Здається, що весь світ вмістився у цій маленькій кімнаті, і давить її своєю присутністю; хоче, щоб вона, маленька дівчинка, зрозуміла його, але як? Може вона і зуміла би це зробити, та не зараз, не цього вечора. Зараз вона сама потребує підтримки, хоче поплакати. Всі кажуть, що від цього стає легше. Але, як плакати? Страшно… А якщо хтось побачить? Вона ж навіть не знайде причини своїх миттєвих сліз. Тому, що її не має? Ні. Просто ніхто не зрозуміє, що вона втомилася бути постачальником життєвої енергії, якого ніхто не сприймає всерйоз; що вона не легкодумна дитина в рожевих окулярах, яка вірить людям, і просто грає у гру, фінал якої – життя .
Ні, їй не важко це робити. Їй навіть подобається, що з її приходом у школу, чи ще кудись, люди починають усміхатися; що вона вчить їх радіти простим речам: вранішньому сонечку, голубизні неба, росяній стежині, усмішці коханої людини, ще одному прожитому дню…
Але чому ж тоді люди так часто іронізують її ставлення до життя? Їм же подобається це. Може, заздрять такій самовпевненості, або ж почувають себе ображеними долею через те, що їх реальність не така різнобарвна, як вигадані реалії цього безголового підлітка, чи просто не хочуть визнавати неправильності власного світобачення, яке ґрунтується на тому, щоб отримати більше грошей, ніж « хтось»(не важливо, яким способом ці гроші прийшлися)
А вона що: ні про що не думає, не має ніяких проблем – от і ходить завжди весела, усміхнена і життєрадісна...
Раптом відчинилися двері – у кімнату ввійшла мама. Підійшла до ліжка, поцілувала сонну Віру, і… Вона на мить забула про все на світі. А коли отямилась – поруч не було ні мами, ні набридливих думок. Віра подумала: «Як класно, що є на землі люди, що люблять тебе зі всіма «недоліками». Тай, взагалі: якби всі були однаковими, хто б тоді мріяв і вірив у диво?»
А я знаю: воно існує. Треба тільки дуже захотіти, бо ми народжені, щоб казку зробити реальністю.