Найбільш романтичним у цих квазістосунках було цілуватися у таксі.
Ми вмощувалися на задньому сидінні і за кілька хвилин він схилявся на моє плече – таке собі запрошення до інтимності. Сценарій спрацьовує безвідмовно, але це я зрозуміла пізніше, тоді ж усе видалося настільки природнім... Аж лячно. Що може бути доречнішим за дружнє погладжування волосся, коли він так довірливо кладе голову тобі на коліна?.. Інстинкт, майже материнський – відпочинь, милий... І навіть пів думки немає про сексуальний підтекст мізансцени, аж поки він не знаходить твою долоню губами. Пестить трохи палкіше, ніж дозволено другові в хвилину ніжності, і стільки в тому еротизму, що залишки свідомості щезають, залишаючи лише незрозуміле відчуття: інакше і бути не могло. Відчуття тим більш дивне, бо ще за секунду до того, як він поцілував твої пальці, ти не усвідомлювала, що поруч мужчина – так, просто друг твого друга, велика дитина, тобі – друг. Все сталося в одну мить, здалося, що саме так відчувають долю: ані спротиву думкам, ані пристрасті – ти раптом отримуєш те, що завжди належало тобі і, головне, якимось потойбічним знанням з н а є ш: воно таки твоє.

Потім мій колишній сказав, що моє нове захоплення (і як тільки дізнався, хто він) має проблеми з алкоголем, яких, правда, намагається позбутися, та „трахає все, що рухається”. Був іще й третій гріх – ніби двох перших не досить! – утім, на відміну від двох перших, пробачити його неможливо: він збирався одружитися. Сприйняти цю інформацію моя свідомість була не в стані. До того часу я була вже до нестями закохана, от тільки в нього чи у власні відчуття – ще й досі не збагну. Щось таки є у нерозділеному коханні... Ніби спокута, очищення через страждання, певний катарсис, але цього разу реальність видалася занадто приголомшливою – не до філософії. Дивуватися нічому: він припинив надсилати мені смс задовго до того, як я зустрілася зі своїм колишнім. А про те, що має „половинку” оголосив мало не в перші хвилини нашої зустрічі, так випадково сталося. Але це було до подорожі в таксі, а відтак вартості не мало... Звісно, не мало для мене, з моїми вигадками про передчуття. Інтуїції я не надто довіряю, скоріше, не вмію нею скористатися, тому й не вірю, але того разу в таксі вона просто волала. Тому правда, яку з виглядом співчутливої співучасті радо вигорнув на мене мій колишній, щось розірвала у свідомості.
Я знову їхала в таксі. Цього разу сама, відхиливши настирливу пропозицію свого екс- продовжити вечір в мене удома.

Мушу визнати, що наступного дня, я таки кохалася зі своїм колишнім. Вирішила, що це найкращий спосіб поставити крапку у сподіванні на нові стосунки – беззаперечне усвідомлення того, що їх не буде. А маячня з інтуїтивними передбаченнями – усього лише витвір напоєного надцятьма коктейлями мозку.

Крапку поставити не вдалося і десь за місяць ми знову були в таксі. Цього разу абсолютно тверезими і точно усвідомлюючи власні бажання. Я сама схилилася йому на плече і він інтимно торкався губами мого волосся. Залишалося повернути голову і...мммм... За той поцілунок йому було пробачено все. Питати, чи справді він одружується, було якось недоречно. Це унеможливило б секс, звульгаризувало б до краю чи що... А кохатися з ним я хотіла, аж темніло в очах. Я вільна, емансипована, сама заробляю гроші і приймаю рішення – говорила я собі. Це буде просто секс – і жодних зобов”язань та емоційної залежності по тому... То була вже друга велика брехня самій собі за останні 2 дні. Перша була про те, що я не збираюся з ним спати. Я вірила в це, навіть, купуючи презервативи – так, про всяк випадок. Визнати правду мене змусило кепкування подруги: „епіляція, нове простирадло та презервативи – ну, звичайно, ти з ним не спатимеш, навіть, не думаєш”.
Природньо, я з ним спала.

Наступного дня дорогою на роботу говорили про різні дурниці. Він розповідав про свого приятеля, бабія та веселуна, який підчепив дівчину-міліціонерку та вмовив її прийти на побачення у формі... Я сміялася: „А ти не бабій?” „Я – ні” – у відповідь він щось ще плів про НЛП, а я відчувала полегшення, що врешті закінчився ранок в мене удома, з усіма незручностями, що витікають після першого невдалого сексу. Можливо, під час наступного щось можна поправити, а може наступного не буде взагалі. Я дивилася йому в очі чи у вікно таксі і намагалася второпати, що в біса діється. Усю ніч я почувалася зайвою у власному ліжку, навіть, кохаючись, не могла позбавитися відчуття, що, насправді, він мене не хоче. Такою самотньою, як тоді, коли він спав, відвернувшись до стіни після кількох злучань, здається, я ніколи не була. Втуплюючись у стелю, я зрозуміла різницю між „кохатися” та „займатися сексом”... Зрештою, це й був неемоційний секс, по якому варто забути про партнера, щойно він покине твоє ліжко. От тільки вчитися такого сексу я заходилася не з тим хлопцем – закоханість виключає відсутність емоційності.
Краще б він не залишався до ранку, одразу поїхав – думала я, загортаючись у ковдру і боячись випадково до нього доторкнутися. На ранок стало ще гірше: ховаючи ніяковість, я говорила щось недоречне, прикидаючись самовпевненим стервом. Черговий статевий акт не додав інтимності, (постійно думала, що він відбуває якусь повинність – ну, це вже повна клініка!) ще й безперервно дзвонив телефон – здається, усьому світу щось треба було мені повідомити.
Ми домовилися пообідати і коли він пішов, я подзвонила подрузі – сеанс психотерапії мені б зараз не завадив.

Дружній поцілунок „бувай” – отак закінчився цей роман. Він їхав на вокзал, а я зайшла до музичної крамниці. Годину копирсалася у CD, дратуючи продавщицю, бо не знала, чого хочу. Щось млосно тануло десь під серцем, коли на думку спадав якийсь інтимний спогад. Тіло ще пам”ятало збудження від його дотиків і неконтрольовано реагувало на згадки про його пестощі. Розгублено переставляючи диски, я подумала, що найбільш романтичним у цих квазістосунках було цілуватися у таксі. Обіцянка то була долі чи фантазія – значення вже не мало. Бо ці поцілунки вкупі з передчуттями, які не хотіли вивітрюватись навіть зараз, коли він їхав геть, не сказавши жодного слова, що давало б надію на подальші стосунки, прив”язали мене до нього міцними тросами.
Єдине, чого хотілося – це сказати, що я сумуватиму, по-дурному чекатиму на дзвінки... Я відправила йому смс.
Чи варто згадувати, що відповіді не було?..

Закохуючись, я пишу вірші. Востаннє це сталося років з 5 тому – я переживала найбурхливіший роман у своєму житті: пристрасть вкупі з неможливістю – він був одружений. (І чому найбурхливіші романи завжди мають бути з невільними чоловіками?..) Але це не завадило – а кому коли завадило? – впасти одне одному в обійми, ніби ми останні чоловік та жінка на землі. Коли він поїхав до свого міста після двох місяців виснажливих вправ у ліжку (я тоді радикально схудла, кілограмів на 8, і він також витягнувся: одні очі та ніс), якось не йняла віри, що все минуло. Утім, моя підсвідомість поставила крапку у цих стосунках набагато раніше, ніж це вклалося мені в голові: вірш починався зі слова „забула” – і це була правда. Єдиний, насправді, вірш, що мені подобається досьогодні.
Його я відправила почитати своєму новому коханому („коханим” він став ще з першого дотику в таксі – такого зі мною точно не було ніколи!): гралася у творчу особистість, бо він сам хоче стати письменником. Коли згадав про це у розмові – я заклякла: на літературі я розуміюся, тому маю пересторогу до людей, які заявляють про свої письменницькі амбіції. Але його записки мені сподобалися – він умів передати настрій, і слова його слухалися.
І несподівано для себе я почала писати вірші. Сублімувала.

Римуючи почуття, намагалася передбачити майбутнє. Бо поезія – це єдина інтуїція, якій я довіряю: ніколи не знаєш, що з того вийде, коли записуєш перші кілька слів... Як і в стосунках. Навіть, якщо вони „так би мовити” стосунки.

Про те, що він „сьогодні одружується”, мені сказав наш спільний знайомий. Ні, я не оглухла, може, тому, що навколо несамовито галасували футбольні вболівальники – ми були на стадіоні. Відкинувшись на спинку сидіння, я подумала... здається, про те, що гравці повзають по полю, ніби сонні мухи, і, взагалі, якого кольору форма „в наших”?. Знайомий розповідав щось дотепне і ми робили ставки на результат гри. (Переможений мав виставляти каву/зелений чай в „Репортері” – модній кав”ярні.) У другому таймі я, навіть, здатна була вболівати „за наших” і підхоплювалася разом із натовпом, коли забили гол.
І раптом усвідомила, що переживу цю звістку просто. Власне, вже пережила. Дуже давно, ще до того, як провела з ним ніч. Ще тоді, коли він перестав надсилати мені смс. І тепер справа була не в тому, що в нас нічого не вийшло. Щось гиденьке спливає у свідомості щоразу, як ми з ним розмовляємо. Бо плануючи одруження, він так само планово вирішив провести ніч із жінкою, якою несподівано захопився. (спонтанну хвилину ніжності можна пробачити – вона не залежить від нашої волі, і вона має те, що є головним і рідкісним в людських стосунках – щирість. Але обдуманий неемоційний секс напередодні весілля – розкриває персонажа несподівано та повно). Гадаю, він все ще називає її „половинкою”. Я усміхаюся, коли ми бачимося. Оце й усе.