Інколи життя танцює спиною до нас і ми не можемо побачити що в нього на думці...

Сміх темряви

…Не знаю,коли ми з другом почали розуміти усі наслідки нашої затії,але це було однозначно не на початку. Але саме з цього і потрібно почати.
Центр міста. Зустріч усіх пост готичних і пост панкових людей,яких єднають дві буденні ідеї:
1 провести весело час ,відірватись під не дуже популярні рок-гурти
2 просто набухатись і прокинутись в обіймах одне одного уже,коли гібридська сонячна зоря викотиться з-за обрію і освітить своїм пекучим світлом цей грішний просякнутий смердючим несвіжим будуном, дитячими ПМС,або навіть ранніми смішними шлюбами і необдуманим приходом на цей світ тупих бридких байстрюків. Не подумайте я люблю дітей,але просто не люблю бачити 12-річну дитину,яка виходить з повною торбою продуктів з супермаркету,підходить до дитячої коляски і цілує оте дитинча не по-сестринському,а якось по-іншому – по-батьківському. Оце справді смішно і огидно.
Але не про це хочу вам оповісти. Я хочу оповісти вам про те,як я знайшов його. Так саме Його. Це можна порівняти лиш з тим,як НеДуже святий Мерлін знайшов свого ідеолога-сатаніста,який у надихнув його на ті усі антихристські справи. Але той кого знайшов я не був ні прибічником антихриста,ні ще якоюсь наволоччю,він був просто – інтелігентом. Вдумайтесь у це слово ,священне зібрання 12-ти букв,яке означає щось високе і світле,щось таке на зразок білосніжної сорочки чи дорогих парфумів. Але ні те ні інше не можна було прив*язати до Нього.
У Нього було ім*я,яке не знав ніхто,усі називали його просто Д*Жопен . Дідо Жопен,якщо розшифрувати. Чому Жопен ну напевно тому,що він грав,як сатана на своєму фортепіано і так чи інакше любив давати на горіхи уже тухлому,мов яйця 20 річної давності,Шопену. І це було дійсно страшно. Саме він у себе на хаті організовував «очєрєдную оргєю» сказали б москалі, і серед усього цього натовпу був я. Чому я запхався між цих гото-панків ,цих,в доброму розумінні,отстойніків людства? Не знаю хотів нових відчуттів чи що. У 13 пробив собі язичка,який і без того граційно рухався,криючи різних недоумків матом,а у 15 у мене на спині з*явилась перша «бацьканина» так у нашому місті називали тату. Потім ірокез,шкірянка,різні нашийники. В загалі – рокєнрольне життя. Але інколи мені хотілось зняти з себе усе це і просто побути кілька хвилин нормальною людиною,щоб на тебе не тикали на вулиці пальчиками і не чути було плач малечі,яка побачила «страшного дядю». Але як і кожна рок-людина я відганяв такі думки старою доброю 40-градусною,в якій все ж таки було набагато більше отих магічних «децибелів». Ну і старий добрий косяк,який смакував краще за якийсь Вінстон чи Честерфілд.
Та й тоді у мене дупа чухалась до пригод. Ми стояли там у центрі,біля самої ратуші уже доволі довго. Чому стояли?Ну бо мав прийти один СерАфим,який і мав провести нас до апартаментів Д*Жопена. Одні просто стовбичили, одні обмінювались словами,інші запасами слини,ще інші косяками,а я стояв майже у центрі цього божевілля курив,попивав стареньке Львівське і думав чому гомиків не буває серед неформалів. Хоча може вони і були,але принаймні у нашому місці я ще таких не зустрічав або вони дуже класно маскувались. Після такого,майже 40-хвилинного чекання,увесь народ був уже добряче веселим і усі вже просто вимагали продовження свята.
Ще 10 хвилин і немов на сцену ,НАРЕШТІ виходять актори,так само бажано і несподівано під*їхала стара ПОбєда,яка мала нас усіх переправити немов у потойбіччя через річку Стікс у не менш страшне таємниче місце проживання нашого Д*Жопена. ПОбєда ледь зупинилась і з місця водія через віконце виліз СерАфим і помахав по-нетверезому рукою до свого вірного народу. Не плутайте його з ангелом,бо якщо ви висловили б таку думку то мій народ в ту ж хвилю почав би дико «іржати» і з усіх усюд вам би пояснювали,що ви вже добряче накурились і пора зробити перерву. Взагалі то СерАфим був головою нашого,так званого «Проводу Неформалів». Йому було уже певно років так з 30,а він і далі возився з нами,зі своїми «дітваками»,як він ще нас називав.
так ще щось незрозуміло гукнувши він жестом руки і хвилькою пальців запросив нас займати місця у своєму «зорельоті». А це було трішки проблемно,бо машинка йому попалась з родзинкою – двері не відчинялись і тому наш натовп,який налічував 20 різностатевих істот мав пролазити крізь віконця і складатися горизонтально,як коржі на солодкому Спартаку.
Але нам було уже не звикати. Тому за якихось 3 хвилинки усі були в буквальному розумінні поскладані у машину ,від чого та страшно прогнулася. Ви уявіть 20 людей залізли в одну машину,але у салоні було місця ще мінімум на 5 Кличків. Та й багажник був пустий хоча коли ми уже їхали у салоні оповідали міфи,що він забитий цілком і повністю бухлом і травою від чого усіх проймала тепла любовна хвиля і на душі ставало легко. Їхати довелось довгенько,бо барлога Д*Жопена була аж на краю міста. Не знаю нам,як завжди таланило,бо тих кого ковбасило найбільше і вони уже не могли стримувати свої органічні запаси рідини у шлунку зручно сиділи,тобто лежали,біля вікон і могли на ходу відновлювати природній баланс.
Нарешті ми почули отой блаженний хрипкий прокурений голос СерАфима,який оголошував про кінець нашої подорожі. Всі рвучко покидали зорельот і опинялися біля садиби серед самотнього поля, на якому не було ні одної живої істоти,щоб не осквернити нашу сьогоднішню святу гулянку.
Господар уже чекав нас на порозі. В високих дідівських гумаках він скидався скоріше на якогось фермера,ніж на приймальника нашої неформальної тусовки.
Але ще мить і він помахав нам наполовину пустою флящиною від чого усі навколо сміливо заворушились і рушили оцінити маєтки.
Зайшовши всередину ми побачили доволі просторий льох,з маленькими віконцями під самим потолком і розгардіяшем на підлозі. Тут було брудно і тхнуло якоюсь хімією,здавалось,тут навіть не було електрики, але на це ми не звертали уваги,бо прямісінько на землі перед нами лежали «люлки миру» наповнені добірною травичкою - це усіх радувало і обіцяло відкласти цю ніч у колективній пам*яті,як ахуєнний карпаратів. В кінці льоху стояла невеличка сцена на якій,як сказав наш СерАфім мав виступити якийсь тернопільський гурт.
І так повільно кожен знаходив собі місце біля «бульб*ячників» і потихеньку розслаблялись,здавалось це буде тривати цілу вічність та за деякий час у льох погрюкали 3 рази,і ще через секунду на порозі ми побачили у дупу п*яних 4 бравих тернопільців,які стояли хто з барабаном хто з гітарою.
Ще через деякий час на усю садибу уже було чути Металевий рик гітари і глухий гул тих же барабанів. Публіка шаленіла. До цього часу кожен уже знайшов собі компаньйона для розмови. Мені ж випало балакати з самим Д*Жопеном. З ним ми пірнали у філософію,оцінювали релігію,між тим обговорювали палкі сіднички присутніх дам, та ще й крили матом політику. Так тривало доти доки після ще одної паузи він дивно не заговорив.
- Ходи Дрекушю я тобі щось покажу.
І ми пішли. Вийшли з його вишуканих апартаментів і попрямували на пагорб з якого ледаче вилазило зранку сонце. Вилізши на нього він тицьнув пальцем на якусь велику хату і сказав.
- Оцього треба порішити. – його голос звучав страшно,але у ньому щось було від справедливого.
- А хто він?
- Він настоящий комуняка. Ти мене розумієш? – я кивнув. Взагалі то від чар цього чоловіка не міг сховатись ніхто. Він був настільки харизматичним що коли він воював би з якимось там Арістотелем то переманив би більше людей ніж той оратор. І я просто не міг йому суперечити. В ту мить мені здавалося,що ми робимо якесь благе діло,а можливо я просто сміявся,бо думав що це якийсь життєвий анекдот,але після наступної фрази мені уже було не до жартів.
- Там у літній кухні у мене є фузия і сокира,я спеціально їх приготував,бо знав,шо ти мені допоможеш. – в цю хвилину я був ніби під трансом, був готовий іти за ним на край світу.
І ми пішли. Він узяв свою фузию – стару рушницю з якою певно ще його дід ходив на лосів,а мені віддалась сокира,яка була незайманою,бо не знала дерева ще певно відколи її змайстрували. Йшли ми навдивовижу тихо,порівнявши випитий алкоголь і кількість затяжок все вказувало на те, що першого було більше. Зупинившись біля дверей дід сплюнув і копнув їх пару раз. Наступної миті біля хати щось тихо загавкало і ще через декілька секунд перед нами виник чорний худий дворняга, «Цербер»,одразу подумав я,він не наважувався підійти. Дідо мені кивнув і наступної секунди,щось так гупнуло,що в мене склалось враження,ніби аж земля затряслася. У вухах було так немов на якомусь концерті з дешевою апаратурою. Не знаю чому,але мені стало погано і погляд почав танцювати немов на чортовому колесі.
Я подивився в бік там де стояв Цербер і побачив,що там лежить купа рожевих мізків,крові і його вечері,яка уся була в чорній де-не-де припаленій шерсті,а на вершині цієї купи приймав положення горизонтальності монументально-маленький статевий орган самого Цербера і впирався в його чорні повні страху очі. Від побаченого мені скрутило шлунок,а Д*Жопен на те тільки ще раз гучно сплюнув. Через якусь мить двері повільно відчинились. В очах у мене все попливло і я лиш устиг помітити старого комун яку,який стояв на порозі з дрючком в одній руці і з обрізом у другій….
2011

Балаган