ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.22
04:59
Одною міркою не міряй
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
2024.11.21
23:09
Замість післямови до книги «Холодне Сонце»)
Мої тексти осінні – я цього не приховую. Приховувати щось від читача непростимий гріх. Я цього ніколи не робив і борони мене Будда таке колись вчинити. Поганої мені тоді карми і злої реінкарнації. Сторінки мо
2024.11.21
22:17
Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
2024.11.21
20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
2024.11.21
18:25
І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
2024.11.21
18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
2024.11.21
17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Павленок /
Проза
Та, що спостерігає збоку
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Та, що спостерігає збоку
Цього разу він мене кинув креативно. Ані тобі з”ясування стосунків у вигляді некомфортних визнань та вибачень, ані соплів. Він, навіть, не кидав. Ну, знаєте, так офіційно, типу: „не дружина, не дружина, не дружина”. Просто зникли усі оці „пташки-котики”, потім „люблю-люблю”, потім він забув в мене у дверях ключ. (Щось всередині мене, дуже схоже на мене саму, регоче, відкинувши голову. Заходиться так, що волосся відкидається назад: „А ти що, чекала, що друга спроба буде краща за першу? Бу-га-га...” Це і є я сама, яка спостерігає за мною ж самою ніби збоку)
І чому я дозволила йому повернутися у своє життя? Після усіх оцих „ми з нею („вона” – це його колишня) мріяли народити дівчинку...”. („Ну, який би ідіот після такого впустив чоловіка в свої нутрощі???” – та, що спостерігає за мною збоку, різко знизує плечима. Так різко, що я мимоволі торкаюся шиї, чи не скрутила бува). Я від початку не вірила, що після такого можливо вернути назад... Ну, так, властиво людям помилятися, не можна бути такою категоричною, треба уміти вибачати-розуміти-приймати. От тільки довіра... Я, видно, змила її, як лайно в сортирі. Коли блювала в туалеті, після його сповіді. („Так-от! І крапка. Крап-ка”, - погоджується та, що спостерігає за мною збоку, схрещуючи руки на грудях).
Але мене пройняли його тремтячі коліна. Вони, в нього справді підгиналися і дрижали. Коли він мало не задушив мене в обіймах посеред залу, на очах в усіх, і говорив-говорив, плутаючись в словах та подихах, втискаючись губами мені в губи... чи зуби, намагаючись у три хвилини втиснути місяць своїх роздумів про мене, чи про себе... чи про нас... Про кохання, сім”ю, дітей, родичів, квартири, кохання, кохання... „ Я без тебе подихаю”. („Ба-ба сла-ба... ги-ги-ги. Будь-яку можна купити словами „хочу від тебе дитину” Ти ж сама казала!”- та, що спостерігає за мною збоку, роздратовано закладає пасмо за вухо.)
Я синхронно відкидаю волосся. Це ще не все. Я б так і не знала, що люблю його, якби не сталося того розриву. Точніше, коли не сталося б того примирення. Бо означити свої почуття до нього я не могла. Вони, покласти руку на серце, радше схожі були на вдячність, ніж на любов... Він так мене кохав... Це заколисувало. („Бу-га-га... Просто бу-га-га”, - мені хочеться заткнути їй пельку, але я мовчу. Заслужила.) Я йому безмежно вірила, як жодному чоловіку не вірила у своєму житті. Переживала його депресняки і винуватила себе у недостатній гнучкості... хоча так, як з ним, я з жодним чоловіком не гнулася („Хм...”) Це було просто. Бо він же так мене любив... („Ага... так любив, що мріяв про іншу. Бре-хав. По великому рахунку,” – і тут мені й сказати нічого, бо я з нею згодна... з тією, що спостерігає за мною збоку)
Але після нашого драматичного примирення („Ага. Ще салют пригадай. Романтично – страх!” – стерва, що спостерігає за мною збоку, єхидно скалиться, відкинувшись на спинку стільця усім тілом.) Салют, справді був. Коли ми від”їжджали у таксі, ще слабо вірячи у реальність примирення, бахнув салют. Я тоді зі своєю стервою була єдиним цілим. І сказала, що моє життя з ним „мильна опера з дешевими спецефектами”. Але було гарно. Як у широкоформатному кіно. Він ще сказав, що це знак. Я цього не сказала, але подумала. Про знаки і Всесвіт. („Дешева література” – вона презирливо кривить губи)
Цей майже місяць життя удвох і тотальне, всеохоплююче щастя бачити його обличчя на ранок. Обличчя, що світиться-світиться, бо поруч я... („Лампочка Ілліча, блін”, – вона знову кривиться, а я усміхаюся: що вона розумію про щастя... ) Скручуватися в обопільний клубок із тіл. І смажити картоплю увечері. І падати під телевізор. І засинати... знаючи, що він відкриє двері ключом, який так природно опинився у нього. („Ги-ги. І який він так природно забув одного дня” – я би заплакала, але мене стримує її цинічне висміювання)
Чоловіки не виносять жіночих сліз, каже моя сестра. Вони їх дратують. Це я вже й сама знаю. Якось заплакала... не стрималася. Тоді він вже остаточно забув усі ніжні слова щодо мене, а сакральне „люблю” взагалі не згадується. Він терпіти не може з”ясування стосунків. („Ага. – вона випрямляється і майже декламує: жінка має бути весела, здорова і заміжня!!! Щоб вже напевно ніяких проблем!” Та пішла ти... Це вже я не стримуюсь)
Кажу ж... креативно. Хоча, якщо задуматися, дуже в його стилі. Промовчати (якось, мовляв, розсмокчеться) або невинну якусь вигадати брехню (щоб усім було добре і усі були щасливі). Точно, як зараз. Ніби й не кидав. Обідаємо на роботі, промовляємо якісь слова... тільки по чимраз довших паузах видно, як старанно оминаємо в цих розмовах єдине й головне. Нас.
Утім, ймовірно, це тільки для мене головне. (Я на пів-секунди випереджаю ту, що спостерігає за мною збоку... І вона закриває рот, ніби риба: щойно відкривши). Бо він п”є джин в себе удома і шукає змісту життя, відгородившись від мене не мурами навіть... містами. Він хоче заробити усі гроші на світі, і, вочевидь, не хоче розсіювати свою енергію на почуття. Себто на мене. І сказати тут нІчого. Бо хіба я можу конкурувати із машиною, квартирою та будинком десь у Швейцарії... (Та, що спостерігає за мною збоку тільки хмикає.) Так само, як я... коли він мені розповідає про свої мрії... Я, звісно, хочу, щоб усе у нього було, усе – і більше. І воно таки буде, бо він так сильно цього прагне. От тільки... де буду я? („Або у нього просто є інша..? З минулого чи... яка різниця? Тоді, коли він кинув тебе вперше – це все пояснило. Інша. Все просто,” – вона дивиться мені в очі обережно і вже не кепкує). А чого кепкувати... я й сама про це думаю.
Він ще приїздить уночі. Статеві акти якісно доводять до оргазму. Без зайвих слів. І це безслів”я якісно доводить мене до сказу. Бо я тепер знаю, що я його люблю. А якби мене не пройняло оте дрижання в колінах, так і не знала б... що люблю. („Велике знання – велика печаль! Бу-га-га,” – вона регоче, відкинувши голову. А коли зводить її назад, я розумію, що цей блиск в очах, насправді, сльози. Істерика, встановлюю я діагноз).
І в мене теж.
Тільки цього ніхто не бачить.
08.10.2007
І чому я дозволила йому повернутися у своє життя? Після усіх оцих „ми з нею („вона” – це його колишня) мріяли народити дівчинку...”. („Ну, який би ідіот після такого впустив чоловіка в свої нутрощі???” – та, що спостерігає за мною збоку, різко знизує плечима. Так різко, що я мимоволі торкаюся шиї, чи не скрутила бува). Я від початку не вірила, що після такого можливо вернути назад... Ну, так, властиво людям помилятися, не можна бути такою категоричною, треба уміти вибачати-розуміти-приймати. От тільки довіра... Я, видно, змила її, як лайно в сортирі. Коли блювала в туалеті, після його сповіді. („Так-от! І крапка. Крап-ка”, - погоджується та, що спостерігає за мною збоку, схрещуючи руки на грудях).
Але мене пройняли його тремтячі коліна. Вони, в нього справді підгиналися і дрижали. Коли він мало не задушив мене в обіймах посеред залу, на очах в усіх, і говорив-говорив, плутаючись в словах та подихах, втискаючись губами мені в губи... чи зуби, намагаючись у три хвилини втиснути місяць своїх роздумів про мене, чи про себе... чи про нас... Про кохання, сім”ю, дітей, родичів, квартири, кохання, кохання... „ Я без тебе подихаю”. („Ба-ба сла-ба... ги-ги-ги. Будь-яку можна купити словами „хочу від тебе дитину” Ти ж сама казала!”- та, що спостерігає за мною збоку, роздратовано закладає пасмо за вухо.)
Я синхронно відкидаю волосся. Це ще не все. Я б так і не знала, що люблю його, якби не сталося того розриву. Точніше, коли не сталося б того примирення. Бо означити свої почуття до нього я не могла. Вони, покласти руку на серце, радше схожі були на вдячність, ніж на любов... Він так мене кохав... Це заколисувало. („Бу-га-га... Просто бу-га-га”, - мені хочеться заткнути їй пельку, але я мовчу. Заслужила.) Я йому безмежно вірила, як жодному чоловіку не вірила у своєму житті. Переживала його депресняки і винуватила себе у недостатній гнучкості... хоча так, як з ним, я з жодним чоловіком не гнулася („Хм...”) Це було просто. Бо він же так мене любив... („Ага... так любив, що мріяв про іншу. Бре-хав. По великому рахунку,” – і тут мені й сказати нічого, бо я з нею згодна... з тією, що спостерігає за мною збоку)
Але після нашого драматичного примирення („Ага. Ще салют пригадай. Романтично – страх!” – стерва, що спостерігає за мною збоку, єхидно скалиться, відкинувшись на спинку стільця усім тілом.) Салют, справді був. Коли ми від”їжджали у таксі, ще слабо вірячи у реальність примирення, бахнув салют. Я тоді зі своєю стервою була єдиним цілим. І сказала, що моє життя з ним „мильна опера з дешевими спецефектами”. Але було гарно. Як у широкоформатному кіно. Він ще сказав, що це знак. Я цього не сказала, але подумала. Про знаки і Всесвіт. („Дешева література” – вона презирливо кривить губи)
Цей майже місяць життя удвох і тотальне, всеохоплююче щастя бачити його обличчя на ранок. Обличчя, що світиться-світиться, бо поруч я... („Лампочка Ілліча, блін”, – вона знову кривиться, а я усміхаюся: що вона розумію про щастя... ) Скручуватися в обопільний клубок із тіл. І смажити картоплю увечері. І падати під телевізор. І засинати... знаючи, що він відкриє двері ключом, який так природно опинився у нього. („Ги-ги. І який він так природно забув одного дня” – я би заплакала, але мене стримує її цинічне висміювання)
Чоловіки не виносять жіночих сліз, каже моя сестра. Вони їх дратують. Це я вже й сама знаю. Якось заплакала... не стрималася. Тоді він вже остаточно забув усі ніжні слова щодо мене, а сакральне „люблю” взагалі не згадується. Він терпіти не може з”ясування стосунків. („Ага. – вона випрямляється і майже декламує: жінка має бути весела, здорова і заміжня!!! Щоб вже напевно ніяких проблем!” Та пішла ти... Це вже я не стримуюсь)
Кажу ж... креативно. Хоча, якщо задуматися, дуже в його стилі. Промовчати (якось, мовляв, розсмокчеться) або невинну якусь вигадати брехню (щоб усім було добре і усі були щасливі). Точно, як зараз. Ніби й не кидав. Обідаємо на роботі, промовляємо якісь слова... тільки по чимраз довших паузах видно, як старанно оминаємо в цих розмовах єдине й головне. Нас.
Утім, ймовірно, це тільки для мене головне. (Я на пів-секунди випереджаю ту, що спостерігає за мною збоку... І вона закриває рот, ніби риба: щойно відкривши). Бо він п”є джин в себе удома і шукає змісту життя, відгородившись від мене не мурами навіть... містами. Він хоче заробити усі гроші на світі, і, вочевидь, не хоче розсіювати свою енергію на почуття. Себто на мене. І сказати тут нІчого. Бо хіба я можу конкурувати із машиною, квартирою та будинком десь у Швейцарії... (Та, що спостерігає за мною збоку тільки хмикає.) Так само, як я... коли він мені розповідає про свої мрії... Я, звісно, хочу, щоб усе у нього було, усе – і більше. І воно таки буде, бо він так сильно цього прагне. От тільки... де буду я? („Або у нього просто є інша..? З минулого чи... яка різниця? Тоді, коли він кинув тебе вперше – це все пояснило. Інша. Все просто,” – вона дивиться мені в очі обережно і вже не кепкує). А чого кепкувати... я й сама про це думаю.
Він ще приїздить уночі. Статеві акти якісно доводять до оргазму. Без зайвих слів. І це безслів”я якісно доводить мене до сказу. Бо я тепер знаю, що я його люблю. А якби мене не пройняло оте дрижання в колінах, так і не знала б... що люблю. („Велике знання – велика печаль! Бу-га-га,” – вона регоче, відкинувши голову. А коли зводить її назад, я розумію, що цей блиск в очах, насправді, сльози. Істерика, встановлюю я діагноз).
І в мене теж.
Тільки цього ніхто не бачить.
08.10.2007
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію