А ти знав, коли сивіють скроні,
коли всі чашки в домі пахнуть корвалолом,
коли всі рухи, жести тремтячі й сонні,
коли немає сил втримати тарілку
і вона, розбиваючись, падає додолу?


А ти знав, як приходить старість?
Майже як і титри, завжди в кінці.
Коли тримаєш в одній руці невтішний
аналіз, а в іншій порожній гаманець.
Коли немає сил у щось вірити,
коли зрештою уривається терпець.
Старість сидить в нас усіх під шкірою.


Ми юні, горді придурки, робимо все з опалу,
нам залишається півпляшки
до першого серйозного похмілля.
Ми забиті в асфальт недопалки.
Ми, мов божевільні, мчимо нічними трасами
на швидкості, ми вважаємо незайманих дівчат
великою рідкістю.
Ми хворіємо клубами, дизайнерським ганчір’ям,
нікотином,
людьми,які не варті й нашого мізинця...
Хворіємо масово.
І ніхто нас не отямить, ніхто не зупинить.
Розуміння приходить з часом,
коли залишаєшся наодинці
і відчуваєш себе самотнім серед метушливого натовпу.
Мабуть, ми ніколи не були справді щасливими,
виливали на душу солодку, тягучу патоку...


Забивали совість разом з брехнею в дешевий косяк,
блювали на чужій кухні салатом і кров’ю...
Ми юні, горді придурки, ми змарнували своє життя.
Ми порожні всередині і потворні зовні...