І у снах, і в віршах, і в молитві,
І в осіннім листку, і у літі
Ми будемо разом, обидві,
Весняним промінням зігріті.
Ми будемо разом з тобою,
Пліч-о-пліч і слово-до-слова,
Аж поки не станеш ізгоєм,
Аж поки не струся в полову…

Панове присяжні і пане суддя
За що звинуватили Осінь?
За те, що дощами ридає вона?
А крізь що їй пройти довелося…
Спочатку зібрала вона смакоти,
Наче Яків єдиного сина, у жертву
Готова була без вагань принести,
Віддала все й зробилась як мертва.
Скориставшись цим вітер-маніяк
До кісток обідрав її бідну. Зомліла…
Панове присяжні, засудимо як?
За те, що в душі наболіло?

Цей листопад почався людопадом –
Усе це звично для природи;
Поспілкувавшись з стольним градом,
Аптекар в пошуках вигоди.
Біжить народ мерщій по маску,
Ще чергу ввечері займає,
Бо вірить він в «вечірню казку»
Й проблем ніяких більш не має…
Тим часом творяться дива –
Усе це звично для Вкраїни:
Того нема й того нема –
Аптекар з урядом єдині.
Позаду вже епоха помаранчу,
Як роздавали людям апельсини,
Сьогодні хтось таки збудує ранчо,
Бо дефіцит тепер пігулки-вітаміни…
Забулося вже якось про майдан,
Який, чомусь, почався в листопаді…
Природа не шкодує громадян,
Але на це начхати владі
Було тоді, як мерз її народ,
Ми вірили, в майбутнє України,
Ми вірили, що йдемо до свобод…
Зневірені сьогодні у руїні…
Мені не до політики, апчхи…
Тут головна проблема – це пігулка,
А на верху тихесеньке «хі-хі»…
Аптекар, пасічник, чи Юлька?..

Сьогодні знову матч,
Слова і Дії знов на стадіоні,
Ти вже мені пробач,
Що я в твоїм полоні.
Арбітром у цій грі,
Як завжди, є Ідея,
А Спогади старі
Давно були суддею.
Емоції і мрії –
Завзяті глядачі –
Кричать з трибун за Дії,
Проте Слова хутчіш
Забили перший гол,
Вони якісь спритніші,
Та лиш почавсь футбол,
Є дії теж не гірші…
Тому цікавий матч
Сьогодні буде, друже,
Ти вже мені пробач
Цей погляд небайдужий.
З м’ячем тепер он з Дій
Біжить один гравець,
Та в полі знов штрафний,
Проте це не кінець.
Вже стала стінка з Слів,
Удар від Дій! І…штанга…
А ти ледь не зомлів,
І нерви грають танго…
Заміна перша в Слів,
І другий номер йде на лавку,
Шкода, якщо мене не зрозумів,
Та гра триває. Ваші ставки?

Я знаю, можу,
Я буду, може,
Та важко, Боже,
Й якось негоже,
Бо сумніви
Вбивають віру,
З життям на Ви –
Кінець ефіру.

Пастель осіння...Подихи розмиті,
Тіла сплелись плющем - і під дощем...
Вони душею ще мандрують в літі,
ЛистОпад заховався під кущем…

Сховався, поки є ще де ховатись –
Останній лист додолу вже спада,
Тіла … допоки змога є кохатись…
У скронях осінь – пара молода.

Надворі осінь, сіро і туманно,
Нещадний вітер рве останній лист,
В моїй душі хоч був ти ураганом,
На тебе спогад все-таки моливсь.

Пейзаж осінній… з присмаком дощу,
Хтось сірих фарб розвів багато наче…
Ти чуєш? – Я тебе не відпущу!!!
Тебе кохаю, сивий мій юначе.

Цей світ – кіно? Ти режисер?
Квитки пороздавав вже на прем’єру…
Придумав безліч ролей і химер.
Тобі б змагатись із самим Мольєром.

Цей світ – кіно? Ти вже актор?
І в новій ролі стільки грації…
Такий собі емоцій кредитор,
А ми всі – елементи декорації.

Цей світ – кіно. Ти знов актор.
Невдала гра. Імпровізація.
Не вийшло. Повторіть. Мотор.
«Я заслужу ваші овації».

Цей світ – кіно. Ти режисер.
Нам всім порозділяв вже ролі…
Була лиш гра для публіки, тепер –
Вже п’єса верховодить в твоїй долі.

Цей світ – кіно. І в нім один глядач,
А ми всі – решта, декорації.
Тому ти свій спаситель і палач,
Не забувай про це в імпровізації.

Вчора, сьогодні, завтра,
І все суєта й каяття,
Радіти хвилині варто,
А я марную життя.

Невже не збагну я істини?
А, може, усе ж навчусь…
Додолу впаду розхристана
І щиро Тобі помолюсь.
Я знаю, що стане легше,

Лиш варто повірити в диво,
Юрмляться думки не вперше:
Боюся бути щаслива…
О, як я втомилася, люди
Від втрат,
        від розлук,
                пересуду.

Ти маєш рацію, коханий:
Цей фільм таки поганий,
Давай дивитись біатлон…
Я Сонечко? Я Грація? –
Ти маєш, любий, рацію,
А я – мобільний телефон:)

Хто винуватий: ти чи я?
Чи, може, Доля, так жартує?
Скажи, помилка де й чия? –
Не згадуйте коханих всує.
Хто винуватий: мо трамвай? –
У нього цілих два вагони,
Думок по вінця, через край
Емоцій, і вони солоні…

Тебе забула? – Божевільна.
Від твоїх рук я, може, вільна,
Від дотику твоїх очей,
Від недомрій і від ночей.
Забула думати про тебе,
Іду собі під сірим небом,
Сховавши вуха в розчепірці,
Тебе не згадую – повір це,
Повір хоч ти й всміхнися криво,
Бо я не вірю і… щаслива.

Дебет і кредит бажань і подій,
Ти мене, любий, хоч поглядом грій.
Ми ще з тобою не звЕли рахунки,
Хтось мені винен вагон поцілунків…
Далі в балансі якісь там активи –
В кожній події шукай позитиви:
Хоч на борги я підвищу відсотки –
В банку «Кохання» розплата солодка.

Коли небо похмуре і сіре,
Коли хмари опухли від сліз,
Коли здається, що вмирає віра,
Коли ти в розпачі – молись.
Коли наснився страшний сон,
Коли уранці збігла кава –
Твій розум наче той Самсон
І, ніби Даліла, зневіра лукава.
Коли в очах твоїх вогонь,
Котрий веде до згуби,
Коли кулак вже із долонь,
Коли ти зціпив зуби,
Коли емоцій через край
(ти схожий на вовчиська),
Тоді, мій друже, пам’ятай,
Що щастя зовсім близько.

Сьогодні в Луцьку був предивний вальс –
До танцю вітер враз покликав весну,
І сонце посміхалось раз-у-раз,
І хмарки – янголи небесні…
Після зимових завірюх,
Прихильниць танго й джазу,
Як радує мене цей дух,
Як хороше! Одразу
Душа зробила перші па,
Злетіла десь над хмари…
А Ви танцюєте?.. Оппа –
Весна, а я без пари…

Підійду я до матусі,
Ніжно-ніжно притулюся:
«Розкажи, рідненька, казку,
Про хороше щось, будь-ласка,
Бо вже лялька хоче спати,
Занесім її до хати,
Покладімо на печі,
Хай вона засне хутчій,
Підросла щоб хоч на трішки,
Зіп’ялась сама на ніжки…
А вона така маленька,
Розкажи їй казку, ненько»

Березень, кирпатий, як хлопчисько,
Загляда, всміхаючись в вікно.
Вже весняні кроки зовсім близько,
Та й зима ще не здається всеодно.
Та найбільш люблю я ті весняні ранки,
Коли пахне небо свіжістю роси
Й заглядає сонце крізь хмарки-фіранки,
І лунають птахів ніжні голоси.

Сьогодні свято в тебе, милий,
Як добре, що закінчилась зима,
Ми позбираєм все, що розгубили,
Ми створим те, чого іще нема.
Я можу все, коли це «все» для тебе,
Я згадую із Біблії слова:
«Бог є любов», тому любити треба,
Коли кохаєш – здатен на дива.
Життя – це поле: квіти і калюжі,
Це пагорби, каміння, колоски,
Хай поруч будуть люди небайдужі,
Хай вірою осяяні ідуть твої роки.

А ми зустрінемося в снах,
Так ненароком – випадково,
Я потону в твоїх очах,
А ти не вимовиш ні слова.
А, може, й добре, що вві сні –
Хоч будемо самі собою,
Ні друзі, ні сусіди, ні…
Ніхто не знатиме про нас з тобою.
А, може, й добре що, у снах –
На все у них лиш наша воля,
Я потону в твоїх очах,
В котрих написано: ЦЕ ДОЛЯ…

І знову тиха ніч надворі,
Скрізь тиша, тиша і в мені.
Витають мрії у просторі,
Турботи потонули в сні.

А, може, все мені здається?
А, може, вдень лиш все живе?
Кому ж побачити вдається
В пітьмі цікаве щось й нове?

Так, метушня панує вдень,
Вночі нема шумних пісень,
У час цей казка ожива…

Мабуть, ніч – фея чарівна,
Тому що з’явиться вона –
І всюди творяться дива.

І всюди творяться дива:
Здається, камінь оживає
І тихо шепче щось трава,
Й роса всю землю вже вмиває.

Чи, може, плачуть це квітки?
А чи землі це перли-сльози?
У них же теж свої думки,
Свої відлиги і морози.

Я чула від старих людей,
Що кращий від усіх єлей
Малі краплинки ці прозорі.

«Жива вода». Ви здогадались? –
Колись роса так називалась…
А в небі ясно світять зорі.

А в небі ясно світять зорі.
І скільки їх? Не знаю я,
Там безліч зір (в небеснім морі) –
Є серед них одна й моя.

Вона показує дорогу,
Якою суджено іти.
За поміч цю я вдячна Богу,
Сіяй же, зіронько, світи.

Для мене ти немов маяк,
Без тебе жити тяжко так,
Коли хмарина проплива.

Та ніч – це море без прибою,
Все йде помірною ходою,
І думка лине вже нова.

Усе сплелось в квітковім хорі:
Волошки, маки, нагідки,
Й жовтець, немов небесні зорі
Сипнув хтось з щедрої руки.

А ще хліба, хліба довкола:
Пшениця і ячмінь вусатий,
Й козацький нащадок Микола
Несе конюшину до хати.

В саду щось порає Галина, -
Ото і є жива Вкраїна,
Окрім АЕС, мереж, науки,

Ще є природа й з нею тет-а-тет,
Хоч кволий – все ж менталітет...
Отож, візьмімося за руки.

Всі наші зустрічі й розлуки,
Червоні і жовті троянди,
Листи, sms-перегуки
І недовіра, як букет лаванди.

Вокзал. Обійми і прощання.
Червона квітка на пероні
Була зізнанням у коханні,
Скупавшись у сльозі солоній,

Відчувши трепет і вагання,
Тепер зітхнула вже востаннє, -
Лежить на асфальті в покорі...

А поруч клумба, все цвіте,
Тут безліч квітів, й все не те –
Усе сплелось в квітковім хорі.

Щось тут уперше, щось в повторі,
Життя міняється і ми,
Не помилитись би в опорі,
Щоб бути справжніми людьми.

Теорій безліч, як і квітів,
А практика завжди одна:
Все починаєм розуміти
Коли в висках вже сивина.

Снуються дні і в’януть квіти,
Пливуть роки, старіють діти,
Минає час, стихають звуки...

Й колись осінньою порою
Ми пригадаємо з тобою
Всі наші зустрічі й розлуки.

Оживить квіти навесні
Лиш сонця ніжний оксамит,
Тепер незгоди нестрашні –
Душа ж бо думає про цвіт...

Іду у сад. Тюльпани і бузок –
Кохання, зізнання, тривоги,
Люблю букети з цих квіток.
Якби ж уся така дорога...

Та поміж квітів є й осот –
Нам не сховатись від турбот.
У цім квітковім коридорі,

У цім саду, най цій алеї
Для кожного свої трофеї,
Щось тут уперше, щось в повторі...

Роси кришталь ранково-світанковий
На зірці барвінку веселка неначе,
А думка лине в той вечір казковий,
Коли посміхнувся мені ти, юначе.

В устах твоїх гвоздика розцвіла барвисто,
То враз морозний погляд крізь полум’я думок.
А я, здивована, дарувала намисто
Із білих троянд – мовчання квіток.

Зів’яли ті квіти, а стебла живі,
Мене ти не любиш, ну що ж ce la vie.
Маки червоні побачила в сні.

Може, розрада прийде й наяву
Й мрія, котрою постійно живу,
Оживить квіти навесні...

Лондонська погода в Луцьку нині,
Сизим смутком на втоптаний сніг
Хтось думки порозсипав полинні.
Не прийшов. Не знайшов. Не зміг.
Святковий вечір. Тисячі облич,
Ти тет-а-тет з самотністю у місті,
Ну хоч сьогодні ти її облиш –
Життя іде, а не стоїть на місці...

Два келихи болю,
Тарілку страждань,
Горнятко гіркої кави...
Я хочу на волю.
Не буде прощань.
Чому мені не сказали?
Десь поряд лихо.
Як страшно байдУже...
Не буде. Немає. Нема!!!
ПОрожньо. Тихо.
Де ж ти, мій друже?
Снігом чорним плаче вона.

Коля встане вранці-рано,
Набере водиці з крана,
Вмиє очки, щічки, носик,
В мами снідати попросить,
А тоді піде до Тані,
Котра теж устала зрання.
А як Сашка прийде з школи –
Підуть грати у футбола.

Дерева вмирають стоячи,
Лягає зів’яла трава,
О як же, буває, боляче
Ранять брехливі слова.
Воно ніби все й на краще,
То все для благої мети.
Не обманюй мене нізащо,
Краще кулю у лоб пусти.

Я доведу свою любов...
Як падатимеш – постелю соломи,
Я буду поруч знов і знов,
Коли хворітимеш – в лікарні й дома...
Я доведу... О, Боже ж мій!
Тебе я, Господи, молю й благаю –
Хай буде добре все. Амінь!
Отак доводити? – Нехай не знає.

Ти сотні раз казав мені „люблю”,
Ти віз знайомитись з батьками,
А я не вірила в любов твою,
Бо порожнеча за словами.
Ти сотні раз... і легко так
Кидаєш їх наліво-право,
А я свої несу як стяг,
Ти сотні раз... і так лукаво...

Молився спогад у кутку,
Звивалась думка, мов змія,
Мов фігуристка на катку.
Молився спогад мій – не я.

Його забрав з собою час,
Повіз в засніжені поля.
Як пес, вернувся знов до нас,
Молився, плакав... Він – не я.

Я, загартована в боях,
Підкована стражденним болем,
Давно не плачу, лиш у снах.
А ця сльоза - щось в оці коле...

Січень – перший місяць року, середина це зими,
Водить бабу білобоку, сипле нам свої сніги.

Вітер сердитий знов виє серед розсипу снігів,
Після січня до нас в гості лютий стрімко прилетів.

Стрепенулася земля від зимового сну,
Березень за собою матінку веде весну.

Далі квітень на порозі у яскравому вбранні,
Йтиме він по цій дорозі поклонитися весні.

Травень сонячний прийде і зелений кожушок
Земля-красуня одягне під веселий спів пташок.

А про червень, про малину зозуля кувала:
„Прийде літечко в долину” – пташечка казала.

Липень, добрий, як дідусь, колос повний наливає,
До своєї внучки, липи, всіх джмелів скликає.

Серпень хлібом почастує, серпень любить труд і піт,
Він і сонечком зігріє і закінчить літній рід.

Вересень завжди дітей до школи скликає,
Працювати знов людей на поля збирає.

Жовтень деревам дарує багряне прекрасне вбрання,
Від рідного милого краю летить вдалину пташеня.

Листопад нещадно вбрання відбирає,
Пустошить поля він і зиму зустрічає.

Грудень – найменший із всіх цих братів
Під ковдрою білою землю зігріти хотів.

Кажуть, вже передноворіччя,
А ми удвох тут: ніч і я,
І якось нині все одно –
Свято? – Відкоркуємо вино.
Кажуть, вже передноворіччя –
Багато хто лиш снігу кличе,
Мовляв, без снігу не Різдво…
А ми собі із ніччю вдвох,
Вона все манить до Морфея,
А в мене інша є ідея…
Дивлюсь на полум’я свічі:
Свято в снігові чи в душі?

Рестарт своєї долі проводжу вкотрий раз,
Complete the fifty percents… зупинка знов на Вас,
Чи то вже глюк навічно, чи вірус Ви в мені?
«Ви хочете забути?», - відповідаю, - «Ні».
Біжать, мов трафік, миті – число їх все росте,
«А як вони прожиті?» - «Не те, не те, не те»…
«Ви хочете забути?», - відповідаю, - «Ні»,
Бо Ви, хоч старі файли, та все ж таки в мені.

«…Слово Твое есть истина»
Иоанна 17:17

Поговори зі мною, Боже,
І розкажи як далі жити,
Хай Твоє слово допоможе,
Нехай не дасть мені згрішити.

Поговори зі мною, Боже,
І поведи на вірний путь,
Хай Твоє слово допоможе
З дороги правди не звернуть.
Поговори зі мною, Боже,
Чи що порадь, чи посвари,
Хай Твоє слово допоможе
Мені нелегкої пори.
Поговори зі мною, Боже,
Не полиши своє дитя,
Хай Твоє слово допоможе
Гідно пройти земне життя.

Крихти слів літають десь поряд,
Чути музику, ледве живу,
А в мене гостює знов спогад
Про торішню зів’ялу траву,
Про вінки, говірки, хороводи,
Багаття, стрічки і свічки…
Я більше не мала нагоди
Торкнутися тої руки.
А ще я згадую очі,
Ба ні – погляд, разючий такий,
Тоді він мені напророчив,
Що ти, хоч далекий, та мій.
Напророчив, всміхнувся і втік,
Ми з спогадом вкотре чаюєм,
А мрія, з’явившись торік,
Стоїть на порозі – вартує…

Я теж, ти чуєш, я теж
Боюся цього кохання,
Боюся, що ти не прийдеш,
Ще дужче боюсь розставання,
Боюся, що лишиш саму,
Що знайдеш собі ти другую.
В думках я тебе обійму,
Дві тисячі раз поцілую.
Прийшов – кам’янію й горю,
З-під вій заглядаю несміло,
Боюся сказати: люблю,
Душа переповнює тіло…

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Це листопад, передбачається зима...
Прихильна й так погода нині –
Весною пахнуть дні осінні.
Здається: завтра зацвіте бузок…
Ти й далі сподіваєшся казок?
А, може, й правильно отак –
В повітрі висне добрий знак,
Коли чекаєш на хороше –
То і погода допоможе…
Якби теплом сіяли ми,
То може й не було б зими?

Босоногий березень бродом біжить,
Босоногий бувалий бешкетник.
Беззубий берег, бездонна блакить,
Березню бачиться білий букетик…

Десь схлипує ще сад після нічної зливи
Й тривожно-повний став щось думає своє,
Лиш сонця промінець щасливий
Лоскоче землю – і вона встає.
Легенько позіхне, умиється росою,
А потім ще туман-дезодорант…
І леді ця готова до зустрічі з тобою.
А небо хмарку зав’язало в бант.

Я не здаюсь,
Хоч визнаю поразку.
Я повернусь
Щоб завершити казку.
Я повернусь,
Що б там не стало.
Я не здаюсь –
Поразки мало.
Я не здаюсь –
Війна триває.
Я повернусь –
І ти це знаєш.

Ну от і все, вже добрела до краю,
Ні мрії, ні бажання щось робити,
Хоч ще жива, бо ще кохаю,
Але надії як зів'ялі квіти.

Ну от і все, лиш порожнеча,
І щось клубочиться, пече,
Хоча б сльозинку - може б легше...
Ридаю й плачу лиш сліпим дощем.

Хоч без надії і без сподівання,
І хоч уже немає вороття,
Я буду жити, навіть без кохання,
Бо залишилась воля до життя.

З чого почати, що зробити? -
Переді мною чистий аркуш,
А збоку том лежить закритий,
Й тому то холодно, то жарко.

І Вам не спиться, і мені…
Такі жінки дивакуваті:
Турбот в нас безліч день при дні,
А ще надумали кохати.
Яєчня, чай, прання, роботи,
Як завжди, непочатий край…
Кому потрібна та турбота? –
Сама придумала – сама й кохай…
Біжиш, встигаєш скрізь і всюди,
Але того він не збагне,
Що як піде, то вже не буде,
Бажання щось робити в нас мине…
Тож, заважай мені, мужчино,-
З тобою значно більше встигну.

… Вже надвечірок літа,
Дрімає сонце в кроні дуба,
Шумить верба, росою вмита,
А вітер їй: «Моя ти люба.»
Калина, вбрана у намисто,
Стоїть як пані серед лугу,
І лиш береза шепче листом,
Шукає одіж собі другу,
Таку ж, як в сонця, золотаву,
Чи мідно-буру, як у жита…
Давно скосили вже отаву.
В коморі хліб. Смеркає літо…

Місячна дорога кличе вдалину,
А внизу веселка від чиїхось сліз,
На вустах цілунок диво-полину,
А душа сумує, наче верболіз.

Місячна дорога кличе до зірок,
Й Маргарита руку знову простягає,
Як зроблю до неба я один лиш крок –
То земна дорога кличе-повертає.

Місячна дорога манить у світи,
А в моїх долонях сніг сріблясто плаче,
Вже не знаю я куди тепер іти –
Місячна дорога кликала неначе…

Але де це взявся кам’яний місток,
Місячна дорога виросла в світанок,
І в душі з’явився спокою вінок,
Бо вона знайшла останній той пристанок…

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Це листопад, передбачається зима...
Це листопад – спалю усі твої листи,
Зима… Ти чуєш? – Мушу я піти.
Такий похмурий нині грудкотрус,
Я перейду із лайфу на діджус,
Зітру усі від тебе смс…
В таку погоду не чекай чудес,
І небо сонне плаче мимоволі,
Сивіють де-не-де дерева голі,
Лише примерзлі хризантеми
Нагадують старі дилеми…
Вже падолист, тебе в мене нема,
Це листопад, передбачається зима…
Всі почуття завмерли до весни…
Чого ж приходиш в мої сни?

(байка-казка)
Давно-давно в одному лісі,
Отут, на нашому ж Поліссі,
Була для птиць і звірів школа –
Вивчали світ вони довкола.
Якось згадали на уроці
Про сніг, що випав в Новім році.
А тут Ведмідь як заревів:
«Не говоріть мені цих слів:
Про сніг і рік якийсь новий,
Для див таких я застарий»
Та обізвалось й Ведмежа:
«Навіщо, тату, ця межа?
Я хочу бачити той сніг,
Якби ж прокинутись я зміг…»
«Не говори мені дурного.
Не треба бачити нам того,
За все подба природа-мати,
Ну годі, сину, йдімо спати.»
І засмутилось Ведмежатко –
Суворий надто його татко.
«І як того він не збагне,
Що вабить все нове мене?
Коли всі знають вже той сніг,
То й нам побачити не гріх», -
Воно собі так міркувало,
Та швидко вже й дрімати стало.
І сниться йому гай і ліс,
Що батько меду знов приніс,
Наснились також й інші звірі,
З якими жив він у довірі.
І спалося так любо й тихо,
Та сніг згадався, як на лихо.
«Казали, схожий він на вату,
Мабуть, пора мені вставати», -
Подумало, сп’ялось на ноги
І нишком вилізло з барлоги,
Сказало тихо: «Ах, краса,
Ялинки білі – чудеса!
І як змінився рідний ліс…
Але чому так мерзне ніс?
І лапи вже мені морозить,
Мабуть, цього сьогодні досить.»
І Ведмежатко пригадало
Як солодко воно дрімало,
Хотіло повернутись до барлоги,
Але біда – забуло враз дорогу.
І вже долає його холод,
А тут утрутився ще й голод.
Тепер збагнуло Ведмежатко
Чого боявся його татко.
Воно заснути було б раде,
Та не послухалось поради.
Отож, сидить тепер, зітхає,
Але робити що – не знає…
І покотились гіркі сльози –
Крижинки стали на морозі.
А тут прийшла ще й завірюха,
Замерзли йому хвіст і вуха
І Ведмежатко задрижало,
Та й місця в лісі стало мало,
Метнулося вперед, назад.
«Й чому не слухав я порад?
За те, що я такий упертий,
Доводиться тепер померти», -
Малий Ведмідь так міркував
Й по лісі довго ще блукав.
Усе ж діждався він весни.
Й коли з’явилися сини
Уже в Ведмедя молодого,
То він навчав нащадка свого:
«Ти пам’ятай, моя дитино,
Що завжди слухати повинна
Порад, які тобі дають,
Інакше важка буде путь.
І щоб не трапилось пригоди –
Не намагайсь змінить природи».

Щойно ми прийшли до школи,
А тепер – випускники.
Не зупинити нам ніколи
Плин життєвої ріки.
Ми йдемо все далі й далі,
Пливуть літа за роком рік,
У забуття ідуть печалі,
І мрії, мережені торік…
Чи не пора нам зупинитись,
І оглянутись, і згадать?
Ніщо не встигне повторитись,
А літа твої все швидше мчать.
І коли ріка до моря буде допливати,
А зозуля накує за п’ятдесят,
От тоді ти будеш думати, гадати,
І повернутись схочеться назад.
Та не буде сил вже щось робити,
Тож поки шумить твоя ріка,
Ти подумай, як своє життя прожити,
Щоб біля моря з смутком не згадувать струмка.

І знову тиха ніч надворі,
І всюди творяться дива,
А в небі ясно світять зорі –
І думка лине вже нова.

На небі місяць тамада,
А по землі Морфей крокує…
Співають солов’ї в садах,
От тільки музики бракує.

Поглянь: летить, мов птаха, мрія.
А там – окрилена надія,
Блукають постаті прозорі…

Нічні фантазії люблю.
Я засинаю – я вже сплю…
І знову тиха ніч надворі.

Я засинаю, я вже сплю –
Морфей обійми простягає,
Лиш серце сповнене жалю,
Що тиха ніч оця минає.

І вершник-час біжить галопом,
Він не зупиниться й на мить.
Мені б спинить за поворотом,
Та він все далі й далі мчить.

Хоч ніч і фея чарівная,
Але без дня життя немає.
Вже світить сонце, а не зорі,

Росою ранок ліг на плечі,
Знов буде день і буде вечір,
І знову тиха ніч надворі…

Нічні фантазії люблю.
Поки богині ці зі мною –
Все буде так, як я звелю,
Зіллється радість із журбою…

Собі збудую власний світ
І будуть в ньому люди жити,
І знатимуть вони, що слід
З півслова інших розуміти,

Бо те, що зараз у думках –
В моєму світі на устах…
Собі я власний світ створю,

Це буде потім, а поки
Думки сплітаються в вінки…
Я засинаю – я вже сплю.

Блукають постаті прозорі,
По місту ходять, наче тіні,
Хоч не для них вже світять зорі,
Але живуть вони й донині

В серцях і пам’яті людей.
Для них горить вогонь той вічний,
Що ще приніс нам Прометей –
Герой античності міфічний.

Якби вогню не знали ми,
Чи звались би тепер людьми?..
В думках таких себе гублю.

Коли б отак, чи, може, так –
Вигадувати я мастак,
Нічні фантазії люблю.

А по землі Морфей крокує,
Бо Аполлон вже спочиває,
Бог сну і ночі владарює,
Він всю планету обіймає.

Одним дарує сни веселі,
А іншим нерви полоскоче –
Коли зайшов він до оселі,
То творить там усе, що хоче.

І дуже схожий він на Феба:
В ту мить, коли творити треба,
Він Рафаель, Петрарка, Бах.

Чи це реальність, а чи сон?..
І з ним, я знаю, в унісон
Співають солов’їв садах.

Міняє осінь знову декорації,
Сивіє сад і струшує плоди,
Хтось спочиває, стомлений вже працею,
А хтось біжить-спішить сюди.
В когось обжинки, а в когось засів,
А хто, нажаль, пішов у вічність,
Та все, що знав і міг, умів
Не взяв з собою в потойбічність,
Посіяв в душі молоді,
Котрі вже нині й сивочолі.
Роки ідуть, як і тоді –
І знов жнива в освітнім полі…
Міняє осінь знову декорації,
Ще чуть і прийде вже зима,
Когось нема, але своєю працею
Він тут, а значить не дарма
Життя пройшло, не спопеліло,
Лишило спадок по собі,
Воно, немов сірник, згоріло,
Запаливши вогонь у тобі…
Не загуби ту іскру, не гаси,
Бо поки ще вона горить –
Живе їх мрія крізь часи,
А нитка йде з глибин тисячоліть.

Щось є вже, назви ще немає,
П’янке і дивне почуття
Мене то манить, то лякає,
І ти не ти, і я не я.
І тільки ми, і тільки тиша,
І блиск очей, прихований невміло,
І тільки ти і я – нічого більше,
І поміж нами щось лякливе…

Я на порозі самоти
Спіткнулась об ганчірку болю,
На ній мережані хрести
Із спогадів про нас з тобою,
Старі потоптані нитки –
Добряче їх пошматувало.
Ганчір’я, дірки і складки…
Я тут спіткнулась й ледь не впала.

Ми давні друзі із тобою,
Ідем-бредем поміж юрбою,
Зустрінемо когось: «Привіт»,
То знов для двох нас цілий світ.
Удвох лишень з тобою ми
Ідем-бредем поміж людьми,
Кладем непевно свою путь –
Тебе самотністю зовуть…

Я заблукала знов. Навмисне.
Щоб просто йти насамоті,
Щоб пригадати те, колишнє,
І потонути в забутті,
Поволі йти, збирати листя,
Напіврозколені каштани,
А потім стати в однім місці
Ц тебе згадати знов, коханий,
А потім бігти шлях шукати,
Яким прийду до тебе знов.
Хай краще буду я блукати,
Аніж в буденності – любов.

А в Луцьку сьогодні був дощ,
Щедрий, як влітку буває зопалу,
Барабанив в дахи і простори площ,
І в такт йому листя опале кружляло.
Здалось в якусь мить, що то бал восени,
І дощ, неначе казанова,
Покружляв, тай пішов без вини…
Між нами тривала розмова:
«Я осінь не люблю – я теж…»,
Обоє закохалися у весну,
Та інколи під зливою пройдеш –
Мокро, дивно і чудесно.

Ще не зима, та вже й не осінь,
Похмуро, сіро, промінь косий
Лиш зрідка вигляне на мить.
Як холодно – душа болить.
Вона також пори не знає,
Чогось тривожиться, зітхає,
Можливо, що уже не осінь,
А, може, допомоги просить.
Так холодно – ще не зима,
І так самотньо, а тебе нема.

Непевний поглядів німий наш діалог
й на півусмішкою переданий привіт
ніхто не зрозуміє, крім нас двох…
Але нікому і не слід.

З тобою ми такі чужі,
Такі ж бо схожі, та далекі.
Словами – наче ті моржі,
Душею – в вирій, як лелеки.

Ти гордий, впертий… і я теж,
Я перша не стаю до бою.
Якщо цього ти не збагнеш –
Прощай, ліричний мій герою.

А жовтень порався в садах:
Складав до ящиків гостинці,
Призьби він ставив при хатах,
Щоб не померзли українці,
Через дах перекинув кізяк,
І землю вкрив вже пеленою,
Колискову мугикнув сяк-так,
У клуні плуг із бороною…
Про що ж задумався, козаче,
У багряних шароварах?
Вже й попорався, неначе,
А думки у спогад-хмарах:
Ще за часів Аскольда й Діра
На греків сарцини напали,
За Влахренський храм Богоматір молила
Сина і Бога, зняла покривало,
Молилась Марія за греків,
Благала ж за всіх християн,
Юродивий Андрій це вгледів
І звістку заніс до киян…
Охрестились… Вірили й просили
Благословення в похід козаки,
На грудях хрестики, як символ
Над нами Божої руки
Носили воїни УПА…
Сьогодні, незалежні й вільні,
Не забуваймо про Покрову,
Пречиста нині в Україні.
Перехрестився, пішов доїти корову…

По осінньому лісі ступаєш повільно,
А думки, ніби птиці, сплітаються вільно.
Стрімко вгору злетять, то додолу спадають,
То тривогу і сум, то надію плекають.

По зимовому лісі ступаєш вже швидше,
А думки, мов хмарки, підіймаються вище.
На шляху в них відлиги, морози й завії,
Та думки не загинуть, бо мрія їх гріє.

По весняному лісі ступаєш невпинно,
А думки, мов струмки, так біжать швидкоплинно.
Не зупинять тепер їх ніякі пороги,
Не звернуть вже думки зі своєї дороги.

Як по літньому лісі ступаєш поволі,
То думки-колоски все колишуться в полі.
І життєві серпи колоски ті стинають,
А думки на шляху осінь знов зустрічають.

По осінньому лісі ступаєш повільно,
А думки, ніби птиці, сплітаються вільно.
Мов листочки вони - все додолу спадають,
І одні шелестять, ну а інші дрімають.

І хоча восени той листок опадає,
Але думка ніколи й на мить не змовкає,
Виростає листок щовесни й зеленіє,
А людина живе поки думає й мріє.

Це танго Долі, знайоме й незнане,
Такі ж повороти - то плавні, то рвані,
То горда рішучість, то слабкість п'янка,
Струна замовкає - здригнулась рука...
Чи то вже кінець, а чи перші лиш па?
Партнером у Долі Фортуна сліпа.

Тік-так, тік-так, тік-так –
Годинник правду каже…
Не так, не так, не так
Життя походить наше.

Тік-так, тік-так, тік-так,
Що ж, спробуймо інакше,
І всеодно: не так, не так –
Годинник правду каже…

Листи летять. Нажаль не в скриньку.
Хоч кольорові – неживі.
Вони то з вітром в поєдинку,
То вже, знеможені, в траві.
Листи летять – дерева голі.
Стоять зажурені, обдерті…
А я люблю листи не кволі,
А я люблю листи в конветрі.

Любов буває різна:
Всесильна, дивна, ніжна,
Гучна і без розмов,
Терпка і загадкова,
Чужа, стара і нова,
І все ж вона – Любов.

Величний подих старини
Торкає ніжних в серці струн,
Лише поглянь, та ні - збагни:
Віки говорять не з трибун.

Лиш Кліо-майстер й скульптор час
Відшліфували цю картину.
Мільйони кроків тут до нас
І тіней бачили ці стіни.

Вони мовчать, хоча все знають,
Ці вірні часу вартові…
Мовчать, і лише струн торкають.
Хоч стіни мертві – ми живі

В кімнаті запалю свічу,
Нехай зігріє мою душу,
Хай спалить все, про що мовчу,
Освітить те, що можу й мушу.

А віск без гніту не горить,
Сльозиться, плавиться і все,
І гніт без воску згине вмить,
Лиш попіл вітер рознесе.

Як незапалена свіча –
Від неї користі немає.
Людина – тіло і душа,
У ній щось тліє, щось палає…

Хай буде втіха і тобі й мені,
Усе цвіте, як пролісок весною,
Хай буде казка наяву, не в сні,
А ми помрієм трішечки з тобою.

Про що? – спитаєш – Та про все на світі,
Про щастя, про радість, про диво-красу,
Про що? – спитаєш – хай підкажуть квіти,
Які тобі я зараз принесу.

Візьму конвалію замість привіт,
Моє «пробачте» - апельсиновий цвіт,
А нерішучість – кашка сметанкова,

«Вам дуже вдячна» - скаже жоржина,
«Я так люблю, - шепоче калина, -
Роси кришталь ранково-світанковий»…

Складу букет квітково-загадковий,
В нім кожне стебельце – окрема мова,
Та ви ж, напевно, знаєте, панове,
Що всяка квітка криє символ-слово.

Бузок – то перші тривоги кохання,
А квіти глоду дарують надію,
Біла троянда – то символ мовчання,
Гвоздика ж біла лиш сумом повіє.

Верба плакуча говорить про сльози,
Про насолоду – виноградні лози,
А незабудка: «Не забудь ті дні…»

Складу букет, а чи сплету вінок –
Візьму для нього різних я квіток,
Хай буде втіха і тобі й мені.

А я боюсь відкрити душу,
Щоб раптом хто не наплював,
Не роз’ятрив і не порушив
Тих ран, що час зарубцював.
Щоб друг не зрадив, не підвів
І не кормив гірким нектаром,
Ніхто щоб скривдить не зумів,
Не збив із ніг легким ударом.
Я буду сильна, хоч болить,
Але кому до того діло:
Відкриєш душу хоч на мить -
Дивись вже й рани посолили...

Тож, буду сильною... а втім,
Подумалось: у чому сила?
У боягузному житті? -
Взяла і душу знов відкрила.

Хай думають, що я слабка,
І що про себе я не вмію дбати,
Та знаю: втрата - річ важка,
Чи ж легко, коли нічого втрачати?