ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.22
02:03
Мені заснути не дають
Чиїсь обличчя у тумані.
Веде крізь сни в часи жадані
Незрозуміла біла путь,
Де весни сліз гірких не ллють
На дні солодкої омани.
Мені заснути не дають
Чиїсь обличчя у тумані.
Веде крізь сни в часи жадані
Незрозуміла біла путь,
Де весни сліз гірких не ллють
На дні солодкої омани.
Мені заснути не дають
2024.05.22
00:07
Не дивуйся, що я дуже різний та непростий.
Наче троє живуть в мені. Схожі, немов брати.
Але досить відмінні характерами вони.
Перший – той не злякається чорта або труни.
Добивається, хоч бич чого та кого хотів.
Навіть танк не посунув би з обраних ни
Наче троє живуть в мені. Схожі, немов брати.
Але досить відмінні характерами вони.
Перший – той не злякається чорта або труни.
Добивається, хоч бич чого та кого хотів.
Навіть танк не посунув би з обраних ни
2024.05.21
23:17
Жебрак на землі просить на хліб.
Падати далі нікуди.
Нижче тільки пекло.
Він сходив землю
уздовж і впоперек,
Знає її родимки, шрами,
Падати далі нікуди.
Нижче тільки пекло.
Він сходив землю
уздовж і впоперек,
Знає її родимки, шрами,
2024.05.21
21:39
Боги Богів...і тих Богів Боги,
і той, хто над Богами й над собою,
скажіть нам, людям, де ті береги,
де хвилі духу б'ються до прибою -
й радіють грою.
Де врозсип розлітаються зірки,
а згустки душ - насилених на нитку -
і той, хто над Богами й над собою,
скажіть нам, людям, де ті береги,
де хвилі духу б'ються до прибою -
й радіють грою.
Де врозсип розлітаються зірки,
а згустки душ - насилених на нитку -
2024.05.21
20:32
А тепер забери у мови усю її кров,
Щоб кожен рядок став глухою стіною розпачу,
Щоб сонце здавалося болем старих розмов
А слово — веслом, що постійно гребе до острова.
До острова, подібних якому цілий архіпелаг
У морі самотнього вітру порожніх роздумі
Щоб кожен рядок став глухою стіною розпачу,
Щоб сонце здавалося болем старих розмов
А слово — веслом, що постійно гребе до острова.
До острова, подібних якому цілий архіпелаг
У морі самотнього вітру порожніх роздумі
2024.05.21
11:51
СО-СУ-КУР
Вітаємо із створенням літературного блоку СО-СУ-КУР (Соболь-Сушко-Курдіновський)!
Блок СО-СУ-КУР -
свято культур,
група поетів,
Вітаємо із створенням літературного блоку СО-СУ-КУР (Соболь-Сушко-Курдіновський)!
Блок СО-СУ-КУР -
свято культур,
група поетів,
2024.05.21
11:25
Вертить римами поет,
Віршики ладнає.
То ронделик, то сонет -
Він війни не знає.
Знову зрада і любов,
Пристрасні сюжети...
Що там жертви, що там кров,
Віршики ладнає.
То ронделик, то сонет -
Він війни не знає.
Знову зрада і любов,
Пристрасні сюжети...
Що там жертви, що там кров,
2024.05.21
10:58
Мрії збуваються.
https://m.youtube.com/watch?v=WmxjyMRUCJE&si=9IyrcA6yGrlEhr8k
https://m.youtube.com/watch?v=WmxjyMRUCJE&si=9IyrcA6yGrlEhr8k
2024.05.21
08:12
Яка морська краса! Ось "Ланжерон",
Відомий дельфінарій "Немо".
Небесний усміхається капрон,
Яскрава сонця хризантема.
А Чорне море в синьому вбранні,
Хоч від плактону зеленіє,
І хвилями підморгує мені,
Відомий дельфінарій "Немо".
Небесний усміхається капрон,
Яскрава сонця хризантема.
А Чорне море в синьому вбранні,
Хоч від плактону зеленіє,
І хвилями підморгує мені,
2024.05.21
07:03
Сколихнувши гілку,
Забриніла бджілка
І смоктати стала з квіточки нектар, –
Видно в пелюстинках
Лиш комахи спинку
Золотисто-сіру, як погаслий жар.
До нектару ласа,
Робить вихиляси
Забриніла бджілка
І смоктати стала з квіточки нектар, –
Видно в пелюстинках
Лиш комахи спинку
Золотисто-сіру, як погаслий жар.
До нектару ласа,
Робить вихиляси
2024.05.21
04:06
Неначе блискавка у квітні,
Розколе тишу тріолет.
Нове замінить на новітнє,
Неначе блискавка у квітні.
Коли бажання заповітні
Прикрасить римами поет,
Неначе блискавка у квітні,
Розколе тишу тріолет.
Нове замінить на новітнє,
Неначе блискавка у квітні.
Коли бажання заповітні
Прикрасить римами поет,
Неначе блискавка у квітні,
2024.05.21
00:02
Ні, «любов» - заслабке те слівце, як на мене.
Я тобою живу, а не просто люблю.
Чоловік – то чисельник, а жінка – знаменник
Апріорі ніколи не рівний нулю.
Та обов’язок цей - хоч чогось бути вартим -
Із тобою приємність, але не тягар.
Жили рвуть,
Я тобою живу, а не просто люблю.
Чоловік – то чисельник, а жінка – знаменник
Апріорі ніколи не рівний нулю.
Та обов’язок цей - хоч чогось бути вартим -
Із тобою приємність, але не тягар.
Жили рвуть,
2024.05.20
20:34
Прозорий метелик засинає на осонні її плеча
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
2024.05.20
20:34
Прозорий метелик засинає на осонні її плеча
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
2024.05.20
19:15
Підбитий у відльоті птах.
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
2024.05.20
13:30
Вплетись у пам'ять чорною стрічкою.
Чи на землі нам щастя ще буде?
Січень ув очі жбурляє січкою,
але не милішим був і грудень.
Ми повизбируєм снігу перлини,
платтячко буде доні на свято,
час відрахує останні години,
їх лишається геть небагато.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Чи на землі нам щастя ще буде?
Січень ув очі жбурляє січкою,
але не милішим був і грудень.
Ми повизбируєм снігу перлини,
платтячко буде доні на свято,
час відрахує останні години,
їх лишається геть небагато.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Павло Щепан (1992) /
Проза
/
Еклектика(сміх темряви)
АрХеТиП
888
…Зелень пахне пізньою весною. Тунелі трави немов вросли у землю. Кожна травинка цього лабіринту точна копія усіх інших,вони завмерли неначе від страху чи від смертельного холоду. Я спокійно проводжу пальцями по цим зеленим нерухомим зміям,відчуваю їхню юність, чистоту і незайманість. Цього разу усе ще дивніше. Під моїми ногами – підлога. Так,звичайнісінька собі підлога,суцільна.
Лабіринт приблизно два метри завширшки. Я повільно іду цим природнім монументом(хоча я навіть не впевнений що творець йому природа),прислухаюсь до звуків. Над головою я помічаю Червону зорю,яка уже в прямому розумінні вкрутилась в небо і тепер була завбільшки з крихітну вишеньку.
А Жовте світило вже почало занурюватись у хмари. Ті в свою чергу міцно обіймаючи його намагаються втопити свою крихітну палаючу зірку. Навкруги уже помітно темніше. Крива молода не чітка тінь облизує усе,травинки,стіни лабіринту,вона розпещує й мене. Істоту,яка з кожним кроком відчуває суперечливість – спочатку в мене виникає враження немов я і цей світ одне ціле,рідні душі,які не існують одне без одного,а наступної хвилини мене проймають сумніви,нерівновага,навіть страх.
Таке враження,що я як мурашка чи навіть якийсь щур для експериментів, створений,щоб іти,іти вперед. Зупинятись,вдихати аромат,відчувати тишу,кохатись у зорях і йти далі.
Ось я оминаю перший поворот і розумію,що зайшов у тупик,трава тут така сама як і всюди,але цього разу вона здається мені якоюсь глузливо-зеленою. Десь всередині я розумію,що доведеться зараз іти на початок і шукати інший шлях. Та реакції на цей «подразник» нема. Нема,НЕМА,нЕмА…..- мігруюче слово більшості пустих душ…
Я повільно повертаю спочатку голову,потім тулуб,а далі повільно обертаю ноги і розумію,що переді мною не стара дорога ,а два окремі смішні коридори ,кожен обіцяє стати новою пригодою,новим солодким цікавим або не дуже моментом. Далі відбуваються дві речі при чому одночасно – чути різкий неприємний скрип Червоної зорі,яка вкручується у небо неначе шуруп,який повільно з зусиллям залазить у стіну. Від цього звуку я одразу втрачаю будь-який слух і сприйняття грайливості звуків. Зоря повністю зникає з горизонту і одна половина неба перестає світити повністю.
На іншій ж ревниві хмари міцними обіймами так стискають Жовте світило,що воно в якусь мить просто тріскає, підривається і його частинки розлітаються на всі боки,кілька сотень починають повільно танцювати навколо мене немов світлячки.
Коротка доля променю і усе змінюється,знову спалахує Червона зоря і з нею починає танцювати у парі рожево-руде небо під гучний жахливий грім. Крихітні уламки Жовтого світила збираються докупи і оголене воно цілує ревниві вагітні хмари тим самим показуючи їм свою вірну палку любов.
Тим часом у тунелях щось відбулося,помітно було лиш низьку дитячу постать,яка пробігла у лівому коридорі і сховалась за якийсь поворот. Я одразу кинувся бігти. Біг так швидко як міг. Не помічав ні поворотів,не відчував ні висоти,скажете летів,а я мовлю – плив.
Плив розсікаючи повітря , пестячи молекули,безсоромно хвилюючи атоми і опинився у центрі. А точніше на якісь центральній площі лабіринту. На якій були лише дві речі ну якщо не враховуючи мене,стін лабіринту,двох світил і ідеально рівної підлоги.
Це були – коричневий стілець,на якому сидів низького зросту дідок,і столик у самому центрі площі,на якому лежав телефон обплетений наївною травою. Звичайнісінький такий собі антикварний телефон ,єдине ,що було дивним – це відсутність у ньому дротів.
Дитячий дідок здавалося б спить,бо його очі були сонно-закритими. На ньому висів маленький зелений халат,шию ховала сива борода,на голих дрібних ногах відпочивали чорні сандалії. Запалі щоки не натякали на щось добре.
Його «ложе» знаходилось на одному кінці площі ,я ж стояв на іншому,а рівно посередині розмістився столик з телефоном.
Я тишком ,обережно ступаю до дідка,і тут повітря прорізає луна-дзенькоту телефону,повільні уривчасті черги фонової мелодії. Від цієї хвилі тремтінь дідок глухо засопів і розплющив білі очі. По них я не міг розібрати куди він дивиться,у мене виникло бажання щось вимовити,але саме в цей момент він вказав дитячою ручкою на телефон. Я повільно підійшов до секрету старовини і піднявши трубку почув …
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
АрХеТиП
Подзвони і ти почуєш усі відповіді...
Сміх Темряви
АрХеТиП888
…Зелень пахне пізньою весною. Тунелі трави немов вросли у землю. Кожна травинка цього лабіринту точна копія усіх інших,вони завмерли неначе від страху чи від смертельного холоду. Я спокійно проводжу пальцями по цим зеленим нерухомим зміям,відчуваю їхню юність, чистоту і незайманість. Цього разу усе ще дивніше. Під моїми ногами – підлога. Так,звичайнісінька собі підлога,суцільна.
Лабіринт приблизно два метри завширшки. Я повільно іду цим природнім монументом(хоча я навіть не впевнений що творець йому природа),прислухаюсь до звуків. Над головою я помічаю Червону зорю,яка уже в прямому розумінні вкрутилась в небо і тепер була завбільшки з крихітну вишеньку.
А Жовте світило вже почало занурюватись у хмари. Ті в свою чергу міцно обіймаючи його намагаються втопити свою крихітну палаючу зірку. Навкруги уже помітно темніше. Крива молода не чітка тінь облизує усе,травинки,стіни лабіринту,вона розпещує й мене. Істоту,яка з кожним кроком відчуває суперечливість – спочатку в мене виникає враження немов я і цей світ одне ціле,рідні душі,які не існують одне без одного,а наступної хвилини мене проймають сумніви,нерівновага,навіть страх.
Таке враження,що я як мурашка чи навіть якийсь щур для експериментів, створений,щоб іти,іти вперед. Зупинятись,вдихати аромат,відчувати тишу,кохатись у зорях і йти далі.
Ось я оминаю перший поворот і розумію,що зайшов у тупик,трава тут така сама як і всюди,але цього разу вона здається мені якоюсь глузливо-зеленою. Десь всередині я розумію,що доведеться зараз іти на початок і шукати інший шлях. Та реакції на цей «подразник» нема. Нема,НЕМА,нЕмА…..- мігруюче слово більшості пустих душ…
Я повільно повертаю спочатку голову,потім тулуб,а далі повільно обертаю ноги і розумію,що переді мною не стара дорога ,а два окремі смішні коридори ,кожен обіцяє стати новою пригодою,новим солодким цікавим або не дуже моментом. Далі відбуваються дві речі при чому одночасно – чути різкий неприємний скрип Червоної зорі,яка вкручується у небо неначе шуруп,який повільно з зусиллям залазить у стіну. Від цього звуку я одразу втрачаю будь-який слух і сприйняття грайливості звуків. Зоря повністю зникає з горизонту і одна половина неба перестає світити повністю.
На іншій ж ревниві хмари міцними обіймами так стискають Жовте світило,що воно в якусь мить просто тріскає, підривається і його частинки розлітаються на всі боки,кілька сотень починають повільно танцювати навколо мене немов світлячки.
Коротка доля променю і усе змінюється,знову спалахує Червона зоря і з нею починає танцювати у парі рожево-руде небо під гучний жахливий грім. Крихітні уламки Жовтого світила збираються докупи і оголене воно цілує ревниві вагітні хмари тим самим показуючи їм свою вірну палку любов.
Тим часом у тунелях щось відбулося,помітно було лиш низьку дитячу постать,яка пробігла у лівому коридорі і сховалась за якийсь поворот. Я одразу кинувся бігти. Біг так швидко як міг. Не помічав ні поворотів,не відчував ні висоти,скажете летів,а я мовлю – плив.
Плив розсікаючи повітря , пестячи молекули,безсоромно хвилюючи атоми і опинився у центрі. А точніше на якісь центральній площі лабіринту. На якій були лише дві речі ну якщо не враховуючи мене,стін лабіринту,двох світил і ідеально рівної підлоги.
Це були – коричневий стілець,на якому сидів низького зросту дідок,і столик у самому центрі площі,на якому лежав телефон обплетений наївною травою. Звичайнісінький такий собі антикварний телефон ,єдине ,що було дивним – це відсутність у ньому дротів.
Дитячий дідок здавалося б спить,бо його очі були сонно-закритими. На ньому висів маленький зелений халат,шию ховала сива борода,на голих дрібних ногах відпочивали чорні сандалії. Запалі щоки не натякали на щось добре.
Його «ложе» знаходилось на одному кінці площі ,я ж стояв на іншому,а рівно посередині розмістився столик з телефоном.
Я тишком ,обережно ступаю до дідка,і тут повітря прорізає луна-дзенькоту телефону,повільні уривчасті черги фонової мелодії. Від цієї хвилі тремтінь дідок глухо засопів і розплющив білі очі. По них я не міг розібрати куди він дивиться,у мене виникло бажання щось вимовити,але саме в цей момент він вказав дитячою ручкою на телефон. Я повільно підійшов до секрету старовини і піднявши трубку почув …
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію