І знову дощ б’ється так по склі… Вечір наповнений осіннім смутком. За чашкою теплого чаю згадую сьогоднішній день. Звичайнісінький день, що минув безслідно у моєму житті. Хоч можливо і не зовсім. Й думки із хмарами сплелися. Так невимушено блукають в голові, як по небу. Згадуються усі події, все, що сталося сьогодні. Пригасла усмішка в імлі все виринає і у темряві сміється. Сміється теплим ароматом львівської кави в затишному кафе. Тоді хвилини так швидко минали… Це ж невпинний час рахує кожну мить. Так минають дні за днями. І з рук тікає вічність в небо. Отаке-то наше життя, минає безслідно з кожним днем. І не хочеться без радості у світі жить. Нехай вони маленькі, але наповнюють дні якимись кольоровими відтінками. Якщо їх не буде, то й багатства більше вже не треба. А навіщо воно, якщо немає радості?
А за вікном дощ, осінній, затяжний. Такий, що із сумом радість обнялись. Отак обнявшись і заснули, заколисані ти дощем. А тим часом в душі сховалися вогні кохання. Такого маленького, з ароматом кави і смаком шоколаду на губах. Це зараз воно таке, а раніше було зовсім інше. Тому-то сльози неба тихо так лились на сховані у першім дні страждання. Вони змивали гостроту болі, змивали солодку печаль. Якась стара мелодія луна із приймача. Забута, але така знайома. Ця музика навіяна мовчанням. І ще, мабуть, задумою. Мов тиша, що із вічності крича. Так голосно, щоб зупинити хоч на хвилечку бажання. Бажання бути просто щасливою. Тим часом танцює вітер вальса за вікном. Плавно, тихо, хоч і без пари вже, самотній так кружляє. Проте свої невидимим плащем огортає місто тихим сном. Він виконує уже не свою роботу. І місто засинає повільно, хоч місяць колискової ще не співає. Отак закінчується ще один день. І дощ все б’ється у вікно, відкрите так, немов душа у неба. Навстіж. Його усі можуть побачити. Ніч накрила містом чорним шифоном. Уже й північ пробила… А по телевізору знов показують старе кіно. Уже й думати не треба, бо там все вже вирішили за тебе…
Отак і засинаю…