– Ти... той, хто дарує Світло?
– Ні. Я той, хто дарує Надію.
– А хіба Світло і Надія не одне і те ж?
– Ні. Світло можна вимкнути, Надія ж – незгасима.
– Можливо незгасима, але з часом і вона помирає.
– Ні, не помирає, просто перероджується у іншу Надію.
– Як це?
– Ну, скажімо, ти надіялась що він ніколи не помре, але ж сталося що сталося. Тепер ти надієшся що він не помре у твоїй пам’яті і твоєму серці, а згодом і ця Надія переросте у Надію що він тебе пробачить і зрозуміє навіть якщо почне помирати у твоїх спогадах. Хіба ні?
– Так, напевно... То ти хочеш сказати що людина все своє життя надіється?
– Ні. Я хочу сказати що Надія – це і є Життя, як і Мрія, як і Віра, як і Любов і Дружба. Якщо хочаб щось одне з цього ряду випадає, людина закінчує своє життя і починає своє існування.
– А хіба існування не є життя?
– Ні, існувати можна і без душі, а от жити...
– Тоді я давно вже існую, бо у мене давно вже немає душі..
– Ні. Твоя душа – це твоє серце.
– Неправда. Воно теж давно померло.
– Наскільки давно?
– Так давно що вже аж скам’яніло!
– Тоді я тебе вітаю. Смерть твого друга оживила твоє серце.
– Звідки тобі знати?!
– На твоїй щоці сльоза, а плачуть лиш живі.
– То... моє серце знову б’ється?
– Так.
– Але чому? Як?
– Дуже просто – він втратив своє власне життя заради твого. Тепер його туша в твоєму серці. Камінь який отримав душу – оживає.
– То... він зробив це все навмисно?
– Так.
– І це лише для того щоб я жила?!
– Так.
– Але це неправильно!
– Не нам вирішувати що правильно, а що – ні. Запам’ятай: навіть при найбільшій втраті ми щось отримуємо.
– Наприклад чужі душі?
– Ні. По-перше – не чужі, бо за тебе можуть віддати душі лише спорідненні серця, а якщо у вас були спорідненні серця – не називай його чужим. По-друге – це не просто його душа. Це, радше, його любов.
– Навіщо мені його любов без нього?!
– А навіщо тобі він без любові?
– Щоб я не відчувала своєї провини...
– Якщо ти не будеш її відчувати, то знову перестанеш жити і будеш лише існувати.
– То що ж мені робити?
– Чіпляйся за цю провину так, як тільки можеш, пам’ятай його вчинок і заради чого він це вчинив, люби його й пробач його, пам’ятай його і памя’ятай що життя закінчується там де починається існування. Живи, надійся, люби, вір, мрій і хай в твоєму серці завжди залишається споріднена тобі людина. На цих словах – бувай.
– Не залишай мене одну.
– Ти не одна, тепер він завжди поруч.
– Дякую.
– Найкраща подяка – твоє життя.
– Ти повернешся?
– Ні.
– Чому?
– Є багато інших самотніх існуючих людей яким теж потрібно подарувати Надію і Життя, а тобі я вже не потрібен.
– Потрібен, потрібен!
– Ні, і ти сама це прекрасно знаєш.
– Знаю, але так боляче відпустити...
– А ти не відпускай. Залиш частинку мене також у своєму серці.
– Гаразд. Бувай...
– Бувай і ... посміхнись. Посмішка пасує всім і завжди.
– Але вона не сумісна з сльозами прощання і горя...
– Тоді хай твої сльози стануть сльозами щастя.
– Так краще?
– Так, бувай..
– Бувай...

Він розвернувся і пішов, але на мить їй здалось що у нього під плащем видніються крила. Вона так і не запитала як його звати та їй і не потрібно було цього знати. Він прийшов вчасно... Він повернув їй усе що вона так давно втратила... хіба обов’язково знати його ім’я? Для неї він ангел... Просто ангел...