Просто дивлюсь у вікно... На підвіконня одна за одною падають важкі краплини-сльози. Я знаю що вони холодні. Від одного доторку такої сльози до твого тіла ти весь одразу ж здригаєшся і починаєш думати про теплий аромат кави. Холодний дощ... Осінній дощ... Сльози неба, сльози Осені, мої сльози. Краплини починають утворювати на асфальті ріки, моря, океани на яких один за одним пропливають човники-листочки, які виглядають чи то розгубленими чи то загубленими. Вони були серед своїх братів, але шалений вітер-пустунець зірвав їх і поніс у танок, такий же шалений, як і він сам. Листочки танцювали чи то самбо, чи то ча-ча-ча, чи то просто банальний осінній вальс аж доки не опинились в якогось перехожого на капелюсі, а той, у свою чергу, сердито стріпнув загублено-розгубленого, пробурмотів щось ображено собі під ніс і пішов далі, а листочок упав до ріки і розпочав перше і останнє плавання у своєму житті. Коли він пливе, то згадує танок, сумує за ним, згодом його зносить до стічної канави де життя перемішує його з багнюкою і він, вже лежачи в багнюці, мрійливо згадує велике плавання його життя, а ще він згадує своє народження, друзів... Ми часто згадуємо усе важливе у нашому житті коли вже лежимо у стічній канаві у переміш з багнюкою...
Птахи летять у вирій... Прощально курличуть журавлі. Від їхнього крику хочеться кричати самому. Не розумію як один печальний звук може розривати тебе з середини, та й ніхто певно цього не розуміє якщо не чув того „кру” і не бачив помах крил.
А небо? Ви його бачили?! Та воно ж налите свинцем! Воно важке, хмуре, трагічне... Я люблю осіннє небо, воно тримає в собі горе усіх минулих поколінь за якими воно спостерігало і... те що воно бачило... напевно це важко собі уявити, але як подумаю лише про дощ, помираючий листочок, „кру” – сама стаю як небо, а воно точно бачило більше... Чому воно ще не впало? Як воно ще тримається? Де бере сили?
І... Раптом я бачу Осінь, саму пані Осінь за моїм вікном... Як вона виглядає? Яке у неї волосся? Які очі, уста? Дочекайся осінньої пори і роззирнись довкола, не похмуро, а з усмішкою на устах (бо її бачать лише ті, хто посміхається). Підніми голову догори і нехай на тебе впадуть холодні краплі, не лякайся – це її дотик. Подивись на листя у їх танках, почуй їх голос – це її шепіт. Дозволь вітру обійняти себе і знай – це її обійми. Подивись на небо, пірни у його глибину і знай що заглянув їй у очі. Жовтокрила богиня гуляє вулицями мого міста... Я відчуваю її, вона – мене... Ми як дві сестри: у наших душах біль, печаль, сум, сльози, життя, смерті, але ми не зважаємо на це, ми намагаємось намалювати на обличчях людей усмішки, прикрашаючи усе довкола усіма кольорами, показуючи їм, що таке насправді ЖИТТЯ, даємо їм можливість спостерігати за плином часу, а вони... Опустивши голову ідуть кожен своєю дорогою дратуючись кожній посмішці, кожному листочку, кожній краплі, кожному „кру” і продовжують вважати себе нещасними і одинокими, аж доки не втрапляють у канаву з багнюкою, от тоді... Тоді вже пізно...
Я просто дивлюсь у вікно... На підвіконня одна за одною падають важкі краплини-сльози. Сльози неба... Сльози Осені... Мої сльози...

Білі пелюстки попелом лягали у долоні...Сонце, склавши долоньки-промінчики під голову, у задумах вляглося між білих хмаринок-перинок й заснуло... А на вулиці пахло дощем...
Вона йшла по алеї засунувши руки у кишені своєї спортивної куртки. В навушниках аж гуркотіла музика, якої вона не чула...В голові роїлось безліч думок. На очах блищали сльози. Знову когось втратила. Малаб вже звикнути, але напевно є все ж на світі такі речі до яких не можливо звикнути... Їй було сумно і боляче... А на вулиці пахло дощем...
Перші краплі торкнулись асфальту, почулись перші ноти мелодії небесних сліз. Нарешті ніхто не звертав увагу на неї і на її заплакані очі й душу. Вона з задоволенням підняла погляд в небеса, тим самим дозволяючи їхнім сльозам перемішатись з її власними. Довкола продовжувалось життя: люди хаотично бігали, гуркотіли автівки, усе цвіло, усе буяло і... лише пахло дощем...
Вона дозволила собі зупинитись й помилуватись снігопадом пелюсток, які опадали від важких краплин... Такий собі сніговий водоспад пелюсток... Перша блискавка розсікла небо вогняною гілкою. Загуркотів грім, вона його не почула, бо музика лунала дуже голосно, але відчула його й одразу ж напружилась в очікуванні наступної блискавки... Шалено пахло дощем...
Дощ своїм холодним доторком повернув її до реального світу. Вона відчула що вона не лише існує в цьому світі, а ще й живе,а ще відчула щось схоже на невеличкий, але доводі буремний світ у собі. У її внутрішньому світі були усі кого вона вважала втраченим. Вони усі були поруч... З розумінням цього знову захотілось плакати, але уже не від болю, чи образи, чи суму, це були абсолютно інші емоції, які спонукали жити, насолоджуватись життям, радіти йому... Блискавиці перестали в божевіллі метатись по небу, грім віддалявся і лише досі пахло дощем...
Припинилась злива і лише калюжі на асфальті і запах нагадував про нещодавній дощ. Повсюди біліло від пелюсток. „Ми самі як пелюстки – одні самі опадають, доживши свій вік, інших завчасно збиває дощем або ж вітром. Так, це завжди печально, але якщо навчитись помічати, то усе наше життя – це весна”. Думала, плакала, а все так само пахло дощем...
Сонечко прокинулось, потягнулось промінчиками й усміхнулось, кинувши над землею веселку. Думала, плакала, усміхалась... Білі пелюстки попелом лягали у долоні. Сонце, підперши долонями-промінчиками голову, милувалось весною-життям... А на вулиці пахло нещодавнім дощем...

– Ти... той, хто дарує Світло?
– Ні. Я той, хто дарує Надію.
– А хіба Світло і Надія не одне і те ж?
– Ні. Світло можна вимкнути, Надія ж – незгасима.
– Можливо незгасима, але з часом і вона помирає.
– Ні, не помирає, просто перероджується у іншу Надію.
– Як це?
– Ну, скажімо, ти надіялась що він ніколи не помре, але ж сталося що сталося. Тепер ти надієшся що він не помре у твоїй пам’яті і твоєму серці, а згодом і ця Надія переросте у Надію що він тебе пробачить і зрозуміє навіть якщо почне помирати у твоїх спогадах. Хіба ні?
– Так, напевно... То ти хочеш сказати що людина все своє життя надіється?
– Ні. Я хочу сказати що Надія – це і є Життя, як і Мрія, як і Віра, як і Любов і Дружба. Якщо хочаб щось одне з цього ряду випадає, людина закінчує своє життя і починає своє існування.
– А хіба існування не є життя?
– Ні, існувати можна і без душі, а от жити...
– Тоді я давно вже існую, бо у мене давно вже немає душі..
– Ні. Твоя душа – це твоє серце.
– Неправда. Воно теж давно померло.
– Наскільки давно?
– Так давно що вже аж скам’яніло!
– Тоді я тебе вітаю. Смерть твого друга оживила твоє серце.
– Звідки тобі знати?!
– На твоїй щоці сльоза, а плачуть лиш живі.
– То... моє серце знову б’ється?
– Так.
– Але чому? Як?
– Дуже просто – він втратив своє власне життя заради твого. Тепер його туша в твоєму серці. Камінь який отримав душу – оживає.
– То... він зробив це все навмисно?
– Так.
– І це лише для того щоб я жила?!
– Так.
– Але це неправильно!
– Не нам вирішувати що правильно, а що – ні. Запам’ятай: навіть при найбільшій втраті ми щось отримуємо.
– Наприклад чужі душі?
– Ні. По-перше – не чужі, бо за тебе можуть віддати душі лише спорідненні серця, а якщо у вас були спорідненні серця – не називай його чужим. По-друге – це не просто його душа. Це, радше, його любов.
– Навіщо мені його любов без нього?!
– А навіщо тобі він без любові?
– Щоб я не відчувала своєї провини...
– Якщо ти не будеш її відчувати, то знову перестанеш жити і будеш лише існувати.
– То що ж мені робити?
– Чіпляйся за цю провину так, як тільки можеш, пам’ятай його вчинок і заради чого він це вчинив, люби його й пробач його, пам’ятай його і памя’ятай що життя закінчується там де починається існування. Живи, надійся, люби, вір, мрій і хай в твоєму серці завжди залишається споріднена тобі людина. На цих словах – бувай.
– Не залишай мене одну.
– Ти не одна, тепер він завжди поруч.
– Дякую.
– Найкраща подяка – твоє життя.
– Ти повернешся?
– Ні.
– Чому?
– Є багато інших самотніх існуючих людей яким теж потрібно подарувати Надію і Життя, а тобі я вже не потрібен.
– Потрібен, потрібен!
– Ні, і ти сама це прекрасно знаєш.
– Знаю, але так боляче відпустити...
– А ти не відпускай. Залиш частинку мене також у своєму серці.
– Гаразд. Бувай...
– Бувай і ... посміхнись. Посмішка пасує всім і завжди.
– Але вона не сумісна з сльозами прощання і горя...
– Тоді хай твої сльози стануть сльозами щастя.
– Так краще?
– Так, бувай..
– Бувай...

Він розвернувся і пішов, але на мить їй здалось що у нього під плащем видніються крила. Вона так і не запитала як його звати та їй і не потрібно було цього знати. Він прийшов вчасно... Він повернув їй усе що вона так давно втратила... хіба обов’язково знати його ім’я? Для неї він ангел... Просто ангел...

Еще не спящий город, улыбаясь смотрел ей в глаза. Она села, свесив ножки и начала игриво ими мотылять туда-сюда. На её лице была заметна улыбка, а глаза как-то странно блестели.
– Девочка, ты влюблена, – с улыбкой сказал город.
– Чепуха, я его не люблю!
– Вздор! Тогда почему ты здесь?
– Мне просто скучно, решила погулять. Разве это порок – любить гулять?
– Нет, не порок. Но обычно маленькие девочки не гуляют по таким местам.
– А я не маленькая.
– Да неужели? Сколько тебе? Пятнадцать? Шестнадцать?
– Мне уже семнадцать лет!
– О, да, взрослая.
– Ты смеешься надомной?!
– Нет, нет, что ты… Просто мне уже шестьсот и для меня ты лишь очередная забавная глупышка.
– Я не глупышка, перестань! Яздесь хотела побыть одна, хотела отдохнуть от осуждения людей. Но ты же не человек, зачем тебе меня осуждать?
– Да, наверное, ты права, извини,пожалуйста. Просто я слишком стар и люди за столько лет моего существования разучились обращать на меня внимание. У меня очень редко есть возможность скем-то поболтать и я, наверное, просто разучился общаться.
– Ничего… забыли… прощаю…
– Мне все равно простишь ты меня или нет.
– Я знаю… но все равно – прощаю…
– Ну ладно, спасибо. Лучше расскажи, что случилось?
– Да ничего, все как всегда. Родителям на меня плевать, друзья предали, а теперь и он меня предал…
– Ну-ну, спрячь слёзы, они мешают мне смотреть на себя в твоих глазах.
– Тебе показалось. Я не плачу. Больше уже не плачу. Эх… Как бы хотелось стать ко всему равнодушной…
– Но тогда бы ты не была человеком. Погоди, со временем все уладиться, это лишь первые неудачи в твоей жизни, может быть гораздо хуже…
– Спасибо, утешил…
Город улыбнулся.
– Извини, в самом деле не толяпнул, имел ввиду что надо учиться переживать неудачи, их будет много…
– Так зачем они? Зачем жить, если жизнь столь ужасна?
– Нет, ваша жизнь, жизнь людей,она не ужасна, она прекрасна: уходят неудачи и с новым рассветом у вас начинается новая жизнь, у вас все налаживается, у вас снова есть любимые и друзья, а я… я одинок всегда… много людей, много деревьев и машин, но я один, всегда один… и лишь иногда удается поговорить с кем-то вроде тебя…
– Да нет же, ты не прав. Намного проще быть одиноким нежили жить среди подлых, коварных, злых и самовлюбленных людей!
– Глупышка, среди людей не сложно жить, тебя просто испугали первые неудачи твоей жизни и теперь ты просто трусишь идти по жизни дальше…
– Я не трусиха! Я ничего небоюсь!
– Ничего кроме жизни.
– Ты мне надоел, уходи…
– Да я бы рад, но я же город…
– Да что за жизнь? Даже здесь немогу побыть одна!
– Я просто стараюсь помочь…
– У тебя ничего не выйдет,слишком поздно, я уже все решила…
– Все решила? Что именно решила?Девочка, ты же еще маленькая, одумайся, у тебя вся жизнь впереди! А как жеродители?
– Для них я словно умерла…
– Друзья?
– Для них мертва!
– А он?
– И для него! Он уже нашел получше, ту, которая любит жизнь.
– Девочка, оглянись! Красивое небо и закат, смешные облака!
– Не надрывайся, я уже давно для всех мертва!
– Но для меня, для меня же ты жива!
– Прости, но ты и сам для всех уж умер. Или я не права? Молчишь? Ну что ж… Прости и… Прощай…
– Девочка!!!
Девчонка встала, раскинув руки встороны, пустилась в полёт, такой недолгий единственный полёт в её жизни, полёт из крыши многоэтажки.
– Глупая, глупая девочка, я отдал бы все за то лишь бы один день побыть человеком… А ты отдала целую жизнь лишь за то чтобы быть вечно одинокой…
Внизу возле дома сбежались люди.На асфальте лежала мертвая семнадцатилетняя девочка.
– Её убили? – спросил кто-то из толпы.
– Да, её убил этот город, – сказал кто-то из стариков.
– Да нет же, люди, её убили вы, – с грустью сказал город, но его почему-то никто не услышал, – их всех убили вы… Как больно смотреть на их полёты, но поверьте, я стараюсь всех удержать, стараюсь… в отличии от вас… Вы все глупцы, а эта маленькая девочка… она храбрее всех… Она и в самом деле не плакала… Она лучше вас всех живых вместе взятых, она не умела отвечать болью на боль, подлостью на подлость, ненавистью на ненависть, она нашла в себе храбрость сделать вам услугу и избавить вас от своего присутствия,но вы так никогда ничего и не поймёте и всегда во все времена над мертвым телом то ли этой девочки или какой-нибудь другой будете говорить свою фразу «город её убил». Спасибо, девочка. Я понял. Я рад что я не человек. Я рад что одинок. Прости меня, не понял тебя сразу. Я буду помнить твои зелёные глаза, своё отражение в них, буду помнить золотые пряди и твою улыбку.
И город уже без улыбки уснул. Ему снилась девчонка с золотыми волосами, которая сев на краю крыши дома, свесив ножки игриво начала ими мотылять туда-сюда. На её лице была заметна улыбка и глаза как-то странно блестели. Эта глупая маленькая девчонка снилась городу вновь и вновь. Её со временем забыли. Но в его снах она была жива всегда. Город влюбился в девчонку. Жаль, что она это сразу не поняла.