АрХеТиП
888
…Зелень пахне пізньою весною. Тунелі трави немов вросли у землю. Кожна травинка цього лабіринту точна копія усіх інших,вони завмерли неначе від страху чи від смертельного холоду. Я спокійно проводжу пальцями по цим зеленим нерухомим зміям,відчуваю їхню юність, чистоту і незайманість. Цього разу усе ще дивніше. Під моїми ногами – підлога. Так,звичайнісінька собі підлога,суцільна.
Лабіринт приблизно два метри завширшки. Я повільно іду цим природнім монументом(хоча я навіть не впевнений що творець йому природа),прислухаюсь до звуків. Над головою я помічаю Червону зорю,яка уже в прямому розумінні вкрутилась в небо і тепер була завбільшки з крихітну вишеньку.
А Жовте світило вже почало занурюватись у хмари. Ті в свою чергу міцно обіймаючи його намагаються втопити свою крихітну палаючу зірку. Навкруги уже помітно темніше. Крива молода не чітка тінь облизує усе,травинки,стіни лабіринту,вона розпещує й мене. Істоту,яка з кожним кроком відчуває суперечливість – спочатку в мене виникає враження немов я і цей світ одне ціле,рідні душі,які не існують одне без одного,а наступної хвилини мене проймають сумніви,нерівновага,навіть страх.
Таке враження,що я як мурашка чи навіть якийсь щур для експериментів, створений,щоб іти,іти вперед. Зупинятись,вдихати аромат,відчувати тишу,кохатись у зорях і йти далі.
Ось я оминаю перший поворот і розумію,що зайшов у тупик,трава тут така сама як і всюди,але цього разу вона здається мені якоюсь глузливо-зеленою. Десь всередині я розумію,що доведеться зараз іти на початок і шукати інший шлях. Та реакції на цей «подразник» нема. Нема,НЕМА,нЕмА…..- мігруюче слово більшості пустих душ…
Я повільно повертаю спочатку голову,потім тулуб,а далі повільно обертаю ноги і розумію,що переді мною не стара дорога ,а два окремі смішні коридори ,кожен обіцяє стати новою пригодою,новим солодким цікавим або не дуже моментом. Далі відбуваються дві речі при чому одночасно – чути різкий неприємний скрип Червоної зорі,яка вкручується у небо неначе шуруп,який повільно з зусиллям залазить у стіну. Від цього звуку я одразу втрачаю будь-який слух і сприйняття грайливості звуків. Зоря повністю зникає з горизонту і одна половина неба перестає світити повністю.
На іншій ж ревниві хмари міцними обіймами так стискають Жовте світило,що воно в якусь мить просто тріскає, підривається і його частинки розлітаються на всі боки,кілька сотень починають повільно танцювати навколо мене немов світлячки.
Коротка доля променю і усе змінюється,знову спалахує Червона зоря і з нею починає танцювати у парі рожево-руде небо під гучний жахливий грім. Крихітні уламки Жовтого світила збираються докупи і оголене воно цілує ревниві вагітні хмари тим самим показуючи їм свою вірну палку любов.
Тим часом у тунелях щось відбулося,помітно було лиш низьку дитячу постать,яка пробігла у лівому коридорі і сховалась за якийсь поворот. Я одразу кинувся бігти. Біг так швидко як міг. Не помічав ні поворотів,не відчував ні висоти,скажете летів,а я мовлю – плив.
Плив розсікаючи повітря , пестячи молекули,безсоромно хвилюючи атоми і опинився у центрі. А точніше на якісь центральній площі лабіринту. На якій були лише дві речі ну якщо не враховуючи мене,стін лабіринту,двох світил і ідеально рівної підлоги.
Це були – коричневий стілець,на якому сидів низького зросту дідок,і столик у самому центрі площі,на якому лежав телефон обплетений наївною травою. Звичайнісінький такий собі антикварний телефон ,єдине ,що було дивним – це відсутність у ньому дротів.
Дитячий дідок здавалося б спить,бо його очі були сонно-закритими. На ньому висів маленький зелений халат,шию ховала сива борода,на голих дрібних ногах відпочивали чорні сандалії. Запалі щоки не натякали на щось добре.
Його «ложе» знаходилось на одному кінці площі ,я ж стояв на іншому,а рівно посередині розмістився столик з телефоном.
Я тишком ,обережно ступаю до дідка,і тут повітря прорізає луна-дзенькоту телефону,повільні уривчасті черги фонової мелодії. Від цієї хвилі тремтінь дідок глухо засопів і розплющив білі очі. По них я не міг розібрати куди він дивиться,у мене виникло бажання щось вимовити,але саме в цей момент він вказав дитячою ручкою на телефон. Я повільно підійшов до секрету старовини і піднявши трубку почув …

Густі потоки туману плили над чистим прозорим немов скло озером. Над водою літали бабки,різноманіття рослинного і тваринного світу вражало. Сонце опускало чіткі сліпучі рівномірні промені,до яких здавалось можна торкнутись рукою і відчути на дотик,а той узагалі обняти,пригорнути до себе,як кусень тканини закутатись у неї і бути навіки зігрітим.
Озеро огортав густий спраглий ліс і чекав,щоб втомити цю жадобу солодкою росою,яка не змусила його довго чекати. До цього віковічного затінку притулялась невеличка «будівля» . Прості 3 стіни накриті кусками іржавої бляхи,яка заросла чагарниками і мохом. Цю «хатинку»,якщо її можна було так назвати огортають безкраї масиви-діти живої трави - єдині нащадки чистої дівчинки Природи . В ній так приємно лежати на весні і раннього літа,її потоки пестять твоє тіло,твої босі п*яти,обличчя,губи і ти неначе ліс спрагло поглинаєш росу,а вона не опирається і навіть піддається тобі…
Самотня будівля. Сонце не заходить до неї в гості,нема ні вікон ні навіть шпаринок всередині лиш тінь,тінь іржавої бляхи. Не можливо розібрати,що ж там усередині. Туди ще ніхто не заходив,ні пташка не залітала,ні навіть вітер не спокушав ці самотні стіни.
Але коли підходиш до цього місця притуляєшся до «хатини» обличчям,можна подекуди відчути чуже дихання,відчути присутність істоти,яка там живе,чи то просто сидить…
Не можна визначити скільки часу вона уже там перебуває,здається була від початку,і чекає на якийсь сигнал ,чи то на знак ,щоб вийти. Але ця завіса сьогодні буде при-відкрита.
Це людина,надзвичайно стара,але на її обличчі це ніяк не позначилось,вираз лиця лиш один – широка усмішка,настільки таємнича,що Мона Ліза в порівнянні з нею просто дитяча забавка.
Це чоловік. Він сидить у чудернацькому крихітному циліндрі,у зелених вузьких штанях,зелено-білих у смужку шкарпетках, темно-салатовій камізельці,на підлозі лежить акуратно складений піджак. Він схожий скоріш на лепрекона,ніж на людину,та зі зростом у нього усе в порядку.
У руці в нього лежить годинник,з стрілками у формі гілочок,він не цокає мабуть не працює. У чоловіка заплющені очі,але усмішка усе ще на його лиці. У нього за спиною якісь символи.
Ці символи це його істинне ім*я,яке знає лиш він сам.
Вмить чоловік розплющує очі,колір,яких не можна розрізнити через грим,повільно встає,накидує на себе піджак. Бере у руки ціпок,якого не було помітно спочатку. При тому він робить це настільки витончено,що славетний принц Чарльз дивлячись на нього гриз би нігті і матюкався б українською.
Повільно грайливо,навіть можна сказати пританцьовуючи, він помахуючи ціпком іде в напрямку виходу з цієї міні-печери.
Але найдивовижніше те,як «Лепрекон» бачить усе навколо. Його зір немов би окутаний сірим кольором,і дивлячись крізь його очі виникає враження,що ти впав в минуле і твоя широкоформатна плазма перетворилась на звичайний чорно-білий електрон. Що більше усе розрізане на рівні квадрати чорного і відповідно білого кольору,навіть безмежне небо. Дерева озеро усе складається з цих таємничих об*єктів,і дивний чоловік повільно ступає по них,непоспішаючи.
Він повільно ступає аж до самого озера,зупинившись перед ним підкидає ціпок у повітря і ооо диво він так і зависає там,потім блазень сідає на коліна зачерпує своїми худими руками прозору воду і омиває собі обличчя,і ще одне диво - грим не змивається,далі він просто такою ж грайливою танцюючою ходою іде по поверхні озера. Зупиняється в його центрі,здіймає високо догори руки, неначе Мойсей і штрикнувши пальцями тихо мовить «Гра почалася»,в цю мить ціпок летить йому прямісінько у руки.
Його слова передаються усьому – рослинам,деревам,природі,і вони починають тремтіти ні не від страху, а від якогось дивного захвату,немов відповідаючи пророку радісно.
А чоловік тим часом перетворюється у зелену барвисту стрічку,яка закручується у спіраль,наступної секунди у повітрі з*являється чудна коробка,відкривається і стрічка з гучним реготом неначе вода затікає у неї ,коробка закривається і зникає разом із навколишнім світом… Сміх темряви

2011

…Не знаю,коли ми з другом почали розуміти усі наслідки нашої затії,але це було однозначно не на початку. Але саме з цього і потрібно почати.
Центр міста. Зустріч усіх пост готичних і пост панкових людей,яких єднають дві буденні ідеї:
1 провести весело час ,відірватись під не дуже популярні рок-гурти
2 просто набухатись і прокинутись в обіймах одне одного уже,коли гібридська сонячна зоря викотиться з-за обрію і освітить своїм пекучим світлом цей грішний просякнутий смердючим несвіжим будуном, дитячими ПМС,або навіть ранніми смішними шлюбами і необдуманим приходом на цей світ тупих бридких байстрюків. Не подумайте я люблю дітей,але просто не люблю бачити 12-річну дитину,яка виходить з повною торбою продуктів з супермаркету,підходить до дитячої коляски і цілує оте дитинча не по-сестринському,а якось по-іншому – по-батьківському. Оце справді смішно і огидно.
Але не про це хочу вам оповісти. Я хочу оповісти вам про те,як я знайшов його. Так саме Його. Це можна порівняти лиш з тим,як НеДуже святий Мерлін знайшов свого ідеолога-сатаніста,який у надихнув його на ті усі антихристські справи. Але той кого знайшов я не був ні прибічником антихриста,ні ще якоюсь наволоччю,він був просто – інтелігентом. Вдумайтесь у це слово ,священне зібрання 12-ти букв,яке означає щось високе і світле,щось таке на зразок білосніжної сорочки чи дорогих парфумів. Але ні те ні інше не можна було прив*язати до Нього.
У Нього було ім*я,яке не знав ніхто,усі називали його просто Д*Жопен . Дідо Жопен,якщо розшифрувати. Чому Жопен ну напевно тому,що він грав,як сатана на своєму фортепіано і так чи інакше любив давати на горіхи уже тухлому,мов яйця 20 річної давності,Шопену. І це було дійсно страшно. Саме він у себе на хаті організовував «очєрєдную оргєю» сказали б москалі, і серед усього цього натовпу був я. Чому я запхався між цих гото-панків ,цих,в доброму розумінні,отстойніків людства? Не знаю хотів нових відчуттів чи що. У 13 пробив собі язичка,який і без того граційно рухався,криючи різних недоумків матом,а у 15 у мене на спині з*явилась перша «бацьканина» так у нашому місті називали тату. Потім ірокез,шкірянка,різні нашийники. В загалі – рокєнрольне життя. Але інколи мені хотілось зняти з себе усе це і просто побути кілька хвилин нормальною людиною,щоб на тебе не тикали на вулиці пальчиками і не чути було плач малечі,яка побачила «страшного дядю». Але як і кожна рок-людина я відганяв такі думки старою доброю 40-градусною,в якій все ж таки було набагато більше отих магічних «децибелів». Ну і старий добрий косяк,який смакував краще за якийсь Вінстон чи Честерфілд.
Та й тоді у мене дупа чухалась до пригод. Ми стояли там у центрі,біля самої ратуші уже доволі довго. Чому стояли?Ну бо мав прийти один СерАфим,який і мав провести нас до апартаментів Д*Жопена. Одні просто стовбичили, одні обмінювались словами,інші запасами слини,ще інші косяками,а я стояв майже у центрі цього божевілля курив,попивав стареньке Львівське і думав чому гомиків не буває серед неформалів. Хоча може вони і були,але принаймні у нашому місці я ще таких не зустрічав або вони дуже класно маскувались. Після такого,майже 40-хвилинного чекання,увесь народ був уже добряче веселим і усі вже просто вимагали продовження свята.
Ще 10 хвилин і немов на сцену ,НАРЕШТІ виходять актори,так само бажано і несподівано під*їхала стара ПОбєда,яка мала нас усіх переправити немов у потойбіччя через річку Стікс у не менш страшне таємниче місце проживання нашого Д*Жопена. ПОбєда ледь зупинилась і з місця водія через віконце виліз СерАфим і помахав по-нетверезому рукою до свого вірного народу. Не плутайте його з ангелом,бо якщо ви висловили б таку думку то мій народ в ту ж хвилю почав би дико «іржати» і з усіх усюд вам би пояснювали,що ви вже добряче накурились і пора зробити перерву. Взагалі то СерАфим був головою нашого,так званого «Проводу Неформалів». Йому було уже певно років так з 30,а він і далі возився з нами,зі своїми «дітваками»,як він ще нас називав.
так ще щось незрозуміло гукнувши він жестом руки і хвилькою пальців запросив нас займати місця у своєму «зорельоті». А це було трішки проблемно,бо машинка йому попалась з родзинкою – двері не відчинялись і тому наш натовп,який налічував 20 різностатевих істот мав пролазити крізь віконця і складатися горизонтально,як коржі на солодкому Спартаку.
Але нам було уже не звикати. Тому за якихось 3 хвилинки усі були в буквальному розумінні поскладані у машину ,від чого та страшно прогнулася. Ви уявіть 20 людей залізли в одну машину,але у салоні було місця ще мінімум на 5 Кличків. Та й багажник був пустий хоча коли ми уже їхали у салоні оповідали міфи,що він забитий цілком і повністю бухлом і травою від чого усіх проймала тепла любовна хвиля і на душі ставало легко. Їхати довелось довгенько,бо барлога Д*Жопена була аж на краю міста. Не знаю нам,як завжди таланило,бо тих кого ковбасило найбільше і вони уже не могли стримувати свої органічні запаси рідини у шлунку зручно сиділи,тобто лежали,біля вікон і могли на ходу відновлювати природній баланс.
Нарешті ми почули отой блаженний хрипкий прокурений голос СерАфима,який оголошував про кінець нашої подорожі. Всі рвучко покидали зорельот і опинялися біля садиби серед самотнього поля, на якому не було ні одної живої істоти,щоб не осквернити нашу сьогоднішню святу гулянку.
Господар уже чекав нас на порозі. В високих дідівських гумаках він скидався скоріше на якогось фермера,ніж на приймальника нашої неформальної тусовки.
Але ще мить і він помахав нам наполовину пустою флящиною від чого усі навколо сміливо заворушились і рушили оцінити маєтки.
Зайшовши всередину ми побачили доволі просторий льох,з маленькими віконцями під самим потолком і розгардіяшем на підлозі. Тут було брудно і тхнуло якоюсь хімією,здавалось,тут навіть не було електрики, але на це ми не звертали уваги,бо прямісінько на землі перед нами лежали «люлки миру» наповнені добірною травичкою - це усіх радувало і обіцяло відкласти цю ніч у колективній пам*яті,як ахуєнний карпаратів. В кінці льоху стояла невеличка сцена на якій,як сказав наш СерАфім мав виступити якийсь тернопільський гурт.
І так повільно кожен знаходив собі місце біля «бульб*ячників» і потихеньку розслаблялись,здавалось це буде тривати цілу вічність та за деякий час у льох погрюкали 3 рази,і ще через секунду на порозі ми побачили у дупу п*яних 4 бравих тернопільців,які стояли хто з барабаном хто з гітарою.
Ще через деякий час на усю садибу уже було чути Металевий рик гітари і глухий гул тих же барабанів. Публіка шаленіла. До цього часу кожен уже знайшов собі компаньйона для розмови. Мені ж випало балакати з самим Д*Жопеном. З ним ми пірнали у філософію,оцінювали релігію,між тим обговорювали палкі сіднички присутніх дам, та ще й крили матом політику. Так тривало доти доки після ще одної паузи він дивно не заговорив.
- Ходи Дрекушю я тобі щось покажу.
І ми пішли. Вийшли з його вишуканих апартаментів і попрямували на пагорб з якого ледаче вилазило зранку сонце. Вилізши на нього він тицьнув пальцем на якусь велику хату і сказав.
- Оцього треба порішити. – його голос звучав страшно,але у ньому щось було від справедливого.
- А хто він?
- Він настоящий комуняка. Ти мене розумієш? – я кивнув. Взагалі то від чар цього чоловіка не міг сховатись ніхто. Він був настільки харизматичним що коли він воював би з якимось там Арістотелем то переманив би більше людей ніж той оратор. І я просто не міг йому суперечити. В ту мить мені здавалося,що ми робимо якесь благе діло,а можливо я просто сміявся,бо думав що це якийсь життєвий анекдот,але після наступної фрази мені уже було не до жартів.
- Там у літній кухні у мене є фузия і сокира,я спеціально їх приготував,бо знав,шо ти мені допоможеш. – в цю хвилину я був ніби під трансом, був готовий іти за ним на край світу.
І ми пішли. Він узяв свою фузию – стару рушницю з якою певно ще його дід ходив на лосів,а мені віддалась сокира,яка була незайманою,бо не знала дерева ще певно відколи її змайстрували. Йшли ми навдивовижу тихо,порівнявши випитий алкоголь і кількість затяжок все вказувало на те, що першого було більше. Зупинившись біля дверей дід сплюнув і копнув їх пару раз. Наступної миті біля хати щось тихо загавкало і ще через декілька секунд перед нами виник чорний худий дворняга, «Цербер»,одразу подумав я,він не наважувався підійти. Дідо мені кивнув і наступної секунди,щось так гупнуло,що в мене склалось враження,ніби аж земля затряслася. У вухах було так немов на якомусь концерті з дешевою апаратурою. Не знаю чому,але мені стало погано і погляд почав танцювати немов на чортовому колесі.
Я подивився в бік там де стояв Цербер і побачив,що там лежить купа рожевих мізків,крові і його вечері,яка уся була в чорній де-не-де припаленій шерсті,а на вершині цієї купи приймав положення горизонтальності монументально-маленький статевий орган самого Цербера і впирався в його чорні повні страху очі. Від побаченого мені скрутило шлунок,а Д*Жопен на те тільки ще раз гучно сплюнув. Через якусь мить двері повільно відчинились. В очах у мене все попливло і я лиш устиг помітити старого комун яку,який стояв на порозі з дрючком в одній руці і з обрізом у другій….
2011