Ти не мій.. Я ж мріяла не про тебе. Не треба зваблювати мене своїм поглядом. Ти не мій… Ти належиш їй, увесь: думками, поглядом, рухами, тілом. Вона причарувала тебе, а не я. Вона була у всі радісні моменти життя. Вона стояла поруч з тобою – щаслива і закохана. А я лише збоку поглядала на ваше щастя. Так, воно ваше, але не моє…Ти не мій…
Тонула в очах, засинала під шквал поцілунків, блукала в ніжних та сильних обіймах, забувалась у думках…(не) з тобою. А було…
Не хочу красти тебе у неї! Не буду. Та ти сам хочеш втекти в мої мрії. Я тримала почуття за порогом прощань. Ми гуляла по темних вулицях … Ми ловили останні хвилини ще нашого життя…без неї… Просто бродили незайманими вулицями… без жодних слів і без зайвих рухів…без. Ні, ти не мій.
Я забуду нашу ніч. Я забуду тихе зізнання під покривалом ночі. Я забуду кожний твій рух, кожний доторк твого тіла. Але не забуду про те щастя, що подарував мені. Хоч ти не мій. І не будеш моїм. Я не хочу цього. І що з того, що було так добре? І що з того, що я для тебе краща? Чому ми не зустрілися раніше? Чому доля звела нас під образом знайомих, а може і суперників? Для чого так жорстоко мучити мої думки? Нам уже не бути разом. Бо ти не мій, ти належиш їй.
Вона розказує мені про тебе. Про твою ніжність. А я не хочу слухати цього… я ж в такі моменти просто згадую тебе. Та не хочеться і бачити. Але ти зумисне мучиш моє серце. Це ж так важко бачити усмішку, яка вже не належить тобі.
Знаєш, я просто сховаю нашу ніч в стареньку шафу біля ліжка. А кімнату замкну ключем мовчання. Хоч завжди мені снитимуться твої очі. Ти ж не мій… І нікому не скажу. Я навчуся жити без тебе, без жодного натяку на почуття. Я буду писати не про тебе, але все одно всі слова належатимуть тобі…
Я не вмію мріяти…а може просто не смію мріяти. Хоч так хочеться.
Чому ти приходиш у скрутні свої хвилини до мене? Чому розказуєш усі свої печалі? Чому розраду шукаєш у моїх словах? У чому річ? Чому плакав саме на моєму плечі? І я жаліла тебе, давала розраду. Ти не мій…Але я бачила твої сльози. Такі щирі, такі відверті. Ти не боявся показати мені свою слабкість… не боявся виглядати смішним…не боявся… Ти не мій. Я знаю твої страхи, знаю усі переживання. Занадто добре все знаю…
Знаю, як ти добивався її уваги. Я знаю, як вона хотіла бути твоєю. А я?... Думаєш, одна ніч щось міняє?... Ні, ми суперники. Нам обидвом потрібна її увага. Але ця ніч…
А як же наше життя? Воно там, за дверима. Воно більше не вийде, його забарикадувало болем, смутком, невиявленим бажанням.
Я краще зникну з вашого життя. Втечу в інший світ. Там здійснюватимуться мої мрії, там будуть мої відверті бажання і там не буде її. Це буде світ без тебе, але з твоїми очима. Ти не мій… Але тут все навпаки. Я так більше не можу, хоч вона і найкраща подруга, але красти кохання не мала права… Проте зі мною завжди будуть твої очі в дитячому відблиску радості.
У далекому майбутньому я зустріну тебе. І ти побачиш подарований свій погляд і усмішку. Ти не мій. І лиш усмішка і очі твої – мої…
А може в іншому житті було б інакше? Може ми б були щасливими? Навіщо тішити себе марними ілюзіями, ти ж не мій… Як добре просто бути з тобою. Так довго дивитись в твої очі. Але боляче. Дуже боляче…Навіщо я дозволила відкритись тобі? Навіщо я впустила тебе у своє серце? Нехай і на мить, але зараз важко вирвати думки про тебе… Ти не мій… Вона не знає, як боляче мені. Вона не помічає моїх почуттів до тебе. Це добре. Бо ти не мій. Я не вкраду. Ти належиш їй, повністю, без обмежень. А я просто знайома. Просто друг вашої майбутньої сім’ї.
Та завжди зі мною залишиться твоя частинка. Без обмежень. Забута ніч у вічність не хоче відійти. Вона нагадує нечастими поштовхами десь там… Ти не мій. І я не візьму чужого. Але частинку тебе збережу назавжди. І любитиму її: це маленьке, неслухняне чудо з твоїми очима та усмішкою. Але ти не мій…

І знову дощ б’ється так по склі… Вечір наповнений осіннім смутком. За чашкою теплого чаю згадую сьогоднішній день. Звичайнісінький день, що минув безслідно у моєму житті. Хоч можливо і не зовсім. Й думки із хмарами сплелися. Так невимушено блукають в голові, як по небу. Згадуються усі події, все, що сталося сьогодні. Пригасла усмішка в імлі все виринає і у темряві сміється. Сміється теплим ароматом львівської кави в затишному кафе. Тоді хвилини так швидко минали… Це ж невпинний час рахує кожну мить. Так минають дні за днями. І з рук тікає вічність в небо. Отаке-то наше життя, минає безслідно з кожним днем. І не хочеться без радості у світі жить. Нехай вони маленькі, але наповнюють дні якимись кольоровими відтінками. Якщо їх не буде, то й багатства більше вже не треба. А навіщо воно, якщо немає радості?
А за вікном дощ, осінній, затяжний. Такий, що із сумом радість обнялись. Отак обнявшись і заснули, заколисані ти дощем. А тим часом в душі сховалися вогні кохання. Такого маленького, з ароматом кави і смаком шоколаду на губах. Це зараз воно таке, а раніше було зовсім інше. Тому-то сльози неба тихо так лились на сховані у першім дні страждання. Вони змивали гостроту болі, змивали солодку печаль. Якась стара мелодія луна із приймача. Забута, але така знайома. Ця музика навіяна мовчанням. І ще, мабуть, задумою. Мов тиша, що із вічності крича. Так голосно, щоб зупинити хоч на хвилечку бажання. Бажання бути просто щасливою. Тим часом танцює вітер вальса за вікном. Плавно, тихо, хоч і без пари вже, самотній так кружляє. Проте свої невидимим плащем огортає місто тихим сном. Він виконує уже не свою роботу. І місто засинає повільно, хоч місяць колискової ще не співає. Отак закінчується ще один день. І дощ все б’ється у вікно, відкрите так, немов душа у неба. Навстіж. Його усі можуть побачити. Ніч накрила містом чорним шифоном. Уже й північ пробила… А по телевізору знов показують старе кіно. Уже й думати не треба, бо там все вже вирішили за тебе…
Отак і засинаю…

Може не сталось так, як хотіла вона. Проте дивний спокій наповнював її душу. І від цього їй самій ставало страшно. Нічого не сталося в житті, все йшло сліпо встановленими правилами. Та все ж її душа була заповнена дивним трепетом чекання. От-от станеться щось таке, що докорінно змінить її життя. Її спокійне і урівноважене життя, нічим не заповнене. Вона прагнула ідеалу, ішла до нього, їй залишилось зробити один-єдиний крок. Проте…
Зробила… Переступила через себе…
Все що хотілося, про що мріялось все зникло… Нічого не залишилось в цьому житті важливого. Вчора поховала останню надію. Весь світ наповнився чорними фарбами. Порожнеча розлилась в її душі. У неї нема нікого. Лише ця лавочка. У руках тримала пиво. Як рятівна соломинка у пачці лежала остання цигарка. Ніч… Темна ніч. Вона ховала все під своїм мерехтливим шифоном. По небу пробігали із шаленою швидкістю думки. Змінювали одна одну. Все змішалося: сльози, мрії, кров з прокушеної губи, каплі дощу. Вона сиділа на лавці біля університету в дикій тиші вулиць. Уже було давно за північ і буря бушувала з неймовірною силою. Та їй було все одно, тому що в душі творилося щось набагато гірше. Блискавка з неймовірною силою вдаряла раз по раз. Раптово погасли ліхтарі, та це не дивно.
І раптом настала ТИША…Дощ все йшов і йшов, він стікав по її лиці, волоссі. Та вона його не помічала. Вона нікого не бачила. Вона не почула б і цієї тиші, якщо та не була б такою голосною. Настільки голосною, що заглушувала її власні думки. Ця тиша вбивала. Вона не відчувала плину часу. Просто сиділа і слухала тишу. Біль в душі не стихав, він був настільки пронизливим, пекучим і, водночас, тривалим, що вона просто звиклася до нього.
Може пройшла година, може дві, а може лише п’ять хвилин. Вона сиділа далі. У руках міцно стискала фляжку з-під пива, хоч його там уже не було. Остання цигарка так і залишилась недокуреною, погашеною цим шаленим дощем. Залишилась порожнеча і ТИША. Раптом підняла голову вверх. Хмари і дальше бігли з шаленою швидкістю, хоч думок уже не було. Зненацька небо проясніло. На нічне полювання вийшов місяць. Він розганяв із неба хмари, освітлював все навколо, просто проганяв смуток і печаль. Темне грозове небо помалу перетворилось на засіяне зірками поле. Це місяць освітив все навколо. Він освітив і її. Вона мовчки сиділа на лавочці, мокре довге волосся пасмами спадало по плечах, одяг прилип до тіла. І лише одна самотня сльоза застигла на обличчі.
Щось шептало їй зупинитись, не робити цього останнього кроку. Щось зупиняло її на півдорозі. А вона підсвідомо все йшла і йшла, нічого не розуміючи. Лише почула голосний скрип коліс. Не відчула навіть болю, а тільки побачила біле світло… ВСЕ ЗАКІНЧИЛОСЬ…
Хоча ні, лише почалось.
У нього було все. Кожен день приносив якусь несподіванку. Нічого не могло оминути його увагу. Все життя лише розкошував, хоч і не був егоїстом. Він мав прекрасних батьків, справжніх друзів, вірну наречену. Йому ніколи було нудьгувати, все кудись бігав, щось шукав. Був наповнений оптимізмом, віри в наступний день, надії на добро, любов’ю до навколишнього світу. Все було зрозуміло йому в цьому житті. Якщо ж стикався з проблемами намагався розв’язати їх. Коли щось було незрозумілим, шукав відповіді на питання.
Так і цього разу, він шукав відповіді на питання “хто вона”. Він бачив її кожного дня. Інколи вона дивувала його, інколи просто злила. Вона не була такою, як усі. Вона інша. Він це відчував. Він часто спостерігав за нею. Він не міг зрозуміти, чому вона так дивно поводилась. Він просто не знав її душі, хоч так і хотілося.
Цього дня він просто присвятив для себе. Дуже здивувало його те, що ніяк не міг зустріти незнайомку. Він приходив на всі знайомі місця, але її ніде не було. Якась тривога наростала в його серці. Він ніяк не міг знайти собі місця, чогось очікував. Він починав відганяти будь-які думки про неї, але не вдавалось. Якоюсь дивною квіткою цвіла думка про неї у його душі. Він ще не знав, що ця квітка називається коханням. Він злився на себе, намагався заповнити свої думки чимось іншим, чимось важливішим, але не вдавалось. Головною думкою залишилась вона.
Вечір захопив зненацька. Ще й розлютувалась буря, така ж, як і в його серці. Нічого не виходило в нього. Буря лютувала з неймовірною силою, з неймовірною силою вирували і його почуття. Він стояв і дивився на вулиці, на потоки брудної води. Раптово вдарила блискавка, згасло світло. І раптом настала тиша. Вона нашіптувала йому думки про незнайомку. Якась невидима сила тягнула його на вулицю. Він підкорився їй, він пішов слідом за нею. Без думок просто сів у машину. Він блукав незайманими вулицями міста. Просто їхав. Тривога все більше і більше наповнювала його душу. І раптом… Пронизливий скрип коліс. Щось обірвалось в його серці. Вибіг із машини. Це була вона. Довге мокре волосся пасмами спадало по плечах, одяг від вологості прилип до тіла, і сльоза застигла на щоці. Тільки очі були заплющеними. Він віднайшов її і зразу ж втратив. Такий пронизливий біль він не відчував ніколи. Все втратило для нього сенс. Життя просто перевернулось з ніг на голову.
Незнайомку забрали в лікарню. Його ж просто відпустили (все ж має вагу висока посада і багаті батьки). Їй не давали надії. Ніхто не вірив у її життя. Вона не мала для чого жити. Вона не хотіла жити. Але щось все ж тримало і не відпускало її з цього світу. Вона вижила завдяки його любові.
Він залишився жити з гірким присмаком втрати. Ніхто не сказав йому, де вона зникла. Він вирішив не появлятися в її житті. Намагався вернутися до звичного ритму життя, проте не виходило. Після тієї трагічної ночі не міг знайти собі місця. Подумки вертався до закарбованого глибоко в серці образу незнайомки. Писав до неї невідправлені листи. Намагався знайти щось спільне з нею у своїй нареченій, але не міг. Виїхав далеко за межі старого міста. Переселився. Намагався знайти загублене щастя з іншою, тою, що завжди була поруч. Та вона не стала тією жаданою і єдиною. Вона просто зраджувала з найкращим другом. Така вже була її вірність. А друзі? Вони просто розбіглися хто куди. Лише одна мрія, ні , просто думка зустріти незнайомку залишилась глибоко в серці. Так проходили хвилини, години, дні, місяці, роки…
Старе місто дихало казкою. Весняним вітром постукало щось невідоме в її серце. Вона не змогла зрадити старого міста. Залишилась жити тут. Серце, у якому була пустота, наповнювалося чимось незвичним. Дівчина сиділа перед монітором і щось натхненно друкувала. Через відчинене вікно увірвався пустотливий сонячний зайчик. Він ковзнув по стінах і зупинився на засохлих квітках. Тих квітках, які колись давно приніс у лікарню невідомий хлопчина. Вони наповнили її серце великою надією у життя. Вона залишилась жити заради нього, хоч ніколи і не бачила його. Можливо це була просто фантазія, заради якої вона жила, може просто мрія, яка ніколи не здійсниться. Але вона воліла не думати про це, а просто сподіватися на краще. Не була і наївною, але їй не хотілося розділити з кимсь свою самотність. Ну лише з тим старим містом, яке навіювало їй казку. Тоді, біля університету вона зрозуміла, що все стається не просто так, що для всього є свої підстави. І до тепер вона не знала, що цей випадок колись повториться. Так минали хвилини, години, дні, місяці, роки…
Він повернувся в це дивне місто. Він не шукав нічого. Все зникло для нього. І лише дика пустота в душі, що обнімалася з втратою останньої надії. Життя не мало для нього сенсу. Навіщо жити, якщо втрачено все. Щось підсвідоме потягнуло його до університету. Знову настала ця клята ніч. Знову вирувала буря. В його руках було пиво. В пачці знову лежала остання сигарета. І дощ, який стікав по його обличчю. Він змивав останні думки, які мінялися як хмари на небі. Не хотілося нічого. Та раптом перед ним маякнула постать. Це була дівчина. Це була незнайомка. Вона йшла йому на зустріч. І знов довге волосся мокрими пасмами спадало по плечах. Одяг прилип до тіла. Тільки не було сльози. А очі світилися добротою, такою щирою і лагідною добротою. Він стояв між двома шляхами: кинутися в безодню чи потонути в тих очах. Щось нашіптувало йому залишитись і зробити крок до добра. Зробити крок до розгадки цієї незнайомки, яка раптово знов з’явилась у його житті. Він вагався, боявся, вона ж просто простягнула йому свою мокру, але щиру руку…
Буря вщухла, і місяць знову освітив лиця, які нарешті знайшли себе.
Старе місто вміє творити дива, особливо в грозові ночі.