Треба відірвати голіруч ласий шматок терпіння, мам.
У цих важких, гнітючих стін ,старого будильника,
набитих сирістю та безсонням матраців...
Треба бути надміру сміливою й сильною,
хто б чужий твою душу брудними руками не мацав.
Треба ковтати совість, мов пігулки,запиваючи її спиртним.
Непритомніти у плацкарті від їдкого смороду й безпорадності
коли так одержимо кортить бути поряд з ним,а в голові тільки:
-Мабуть,я справді його не варта.
Коли відображення у дзеркалі шалено схоже на Хелену Бонем Картер,
а в самому серці твоєї кімнати снує павутиння кубинський дим
і до паркету прилипли від сорому й поту, затерті, краплені гральні карти.
Треба навчитись давати відсіч, мам.
Тим хто так невблаганно вперто точить об тебе
лезо своїх язиків.
Забиває у груди байдужістю осиновий кіл,
а ти вкотре перероджуєшся з рештків тепла
і ніяк не можеш померти. Навіть на мить.
Треба частіше обіймати тебе, мам.
Тоді всесвіт здається не настільки пустим.
Тоді я в ньому не така вже квола й мізерна.
Якщо хочеш бути поряд з ним-відпусти.
Ця любов як кавові зерна, післясмаком у роті гірчить.

Розповідь, яку я ніяк не завершу.
Місто, в яке не повернуся ніколи.
Час-безголовий вершник,мчить на
колісниці життя крізь тернисте поле.

Недописані риси чужого обличчя.
Залиті слізьми обіди о третій ночі.
Рідний до болю голос, що крізь
літри снодійного в теперішню дійсність
флейтою кличе.
У цієї самотності надто знайомий почерк.

Кажеш, відпусти?
Тих, кого я роками поряд по крупинці збирала...
Ворони чорними мітками кинулись в небо, здіймаючи
несамовитий галас. Хтось наче землю вибив з-під ніг.
Мені знову сьогодні одній відчувати важку провину,
спалювати не мости, а душу, запиваючи її бензином.

Там за вікном зморшкуватий асфальт
Заковтує хащі напівсонних будинків.
Там жовтень ховає до теплих, кашемірових пальт
використаний чайний пакетик,що у горнятку
розчинився та зм'як.
Там вона ловить таксі на розі Авеню Монтень, що між
площею Рон-Пуен та мостом Альма.
Нестерпно тремтить, ховаючи груди у віскозну кофтинку.
Там він дістане з кишені свіжу траву і ліниво заб'є її у косяк.

Розчиняється час аспірином у холодних,
іржавих ваннах.
Полиці заставлені порожніми рамками для фото.
Навіжено шукаєш в музиці притулок,особисту нірвану.
Підглядаєш за спокоєм крізь замкнені двері
через маленький отвір.

Він любить, коли в домі тихо та смачно пахне їжа.
Коли вечірні ліхтарі цитрусовим світлом
заплющені повіки ріжуть,коли
на нього не звертають уваги сторонні люди.
Вона ніколи не звинувачує його в тому, що
він чогось не зміг,
щось змарнував і десь схибив...
Натомість ніжно цілує у втомлені скроні
і мовчить про те,що її кожного ранку нудить
та все частіше сниться риба.

Такі як вона народжуються раз в ніколи,
її ім'ям називають епоху,
з неї малюють картини та ліплять статуї.

Ти дивитимешся на неї несамовито беззахисну,
інертну, голу
і від задоволення майже вмиратимеш...

Через її тихі, персикові груди, надмірну впертість,
погляд, яким вона тебе, наче цілує, важко дихати.
Після того як її долоні кометою здетонують
десь у озонові діри твоїх глибоких кишень, ти
збиратимеш власну душу сталевими крихтами.
Треба закінчувати розмови крапкою, знаєш,
в її серце надто важко потрапити, воно непроста мішень.

Вечір сповзає панчохою з янтарних стегон,
спокій губиться на дні пляшки Джим Біму.
Господь, мов настирливий папарацці,
за нею постійно стежить, що не мить-то
вульгарний, яскравий знімок.
Такі як вона часто втікають з міста, вимикають
заповнений болем мобільний.
Таким як вона завжди тісно в твоїх надто солодких обіймах.

Пам'ятаєш те дерево, кора якого списана рідним тобі
ім'ям?
Яке завжди вміло по-особливому слухати,
під яким ти сховала у землю скриньку, в ній перо,монетку
і старі, зірвані з його сорочки в істериках ґудзики?
Пам'ятаєш, як ми гуляли вночі порожніми скверами,'
слухали посеред сонного міста гучно музику...
Заливали бруківку лікером та палили забиту у дно
цигарки лірику.
Коли м'язи на обличчі нестерпно боліли,
але ми всеодно продовжували сміятись,
не покидали у близькість вірити...
Одягати будні на голе тіло, наче немає сенсу
щось приховувати.
Твоє обличчя заштриховане олівцем на папері
застигло, з часом у волокна в'їлось.
Неважливо, де і якими мовами, але тримались за
руки, давали обітниці.
Пам'ятаєш, зламаний годинник? Вибух у скронях
при неминучому зіткненні. Розмови під чай по-англійськи.
Спокійні, майже беззвучні.
Ти тварина, знаєш?Нікчемна, свійська.
Не питай чому я така знервована, наче дріт, колюча.
Я була б м'якою, була б поряд, якби не ця
повсякденна рутина - "жити минулим", якби не
хворі,сутулі постаті засмічених болем вулиць,
якби не твої ножі у мене в спині.

А ти знав, коли сивіють скроні,
коли всі чашки в домі пахнуть корвалолом,
коли всі рухи, жести тремтячі й сонні,
коли немає сил втримати тарілку
і вона, розбиваючись, падає додолу?


А ти знав, як приходить старість?
Майже як і титри, завжди в кінці.
Коли тримаєш в одній руці невтішний
аналіз, а в іншій порожній гаманець.
Коли немає сил у щось вірити,
коли зрештою уривається терпець.
Старість сидить в нас усіх під шкірою.


Ми юні, горді придурки, робимо все з опалу,
нам залишається півпляшки
до першого серйозного похмілля.
Ми забиті в асфальт недопалки.
Ми, мов божевільні, мчимо нічними трасами
на швидкості, ми вважаємо незайманих дівчат
великою рідкістю.
Ми хворіємо клубами, дизайнерським ганчір’ям,
нікотином,
людьми,які не варті й нашого мізинця...
Хворіємо масово.
І ніхто нас не отямить, ніхто не зупинить.
Розуміння приходить з часом,
коли залишаєшся наодинці
і відчуваєш себе самотнім серед метушливого натовпу.
Мабуть, ми ніколи не були справді щасливими,
виливали на душу солодку, тягучу патоку...


Забивали совість разом з брехнею в дешевий косяк,
блювали на чужій кухні салатом і кров’ю...
Ми юні, горді придурки, ми змарнували своє життя.
Ми порожні всередині і потворні зовні...

Кажеш, відболить?Загоїться, перетерпне?
Як важко дихати, коли стоїш в черзі,
щоб придбати мінералку, а перед і за тобою
люди кілотоннами вивалюють на касу
шматки сирого м'яса.Наче приносять
якомусь з язичницьких богів пожертви.
Тоді відчуваєш себе
справді воїном.Але не живим, напівмертвим.

Я не розумію, що з ними коїться?
Вкотре нудить і паморочиться в голові нестерпно.

Кажеш, кома-це тимчасова відсутність поряд?
І якби ти мав сьогодні померти,
то у книзі життя поставили б крапку?
Знаєш, а раптом...кома-це та ж уповільнена черга,
в якій безнадійно хворі
чекають поки їм видадуть чек на оплату гріхів?

Я впевнена, що ніхто цього не хотів,
але заборонений плід-завжди солодший...
Ми складаємо власні душі, як накладні, в архів.
Ставимо мізки наніч у кислотний розчин,
щоб пришвидшити хід подій.
Якось прокинутись зранку тоді,
коли не дзвонить будильник.
Довкола перехожі-гарно вдягнені та худі,
а у тебе вдома тільки кішка,
яку ти любиш до болю сильно.

Кажеш, якби я була розумніша,
то не чекала б поки посильний
сам вкине у їхні серця,
наче у поштові скриньки, мої вірші.

...тим паче, може, десь на іншому кінці світу,
в чужій, далекій країні, невідомому місті,
на одній із покинутих вулиць, де об бруківку
розбиваються метеорити, є кімната,
про яку всі давно забули,
але в ній живе хтось,
для кого вони хоч щось, але таки значать.

Немає за що.Просити вибачення і обіймати.
Немає за що.
Зводити у культ гнилу лицемірну суть.
Всі ті, хто ще пам'ятають як мене звати,
всі імбіцили, егоїсти-сироти
душу вивертають на виворіт, шкіру на сувеніри рвуть.

Немає за що.Цькувати мене знесилену,
Розбивати словами броньоване часом скло.
Я знаю.Я бачу, що у вас на всіх одна звивина,
один приречений бездарно Бог.

Скільки ж сміття паразитує у ваших головах...
Свідомість забита непотребом вщент.
Ви всі інфіковані, не намагайтесь марно,
бо кожен з вас потенційний пацієнт
дешевої психлікарні.

Досить теревені правити,
розпускати плітки,
я ніколи
не гналась за славою.
Я так хочу від всіх вас насправді втекти...
Досить за мною, мов одержимі, стежити!
Досить серце брехнею плавити,
якщо вірити Біблії, то пекло починається
прямо у жінки в промежині.

Мені зовсім не кортить круасанів і кави в ліжко,
мені не потрібні нові сукні, мене цілком влаштовує
один дешевий запах.
Але краще б я таки вдавала кокетливу неприступність,
була байдужою трішки, щоб ти від бажання ліз на стіни,
кусав лікті й коліна дряпав.

Мені не потрібна фальшива залежність,
тонни уваги і монітор, де б транслювались усі твої дії.
Якщо хочеш піти-іди, але обережно, поки спатиму.
Я тебе відпущу і все зрозумію.Мені не потрібні манірні вистави.
Я не хочу, щоб було яскраво, мені вистачає, коли матово.

Я не вимагаю середземноморських круїзів,
брендових ресторацій,
номерів у готелі для нафтових магнатів,
я не прошу жодної картини Моне...
Мене цілком влаштовує затишок в двох кімнатах
і
я з легкістю можу вмістити всі свої речі у половині валізи.

Знаєш, не приходь до мене, коли я хворію,
не намагайся запам'ятати втомленим моє лице.
Є така любов...на кінчику вії,
коли ти не маючи нічого, насправді маєш все.

... і дізнайся скільком людям
було просто цікаво,але абсолютно
байдуже на них,включно з Господом,Санта-Клаусом і марсіанами.





Досить, моя хороша, топити у сльозах подушку,
кусати й без того поранені губи...
Гвалтувати душу.
Робити їй, мов 15-ти річній породіллі,
без наркозу та дозволу батьків кесаревий розтин.
На ній знову будуть рубці.Болючі, грубі.
Досить, моя солодка, блювати словами на холодну підлогу,
носити під серцем заляпану совістю постіль.
Ці вірші-як надто важкі пологи, як декілька
ножових поранень у груди поспіль.

Досить, моя рідна, списувати стіни будинків криками,
ніхто не чує сьогодні музики.
Вітрини забиті чванливими пиками, вони твої нерви
за нутрощі смикають,
їх не зменшити в розмірі,ані в об'ємі звузити...

Досить, моя залежна, ти вкотре здаєшся
хворою та вразливою... Треба знову
набратись сміливості,
щоб здійснити один телефонний дзвінок
у невідоме нікому "завтра".
Треба пити вино і бути як ніколи відважною,
бо
мій абонент знаходиться поза зоною
твоєї досяжності.

Але ж простір між ребрами-наче жалюзі в офісі,
тамують світло, що просочується пасмами
на письмовий стіл.
Я заповнюю сторінки часопису
почерком двох оголених, сором'язливих тіл.

На серці ховається сонний місяць у ідеальній повні.
Туш розтікається нафтою під повіками,
коліна спазмами зведені.
Якщо так приречено й темно зовні,
то ти уявляєш, що відбувається зі мною всередині?

Я вся бронзова, і судинами, і плечем.
Я розніжена, самозакохана, вперта,
зловживаю надто гарячим чаєм.
Бо від нього у грудях нестерпно пече.
Саме тоді я хоч щось, але таки відчуваю...

Знаєш, я коли виходжу з своєї кімнати,
щоб знову терпіти на дорогах крик авто і ковтати
шалено клубками пилюку,
дивитись на людей збоку, приклавши ліву руку
до правого ока, розуміти,
що насправді це моя кімната виходить з мене.

Слухай, припиняй ці нудні розмови,
від них у вухах дохне пліснява.
Всі мої валізи вщент забиті піском,
шкіра обвуглилась від вогнів Борисполя.
Я сьогодні зовсім інша дійсність, непрочитана істина
у поштовій скриньці про те,
що рейс Київ-London успішно здійснив посадку,
що будуть знову нові обличчя, готель,в якому я так і не
зможу виспатись...
як зазвичай,шматок шоколадки у формі монети
на м'якій подушці.
Перенасичений людьми фурункул,
порізаний Темзою навскіс.
Постійна важкість від жахливо несмачної їжі у шлунку,
неконтрольована злість,мігрені,болісні падіння і не менш
істеричні злети.
Систематичні зливи та надто
солоні,вогкі поцілунки.Притулок
для душі за п'ять пенсів метр на метр.

Я не знаю чи варто мені кидати остаточно палити,
припиняти доводити щось порожнім, непотрібним людям...
Мені б час навчитись зав'язувати йому краватку
і собі нерви у морський вузол!

Ти б знала як він один весь мій світ до нитки звузив,
до своїх теплих долонь і безпечних очей...
До вечорів у лимонному світлі бетонних магістралей,
до поцілунку, що гірчицею на вустах пече,
до списаних аркушів, які я потім в істериці спалю...

Я з ним тамувала подихи годинами, липла в обіймах до шиї,
залишала власні думки без одягу, а він цілував мені ступні.
Я хотіла бути єдиною, а не однією з наступних...
Бути стрілкою його годинника, сузір'ям родинок на спині,
почуттям, яке з нічого, наче галактика, виникло...
Одним з тих календарних днів, що вкотре починають
відлік до багатозначного "ми".
Щоб ти змінив...Мій забитий, критичний цикл,хаотичний ритм,
викинув у смітник речі, до яких я звикла, припинила пити
наніч кофеїн і плавити мізки в моніторі...
Я буду однією з ідеально рівних сторін трикутника,
ти мене, мов мантру, напам'ять повторюй...
Віддам найдорожче тому,
хто навчить мене правильно вимовляти французьку "r".
Я від сліз захлинаюсь, у них тону,
нехай сохнуть по тілу літерами, щоб ти потім їх дотиком стер.
Я виливаюсь на тебе літрами як меланхолійна леді Естер
в "Азазелі" самого Акуніна.
Мене ще досі гризуть ненаситні сумніви...
Ти не проводь складні паралелі, будь собою,
слухняним розумником...
Готуй смачні сніданки і ліжко застелюй так,
щоб в простирадлах губились льодяники.
Я масова, некерована паніка, я невгамовний Рейхстаг.
Обожнюю прикидатись навмисно п'яною,
верзти казна що, тільки б дістати його до живого,
там де подразнується, терпне.
Тоді він говорить мені з відразою:

-Краще б ти щосили била прямісінько в пах,
ніж словами дряпала моє серце.

Я б вилила тобі на зап'ястя кип'яток, щоб він роз'їв вени.
Щоб захлинулась собою ж твоя надмірна, блакитна кров
десь під руїнами Борисфену.
Серце вкрилось залізом, його обладунок надто міцний,
щоб здаватись без бою.
Він тримав в голові по затертих часом валізах
риси мого обличчя і безупину думав
про те, що нас тепер буде троє.

Він рвав цигарки навпіл, сіпав коліном, надто спітнів...
І ці очі дивились на мене так, наче він-шматок м'яса,
а я ненаситна паща лева.
Обожнюю скептично кидати йому у відповідь:
-"Мені з тобою все ясно."
Тоном зверхнім, майже сталевим...

Я б спалила ліжко, на якому ти лежав поряд.
Викинула б через балкон усі твої речі.
Сусіди ж всеодно про нас з тобою говорять,
що ми навіжені.Що ми небезпечні.

Що божевільні,схиблені,нестерпні.
А ти міцно стискаєш мене в обіймах
і шепочеш на вушко:
-"Тихо,у тебе хтось спить під серцем..."

Помада мітить комір його сорочки, наче свою територію.
Погляд шматує вологу від дотиків внизу живота білизну,
Кожен гарячий подих ділить оргазми порівну
і ти, наче схиблена мумія, сохнеш за ним.Визнай.

Пишеш йому серцем теплі, затишні вірші-може,
він згадає їх, повертаючись зранку додому на підпитку...
Пережити б ще один аномально холодний серпень,
зціпивши зуби проковтнути його, наче голку, вушко якої
тримає нестерпно міцна, акрилова нитка.

Один дивиться їй прямісінько в душу і бачить на дні болото,
для іншого в ній відбиваються спалені запальничкою зорі.
Тобі, знаєш, потрібен хороший психолог,
що вилікує усі хворі залежності та шкідливі звички.
А, зрештою, роби що заманеться, я немаю нічого проти...

Ти залишила свій записник біля істеричних, розлючених хвиль,
тому він швидше за все приречений...
Це самий мізинець Греції, самий далекий її шматок.
Зупиняється мить і ти чуєш як пахне вишневий Captain Black,
як розчиняє повітря його недопалок, кинутий
у стерильний пісок.Відчуваєш,що за плечима сотні пройдених,
але таких непотрібних миль...

Хочеш?Можеш іти!

Я зав'язую з легким алкоголем,
кидаю палити, фарбувати вії і говорити неправду.
Мою свідомість виїв до живого етиловий спирт...
Досить.

Сподіваюсь, так не буде постійно,так не буде завжди.

Весь мій одяг ще досі пахне тобою,
у ванній стоять дві зубні щітки...
Я втомилась від перебільшень, від нудних алегорій,
тепер катастрофічно пізно, або безнадійно швидко
перефарбовувати холодильник в чорне
і запихати туди власне серце.

Рештки життя скам'яніли,стали німі та потворні,
беззмістовні, нестерпні.

В шафі самотні вішалки,
тільки краватка скроні стискає, горло душить...
Хто мені зраджує-робить насправді сильнішою,
загартовує болем душу.

Думаєш, Господь читає молитви,
які приходять йому в листах на електронну пошту?
Вмикає автовідповідач, щоб потім слухати твої сповіді?
Мабуть, усі шляхи доступу тепер переповнені,
бо Він надто часто п'є ношпу і підозріло мовчить...

Серця в інкубаторах майже дозріли,
ще трохи і їх зможеш придбати у супермаркеті.
Знаєш, мене все життя вчили бути зразковою,
носити у волоссі пістряві бантики,бути близькою
сірим, приземленим масам...
А я...що не ідіот-знущаюсь і на нього,
мов голодна собака,гаркаю!
Ходжу до людей назовні м'ясом.

З часом усе може змінитись.
Я нормально спатиму, куплю собі будинок біля озера...
Там будуть усміхнені діти, дні народження, Різдво.
Там буде все,що мені зараз треба,там будемо ми удвох
пити щастя нереально великими дозами.

Тільки нехай, коли я вкотре дзвонитиму до неба,
слухавку зніме Бог.

Ми з покоління надто звужених судин,
пропалених цигарками легень,
неадекватної свідомості LSD.
Ми з дня у день регенеруємо в
безнадійних, схожих на тварин людей.

Загнаних у свої домашні вольєри,
прибитих ступнями до приймачів...
І кожен хоче змінити хоча б щось у своєму житті,
але вкотре змінює тільки шпалери,
замість того, щоб зробити ремонт душі.

Ми з покоління гвалтівників та істеричних розлучень,
відчаю, непорозумінь, стосунків, де всі одне одного
просто мучать...

Ми з покоління жорстоких, нецензурних слів,
що колючим дротом обмотують шию.
Їжі,яка викликає ожиріння і рвоту,
штучної косметики, яку тільки інша косметика змиє.

Ми покоління виснажене наслідками ейфорії,
Богом забуті, молимось тепер на бігборди
й плазмові екрани.
Ми надто розкуті,вперті,горді...
Ми покоління суцільних стресів,
залежностей та поранень.

В кімнаті темно, ти по підлозі ходиш боса,
щоб відчути її серцебиття.
В порожньому ліжку залишився осад
з минулих ночей, які Він гострим лезом відтяв.

Мовчить телефон, забитий дротами у стелю.
На стінах лабіринти, дороги, каньйони.
Всередині так, наче почав гуснути гелій
і ти надто легка, зневоднена, сонна
одягнулась у чорний ситець, щоб розчинитись
в одній з сотні черничих келій.

Читатимеш молитви, не застібнеш
власну душу на верхній ґудзик...навмисно.
Щоб бути легковажною, існувати тихо й безглуздо.
Може, колись тебе таки помітить Всевишній
і зробить обличчям Cosmopolitan,
позуватимеш там для нього оголеною.

Не залишай мене ані на півхвилини,
я ще зовсім беззахисна,щойно вилізла у тебе
з-під ребер...
Ти ж мені винен
найбільший шматок вершкового неба!

Давай зіграємо у твістер,
щоб відчувати необхідну серцю близькість.
Щоб було надто гаряче та тісно
розводити багаття тертям двох
спраглих, ненаситних тіл й навмисно
тамувати, наче подихи, ці пожежі водою,
якою розливається без одягу збуджений Ніл.

Я у волосся заплету жасмин й корицю,
втомленою рукою поставлю на плиту
незайманий чайник.
Давай зашторимо темрявою спальню...
Нехай моє ім'я тобі щоночі сниться.

Серце вкрилось солодкими маками.
Відчуваю кожен твій дотик під шкірою.
Ти для мене більш, ніж просто значимий.
Я від щастя хочу нестримно плакати.
Але,віриш, моїх сліз ніхто не повинен бачити,
бо вони тектимуть з душі навиворіт.

Знаєш, є такий подих...
на зрізі губної помади.
Коли ти нею ніжно контур обводиш,
коли власні вуста, наче трояндовим маслом гладиш.

Груди хвилею піднімаються вгору,
пасмо рудого волосся неслухняно падає вниз.
Я обожнюю, коли ти так тихо і хрипло говориш,
немов під ногами нишком тріскає сухий хмиз.

Я ховаю до скриньки дві манірні, зухвалі сережки,
які ти нестерпно любиш мені одягати у вуха.
А ще, пам'ятаєш.квартиру, в якій ти колись донедавна мешкав?
Як забував вимикати у ній світло, яку музику щоночі слухав?
Здається, що від спогадів залишились непомітні рештки...
Ніби на підвіконнику непритомні від спеки мухи...

Засоромлені поцілунками шия та вилиці, відчинені навстіж
спраглі на спокій аптеки...
А ще пам'ятаєш,нашу улюблену вулицю?Гірчичний будинок
з терасою на даху?
Дешевий, подріблений в безодні сумки солоний крекер?
Пам'ятаєш як важко ти тоді зітхнув,
яким приреченим було твоє лице,
коли я вкотре цитувала напам'ять Сенеку:

"Цезарю багато чого не дозволено саме тому, що йому дозволено все."

Ти завжди знаєш як буде краще...
Як мені сьогодні вдягтись, з ким розмовляти, що з'їсти.
Вчасно повертаєш борги, нічого не відкладаєш у довгий ящик
і пальці в тебе тонкі, немов у піаніста.

Ти ними б'єш до синців клавіші, душиш стопою педалі,
Стаєш все дедалі вправнішим,
читаєш мені моралі...Мало, зате ефективно.
Своїм отруйним жалом.
Пронизуєш мізки, наче трутень.
Ти самозакоханий мамонт, що насаджує моє серце
на гострі бивні.

На шиї ланцюжок, вкотре зціплю його губами.
Залишатиму на ліжку сліди від чашок,
залишатиму на ньому чорничні плями...
А він виїдатиме мене до м'якоті, грануватиме мене,
наче дорогоцінний камінь.

Тоді всі ексцентричні вм'ятини на спині глухим,
мінорним відлунням, розбитих об стіни мого будинку пляшок,
почнуть гоїтись.
Я знову сьогодні не спатиму,
треба забути про час і зламати годинник.
Усвідомити, що накоїла...
Сісти нарешті спокійно за грати
з останнім словом підсудної:"Винна".

Немає протиотрути від емоційних зривів,
постійних мігреней, нудоти...
Ці стихійні лиха в мені такі невловимі,
майже як кульки ртуті невловимі на дотик.

І в кожної з нас позаду-неадекватне дитинство,
фатальні стосунки, рештки фарби на волоссі
як ехо минулих протестів...
Коли думки на папері виливались анапестом й
ми з тобою по мокрих волокнах вештались наосліп босі.
Вірили в те, що дрібною рештою у гаманці
можна позбутись похмілля,
затиснути твою руку у власній руці надто сильно...

Не боялись цих відвертих поцілунків, незрілих, ранніх
у батьківській спальні.
Намагались побачити океан у порожній,
забитій іржею ванній.

А зараз одержимо біжиш до вітрини, де можна побачити власне обличчя.
Можна в соте придбати сукню, яка тобі зовсім не личить,щоб заспокоїти нерви.
Замовляєш собі вина на голодний шлунок, медитуєш під вуличну арфу.
Носиш важке, інфіковане серце у розшитому бісером клатчі ,а варто?
Якщо знову сама просиш рахунок,
допиваєш своє "біле напівсолодке"...І довго, нестримно плачеш.

Як мені набридли чоловіки з спиртним
і лицемірні вороги з улесливими компліментами...

Кортить бути тобі сенсом, звичайним, простим,
надійним,
залишати на чай пенси, за котрі ти потім
,скориставшись моментом, купиш собі снодійне.
Будеш пити його літрами , консервувати
в ньому власне серце, щоб не боліло надто,
а потім різати себе шматками паперу й
прикладати до ран змочену у вині вату.

Ти доросла дівчинка, повертаєшся додому після
двадцятої цигарки...
Рідко коли думаєш мізками, пишеш наче грамотно,
проте вульгарно.І тим паче, завжди карбуєш
у пам'яті тих, хто був вагомим і багато для тебе значив,
розвантажував у ночі вагони, щоб на кожному з ваших
завжди останніх, безнадійних побачень дарувати тобі
всесвіт, парфуми, прикраси й поміж цих
душевних інцестів
ставитись до тебе як до беззахисної принцеси, навіть
якщо ти не варта й зламаного песо.

Зручно, мабуть, коли тобі в нижню білизну
пхнуть брудними пальцями зім'ятий долар?
Коли совість обвуглилась від сотні гріховних пожеж...
Коли тобі на плечі кладуть хрест завдовжки у ціле життя...
Приблизно.
І ти виснажена, спрагла та квола його несеш.

Навіть якби я розрізала власні груди скальпелем,
ти б всеодно не побачив наскільки велике у мене серце.
Переписуєш життя під старою, зім'ятою калькою
і руки від втоми поволі терпнуть.

Екрани душі стали німі й чорно-білі,
вкрились кометним пилом.
Я так жадібно й ненаситно
небо без столових приборів їла,
що останнім шматком таки подавилась...

Іноді в мої сни, немов у порожні кімнати,
приходить Бог...голодний, безпритульний, босий.
Він лягає поряд хворий, щоб трохи поспати...
Цілує мене у скроні й тихо говорить:
"Як добре,що ти лікуєш мої стигмати
й ніколи нічого в мене не просиш..."

Фотосинтез ламає мені суглоби, кожен
рух, кожен подих і дотик
стає до нудоти бридким та нестерпним.
Навіть якби...
Та ти б всеодно не помітив наскільки велике у мене серце!

Немає нічого теплішого, ніж рукав твоєї клітчатої сорочки,
коли ти ним мене притискаєш в обіймах до себе...
Мої плечі нанизані на кострубаті вішалки,
думки утворюють словами складний, заплутаний ребус.

Немає нічого милішого, коли ти переляканим кошеням
зазираєш в душу і залишаєш на ній подряпини
розкидані навмання.
Я тоді неодмінно мушу, щоб не трапилось,
одержимо повторювати пошепки твоє ім'я...


Закреслити б власну тінь по сантиметру,
ключі від дому жбурнути у відкритий простір,
змінити б щось в собі, для початку принаймні фах,
сісти в перший ліпший потяг...
З думкою, що не така як всі, що не формат.
Ніби з тебе зірвали шматки виснаженої плоті.
Забили у скроні щось пекуче та гостре,
ніби приправили мізки гірчичним зерном.

Ти різко озвучиш мені вирок "шах",
а я всеодно
сатирично посміхнусь, відповідаючи тобі "мат".

Здавалося б… Все позаду…всі трагедії зіграні,
театр не потерпає більше від синтезу наших з тобою колишніх
ролей.
Музика, архітектура, живопис,голі,здобні жінки з
навіженими тиграми,
що їм облизують груди.
Багато лікеру, подертих панчіх та зламаних застібок.
Заповнені в щент вольєри, де завжди тхне спаленими нервами,
де волого і брудно...
Коли часто буває нежить і ти вкотре ловиш на собі сторонній погляд,
який за тобою вже декілька тижнів стежить.
Здавалося б… Все давно постікало у відкриті каналізаційні
люки літніми зливами та шлунковим соком.
А я ще досі залишаюсь надто вразливою,
тому закупорюю судини гострими спеціями і почуваюсь не те,
щоб щасливою, зате надійно.

В мене до тебе затяжне, одержиме бароко,
в мене до тебе сни...розбещені, летаргійні.

Здавалося б все минуло, тільки під нігтями, з боку стегон
та посередині, де між ключицями вм’ятина...
Я ще досі відчуваю твій запах.
Безалкогольна ніч думками виснажує, нагнітає, квапить.
І я знову від всіх цих рапсодій не спатиму...Наче невпійманий злодій,
наче збентежені легким порно незаймані атоми.

Ми з тобою суцільна галактика, зіткана з дешевого вина,
довгих фільмів і пожовклих клаптиків паперу, ріжемо простір
навпіл, фарбуємо стіни у синє.
І коли ти зверху...Я завжди дряпаю тобі спину.

Рубці газетним почерком дають інтерв'ю у

порожніх квартирах,

вимикають світло опівночі, наче боючись ненароком спалити сонце...

Паркет душі поволі болем просочується і тоді

частіше здається , що я її вб'ю.Штрихпунктиром.

Або залию горлянку свинцем.

Ти цілуватимеш моє лице, купуватимеш речі зношені

і як завжди, на виріст.

Знаєш, коли до тремтіння...

Уся принциповість-
до нудоти , до найвищої міри зразкова
викидається у смітник.Коли під рукав залазить
мурашкою втома,
тоді не метро, а твоя м’яка, тепла, зніжена
обіймами шкіра натомість мене повертає додому.

Мовчи.
Бо коли ти вкотре мені щось доводиш, все кипить,
наче шматок бекону, кинутого у воду.
Твоя чашка зеленого чаю
нагадує отруйне лоно з паростками свіжої цвілі.
Буває ж так, що другої половинки просто немає,
Коли ти, мабуть, таки народилась ціла.

Я б справді сьогодні в тебе залишилась наніч,
але всі ці годинні пробки в легенях, чужі телефонні розмови
з криками.
Порожні картонні коробки, які хтось у під'їзді разом зі
зношеними джинсами викинув...
Мені виїдають кислотою пам'ять.

Тому вкотре залишатиму у теплому ліжку дрібну монету,
щоб прокидатись з тобою поряд.
В мене у грудях італійська Vендетта, яку ти на один
гудзик поглядом застібнув.
А в мене ж так, чим більше всередині я розбита,
пригнічена, хвора...
Тим витонченішою здаюсь зовні, усе в мені красиве і усе личить.
Мої серця увімкнені в розетку, як хвилі, сейсмічні
розливаються по стінах коротким світлом
від настільних, гірчичних ламп.
Думки складені по шухлядах за абеткою.

Іноді дивлюсь на тебе і мені здається, що бачу як Гітлер
пестить сонних немовлят довгими, тонкими пальцями.
Штовхаю боляче у спину, залишаю на ній синці.
Нехай ницо і підло,вибиваю
ліктями рештки ніжності, але як приправа до м'яса,гострої.
Я наосліп наводжу приціл і витинаю з тебе себе пострілом.

Дивак, як ти?Я сумую за твоїми фото.
Ще досі поливаєш її улюблений мініатюрний кактус?
Намотуєш на шию металевий дротик?
Прасуєш її сукні, такі витончені, велюрні?

Я тепер кожного разу, коли їду в метро-непритомнію.
Від тонни в'їдливих поглядів, що на мене асфальтом тиснуть.
Хочеш розповім тобі свою історію?Написану солодким верлібром,
глибоку, двотомну...
Де сторінки дихають фібрами трояндових пелюсток, ніби навмисно,
тамують рядками кисень і він гусне...
Руйнують внутрішній спокій.

Дивак, я не впізнаю твого обличчя!
Звідки сиві пасма у волоссі і мішки під очима?
Мені здається, твій стан більш, ніж критичний...

Він ховає руки по кишенях і мовчить,знизуючи плечима.

-"Знаєш, яке ліжко залишає подряпини, судомить тіло
холодними простирадлами?
Яке слізьми та ліками в агонії заляпане?
В якому тебе лейкемією зрадили...
Коли твоє серце
без неї спустошене, рване?

Лікарняне.