Я дивлюсь у вікно...
Ні, не вулицю бачу, широко
Розлилася ріка й Україна повстала з вогню.
На красу не ймовірну здивоване падає око,
Вже не вдома – в степу предковічнім стою.

Я дивлюся на неї!
Яка ж вона гарна була до виснажень.
Золото хліба стояло в осінніх полях.
Та зготовила доля чимало загарбань,
Почорнів і змарнів той квітучий барвінками шлях.

Я стою і дивлюсь, як пекучі сльози юначі
Опустились на землю мов краплі дощу.
В нього очі сумні проте мрії дуже гарячі:
„Я ніколи цього катам не прощу!”

Я дивилась, як хлопець йшов у бій наче воїн,
Він за неї, за матір, життя віддавав.
Поколінням майбутнім Він світив наче промінь,
А за морем повільно цей день дотлівав.

Я дивилась, як мальви сіяла мати,
Як перша калина цвіла у саду.
Я бачила те, що не можна не знати,
Я бачила те, що в душі бережу.

Та бачила я і страшні катування народу,
Як рушила хмара чийсь батьківський дім.
Чи втратить колись ворог лучну нагоду
Над пораненим серцем знущатись твоїм?

Як боляче знати, що дім твій у пеклі,
Що з кожним поривом відчуєш під серцем ножа.
Всі ідеали наче зорі зрання померкли:
Країна здригнулась, навала прийшла і війна.

Так, у степу, простояла я ті страшні роки,
Коли Україна єдності втратила знак,
Коли наш народ самих себе не міг побороти.
Де ж той юнак, що мав незалежності смак?

Я впевнено знала, що будуть роки спокою,
Та пам’ять країни – свята данина!
Тому мала бачить, як земля умивалася кров’ю.
Я мала бачить! Щоб знати звідки прийшла.

Й щоб знати: її унікальність у долі,
У тому, що стільки знесла за роки.
І знову стою в осіннім я полі,
Віночок з барвінків тримаю в руці.

...Я відійду від вікна, бо все це побачу без нього.
То ж пам’ять народу, що в кожнім українці живе,
То нації спадок й неможливо жити без цього!
Турбота минає, надія скоро прийде.