Цього разу він мене кинув креативно. Ані тобі з”ясування стосунків у вигляді некомфортних визнань та вибачень, ані соплів. Він, навіть, не кидав. Ну, знаєте, так офіційно, типу: „не дружина, не дружина, не дружина”. Просто зникли усі оці „пташки-котики”, потім „люблю-люблю”, потім він забув в мене у дверях ключ. (Щось всередині мене, дуже схоже на мене саму, регоче, відкинувши голову. Заходиться так, що волосся відкидається назад: „А ти що, чекала, що друга спроба буде краща за першу? Бу-га-га...” Це і є я сама, яка спостерігає за мною ж самою ніби збоку)

І чому я дозволила йому повернутися у своє життя? Після усіх оцих „ми з нею („вона” – це його колишня) мріяли народити дівчинку...”. („Ну, який би ідіот після такого впустив чоловіка в свої нутрощі???” – та, що спостерігає за мною збоку, різко знизує плечима. Так різко, що я мимоволі торкаюся шиї, чи не скрутила бува). Я від початку не вірила, що після такого можливо вернути назад... Ну, так, властиво людям помилятися, не можна бути такою категоричною, треба уміти вибачати-розуміти-приймати. От тільки довіра... Я, видно, змила її, як лайно в сортирі. Коли блювала в туалеті, після його сповіді. („Так-от! І крапка. Крап-ка”, - погоджується та, що спостерігає за мною збоку, схрещуючи руки на грудях).

Але мене пройняли його тремтячі коліна. Вони, в нього справді підгиналися і дрижали. Коли він мало не задушив мене в обіймах посеред залу, на очах в усіх, і говорив-говорив, плутаючись в словах та подихах, втискаючись губами мені в губи... чи зуби, намагаючись у три хвилини втиснути місяць своїх роздумів про мене, чи про себе... чи про нас... Про кохання, сім”ю, дітей, родичів, квартири, кохання, кохання... „ Я без тебе подихаю”. („Ба-ба сла-ба... ги-ги-ги. Будь-яку можна купити словами „хочу від тебе дитину” Ти ж сама казала!”- та, що спостерігає за мною збоку, роздратовано закладає пасмо за вухо.)

Я синхронно відкидаю волосся. Це ще не все. Я б так і не знала, що люблю його, якби не сталося того розриву. Точніше, коли не сталося б того примирення. Бо означити свої почуття до нього я не могла. Вони, покласти руку на серце, радше схожі були на вдячність, ніж на любов... Він так мене кохав... Це заколисувало. („Бу-га-га... Просто бу-га-га”, - мені хочеться заткнути їй пельку, але я мовчу. Заслужила.) Я йому безмежно вірила, як жодному чоловіку не вірила у своєму житті. Переживала його депресняки і винуватила себе у недостатній гнучкості... хоча так, як з ним, я з жодним чоловіком не гнулася („Хм...”) Це було просто. Бо він же так мене любив... („Ага... так любив, що мріяв про іншу. Бре-хав. По великому рахунку,” – і тут мені й сказати нічого, бо я з нею згодна... з тією, що спостерігає за мною збоку)

Але після нашого драматичного примирення („Ага. Ще салют пригадай. Романтично – страх!” – стерва, що спостерігає за мною збоку, єхидно скалиться, відкинувшись на спинку стільця усім тілом.) Салют, справді був. Коли ми від”їжджали у таксі, ще слабо вірячи у реальність примирення, бахнув салют. Я тоді зі своєю стервою була єдиним цілим. І сказала, що моє життя з ним „мильна опера з дешевими спецефектами”. Але було гарно. Як у широкоформатному кіно. Він ще сказав, що це знак. Я цього не сказала, але подумала. Про знаки і Всесвіт. („Дешева література” – вона презирливо кривить губи)

Цей майже місяць життя удвох і тотальне, всеохоплююче щастя бачити його обличчя на ранок. Обличчя, що світиться-світиться, бо поруч я... („Лампочка Ілліча, блін”, – вона знову кривиться, а я усміхаюся: що вона розумію про щастя... ) Скручуватися в обопільний клубок із тіл. І смажити картоплю увечері. І падати під телевізор. І засинати... знаючи, що він відкриє двері ключом, який так природно опинився у нього. („Ги-ги. І який він так природно забув одного дня” – я би заплакала, але мене стримує її цинічне висміювання)

Чоловіки не виносять жіночих сліз, каже моя сестра. Вони їх дратують. Це я вже й сама знаю. Якось заплакала... не стрималася. Тоді він вже остаточно забув усі ніжні слова щодо мене, а сакральне „люблю” взагалі не згадується. Він терпіти не може з”ясування стосунків. („Ага. – вона випрямляється і майже декламує: жінка має бути весела, здорова і заміжня!!! Щоб вже напевно ніяких проблем!” Та пішла ти... Це вже я не стримуюсь)

Кажу ж... креативно. Хоча, якщо задуматися, дуже в його стилі. Промовчати (якось, мовляв, розсмокчеться) або невинну якусь вигадати брехню (щоб усім було добре і усі були щасливі). Точно, як зараз. Ніби й не кидав. Обідаємо на роботі, промовляємо якісь слова... тільки по чимраз довших паузах видно, як старанно оминаємо в цих розмовах єдине й головне. Нас.

Утім, ймовірно, це тільки для мене головне. (Я на пів-секунди випереджаю ту, що спостерігає за мною збоку... І вона закриває рот, ніби риба: щойно відкривши). Бо він п”є джин в себе удома і шукає змісту життя, відгородившись від мене не мурами навіть... містами. Він хоче заробити усі гроші на світі, і, вочевидь, не хоче розсіювати свою енергію на почуття. Себто на мене. І сказати тут нІчого. Бо хіба я можу конкурувати із машиною, квартирою та будинком десь у Швейцарії... (Та, що спостерігає за мною збоку тільки хмикає.) Так само, як я... коли він мені розповідає про свої мрії... Я, звісно, хочу, щоб усе у нього було, усе – і більше. І воно таки буде, бо він так сильно цього прагне. От тільки... де буду я? („Або у нього просто є інша..? З минулого чи... яка різниця? Тоді, коли він кинув тебе вперше – це все пояснило. Інша. Все просто,” – вона дивиться мені в очі обережно і вже не кепкує). А чого кепкувати... я й сама про це думаю.

Він ще приїздить уночі. Статеві акти якісно доводять до оргазму. Без зайвих слів. І це безслів”я якісно доводить мене до сказу. Бо я тепер знаю, що я його люблю. А якби мене не пройняло оте дрижання в колінах, так і не знала б... що люблю. („Велике знання – велика печаль! Бу-га-га,” – вона регоче, відкинувши голову. А коли зводить її назад, я розумію, що цей блиск в очах, насправді, сльози. Істерика, встановлюю я діагноз).

І в мене теж.

Тільки цього ніхто не бачить.


08.10.2007

Найбільш романтичним у цих квазістосунках було цілуватися у таксі.
Ми вмощувалися на задньому сидінні і за кілька хвилин він схилявся на моє плече – таке собі запрошення до інтимності. Сценарій спрацьовує безвідмовно, але це я зрозуміла пізніше, тоді ж усе видалося настільки природнім... Аж лячно. Що може бути доречнішим за дружнє погладжування волосся, коли він так довірливо кладе голову тобі на коліна?.. Інстинкт, майже материнський – відпочинь, милий... І навіть пів думки немає про сексуальний підтекст мізансцени, аж поки він не знаходить твою долоню губами. Пестить трохи палкіше, ніж дозволено другові в хвилину ніжності, і стільки в тому еротизму, що залишки свідомості щезають, залишаючи лише незрозуміле відчуття: інакше і бути не могло. Відчуття тим більш дивне, бо ще за секунду до того, як він поцілував твої пальці, ти не усвідомлювала, що поруч мужчина – так, просто друг твого друга, велика дитина, тобі – друг. Все сталося в одну мить, здалося, що саме так відчувають долю: ані спротиву думкам, ані пристрасті – ти раптом отримуєш те, що завжди належало тобі і, головне, якимось потойбічним знанням з н а є ш: воно таки твоє.

Потім мій колишній сказав, що моє нове захоплення (і як тільки дізнався, хто він) має проблеми з алкоголем, яких, правда, намагається позбутися, та „трахає все, що рухається”. Був іще й третій гріх – ніби двох перших не досить! – утім, на відміну від двох перших, пробачити його неможливо: він збирався одружитися. Сприйняти цю інформацію моя свідомість була не в стані. До того часу я була вже до нестями закохана, от тільки в нього чи у власні відчуття – ще й досі не збагну. Щось таки є у нерозділеному коханні... Ніби спокута, очищення через страждання, певний катарсис, але цього разу реальність видалася занадто приголомшливою – не до філософії. Дивуватися нічому: він припинив надсилати мені смс задовго до того, як я зустрілася зі своїм колишнім. А про те, що має „половинку” оголосив мало не в перші хвилини нашої зустрічі, так випадково сталося. Але це було до подорожі в таксі, а відтак вартості не мало... Звісно, не мало для мене, з моїми вигадками про передчуття. Інтуїції я не надто довіряю, скоріше, не вмію нею скористатися, тому й не вірю, але того разу в таксі вона просто волала. Тому правда, яку з виглядом співчутливої співучасті радо вигорнув на мене мій колишній, щось розірвала у свідомості.
Я знову їхала в таксі. Цього разу сама, відхиливши настирливу пропозицію свого екс- продовжити вечір в мене удома.

Мушу визнати, що наступного дня, я таки кохалася зі своїм колишнім. Вирішила, що це найкращий спосіб поставити крапку у сподіванні на нові стосунки – беззаперечне усвідомлення того, що їх не буде. А маячня з інтуїтивними передбаченнями – усього лише витвір напоєного надцятьма коктейлями мозку.

Крапку поставити не вдалося і десь за місяць ми знову були в таксі. Цього разу абсолютно тверезими і точно усвідомлюючи власні бажання. Я сама схилилася йому на плече і він інтимно торкався губами мого волосся. Залишалося повернути голову і...мммм... За той поцілунок йому було пробачено все. Питати, чи справді він одружується, було якось недоречно. Це унеможливило б секс, звульгаризувало б до краю чи що... А кохатися з ним я хотіла, аж темніло в очах. Я вільна, емансипована, сама заробляю гроші і приймаю рішення – говорила я собі. Це буде просто секс – і жодних зобов”язань та емоційної залежності по тому... То була вже друга велика брехня самій собі за останні 2 дні. Перша була про те, що я не збираюся з ним спати. Я вірила в це, навіть, купуючи презервативи – так, про всяк випадок. Визнати правду мене змусило кепкування подруги: „епіляція, нове простирадло та презервативи – ну, звичайно, ти з ним не спатимеш, навіть, не думаєш”.
Природньо, я з ним спала.

Наступного дня дорогою на роботу говорили про різні дурниці. Він розповідав про свого приятеля, бабія та веселуна, який підчепив дівчину-міліціонерку та вмовив її прийти на побачення у формі... Я сміялася: „А ти не бабій?” „Я – ні” – у відповідь він щось ще плів про НЛП, а я відчувала полегшення, що врешті закінчився ранок в мене удома, з усіма незручностями, що витікають після першого невдалого сексу. Можливо, під час наступного щось можна поправити, а може наступного не буде взагалі. Я дивилася йому в очі чи у вікно таксі і намагалася второпати, що в біса діється. Усю ніч я почувалася зайвою у власному ліжку, навіть, кохаючись, не могла позбавитися відчуття, що, насправді, він мене не хоче. Такою самотньою, як тоді, коли він спав, відвернувшись до стіни після кількох злучань, здається, я ніколи не була. Втуплюючись у стелю, я зрозуміла різницю між „кохатися” та „займатися сексом”... Зрештою, це й був неемоційний секс, по якому варто забути про партнера, щойно він покине твоє ліжко. От тільки вчитися такого сексу я заходилася не з тим хлопцем – закоханість виключає відсутність емоційності.
Краще б він не залишався до ранку, одразу поїхав – думала я, загортаючись у ковдру і боячись випадково до нього доторкнутися. На ранок стало ще гірше: ховаючи ніяковість, я говорила щось недоречне, прикидаючись самовпевненим стервом. Черговий статевий акт не додав інтимності, (постійно думала, що він відбуває якусь повинність – ну, це вже повна клініка!) ще й безперервно дзвонив телефон – здається, усьому світу щось треба було мені повідомити.
Ми домовилися пообідати і коли він пішов, я подзвонила подрузі – сеанс психотерапії мені б зараз не завадив.

Дружній поцілунок „бувай” – отак закінчився цей роман. Він їхав на вокзал, а я зайшла до музичної крамниці. Годину копирсалася у CD, дратуючи продавщицю, бо не знала, чого хочу. Щось млосно тануло десь під серцем, коли на думку спадав якийсь інтимний спогад. Тіло ще пам”ятало збудження від його дотиків і неконтрольовано реагувало на згадки про його пестощі. Розгублено переставляючи диски, я подумала, що найбільш романтичним у цих квазістосунках було цілуватися у таксі. Обіцянка то була долі чи фантазія – значення вже не мало. Бо ці поцілунки вкупі з передчуттями, які не хотіли вивітрюватись навіть зараз, коли він їхав геть, не сказавши жодного слова, що давало б надію на подальші стосунки, прив”язали мене до нього міцними тросами.
Єдине, чого хотілося – це сказати, що я сумуватиму, по-дурному чекатиму на дзвінки... Я відправила йому смс.
Чи варто згадувати, що відповіді не було?..

Закохуючись, я пишу вірші. Востаннє це сталося років з 5 тому – я переживала найбурхливіший роман у своєму житті: пристрасть вкупі з неможливістю – він був одружений. (І чому найбурхливіші романи завжди мають бути з невільними чоловіками?..) Але це не завадило – а кому коли завадило? – впасти одне одному в обійми, ніби ми останні чоловік та жінка на землі. Коли він поїхав до свого міста після двох місяців виснажливих вправ у ліжку (я тоді радикально схудла, кілограмів на 8, і він також витягнувся: одні очі та ніс), якось не йняла віри, що все минуло. Утім, моя підсвідомість поставила крапку у цих стосунках набагато раніше, ніж це вклалося мені в голові: вірш починався зі слова „забула” – і це була правда. Єдиний, насправді, вірш, що мені подобається досьогодні.
Його я відправила почитати своєму новому коханому („коханим” він став ще з першого дотику в таксі – такого зі мною точно не було ніколи!): гралася у творчу особистість, бо він сам хоче стати письменником. Коли згадав про це у розмові – я заклякла: на літературі я розуміюся, тому маю пересторогу до людей, які заявляють про свої письменницькі амбіції. Але його записки мені сподобалися – він умів передати настрій, і слова його слухалися.
І несподівано для себе я почала писати вірші. Сублімувала.

Римуючи почуття, намагалася передбачити майбутнє. Бо поезія – це єдина інтуїція, якій я довіряю: ніколи не знаєш, що з того вийде, коли записуєш перші кілька слів... Як і в стосунках. Навіть, якщо вони „так би мовити” стосунки.

Про те, що він „сьогодні одружується”, мені сказав наш спільний знайомий. Ні, я не оглухла, може, тому, що навколо несамовито галасували футбольні вболівальники – ми були на стадіоні. Відкинувшись на спинку сидіння, я подумала... здається, про те, що гравці повзають по полю, ніби сонні мухи, і, взагалі, якого кольору форма „в наших”?. Знайомий розповідав щось дотепне і ми робили ставки на результат гри. (Переможений мав виставляти каву/зелений чай в „Репортері” – модній кав”ярні.) У другому таймі я, навіть, здатна була вболівати „за наших” і підхоплювалася разом із натовпом, коли забили гол.
І раптом усвідомила, що переживу цю звістку просто. Власне, вже пережила. Дуже давно, ще до того, як провела з ним ніч. Ще тоді, коли він перестав надсилати мені смс. І тепер справа була не в тому, що в нас нічого не вийшло. Щось гиденьке спливає у свідомості щоразу, як ми з ним розмовляємо. Бо плануючи одруження, він так само планово вирішив провести ніч із жінкою, якою несподівано захопився. (спонтанну хвилину ніжності можна пробачити – вона не залежить від нашої волі, і вона має те, що є головним і рідкісним в людських стосунках – щирість. Але обдуманий неемоційний секс напередодні весілля – розкриває персонажа несподівано та повно). Гадаю, він все ще називає її „половинкою”. Я усміхаюся, коли ми бачимося. Оце й усе.

„Я нічого не робила, тільки чекала чоловіка.”
Точніше за ту французьку письменницю пристрасть не описував ніхто. Хотілося перечитати книжку, та десь вона загубилася поміж старих полиць. Тому задовольнялася власними почуттями, які так нагадували роман невідомої мені жінки з її чоловіком.

Я постійно уявляла, чим він зараз зайнятий, і шаліла, коли дзвонив телефон. Серце несамовито розганялося і висло десь у сонячному сплетінні, коли я підхоплювала слухавку. Це був не він. Усі свої плани я будували так, щоб будь-якої хвилини мати можливість звільнитися для нього. Навіть, уночі не вимикала мобільника – що, як він захоче подзвонити. Він не хотів.

Я нічого не робила, тільки чекала чоловіка. На роботу збиралася, як на побачення: йому подобалися гарно вбрані жінки. Я нудилася з друзями: вони його не знали. Говорити мені було цікаво тільки про нього: найближчі подруги мене вже ненавиділи. Я не втомлювалася уявляти, як він приходить. Вже й забула, про що колись просила Бога: не змогла б пережити тимчасового з ним зв”язку – мусила мати його довіку. Тепер я згодна була на будь-яку роль: коханки, подруги... Тільки б він приходив, торкався мого волосся, кепкував над моєю непевністю, пліткував про роботу, підхоплював на руки і опускався зі мною на ліжко.

Часом я втомлювалася від виснажливого очікування. Тоді вигадувала собі dead-line, вдаючи, що розмірковую логічно: по 9-й вечора він уже не подзвонить. Ще з годинку сподівалася, потім, зважувалася вимкнути телефон. Але інфікована уява (чомусь уявляла її червоною масою –ніби запалене горло) підкидала нове сподівання: він-бо знає тепер, де я мешкаю – може прийти без дзвінка... Більшого глупства годі вигадати, але про всяк випадок, я мала бути готовою – виглядати привабливо і не жерти часникового хліба.

Очікування і розмови (про нього та – подумки – з ним) спустошували до краю. Прокинувшись одного ранку – ледь спромоглася злізти з ліжка. Здавалося - немає хребта. Бажань не було.
Тоді я вперше подумала про пристрасть, як про хворобу.
І вперше захотіла вилікуватися...

Цілий тиждень лежання на пляжі, втуплюючись у море в абсолютному забутті... Здається, я спромоглася його забути. Чи то пак, втамувати пристрасть. Єдине, що знала - більше його не чекатиму. Хіба - матиму довіку.