Життя наївний виклик долі!
Воно жавжди однаково мина.
Немає у людей омріяної волі,
Проте життя- ковток цілющого вина.

Життя народжує прекрасні, вищі миті,
Коли людина чиста як кришталь,
Коли в людей поля плодисті в житі,
Коли не бічиш світ немов через вуаль.

Життя несе з собою смуток і тривоги,
Б"є боляче і дуже обжигає.
Дає людині труднощі, дороги.
Та все це лиш на мить - бо час минає!

В дорозі бачимо світи прекрасні,
Вогонь розпалює чарівні почуття.
Тому, не дивлячись на всі роки ненасні -
Людино!, дякуюй за земне життя!

Все так як і було!
Все так як спочатку!
І той самий кіт
облизує п"ятку.

Та сама скарбничка
стоїть на камоді.
Ті самі зачіски
зараз у моді.

Кастрюля на кухні
п"ять років та сама.
Шухляда без ручки,
і капає з крану.

Та сама робота
і вікна в квартирі.
Ті самі політики
весь час в ефірі.

Наче застиг,
заморозився час!
Що ж нового? -
Спитаєте нас.

Я все ще кохана!
Я досі бажана!
Я досі чарівна!
Але на вушко Він шепне - дружина.

2010

Розірвана навпіл й небаче роси
Прибрала з дороги свої першкоди
Вона відійшла від канонів й пустила
у світ непокору
Боляче кровить надріз
Очі вже бічать різні світанки
Одна рука одна нога - рівно навпіл
Вже звикла жити половиною
Вже розійшлися у різні сторони
Навчилась писати лівою рукою
І бачити все одним оком
Важко лягати боляче вставати
Не заліковують надріз препарати
Лікарі розводять руками
Пропонують пройти реабілітацію
Засинає з світанком
Збирає мукулатуру
Спить у короббці
Перехожі стороняться
Діти лякаються
Ніхто не хоче бачити розірвану навпіл душу

Він ворогу в очі подивитися встиг –
Вони якось дивно блищали.
То був його ворог, але він не зміг...
Ті очі теж в житті багато втрачали.

Він знав, що його за це не простять,
Що він буде мучитись довго.
Але ж як неймовірно ті очі блищать!
Та дивляться пильно, серйозно.

Не знав той солдат, що навпроти його
Таке ж відчуває хлопчина.
І так, у бою, дивились один на одного
Як на мати дивиться дитина.

А там за спиною
Свої вже ідуть,
Готуючи зброю до бою.
Він чув тільки постріли...

„Я пам’ятаю, в дитинстві, теж так лежав
Влітку, в траві під вербою.
У гаю квіти збирав
І ніс додому з собою.
Мати завжди казала мені,
Що квіти живі теж істоти:
„Ти тільки уяви тобі так життя відріже коріння!””

Як в воду дивилась!
Земля відійшла,
Як риба із рук вислизає.
Життя зупинилось –
Почалася війна!
Вона лиш страшною буває.
Пішов одразу батько,
І брат теж пішов.
Сестра захлинулась війною.
І зрозумів він, що час той прийшов –
Життя відрізало корінь!

Він більше не тронув ні квітів ні ліс –
Він зрозумів, що це горе.
Він тільки недавно підріс,
А вже відвойовував поле.
Він стільки людей у бою повидав,
Він стільки побачив лихого!
Він сивим за місяць повністю став,
Але це був орден для нього!

Він виріс, хоч зовні дитя,
І мудрим він став як філософ,
Він знав скільки коштує людське життя.
Він знав! Доки не зустрів ті очі!

...Блакитні, як небо у день
Такі були в батька і в брата.
Він їх одразу впізнав, бо що головніше
За очі рідних для солдата?!

Блакитні! Привітні такі!
Дивились на нього з любов’ю.
Краще б ніколи не бачив він їх
Вони ж обдали його біллю.

Він зрозумів всю абсурдність війни!
Він зрозумів її чари!
І саме у цей вирішальний момент
Два постріли пролунали.


Два хлопці лежали в крові у рову
Убиті своїми ж „братами”.
Стріляли у спини. Чому? –
Бо свої ж убивали!

А хлопці лежали в крові у рову.
І їм було зовсім не шкода.
Вони були різні, були вороги,
Та однакова в них доля.

Вони зрозуміли людства закон –
Закон однієї родини!
Лиш мить дивились у очі вони,
А їм здавалось – години.

Може досить?
Не те щоб я проти,
Просто якось все, трохи, дістало!
Рамки, правила, обсяг, строки…
Все натхнення нижче ж... упало
Ваш Deadline, та значне «скоротити»
Ріжуть крила навіть наївним орлятам.
Ви віддали, продали, продались!
Ваша гордість десь в п’ятах приспата.
Ні!
Ні!
Ні!
Не забули ви літа,
Коли вдень і вночі – лиш писати!
Коли тема ставала значущим
Засобом правду сказати.

Перестануть ламатися крила,
Коли ми всі відчинимо шухляди,
І дістанемо чернетки з архівів –
І не буде в газетах реклами!

Я поєднаю різні кольори олії
Фарба сама намалює портрет
Я не художник, я тільки роблю вигляд...
А соціум починає довіряти мені.
                   Я намалюю засніжені гори
                   А вам здається, що справжні вони.
                   Я розмалюю різні народи
                   І ви розіпнете мене в полотні
Лиш хтось побачить?..
Почує?..
Торкнеться?..
Хтось зрозуміє що все лиш фантом!
Невисохла фарба на руках зостається,
А на полотні розмазаний трон.
                   Так я боюся! Та не вигнання!
                   Боюсь, що ніхто не побачить обман
                   Мої руки тремтять, та малюю я далі
                   Я продовжую з вічністю вдалий
                                                                       роман?/!

Живеш і міркуєш, і сни навіть бачиш
Та щось залишилося там...
Ти з ранку всі вікна в квартирі відчинеш
І правду повідаєш нам.

Про темнії ночі, коли полихало.
І про про краї, що тепер чужина.
На мапі всі стежки життя відзначало
А "візи" туди вже нема.

"Було все не так... Та зараз не гірше!" -
І посмішку врониш дуже сумну.
Й його вже нема... Він теж вже "лишився"
Я і до нього пізніше сходжу

Він уже там куди ти, ніби, хочеш
Але потаємно, я знаю, в ночі
Ти в вихор часу сміливо вскочиш
І юність побачиш! Хоча і ввісні

Захоплення нами - як часткою себе
Ми розумніші, жвавіші - це факт!
Та хто ми без тебе? І де наше небо?
Прислухаймось... - ми навіть дихаєм в такт!

Маленький тепленький комочок
Обійме лапою й мурчить.
Розбуде в ранці – їсти просить,
Залізе в шафу посидить.
Рудий, рідненький, як дитина!
Попросить випустить на двір
Стрибне на дерево – картина,
Бо кличе зняти, а наче звір...
Підластиться – налий сметани,
Як хтось сказав: «сама любов».
Де б ми не спали – завжди з нами,
І не відкрутишся... О! Знов знайшов! ))))

І начебто було усе:
і пристрасть, й біль розчарування,
і ми вважали що – кохання...
був страх, і «погляд в душу»,
Було зізнання... і любов!
Схід сонця був, і місяць, зорі.
Й мовчання – краще сотні слів!
Ми разом були і на волі,
А день поволі сутенів.
Щоб озирнутись сил немає
Я пам’ятаю тільки шмат життя
Коли планета умирає
Лише для мене... Каяття?
Воно застрягло в горлі-пеклі
Його не крикну, й не проси
Лише для себе, у конверті,
На згадку залишу ці дні...

Вже другий рік я вірю! й дивно...
І знаю – казка десь, та й є!
Сказати можу привселюдно:
Я знаю! Бачу! – Щастя є!

Вже другий рік у мене в серці
Квітнуть небачені барви
Вже другий рік у мене в серці –
Його ім’я, його думки.

Я світ для нього зшию новий,
Скажу «люблю» один лиш раз.
Слова-слова... від них лиш втома,
А світ залишиться при нас...

Рассвет разбудил нас запахом крови,
И злость засела в жилах кипя.
Я глаза твои ладонью закрою,
Но ты уже видел... судьбы свершена!

Нас мести в детстве никогда не учили,
Но и прощенья никто не привил.
Любовь к своей крови, к наследью пришили!
Любовь... ее никто не убил!

Мы жизнь отдадим, отдадим за свободу!
И точно найдем тех, кто стаю убил.
Мы отомстим тем, кто уничтожил породу
На это нам хватит и жизни и сил!

Раскроится небо, судьбы развернется.
Нас для этого в мире оставили жить!
Флаг надежды над нами взовьется,
И кровь в жилах сможет остыть.

Мы пошли! по дорогам, по горам.
И нам странные люди всречались порой.
Мы теперь не стуча к ним зайдем на пороги,
В этом жизни нашей устой...

Приоткробтся двери тайн и загадок.
Унесет нас к звездам ветер преград!
Мы знали, мы верили в реальность сказок,
Но не нам, и не здесь их воссоздать...

Напівжиття, напівземля...
Чомусь все стало менше вдвоє!
І навіть те, що звуть "буття"
Не перекриє наші стони...

Не має сил для боротьби!
Та й не існує... тільки втома...
Немає мрій, нема мети.
нетреба це напівпустому!

Сумненькій Оленці

Впаде додолу зі стіни люстерко,
Я подивлюсь у нього,та на мить,
Згадаю, як болить нестерпно
Коли нема для кого більше жить...

Я посміхнусь, бо знаю - є не світі,
Людина, що на вигляд наче сталь!
...та очі її смутком вкриті,
Проте, не викликають вони жаль.

Вона приносить радість нам, а вдома
тихенько плаче у ночі,
Я знаю - є на серці в неї втома
Та серце баче це, не очі.

Вона сумна... та не на віки!
Вона міцна... та не для нього!
Настане день, й кохання ріки
Розвіять сум, печаль і втому.

Не говори, что знаещь все на свете,
Когда-нибуть, столкнувшись с пустотой,
Ты вдруг заметишь - Солнце все же светит,
Хоть и забытое-давным давно тобой.

Ты шел по миру гордо улыбаясь,
Столкнувшись же с изменой на пути,
не думал, что такую боль познаешь...
И сможешь дальше все-таки идти.

Но кто ты без того, кто впереди ступает?
Кто заслонит тебя своей спиной,
Кто жизни не жалея станет рядом,
Вступив в последний - смертный бой.

Но кто ты без того, кто позабыв про гордость
Попросит на коленях за твою судьбу?
Ты не узнаешь с стороны той подлость,
Ведь за тебя он прыгнет в пустоту...

Ты назовешь его не другом и не братом!
Он будет дополнением тебя.
Как две реки становятся потоком
И вместе к морю катятся журчя.

И как деревья корнями сплетаясь,
Основывают новый, сильный лес.
Так ты в очередной поход пускаясь,
зать будешь - рядом дружний мечь.

Спина к спине в бою, плечо к плечу в походе.
Не нужно говорить про дружбу! -
в разговорах ее нет!
И как сказания хранящиеся в народе
О ВАС веками песни будут петь...

Так дивно...
І страшно в себе впускати надію.
Обернутись... а там пустота.
Я тільки-но в щастя повірю,
Та бачу, що знову навколо зима.

Темрява душу охоплює вужем
І в вічі мої щораз заглядає,
Безнадія – ворог лютий і дужий
Лиш свічка ще спокій мій зберігає.

А свічка горить... і я знаю настане
Та мить, коли стане навколо темно.
Можливо і світ існувати перестане,
Та поки... надія горить все одно.

Горить, і теплом своїм оживляє.
Ось квітка пробила шкіру землі,
Струмок його поїть, і птаха співає –
Стає веселіше, тепліше мені.

І так непомітно минає турбота,
А свічка горить яскравій кожну мить...
І з нею минає скорбота
По тому, що буде, що ще треба прожить.

Чи жити чи не жити не знаю напевно
А свічка горить... і зникає вона.
Та як все ж дивитись приємно
Що полум’я віск розплавля

Піде скоро втома, і полум’я потухне
І я в останнє подивлюся в вікно.
Життя моє, знаю, ніколи не стухне
Як нова свічка спалахне воно!

А знаєте... буває так,
неначе сонце вмить упало.
Це вічність нам дарує знак,
що в нас прекрасне все пропало.

Я посміхнуся, хоч хочиться плакать
І сьози рукою не буду спинять...
Як я пішла! - красиво і гордо,
Хоч ти й не хотів мене зупинять...

Мне больно! И жить вдруг охота отпала,
И камень прям в сердце как будто растет!
Я в карты счастье свое проиграла...
Хотя... Разве счастье вот так-вот уйдет?

І хочеться вірити, що вже не повернусь!
І хочится вірити, що вже не люблю!
Я вірю! Я знаю, що все це миттєве,
Та все ж сльозьми себе видаю...
13.04.07 (0:16)

Ненависть, войны, убийство... печаль
Верю лишь в прошлое,
Жизни не жаль.
Хочется снова вдохнуть небеса,
Хочется видеть, но снова нельзя...

Вспомнить прошедшее, вернуться домой,
Встать на рассвете, увидеть прибой,
Пройтись по дорогам, что были тогда,
Но тени ушли, ушли навсегда...

Уходят, но слышу я их голоса,
И вижу следы, где опала роса.
Мне в прошлое хочется вновь заглянуть,
И может удастся что-то вернуть...

Увидеть, услышать и снова пройти
Узнать все что было, дорогу найти.
Не ждут впереди - есть дорога назад!
Вернуться, что б снова пройти сто преград.

И сесть у камина, и тихо вздохнуть,
И осторожно в себя заглянуть.
Сесть и послушать звук тишины,
Может заснуть... и запомнить все сны...

Увидеть себя в отражеьи зеркал,
Понять - насколько мир наш устал.
Пройтись по великим ошибкам людей,
Узать сколько было в мире потерь.

И оглянуться... а там, в далеке -
Лебедь оставил круги на воде.
Взмыл в небеса и крылья сложил,
А он ведь, жизнь еще не прожил...

Скатится тихо на землю слеза
За чистое небо, за те небеса
Что дали птице крылья сложить,
Что не смогли дать надежду... что б жить!

Жизни не жаль, только нужно беречь
То, что в прошлом можно прочесть.
Жизнь не вернется, уходят года
В пыль растирая дома, города...

Прошлым становятся эти мгновенья,
Снова уходят мечты дуновенья.
Ветер промчится - и памяти нет.
Нет ничего! И выключен свет.

Пройти все пути с дорог не свернуть,
Развеять мечты, и память вернуть.
Открыть небеса... и выкинуть сеть,
Сердце очистить, но помнить про смерть!

На музику Баха, під купалом залу
Зібралися тіні, прозоріше снів.
Світились вони яскравіше кришталю
Прийшли проставляти вони матерів.

На "Аве Мрія" вони заспівали.
Їх спів було чути крізь музики грім!
Хоч ні! Не співали - вони ПРОМОВЛЯЛИ
Бо був тут колись їхній дім.

А на "Молитву" вони танцювали!
Їх вальс бачив кожен, хто очі підняв.
...потім ще, янголи довго літали...
Та янголів в них ніхто не впізнав.

Малесенька мрія... Де острів гріз,
Де море врізається в скелі.
Де є місце любові без сліз,
І сни в кольоровій перлі.

Малесенька мрія... І острів надій,
Де все вмить стає реальним.
Перелік таких неймовірних подій
І завжди все буде "охайним".

Малесенька мрія... Про віру в життя,
Про те, що майбутнє настане,
І те, що серцебиття
В любові тих рук розтане.

До неба... До неба, де зорі ясні
Пішов Він втомившись скитатись.
Крила розправив, й до неба злетів,
Щоб там назавжи зостатись.

Земля не приймала Його у ночі,
А вдень, Йому зорі сняться...
Свій німб він отримав! Хотів-нехотів,
Та янголом мав остатись...

Та все ж, летіла душа лиш туди,
Де є і печаль і горе,
Де є сподівання, і де по весні
Хвилюється синє море...

Де є кохання, тепло батьків,
І друзів веселі пісні -
Усе, що цінуєш лише тоді,
Коли втрачаєш останні миті.

Давай обернемось на захід!
можливо, пройдуть ще роки...
та чутиму я тяжкий гуркіт,
та предків полумні кроки.

Давай обернемось... та підем
туди, де сонце не встає
і Землю всю... коханням вкриєм.
візьми для себе все моє!..

Віддам тобі, своє я серце,
Ти надаєш йому життя!
Від тебе тільки воно б"ється,
Чи це не сильне почуття?

Віддам усе! І навіть волю!
Хай проклянуть мене діди...
Я на коленях їх помолю
Про розуміння на віки...

Подивися як падають зорі
На долню твою кожну мить.
Вони будуть блишати у морі,
Пробиваючи темну блакить.

Ти відпустиш їх в світ поблукати,
Подивитись, що доброго тут...
А вони вже не хочуть літати,
Лиш слозою додолу впадуть.

Та сльоза лікуватиме рани,
Очищатиме чорні серця.
Бачиш - в світі існують лиш драми,
Та вона буде чиста, проста.

Упаде за майбутнє, за долю.
І за Всесвіт! Нехай ще бринить!
І я хочу, я прошу, я молю
Подаруй Землі ще одну мить!

Упаде... І Земля посміхнеться
Проросе, зацвіте, запахтить...
І від спогадів, трохи, здригнеться
І засне на століття-віки

Йде дощ... Що він змиває?
Розлуку, болі чи печаль?
Чи відчуває він, чи точно знає,
Що буде завтра - біль, чи рай?..

Змиває горе й щастя, долю.
Йому байдуже день чи ніч.
Він змиє все! Залише... волю -
її не зможе покорить.

Він змиє совісті розкати,
Проллється ливнем над душею.
Не буде кращіх днів чекати,
Він просто йтиме над Землею.

А завтра... новий день почнеться
Це не роса на полі спить...
Дощ пройде - мрія залишиться!
І над Землею райдуга бринить!

Пішов...
Ти просто розвернувся і пішов...
І поступ твій давався дуже сильним.
Чому? Чому потрібних слів ти не знайшов?
А вечір був засніжений... і дивний.

Пішов! І наче не було тебе...
Проте, в душі так боляче і пусто,
Коли? Коли ця пустош у душі пройде?
Від неї тільки холодно... і душно.

Уйди! Уйди з думок моїх навіки!
Не тронь прошу! - я спогади закрила.
Ну де знайти від цих думок ті ліки,
Щоб надали і розгорнули крила?

Пусти мене! Я сни не бачу знову!
Я хочу повернути все своє!
Свої думки, свої слова, свою основу...
Та ні ж! Все втратила святе!

Піти самій? Неможу я! В мені живе надія!
Вона укріплює і створює життя.
Що станеться? яка іще подія?
Щоб відновилась віра в почуття?!

Як хочеться бачить над морем світанок,
Як хочеться чути слова...
Піти... ні побігти, зібрати барвінок
Й за всесвіт віддати життя!

Летіти над містом, і чути як вітер
Співає тут, поруч, неначе весна
І світ піді мною міняє свій колір
І наша планета стає мов сумна...

Все падає листя. Додолу... додолу!
Так сумно, так важко дихає світ.
Як промінь вбиває хмари луною,
Так я починаю розбіг...

Я дивлюсь у вікно...
Ні, не вулицю бачу, широко
Розлилася ріка й Україна повстала з вогню.
На красу не ймовірну здивоване падає око,
Вже не вдома – в степу предковічнім стою.

Я дивлюся на неї!
Яка ж вона гарна була до виснажень.
Золото хліба стояло в осінніх полях.
Та зготовила доля чимало загарбань,
Почорнів і змарнів той квітучий барвінками шлях.

Я стою і дивлюсь, як пекучі сльози юначі
Опустились на землю мов краплі дощу.
В нього очі сумні проте мрії дуже гарячі:
„Я ніколи цього катам не прощу!”

Я дивилась, як хлопець йшов у бій наче воїн,
Він за неї, за матір, життя віддавав.
Поколінням майбутнім Він світив наче промінь,
А за морем повільно цей день дотлівав.

Я дивилась, як мальви сіяла мати,
Як перша калина цвіла у саду.
Я бачила те, що не можна не знати,
Я бачила те, що в душі бережу.

Та бачила я і страшні катування народу,
Як рушила хмара чийсь батьківський дім.
Чи втратить колись ворог лучну нагоду
Над пораненим серцем знущатись твоїм?

Як боляче знати, що дім твій у пеклі,
Що з кожним поривом відчуєш під серцем ножа.
Всі ідеали наче зорі зрання померкли:
Країна здригнулась, навала прийшла і війна.

Так, у степу, простояла я ті страшні роки,
Коли Україна єдності втратила знак,
Коли наш народ самих себе не міг побороти.
Де ж той юнак, що мав незалежності смак?

Я впевнено знала, що будуть роки спокою,
Та пам’ять країни – свята данина!
Тому мала бачить, як земля умивалася кров’ю.
Я мала бачить! Щоб знати звідки прийшла.

Й щоб знати: її унікальність у долі,
У тому, що стільки знесла за роки.
І знову стою в осіннім я полі,
Віночок з барвінків тримаю в руці.

...Я відійду від вікна, бо все це побачу без нього.
То ж пам’ять народу, що в кожнім українці живе,
То нації спадок й неможливо жити без цього!
Турбота минає, надія скоро прийде.

„Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!”
Симоненко

Ішла ти крізь віки то гордо і сміливо,
Ламаючи прегради на шляху,
То дивлячи під ноги боязливо,
Не вірячи у власну мету.

Ти знала час піднесення до Неба,
Коли угору зводились церкви,
Коли над Борисфеном верба
Вперше побачила зображення в воді.

Ти знала час козацтва, славу їхню.
Ти зародила Визволення дух!
І ти поклала в душу пісню,
Що відволікала від страшенних мук.

І ти ховалась... Не твоя провина,
Що думи не додумав твій народ,
Що він вклонився і зігнулась спина...
І не відмити вже ніколи чорних вод.

А далі важко! Стільки років кривди!
Стільки горя, крові і війни,
Зневіра в те, що Незалежність прийде
Й не усвідомлення власної вини.

Ішли роки... Народ твій був далеко.
Ніхто не міг зізнатися собі,
Що народився тут, і що сюди лелека
Повернеться додому навесні.

Ішли роки... Репресії зростали.
Твої сини тікали хто куди.
Вони самі надію розстріляли,
Бо нікому було народ вести!

А ти ішла від нас все далі, далі...
Лиш променем світила кожну мить
Для тих людей, що тільки розквітали
І усвідомили для кого треба жить.

Для тих, хто вже ніколи не забуде
Ту славу, що створив колись народ.
Народ твій є! Народ твій завжди буде!
Ніхто не перекреслить твій народ!

Я не помру! В мені народу сила!
В мені України велике є знання.
Для мене земля одна лиш мила,
ЇЇ історія, надії та життя.

Я не помру! Я вітром розлечуся по Вкраїні,
Я буди жити у річках й нивах,
Я буду жити в пам’яті країни,
У ніжних поглядах й думках...