Просто дивлюсь у вікно... На підвіконня одна за одною падають важкі краплини-сльози. Я знаю що вони холодні. Від одного доторку такої сльози до твого тіла ти весь одразу ж здригаєшся і починаєш думати про теплий аромат кави. Холодний дощ... Осінній дощ... Сльози неба, сльози Осені, мої сльози. Краплини починають утворювати на асфальті ріки, моря, океани на яких один за одним пропливають човники-листочки, які виглядають чи то розгубленими чи то загубленими. Вони були серед своїх братів, але шалений вітер-пустунець зірвав їх і поніс у танок, такий же шалений, як і він сам. Листочки танцювали чи то самбо, чи то ча-ча-ча, чи то просто банальний осінній вальс аж доки не опинились в якогось перехожого на капелюсі, а той, у свою чергу, сердито стріпнув загублено-розгубленого, пробурмотів щось ображено собі під ніс і пішов далі, а листочок упав до ріки і розпочав перше і останнє плавання у своєму житті. Коли він пливе, то згадує танок, сумує за ним, згодом його зносить до стічної канави де життя перемішує його з багнюкою і він, вже лежачи в багнюці, мрійливо згадує велике плавання його життя, а ще він згадує своє народження, друзів... Ми часто згадуємо усе важливе у нашому житті коли вже лежимо у стічній канаві у переміш з багнюкою...
Птахи летять у вирій... Прощально курличуть журавлі. Від їхнього крику хочеться кричати самому. Не розумію як один печальний звук може розривати тебе з середини, та й ніхто певно цього не розуміє якщо не чув того „кру” і не бачив помах крил.
А небо? Ви його бачили?! Та воно ж налите свинцем! Воно важке, хмуре, трагічне... Я люблю осіннє небо, воно тримає в собі горе усіх минулих поколінь за якими воно спостерігало і... те що воно бачило... напевно це важко собі уявити, але як подумаю лише про дощ, помираючий листочок, „кру” – сама стаю як небо, а воно точно бачило більше... Чому воно ще не впало? Як воно ще тримається? Де бере сили?
І... Раптом я бачу Осінь, саму пані Осінь за моїм вікном... Як вона виглядає? Яке у неї волосся? Які очі, уста? Дочекайся осінньої пори і роззирнись довкола, не похмуро, а з усмішкою на устах (бо її бачать лише ті, хто посміхається). Підніми голову догори і нехай на тебе впадуть холодні краплі, не лякайся – це її дотик. Подивись на листя у їх танках, почуй їх голос – це її шепіт. Дозволь вітру обійняти себе і знай – це її обійми. Подивись на небо, пірни у його глибину і знай що заглянув їй у очі. Жовтокрила богиня гуляє вулицями мого міста... Я відчуваю її, вона – мене... Ми як дві сестри: у наших душах біль, печаль, сум, сльози, життя, смерті, але ми не зважаємо на це, ми намагаємось намалювати на обличчях людей усмішки, прикрашаючи усе довкола усіма кольорами, показуючи їм, що таке насправді ЖИТТЯ, даємо їм можливість спостерігати за плином часу, а вони... Опустивши голову ідуть кожен своєю дорогою дратуючись кожній посмішці, кожному листочку, кожній краплі, кожному „кру” і продовжують вважати себе нещасними і одинокими, аж доки не втрапляють у канаву з багнюкою, от тоді... Тоді вже пізно...
Я просто дивлюсь у вікно... На підвіконня одна за одною падають важкі краплини-сльози. Сльози неба... Сльози Осені... Мої сльози...

Написала це на одному подиху, слухаючи прекрасну композицію у виконані Едгара Нікітіна (саксофон) & Сергія Колесника (гитара), музика якось переплелась з моїми словами, тож читати краще слухаючи цю мелодію.