Бідний Бортко! Ну, не вийшло в нього переплюнути Єжи Гофмана. Та з огляду на усі закиди на адресу російської екранізації, уявляю: що сотворили б з «Тараса» наші митці – «шароварники»?

Від другого тому «Мертвих душ» Миколу Васильовича відірвало деренчання мобільного.
- Гоголь? – владно спитав на тому кінці незнайомий чоловічий голос.
- Да, это я.
- Хе-хе-хе! Ось вас мені і треба, шановний, як вас там по-батькові! – вибухнув радістю динамік, - Ну, що, дорогенький ви мій, біжить у супер за могоричем! Та не жолобтесь: дві пляшки «Хеннесі» в самий раз буде! Ой і погуляємо ми з вами, ой і погуляємо!!!
- Простите, сударь, с кем имею честь?
- Та ви що?! – обурився невідомий. – Шкурою треба відчувати, коли вам сам Зачепинога телефонує. Невже не чули? Нічого, щє почуєте! Про мене щє весь світ почує і здригнеться від заздрощів!!!
- Прошу прощения, сударь. Чем, собственно говоря, могу быть полезен?
- Полезен, не те слівце! Чого б я ото гроші зі свого мобільного на вас переводив. Добре, ближче до справи. Ви російського «Тараса Бульбу» дивилися? Ясно, не бачили. Ну, воно і добре - фігня кіношка. Отож, наша Національна рада з питань всього-усього на державному рівні вирішила: будемо знімати власний український, патріотичний «наш ответ Чемберлену»… тобто Бортку і усім москалям. Кризи не лякайтеся - гроші з бюджету нашкребуть. Усім вистачить: і нацраді, і мені на квартирку, і вам на гонорар, ще й акторам дещо залишиться. Але наші патрони там «на горі» цілком слушно вимагають переробити сюжет. Та не лякайтеся ви, не суттєво: трохи відріжемо, трішки добавимо – і буде такий екшен трилеру, що Голівуд розплачеться. Ото ж, діставайте папірця та пишіть, бо після могоричу в мене усе геніальне з голови повилітає.
Микола Васильович розгублено мовчали.
- По-перше, - пішов в атаку загадковий Зачепи нога. – Чого це у вас усі від козаків до жидів недержавною мовою розмовляють. Ви батенька определитесь, чей ви видатний письменник: наш, чи російський? І давайте там определяйтесь швиденько, бо хто не з нами – той що? Зрозуміли. Геть усе перекласти державною і щоб ніякої там «русской земли». Занотували? Пройдемося по сюжету.
Одразу ж кажу: початок млявий. Тому обійдемося без вашого «а поворотись-ка синку». Чого там цікавого може бути на хуторі в Тараса: сіно, кури, свіні? Зекономимо гроші і час глядача – викреслюйте. Почнемо з подорожі на Січ. Зеленіючим степом їдуть три козаки – це старий Тарас Бульба, бонусом за гарне навчання в бурсі, влаштував своїм хлопцям екскурсію на Хортицю. Ідуть вони собі, пісень співають, горілочкою потроху частуються. Тарасу и Остапу хороше. А от Андрій смутний, та все згадує оту сексапільну кралю з якою здибався у Києві.
- Ляшку…
- За неї ми потім поговоримо. Доречи, в мене тільки-но каламбурчик нарисувався. «Запорожець ляшку ухопив за ляж…»… Гм… Не будемо відволікатись. Приїхали наші хлопці на Січ: пьють - гуляють, з самопалів самопалять. Нехай брати обов’язково по хороводять бойового гопака. Кола три… не менше. Але хороводять так, щоб сам Брюс Лі нервно курив в сторонке. Потанцювали і тут – бац!!! Треба в похід збиратися на цих, як його…
- Ляхів…
- Які до біса ляхи, Микола ви мій, Батьковичу?! Що ви ото понавидумували, містифікатор ви наш? Ляхи – поляки. Поляки де живуть? У Польщі! А ця країна наш стратегічний партнер. Ви хочете щоб там образилися, завалили МЗС нотами, а нашим заробітчанам дулю піднесли. Політкоректніше треба. Ніяких ляхів. Хай чешуть турків під Стамбул бити… Хоча, стривайте, Туреччина може образитися – на курорти не пустить. От дідько, куди ж ваших хуліганів з шаблюками загнати?!
- В Америку.
- А це ідея!!! Проте, далеку ва-то все ж таки. О-о-о!!! Придумав, нехай пхаються до Персії (такої країни вже нема, то ж ніхто не образиться).
- В Персию?
- Туди саме. А далі все майже по вашому сюжету. Налетіли вони месниками. У день персів ріжуть, а вночі марять персами прекрасних персіянок. А більш за всіх наш Андрій, бо під час невдалого штурму гарему якогось-там падішаха випадково побачив ту саму кралю, за якою у Києві валандався.
- В Киеве? Персиянку?
- Ну й що з того? Може вона, та персіянка персиками на Бесарабському торгувала? Це не головне. Головне що? Мовчите. Тут головне еротики по більше. Красивої, відвертої, що в усіх глядачів – ух!!! Ну, цього меду ми й без вас добавимо. В Німеччині такі кіномитці в цій темі працюють. Ми вже одного з тамтешніх режисерів запросили – буде власноруч сцени у ліжку ставити. А ви тим часом, зоставте нам живого Андрія.
- Что?
- Не вбивайте, кажу прямим текстом. Що це за дурня: наш славний запорожець, оборонець віри через якусь дівку товаришів зраджує! Не порядок батенька. Хай собі кохає ту персіянку, але у вільний від основної роботи час. Зробимо так: Андрій розривається між бойовищем та гаремом. Остапу це не до вподоби. Хлопці, звісна річ, чубляться. Та коли козаки беруть нарешті те кляте місто, Андрій сам за косу притягує ту дівку і на очах брата відрубує їй голову. Ця сцена в нас символізуватиме апогей братньої любові та жертовності. А дівка – навіщо вона йому взагалі потрібно. Не везти ж її з собою? На Січ з таким крамом все одно не пустять. На чому я зупинився? А-а-а, відрубає голову, брати слізно обнімаються, клянуться у вірності один одному та Україні. Потім забирають трофеї і під козацький марш рушають додому. Все! Далі титри і подяка спонсорам! Ну, як вам? Геніально?!
- Прошу прощения, а как же Тарас Бульба?
Динамік зітхнув наче потомлений Сизіф.
- Пане Гоголю, буду з вами відвертий. Отой ваш Тарас, мені як кістка в горлі. Навіщо взагалі було виписувати цього персонажа? Не ображайтеся, але вашому Бульбі не вистачає переконливості. Він нам увесь геніальний задум псує. Доречи, що це прізвищє – Бульба? Він у вас білорус, чи що? Добре, перекладемо нашою мовою. Що вийде? Тарас Бараболя, Тарас Картопля! Ні, все вже вирішено й затверджено на найвищому рівні. Ото ж давайте викреслюйте свого Тараса і швиденько усе переробляйте! Занотували? Тоді гайда у супермаркет за могоричем. І не жлобтеся, пане Гоголь, не жлобтеся…

P.S. Всеньку ніч не спав Микола Васильович: все милувався – як апетитно ласує аркушами «Полного собрания сочинений» вічно несите полум’я. «На десерт» ще лишався рукопис другого тому «Мертвих душ».

Доброго дня, наша весела самвидавівська громада! Хочу познайомити всіх з двома забутими шедеврами. На долю цих творів випала чи не найвища нагорода – стати народними. На жаль прізвища їхнів авторів зтерлися з людської пам”яті. Але вчитайтеся в ці рядки...

Раскинулось море широко
(Наводжу повний текст відомої пісні)


Раскинулось море широко,
И волны бушуют вдали.
Товарищ, мы едем далёко
Подальше от милой земли.

- Товарищ я вахты не в силах стоять! -
Сказал кочегар кочегару.
Огни в моих топках совсем не горят
В котлах не сдержать мне уж пару.

Пойди, заяви им, что я заболел
И вахту не кончив, бросаю.
Весь потом истек, от жары изнемог.
Работать нет сил, умираю!

Товарищ ушел, он лопату схватил,
Собравши последние силы.
Дверь топки привычным толчком отворил,
И пламя его озарило:

Лицо его, плечи, открытую грудь
И пот с них котившийся градом…
О если бы мог кто туда заглянуть
Назвал кочегарку бы – адом.

Котлы паровые зловеще гудят,
От силы паров содрогаясь,
Как тысячи змеев пары те шипят,
Из трубки порой пробиваясь.

Нет ветра сегодня, нет мочи стоять.
Согрелась вода душно жарко.
Термометр поднялся аж на 45
Без воздуха вся кочегарка.

Окончив кидать, он напился воды -
Воды опресненной нечистой.
С лица его падал пот… сажи следы…
Услышал он речь машиниста:

- Ты, вахту не кончив, не смеешь бросать.
Механик тобой недоволен.
Ты к доктору должен пойти и сказать.
Лекарство он даст, если болен.

Hа палубу вышел… сознанья уж нет.
В глазах у него помутилось.
Увидел на миг ослепительный свет,
Упал… сердце больше не билось

Всю ночь в лазарете покойник лежал,
В матросскую форму одетый,
В руках на груди крест из воска держал.
Воск таял жарою нагретый

Проститься с товарищем утром пришли
Матросы - друзья кочегара.
Последний подарок ему поднесли
Колосник обгорелый и ржавый.

К ногам привязали ему колосник,
Простынкою труп обернули.
Пришёл корабельный священник-старик,
И слёзы у многих сверкнули.

Был тих, неподвижен в тот миг океан.
Как зеркало воды блестели…
Явилось начальство, пришёл капитан
И вечную память пропели

Напрасно старушка ждет сына домой.
Ей скажут - она зарыдает.
А волны бегут от винта за кормой
И след их вдали пропадает.

Нажаль, ім”я оригінального російського поета, маріупольця Миколи Федоровича Щербини зараз майже невідоме широкому читацькому загалу. Та в середині XIX століття його вірші користувалися шаленою популярністю. Таланту Щербини вклонялися Тарас Шевченко, Федор Тютчев, Микола Некрасов, Яков Полонський, Микола Чернишевський, Петро В”яземський.
Щодо до „Раскинулось море...”, слід завважити, що ця пісня з”явилася на світ, так би мовити, „в співавторстві” з невідомими флотськими поетами, які переробили оригінальний текст Щербини. В нього про кочегарів не було і слова. А перша строфа звучала так:
Не слышно на палубе песен,
И волны бушуют вдали,
Товарищ, мы едем далеко –
Подальше от грешной земли.



На шахте «Крутая Мария»

Пісня сьогодні маловідома і теж вважається народною. Коли вперше почув, вирішив, що ці рядки народилися десь напочатку 20 століття (можливо, під час 1-ої Россійської революції). Та якось, копирсаючись в Інтернеті, натрапив на інформацію про можливого автора цього шедевра – редактора якоїсь шахтарьскої багатотиражки. Десь на початку
50-х „Мосфільм” оголосив конкурс на кращий сценарій фільму про шахтарів. Редактор надіслав до Москви і сценарій, і текст цієї пісні. Рукопис йому ніби-то повернули, розгромивши ідею вщент. А потім вийшов фільм „Случай на шахте № 8”. Точнісинько по розгромленому критиками сценарію. Пісню ж видали за народну. Режисер фільму отримав потім Сталінську премію, а обкрадений газетяр – спився. Так воно було чи ні – не знаю. Але текст гідний уваги.


На шахте "Крутая Мария"
Однажды случился обвал,
На уголь, на камни сырые
Мой верный товарищ упал.

"Скажи мне, Мария Крутая,
Ужель это смерть настаёт?
Я молод, Мария другая
Меня на поверхности ждёт".

На помощь сбежались шахтёры,
Бросались в открытую клеть,
Но вышел приказ из конторы
"Под землю спускаться не сметь".

Сказал управляющий людям:
"Нет дела до этого мне,
Под землю спускаться не будем,
Я выдам полтинник жене".

Шахтёрская горькая доля,
Фитиль твоей лампы погас.
Мария Крутая, доколе
Ты будешь могилой для нас?

Терпеть мы не станем покорно
Проклятой этой судьбе,
Шахтёрам из темени чёрной
Пора выходить на борьбу.

На шахте "Крутая Мария"
Однажды случился обвал,
На уголь, на камни сырые
Мой верный товарищ упал.

Навіть не знаю, з чого саме почати: препарації вірша, чи філософських сентенцій на тему особистості у творчому процесі? Мабуть, краще прикликати на допомогу спогади дитинства. Прикликати і згадати, як в першому класі, на одному з уроків природознавства вчитель запропонував нам маленький експеримент:
- Між двома шарами вологої вати покладіть квасолину. Усе це поставте на підвіконня. За два-три дні побачите, що станеться!
Ви спитаєте, що ж сталося? У дитячому розумінні – справжнє диво. Вперше в житті кожен з першокласників на власні очі побачив, як з грубої оболонки починає пробиватися блідий несміливий пагін, як з кожним днем він набирає силу і вперто йде в гору, до світла...
Метафора, може, не така вже й оригінальна, але саме вона точно передає те відчуття, коли гортаючи сторінки „Самвидаву” раптом стаєш свідком незвичної, ї безперечно великої події. Коли на власні очі бачиш як з вже знаного і так чи інакше, визнаного поета народжується інший, несхожий на того чиї твори ти не один раз читав.
Пан Жорж Дикий, який довго працює з поетами рівня „Любитель” може закинути мені що метафора таки невдала. Адже в однаковій мірі стосується і бурхливого творчого розвитку талановитих початківців. Однак не забувайте про грубу жорстку „оболонку”.
Зростання початківців більш передбачуване, до того ж майже нікому з них не доводиться заради цього, вибачте за русизм, „ломать себя”.
Будемо відвертими! Для поетів рейтинг R1 – одночасно і велика винагорода (адже твоя творчість чогось варта), і пастка (великий ризик відчути себе якщо не метром, то хоч „пів метром”). Зупинитися на досягнутому, втратити критичне відношення до самого себе, забронзовіти і втратити орієнтири. І так важко переступити межу, за якою треба не самому підкоряти СЛОВО, а дозволити СЛОВУ зростати в собі.
Приємно, що цей приклад подав ніхто інший, як головний редактор „САМВИДАВУ”.
На цьому ставлю крапку в занад-то затягнутій передмові і переходжу до суті справи.
*************************
Кілька днів тому вирішив переглянути останні публікації колег-редакторів. І проглядаючи вірш пана Володимира Ляшкевича „ПриСутність” замислився. Було в ньому щось незвичне. Здавалося б, на перший погляд, той самий пан Ляшкевич: часом абстрактний, часом трохи відсторонений у своєї творах, подекуди перенасичених складною образністю та філософією. А вчитаєшся уважніше – ніби і не він. Таке відчуття що в цьому вірші іде уперте змагання двох поетів Ляшкевича знаного и Ляшкевича нового (більш лаконічного і простого, більш психологічного, земного, і конкретного у використанні образів.) Текст звучить ніби на два голоси.
Починає Ляшкевич новий:
„А опісля - багато незвичного, крім життя”

Але Ляшкевич знаний не відмовчуеться:
„з відчуттями, що Інший - од плоті Провидця обставин,”

Новий не здається:
”і очима глядиш зачарованого дитя
на пустелю, на дім, на буття з кольорових гущавин,
а навколо густою імлою таке забуття,”

Та останнє слово в цій строфі залишається за Знаним:
”що “ти знову дитя” - триєдине твоє відкриття.”


В другій строфі Новий не залишає Знаному жодного шансу:

”І ще потім достатньо незвичного, крім людей,
що сумною поклажею загородили дороги,
і пройти неможливо без ”римлянин”, “грек”, “іудей”,
і піти неможливо, не кинувши рідні пороги,
а тобі навздогін тільки крики і тупіт коней,
і ти йдеш по воді, наче воду висвячують ноги.”

В останній змагання спалахує з новою силою:
Новий:
„А вже потім нічого незвичного, крім: вини”

Знаний:
”за твоє відособлення від обумовлених правил,
від розумників пильних і поглядів множини,
до якої прийшов, і яку направляв, та не правив;

Та голос Нового ставить крапку:
„що найближчої жінки услід ревно кинуть сини,
мов не брат їм, і бог із обіцяним знову злукавив.”

Отож, кілька днів тому „САМВИДАВ” став всідком незвичайного і безперечно великого явища, як з поета Знаного, народжується поет СПРАВЖНІЙ. Саме за змогу побачити це я і виставив „шістку”. Вітаю, ВАС ВОЛОДИМИРЕ!
З повагою до всіх, Юрий Перехожий!